34.Основні ідеї сучасної концепції виховання

В умовах соціальної, економічної і політичної нестабільності суспільства, які породжують хронічну невпевненість в завтрашньому дні, виключно важливо стабілізувати школу. Розуміючи систему виховання як специфічну сферу, як сферу суспільних відносин, ми повинні розуміти, що школа сьогодні є головним моральним оплотом суспільства, гарантом поновлення нашої батьківщини. Однак сьогодні працювати в школі складно, так як ринкові відносини поглибили кризу освіти. Школа почала вести відчайдушну боротьбу за виживання. Вся система освіти поступово переводиться з режиму авторитарного в режим розвитку. Формування нового змісту освіти будується на принципово новій основі - підготовка підростаючого покоління до умов ринкової економіки. Однак виявилося, що школа поки не вміє і не готова виховувати ділових людей - підприємливих, працьовитих, які вміють швидко адаптуватися до мінливих життєвих умов, здатних до самостійної діяльності, відповідальних за свої дії, саморегулівних власну поведінку. В умовах деградації суспільства і культури взагалі перед школою зокрема виникають проблеми громадянського, духовного, морального і професійного самовизначення особистості. Школа поки ще відірвана від життя, тому вчитися в ній утомливо і нецікаво Вона найчастіше ігнорує природні інтереси учнів, їх особистий досвід, ніж розвиває їх. У школі все ще існує старий стереотип, де дитина - сторонній спостерігач, споживач. Спостерігається відстороненість предметів природничого циклу від проблем культури суспільства. Школа погано готує своїх вихованців до життя, не вчить їх жити власним розумом, а виховує звичку заучувати готові рішення. Вона не ростить сьогодні інтелігентів, які так необхідні суспільству. Її «продукція» - малокваліфіковані працівники, нездатні самостійно приймати рішення, байдужі до доль держави. Це ті, хто так активно потім розкрадають країну, гублять її природу, винуватці численних аварій у всіх галузях. В умовах ринку та економічного хаосу загострилося питання економічного виживання всієї системи освіти. Закриваються дитячі садки, позашкільні установи, деякі типи шкіл, дитячі бібліотеки і книжкові видання. В обстановці загальної кризи протягом довгого часу зміцнився погляд на школу як, головним чином, на навчальний заклад, де відбувається передача досвіду, знань. Виховання розглядалося як автоматичний процес, супутній навчання. Громадській свідомості нав'язується ідея самопливу виховання. У результаті цього втратили сенс специфічні форми виховання, можливість вчителя спілкуватися з учнем, в неформальній обстановці. Навіть розроблена останнім часом ідея безперервної освіти передбачає утворення розумовий - безперервне навчання на шкоду моральному з освітою. Цим і пояснюється сьогодні зростання дитячої злочинності, наркоманії, безпритульності, агресивності, ранньої проституції, бездуховності молоді. Суспільство і педагогічна наука поки що не знаходять вирішення цих проблем. У школах падає інтерес до знань, так як в умовах кризи суспільства освіту людини стає незатребуваною цінністю. Фахівці-професіонали потрібні лише за кордоном. Нестабільність в суспільстві призвела до зубожіння школи, скорочення будівництва шкіл, змінним занять, важкого матеріального становища вчительства. Все це призвело до відтоку педагогічних кадрів у комерційні структури і ще більшої фемінізації освіти. Сьогодні в суспільстві штучно загострюється проблема старшого покоління та молоді, відбувається огульне заперечення минулого нашої країни, виникає небезпека руйнування історичних знань взагалі. У період сум'яття духу в суспільстві відбувається відмова від вітчизняної культури на догоду західної, яка вперто насаджує розпуста, вбивство, агресію. Під зрослим впливом західного прагматизму деформуються і цілі освіти. Наслідки інформаційного буму виявляються в тому, що молоде покоління прагне до знань і навичок, які забезпечують ділової, миттєвий успіх, процвітання в бізнесі. Молодь схильна вважати, що сьогодні морально все те, що приносить дохід. У практиці навчання проявляється тенденція до технологізації педагогічного процесу, повального тестування школярів, що приносить шкоди використанню теорії педагогіки і методики навчання, відмові від керівної ролі педагога. Дитина проголошується винятковим суб'єктом педагогічного процесу, а учитель виступає в ролі посередника спілкування учнів з комп'ютером, консультантом у навчанні. З'являється термін «освітні послуги», який стверджує педагога в ролі працівника сфери обслуговування. Розшарування суспільства у зв'язку з витратами ринкової економіки, помилковою державною програмою приватизації призвели до раніше невідомої практиці в школі: розшарування дітей за соціальною ознакою. Матеріальні блага, придбані нечесним шляхом, принижують в очах дитини чесне ставлення до праці, що веде до деформації моральності підростаючого покоління. Селекційний відбір дітей веде до відторгнення тих учнів, які не вписуються в атмосферу амбітно налаштованих батьків Платні освітні послуги, якими, не можуть скористатися багато сімей, призводять до порушення соціальної справедливості, ще більше посилюють розшарування в дитячому середовищі та ставлять велику частину школярів в нерівні стартові умови процесу соціалізації особистості. Підвищення комфортності сім'ї, її ізольованість формують у дітей спрямованість на себе, егоїзм. З ізольованістю сім'ї втрачається авторитет старшого покоління у вихованні. Сім'я не справляється сьогодні з функціями економічними, демографічними та педагогічними. У сучасних умовах життя суспільства педагогічний та соціальний портрети учня складаються неблагополучно. Виховання підростаючого покоління повинно стати головним соціальним і державним пріоритетом. Для правильного осмислення ситуації, що склалася, усунення кризи у вихованні необхідно прийти до створення сучасної виховної системи загальноосвітньої школи, так як сформовані авторитарні системи показали свою неспроможність. Сьогодні стає ясно, що виживання освіти як державно-громадського інституту залежить не тільки від його престижу в суспільстві, але і від виживання кожної конкретної школи, від якості її педагогічної діяльності, яке здатне витримати конкуренцію в освітньому просторі, на ринку освітніх послуг. Під впливом ідеології тоталітарної держави в педагогіці міцно утвердилися авторитарні системи виховання з підходом до людини як об'єкта виховання. Школа довгий час відтворювала виконавців, які діяли за принципом «ти повинен»,, а не «ти можеш». Власна природа дитини, його індивідуальність і самобутність у вихованні не враховувалися. Масова виховна практика все більше набуває дегуманізований характер. Однак у цих умовах гуманістична педагогіка не надається забуттю. Сьогодні школа веде відчайдушну боротьбу за виживання. Більшість педагогів розуміють, що виживання це пов'язано з розвитком школи та її оновленням. Але це не означає, що треба руйнувати існуючу систему до підстави. Школа обрала шлях оновлення і розвитку без її остаточного руйнування. Всупереч думці більшості про безнадійність, відсталості, неспроможності вітчизняної школи, її нездатності здійснити сучасний цивілізований процес утворення наша школа розробляє інноваційні педагогічні процеси, переосмислює багате минуле історії своєї педагогічної думки. 35.Методи прийоми і засоби виховання. Сучасна теорія виховання у контексті особистісно-орієнтованих виховних технологій

Прискорення розвитку є істотною і специфічною рисою всього суспільного процесу. Система освіти в цьому сенсі не виняток. Інноваційні процеси, що поєднують створення, освоєння і застосування педагогічних нововведень, в силу такої єдності здатні значно прискорити процеси відновлення школи, системи освіти в цілому. Можна вважати, що інноваційні процеси в освіті, розширення практики їх реалізації є закономірністю в розвитку сучасної освіти, яка вела і стійкою тенденцією в його оновленні. Власне у зв'язку з цією тенденцією можна представити конкретний механізм реалізації принципу перманентного оновлення педагогіки і школи, що є характерною особливістю сучасної педагогіки. За названої вище тенденцією ховається вага різноманіття протиріч, притаманних сучасній системі освіти. Провідне протиріччя першого етапу між старим і новим породжується як соціальними, так і педагогічними потребами у зміні системи освіти та її складових частин. В даний час такі потреби характеризують нову якість людського життя, пов'язане в першу чергу з науково-технічним прогресом, глобальними проблемами сучасності, тобто необхідністю рішення як всередині державних так світових соціально-економічних і педагогічних завдань. Все це вимагає оновлення змісту, процесу навчання і виховання на всіх щаблях безперервної освіти. Диференціація знань, їх подвоєння кожні десять, а то й п'ять років приводять до необхідності включати в зміст освіти великий практичний і теоретичний матеріал. Але в силу обмеженості часу навчання встає, наприклад, проблема відбору знань, необхідних і достатніх для підготовки сучасного фахівця. Це протиріччя між збільшується і масою знань, фактів і кордонами навчально-виховного процесу породжує одну з найважливіших проблем сучасної дидактики: проблему базової освіти та її ядра - необхідно мінімуму знань. Робота з відбору навчального матеріалу і його оновленню - одне з джерел інноваційних процесів в сучасній освіті. У свою чергу названі суперечності змушують шукати більш економні й ефективні методи навчання у порівнянні з нині існуючими. І тут також протиріччя. Розвиток суспільства вимагає творчої особистості, а це передбачає творче освоєння наявних знань. У той же час точно відомо. Що відповідають цьому процесу проблемне навчання вимагає більшої затрати часу, ніж пояснювально-ілюстративні методи, передають знання в готовому вигляді. Таке протиріччя також передбачає пошук нових підходів до його вирішення. В оновленні потребують всі інші частини навчально-виховного процесу, організаційні форми, які увійшли в протиріччя зі структурами суспільного життя. [16, с. 18 - 19]. Діти в процесі навчання повинні відчувати себе спокійно і природно, бути сміливими й безпосередніми. За словами К. Д. Ушііского, класу треба дозволяти вільно хвилюватися, навіть - вирувати в тих межах, які для успіху вчення. Мертва тиша на уроці не припустима. Учні можуть ставити запитання, висловити свою точку зору, обговорювати виникаючі ситуації. Звичайним способом спілкування має стати невимушений діалог з передачею ініціативи дітям. Цілі десятиліття в методиці офіційно "визнаний" принцип свідомості, але на практиці виявляється, що учні замість свідомого засвоєння навчального матеріалу завчають підготовлені тексти по темі, діалоги і т.д. або взагалі його не знають. Реалізація принципу активності зводиться, як правило, до того, що учень активний у тому випадку, якщо його запитує вчитель. Можна було б навести й інші приклади, що свідчать про те, що висунуті в методикою іноземної мови принципи навчання грають лише роль деяких суб'єктивних орієнтирів при відборі змісту і його подачі учням. Їх авторів об'єднує одне - переважна орієнтація на процес навчання з точки зору викладацької діяльності вчителя і в меншій мірі - на специфіку діяльності учня по засвоєнню мови, що вивчається, а також ігнорування або недооцінка об'єктивної сутності процесу навчання іноземної мови як процесу взаємодії (спілкування) його суб'єктів. І якщо ми хочемо, щоб процес навчання ІМ наближався за своїми основними параметрами до процесу оволодіння мовою в природній мовній ситуації, тобто був би в повному сенсі комунікативним, то ми "... покликані створити в аудиторії мікросвіт навколишнього нас життя з усіма реальними, міжлюдськими відносинами і цілеспрямованістю у практичному використанні мови "([11], с. 24). Це диктує необхідність розглядати реальний навчальний процес як "особливим чином організоване спілкування або особливий різновид спілкування", важливою функцією якого виступає встановлення взаємодії вчителя та учнів, учнів один з одним. При цьому навчальний процес є процес взаємодії, тобто процес спільної узгодженої діяльності його суб'єктів. Результатом такої взаємодії є освоєння учнями мовного досвіду в новому для них мовою і прилучення з його допомогою до нової культури і національних традицій в їх співставленні зі своїм національним і мовним досвідом у рідній мові. Це дає підставу при визначенні закономірностей навчання (викладання та вивчення) іноземної мови (ІМ) орієнтуватися як на загальну освітню концепцію, в центрі якої перебуває особистість учня, а в умовах навчання іноземної мови - вторинна мовна особистість, так і на загальні закономірності засвоєння нею ( особистістю) ІЄ в умовах взаємодії з суб'єктами навчального процесу. Специфіка освітньої сфери не тільки визначається соціально-економічним і політичним контекстом, в якому дана сфера функціонує, але й залежна від філософської концепції, прийнятої в суспільстві. Пануюча в суспільстві парадигма відносин "держава - особистість" визначає ставлення до особистості в освітній сфері в цілому. Як відомо, довгий час особистість у нашому суспільстві, а отже і в освіті, виконувала роль засобу досягнення "вищих цілей" і розглядалася як то "... що потрібно активізувати", направити на виконання планів і програм. Цим можна пояснити панування в період декількох десятиліть у вітчизняній освіті в цілому і в методиці навчання іноземних мов, зокрема, ідеї "активізації" навчання, відповідно до якої в центрі навчального процесу перебувала не особистість, а продукт, планований в результаті виконання її діяльності з оволодіння знаннями, навичками й уміннями. Історично склався освітній механізм, орієнтований на передачу та закріплення певного обсягу загальної та спеціальної інформації, володіння якої і забезпечувало той чи інший соціально-професійний статус особистості. [4, с74-75] Таким чином, відбувся процес дегуманізації освіти, суть якої проявляється в наступному: -В недооцінці суб'єктивності учня, при зменшенні значення його власної активності; -В перетворенні навчання в стандартизований «індустріальний» процес, в якому кожен піддається однаковий обробці однаковими методами по строго визначеній програмі -В явному переважанні адміністративно - командних методів над - Демократичними; - У поширенні серед учнів недоброзичливого суперництва, морального придушення «слабких» учнів "сильними" та фізичного придушення «сильних» учнів "слабкими"; -У позбавленні підростаючого покоління його головною привілеї можливість розділяти з дорослими права господарів країни і відповідальність за її долю і ін Отже, мова йде про те, що стара освітня ідеологія абсолютизувала і гіперболізував роль знань і соціальних вимог до поведінки учня, відводячи останнім пасивну (по відношенню до вчителя) роль слухача, спостерігача, накопичувача знань. Пафос гуманістичного напрямку полягає в тому, що воно спрямоване в майбутнє людини, яке пов'язують із його власними зусиллями, власною активністю, з розумом, а не сферою ірраціонального. В даний час вихідним у взаєминах між державою і особистістю є розуміння останньої як суб'єкта історії, активного діяча. Товариство конституційно проголошує пріоритетність своїх громадян як суб'єктів соціальної життєдіяльності. Нова парадигма відносин між державою і особистістю обумовлює впровадження нової філософії освіти, що вимагає, у свою чергу, проведення нової освітньої політики (4 с.83). Відповідно до цієї ідеології якість сучасної освіти визначається не тільки певним обсягом знань, а й особливими особистісними характеристиками, що роблять людину здатною до постійного відновлення інформативного діалогу з навколишнім його соціальним середовищем, мобільним і вільним у своїх вчинках, відповідальним за прийняті рішення. Іншими словами, на зміну педагогіці 60-70-х років як науці про цілеспрямоване вплив навчального на учня з метою навчання та виховання останнього прийшла нова, особистісно-орієнтована концепція освіти. У відповідності з цією концепцією освіту зі способу освіти індивіда має бути трансформовано в механізм розвитку культури, формування образу світу і людини в ньому (4 [83]).