4. Полікультурний характер туризму в добу буржуазних перетворень. Есе ф.Бекона «Про подорожі».

Жан Жак Руссо ― письменник, музикознавець, філософ, політолог уже у юнацькому віці пізнав любов до тривалих подорожей, які назавжди залишились для нього незамінною школою вивчення життя народу. Дослідники його життєвого шляху і творчості (зокрема А. Манфред) вказують, шоу Руссо була схильність до переміни місць і пов'язували її зі звичкою фантазувати. У 1730-1731 pp. він здійснює тривалу подорож по Швейцарії — з Женеви у Лозанну, далі у Невшатель, далі у Берн. З Швейцарії він наважується йти пішки до Парижа, з Парижа ― в Ліон, з Ліона до Шамбері.

Призначення Руссо на посаду помічника посла Франції у Португалії він сприйняв спочатку позитивно, бо це давало змогу задовольняти потяг до мандрів й набуття нових вражень.

На своєму досвіді Руссо переконався, як у деяких державах можуть піддавати утискам права людини без громадянства (апатріда), як відрізняється життєвий світ і система цінностей у придворних та у простого народу. Можна припустити, що ідеї Руссо щодо цінності всесвітнього громадянства були навіяні його незабутніми подорожами. А вивчення побуту, життєдіяльності та світоглядних уподобань народу вплинули на формування політичної позиції видатного мислителя гуманіста і демократа щодо важливості здійснення без посереднього народовладдя.

Буржуазні перетворення суспільного ладу радикально змінили майже всі сторони життя людини, тому не лишився осторонь і феномен туризму та способи його осмислення. Прагматичнішими стають мотиви подорожей та мандрівок. Не буде дивним зазначити, що Наполеон Бонапарт на межі XIX століття революціонізував у Франції і сферу туризму: він, зокрема, наказав видавати спеціальні брошури, в яких давався опис знаменитих місць імперії, заохочував відвідування нової Франції численними туристами.

На нашу думку, починаючи з XX століття, туризм стає об'єктом дослідження не тільки філософії, а й інших наук ― економічних, соціологічних.

Звертаючись до твору Ж-Я. Сартра «Мухи», ми розуміємо, що включення у його фабулу туристської проблематики не є випадковим. Головний герой п'єси Орест, який мандрує з учителем, лає «клятий город, який, мабуть, туристів в очі не бачив». Він докоряє педагогові, що вони нерозважливо покинули Грецію та Італію, де є сотні «привітних готелів, люб'язні жителі», натомість вони заглибились у гірську місцевість, звернулись до диких людей, які сахаються від туристів. Його співбесідник з ним згоден: тільки-но вони з Орестом представляються як туристи, у відповідь залунали вигуки, зчинилась паніка, чутно тупіт нігтікаючих від них. Ще один з героїв п'єси зустрічається Оресту і педагогу на мандрівних шляхах до Дельфи. На нашу думку, Сартр у притаманній йому манері літературно-філософської творчості показує обізнаність з античною традицією здійснювати подорожі задля вивчення всього нового у найширшому сенсі — науки, культури, форм життєдіяльності людей іншого світу.

У п'єсі іншого французького екзистенціаліста Альбера Камю «Чума» підхід до феномена зміни місць, подорожей здійснено у «негативному плані»: автор вимальовує гноблення людей у зв'язку з майже повною їх ізоляцією від всього світу. Згідно з філософом, лауреатом Нобелівської премії, місто, яке відрізане від інших санітарно-поліцейськими кордонами, приречене через відсутність передусім культурно-духовних зв'язків на здичавіння. Лише відчайдушна боротьба зі смертельною хворобою утримує родинні і приятельські зв'язки. Ми доходимо до висновку, що без обміну духовними цінностями, які неможливі без подорожей і мандрівок, людська спільнота перебуває як у облозі.

Коротко щодо вітчизняної спадщини осмислення туризму, бо у розгорнутому вигляді це тема спеціальної роботи.

Починаючи з «подорожуючого Сократа України» Григорія Сковороди багато з мислителів нашої держави знаходили у туризмі джерело натхнення та розширення наукового горизонту. Так Агатангел Кримський (1871-1942) історик, філолог, етнограф, філософ, після наукової подорожі у Ліван (1896-1898) почав органічно поєднувати сходознавство з винятково плідною роботою у сфері українознавства.

Новий поштовх звернення до феномена туризму був наданий філософами «Київської школи» на новій межі століть — В. С. Пазенком, В. Г.Табачковським, В. А. Малаховим, А. М. Єрмоленко, іншими співробітниками Інституту філософії НАН України. Це пояснюється низкою причин суб'єктивного і об'єктивного характеру. По-перше, соціологізацією проблемного поля філософського знання, яке відтепер охоплює всі прояви соціального буття, а туризм, як вже доведено, став у XX столітті вагомим чинником суспільного процесу і людської комунікації. По-друге, філософія в Україні продовжує здійснювати «антропологічний поворот» у визначенні пріоритетів дослідження. Філософські пошуки охоплюють всі прояви буття людини, а «туризм співзвучний гуманізму» (М. Бідо). Зрештою, туристська галузь суспільства потребує ґрунтовного наукового осмислення, в якому філософське знання виконує інтегративну, методологічну, аксіологічну та світоглядну функцію.