2. Основні моделі корпоративного контролю.

1.„Менеджерський контроль” – вищі менеджери відіграють провідну роль у формуванні та реалізації політики компанії в умовах, коли акціонери компанії „розпорошені” – така ситуація, коли жоден з них не володіє бодай блокуючим пакетом акцій (20-25% від загальної кількості акцій). Така ситуація типова, наприклад, для американської моделі корпоративного управління, де до кінця 1980-х років для більшості великих корпорацій характерним був менеджерський контроль при дуже великій розпорошеності акцій між безліччю дрібних акціонерів. Наприклад, у 1996р. співвласниками величезної компанії „АТТ” були 2,3 млн. акціонерів, загальна вартість акцій яких складала 300 млрд. дол. Однак жоден з них не володів більше 1% від загальної вартості акціонерного капіталу. Така ситуація була і в більшості інших великих корпорацій США („Дженерал Моторс”, „Форд Моторс”, „Крайслер”, „Дженерал Електрик”, „ІВМ” „Боїнг”, „Локхід” та інших). В корпораціях з розпорошеною структурою акціонерного капіталу не можуть повноцінно функціонувати статутні механізми прямого контролю акціонерів за менеджментом (загальні збори акціонерів, спостережні ради тощо). За цих умов головними контролерами менеджерів є динаміка фондового ринку, механізми ринкового перерозподілу корпоративних прав та менеджерський самоконтроль, який спирається на усталену національну корпоративну культуру, високий професіоналізм, розвинуту професійно-творчу мотивацію менеджменту. Наявність масштабного і високоліквідного фондового ринку формує у численних дрібних акціонерів орієнтації виключно на збільшення свого особистого багатства за рахунок постійного зростання загальної курсової вартості свого „акціонерного портфеля” безвісно до потреб та інтересів певних конкретних підприємств. У результаті корпоративна влада концентрується в руках менеджменту, без будь-яких внутрішньофірмових механізмів контролю за ефективністю його діяльності. Це вимагає посилення впливу зовнішніх контрольних механізмів (як „несвідомих” з боку ринків, так і „свідомих” з боку державних контролюючих органів та громадськості). Тому, як на це слушно звертає увагу економіст Світового банку Д. Елерман, „розвинутий фондовий ринок є ключовим інститутом, який перетворює акціонера з власника у спекулянта та соціалізує власність на великі компанії. Масовий фондовий ринок приватизує акції, але соціалізує компанії”.

2. „Контроль інвестиційних (пенсійних) фондів”, орієнтованих переважно на поточне зростання вартості та спекулятивний перерозподіл пакетів акцій. Як на це звертає увагу Пітер Друкер у своєму учбовому посібнику „Завдання менеджменту в ХХІ столітті (1999р.), на початку нинішнього століття у США пенсійні фонди володіли вже 40% акцій усіх зареєстрованих американських корпорацій і більш ніж 60% акцій великих корпорацій. Приблизно така ж картина спостерігається і у Великій Британії. Майбутні пенсіонери поступово „прибирають до своїх рук” корпорації і в усіх розвинутих країнах.

Широке залучення в до інвестування виробничого капіталу фінансових ресурсів пенсійних фондів відкриває нові можливості для значного розширення джерел корпоративного фінансування. Водночас виникають значні труднощі в процесі гармонізації інтересів виробників та фінансового менеджменту пенсійних фондів, який орієнтується переважно на постійне підвищення доходності тих акцій, якими він володіє в цей час і цілком байдужий до потреб стабільного інноваційного розвитку певних конкретних підприємств. За формою акціонерний контроль з боку інвестиційних фондів нагадує контроль мажоритарних індивідуальних власників. Проте домінуючі інтереси та мотивації великих індивідуальних та інституційних інвесторів істотно відрізняються. Як це зазначає відомий англійський аналітик У. Хаттон, „пенсійні фонди та страхові компанії стали класичними лендлордами, які мешкають поза своїми маєтками та здійснюють владу без обов’язків. Фонди ставлять обтяжливі вимоги до компаній, не визнаючи їх адекватного права на вимоги до держателів акцій. Тому на думку П. Друкера, „пошук шляхів узгодження інтересів великих пенсійних фондів з інтересами розвитку економіки та суспільства у цілому – це одна з головних проблем сучасного менеджменту, без грамотного вирішення якої важко розраховувати на економічний прогрес у майбутньому”.

3.„Сімейний контроль”. Дещо інша картина спостерігається сьогодні в континентальних країнах Західної Європи, де дуже низька питома вага великих корпорацій з розпорошеною власністю на капітал (від 0 в Австрії та Італії до 9-12% у Німеччині, Франції, Фінляндії). На відміну від США у Західній Європі значна частина великих корпорацій (20-30%) знаходиться під домінуючим контролем окремих індивідуальних власників (сімейний контроль). Приблизно така ж частка підприємств має власників блокуючих пакетів акцій. Одноособовий контроль власників контрольних пакетів акцій, з одного боку, має певні переваги, а з другого – може породжувати значні проблеми і труднощі. В таких компаніях „знімається” проблема гармонізації та узгодження інтересів різних груп акціонерів, до мінімуму скорочується ланцюжок „агентських відносин”, забезпечується стабільність господарської влади, орієнтованої не стільки на поточні спекулятивні доходи, скільки на забезпечення перспективної життєздатності „свого підприємства”. Водночас в „сімейних” корпораціях обмежуються можливості масштабного і гнучкого залучення ресурсів через фондовий ринок. У таких компаніях відсутні „автоматичні” внутрішні механізми акціонерного та менеджерського взаємоконтролю, які попереджують волюнтаризм та можливу некомпетентність стратегічних управлінських рішень. А ціна свавілля та некомпетентності „хазяїна” великого підприємства може бути дуже високою і загрожувати інтересам багатьох людей, а нерідко і суспільства в цілому. Тому не випадково в тих країнах капіталістичної Європи, де поширений такий тип корпорацій, контроль з боку індивідуальних власників великих пакетів акцій супроводжується достатньо щільним контролем з боку держави (Італія, Франція, Швеція), і така модель часто кваліфікується дослідниками як „сімейно-державна” .

4. „Банківський контроль”. На відміну від „романського” (Італія, Франція, Португалія) „сімейно-державного” корпоративного контролю, головними акторами „рейнської” (німецької) „банкоцентричної” корпоративної моделі є комерційні банки. Традиційно кожний великий банк контролює певну групу „своїх” підприємств. Основою для такого контролю є не стільки володіння великим пакетом акцій, скільки кредитна залежність підприємств. Між індивідуальними власниками великих пакетів акцій, комерційними банками та конкретними підприємствами формуються та підтримуються довгострокові корпоративні взаємозв’язки, взаємозалежності та взаємовідповідальність. Власники великих пакетів акцій співпрацюють з менеджерами в спостережних радах, приймають активну участь у формуванні корпоративної політики. В німецькій корпоративній культурі особливе значення має створення умов для практичної реалізації принципів партнерства основних суб’єктів корпоративного підприємництва – акціонерів, кредиторів, менеджменту, найманих працівників. Організаційно цей принцип реалізується через законодавчо регламентовану паритетну участь в роботі наглядових рад представників інтересів інвесторів, менеджерів та найманих працівників, а також через механізми співучасті найманих працівників в прийнятті принципових управлінських рішень безпосередньо на рівні підприємств та їх окремих підрозділів.

5. „Перехресний взаємоконтроль промислового та банківського менеджменту”. Характерною специфічною особливістю японської моделі корпоративного підприємництва є деперсоналізація акціонерної власності при її високій концентрації. Індивідуальні акціонери володіють тільки п’ятою частиною акцій. На відміну від континентальних країн Західної Європи це, як правило, дрібні акціонери, які практично не мають можливості якимось чином впливати на політику корпорацій. Власниками ж великих пакетів акцій є банки (50% від загального обсягу акціонерного капіталу промислових корпорацій) та корпорації-партнери (30%). Інституціональні інвестори США (перш за все пенсійні фонди), які є сьогодні власниками контрольних та блокуючих пакетів акцій багатьох американських промислових корпорацій, все ж певним чином пов’язані з індивідуальною власністю. Японська ж дійсність така, що в принципі неможливо знайти кінцевих індивідуальних власників більшої частини капіталу. В результаті виявляється, що контроль здійснюють не власники – фізичні особи або їх представники, а управлінці, які спираються на власність юридичних осіб (не “принципал” контролює агента, а один “агент” контролює іншого “агента”). Це дає підставу деяким дослідникам стверджувати, що японська фірма наближається до моделі “коаліції агентів” і в ній фактично відсутні класичні відносини “принципал-агент”.