Структура і форми самосвідомості

Самосвідомість передбачає виокремлення суб’єктом самого себе в якості носія певної активної позиції відносно світу. Це виокремлення себе, ставлення до себе, оцінка своїх можливостей, які є необхідним компонентом будь-якої свідомості й утворюють різноманітні форми тієї специфічної характеристики людини, яка називається самосвідомістю.

Самосвідомість – це усвідомлення, оцінка людиною своїх знань, моральних якостей і зацікавлень, ідеалів і мотивів поведінки, цілісна оцінка самого себе як діяча, як істоти, здатної до чуття, емоцій, мислення, вияву волі, характеру і т. ін.

Самосвідомість, за визначенням І.М.Сєченова, дає “…людині можливість ставитися до актів власної свідомості критично, тобто відокремлювати все своє внутрішнє від усього, що приходить ззовні, аналізувати його і співставляти (порівнювати) із зовнішнім, – словом, вивчати акт власної свідомості”³⁰.

Самосвідомість – це динамічне історичне утворення, яке повністю розвивається, має певну структуру, рівні й форми.

До структурних елементів самосвідомості належать:

• усвідомлення “Я”;

• самовизначення “Я”;

• почуття (інтелектуальні, моральні, естетичні, емоції афекти);

• знання (емпіричні, теоретичні);

• воля (цілепокладання, вибір засобів діяльності);

• мислення (чуттєве, раціональне);

• пам’ять (рухова, сенсорна, довготривала, короткочасна, словесно-логічна, емоційна, образна).

Щодо усвідомлення людиною власного “Я”, то воно виступає у вигляді подвійного зображення: і зовнішнього об’єкта, і самого себе. Тим самим “Я” людини схильне до самороздвоєння (амбівалентності) на взаємозмінюючі “Я-суб’єкт” і “Я-об’єкт”. Іншими словами, тут має місце бідомінантність свідомості, коли її зміст співвідноситься ніби з двома рівнозначними полосами “Я” і “Я”. Людина часто-густо створює уяви про себе на основі свого ідеального “Я”, потенційних можливостей, які не збігаються з реальним “Я”. Тут можуть бути уявлення як завищеного характеру, так і заниженого. Як писав Л. Толстой, “Людина подібна до дробу, де знаменник-чисельник, – це те, чим вона дійсно є; чим більший знаменник, тим менший дріб”.

Усвідомлення реального “Я”, самовизначення “Я” – вірний шлях до активної діяльності людини, її відповідальності перед світом, собою, іншими людьми. Процес самовизначення “Я” ніколи не відбувається без внутрішньої боротьби. Знову ж таки, як писав Л.Толстой, “Щоб жити чесно, треба надриватися, плутатися, битися, помилятися, починати і кидати, і знову починати, і знову кидати, і вічно боротися, і позбавлятися. А спокій – душевна підлість”.

Усвідомлення суб’єктом своєї психічної діяльності може здійснюватися на різних рівнях: від глибокого і яскравого самоусвідомлення – до невизначеного розуміння того, що відбувається в “душі”. Самосвідомість тісно взаємопов’язана з рефлексією, де вона піднімається на рівень теоретичного мислення.

Особливими формами самовизначення особистості є колективістське самовизначення і професійне самовизначення. Колективістське може призвести як до конформізму, так і до нонконформізму. В основу професійного самовизначення покладаються природовідповідність, внутрішні потреби, інтереси людини. Самоусвідомлення й самовизначення “Я” супроводжується почуттями.

Почуття – це одна з основних форм переживання людиною свого ставлення до предметів і явищ дійсності. Почуття мають відносну сталість, здатні до змін. Інтелектуальні й моральні почуття характеризують рівень духовного й розумового розвитку людини. В ідеалі вони мають співпадати, проте це не завжди так. Розрив інтелектуальних і моральних почуттів здатний призводити іноді до трагічних наслідків, до самоствердження за рахунок інших.

На відміну від ситуативних емоцій і афектів, які віддзеркалюють суб’єктивне значення предметів у конкретних умовах, почуття виділяють явища, які мають стабільну мотиваційну значущість. Формування почуттів є необхідною умовою розвитку людини як особистості. Самого по собі знання мотивів, ідеалів, норм поведінки недостатньо для того, щоб людина ними керувалася; лише ставши предметом стійких почуттів, ці знання стають реальними стимулами до діяльності.

Знання людини як елемент її самосвідомості виступають у двох основних формах: емпіричні й теоретичні знання. Емпіричні знання побудовані на практичному досвіді людини (внутрішньому й зовнішньому), споглядальних фактах і процесах.

Наукове знання являє собою ідеальне утворення, специфічне духовне явище, необхідний компонент науки, без якого вона не існує як цілісність. Людина здатна не лише до засвоєння наукових знань, але й до створення нових знань. Самосвідомість людини формується передусім на наукових знаннях, які відкривають закони розвитку природи, суспільства й самої людини.

Вона як елемент самосвідомості людини характеризує здатність людини до саморегуляції своєї діяльності, поведінки, різноманітних внутрішніх процесів. У якості основних функцій волі виділяють: вибір мотивів і цілей, регуляцію збудників до дій при недостатній або надлишковій їх мотивації, організацію психічних процесів у адекватну систему діяльності людини, мобілізацію фізичних і психічних можливостей у ситуації подолання перепон для досягнення поставлених цілей³¹.

Волею визначається вибір засобів діяльності людини, які можуть носити моральний або аморальний характер.

Мислення – важливий елемент структури самосвідомості людини. На відміну від відчуттів і сприймання, тобто процесів безпосередньо-чуттєвого віддзеркалення, мислення дає непряме, складне й опосередковане відображення дійсності, внутрішнього світу людини. Хоча мислення має єдиним своїм джерелом відчуття, але воно переступає межі безпосередньо-почуттєвого пізнання і дозволяє людині отримувати знання про такі властивості, процеси, зв’язки й відношення дійсності, які не можуть бути сприйняті її органами чуттів. Здатність мислення переходити межі безпосередньо-чуттєвого пізнання пояснюється тим, що діяльність мислення полягає в активному співвідношенні даних практичного досвіду і даних, які являють собою продукт самої мисленнєвої діяльності у вигляді вже існуючих знань, понять.

Пам’ять є також надзвичайно важливим елементом самосвідомості людини. Вона є організацією і збереженням минулого досвіду, робить можливим його повторення, використання в майбутній діяльності або повернення у сферу свідомості.

Рухова пам’ять полягає у запам’ятовуванні та відтворенні людиною своїх рухів. Така необхідність виникає переважно в практичній діяльності людини: виробничій, спортивній, навчальній, ігровій та ін.

Сенсорна пам’ять (від лат. Sensus – почуття, відчуття) – це гіпотетична підсистема пам’яті, яка забезпечує утримання протягом дуже короткого часу (як правило менше однієї секунди) продуктів сенсорної переробки інформації, що надходить в органи чуттів.

Довготривала пам’ять – це підсистема пам’яті, яка забезпечує тривале (години, роки) утримання знань, а також збереження вмінь і навичок, характеризується значним обсягом збереження інформації.

Короткотривала пам’ять – це підсистема пам’яті, яка забезпечує оперативне утримання і перетворення даних, які надходять в органи чуттів та пам’яті довготривалої. Необхідною умовою переводу матеріалу з пам’яті сенсорної в пам’ять короткотривалу вважається звернення на нього уваги. Центральну роль при короткотривалому утриманні даних відіграють процеси внутрішнього нагадування (назви) й активного повтору матеріалу, який відбивається, як правило, у формі скритого проговорювання.

Емоційна пам’ять – це запам’ятовування і відтворення своїх емоцій і почуттів. Емоції сигналізують про потреби та інтереси, відображають наше ставлення до оточення. Емоційна пам’ять може виявитися сильнішою від інших. Почуття запам’ятовується грунтовно і надовго, але таке почуття не безпредметне. Тому емоції запам’ятовуються не самі по собі, а разом з об’єктами, що їх викликають.

Образна пам’ять полягає в запам’ятовуванні образів, уявлень про предмети та явища навколишнього світу, властивостей і зв’язків між ними. Вона буває зоровою, слуховою, дотиковою, нюховою, смаковою залежно від аналізаторів, з якими пов’язане її походження³².

Форми самосвідомості. Однією з перших форм самосвідомості є самопочуття, тобто елементарне усвідомлення свого тіла і того, як воно “вписується” у світ людей і речей. Виявляється, що просте сприйняття предметів у якості існуючих поза даною людиною і незалежно від її свідомості вже передбачає певні форми самовідношення, тобто деякий вид самосвідомості.

Більш високий рівень самосвідомості суб’єкта пов’язаний з усвідомленням себе в якості приналежності до тієї чи іншої людської спільноти, тієї чи іншої культури і соціальної групи.

Найвищою формою процесу самосвідомості є виникнення свідомості “Я”. Це власне “Я” подібне на “Я” інших людей і разом з тим у ньому є щось унікальне, неповторне.

Наявні форми самосвідомості, коли ті чи інші феномени свідомості стають предметом спеціальної аналітичної діяльності суб’єкта, носять назву рефлексії. Рефлексія – це завжди не просто усвідомлення того, що є в людині, а завжди одночасно і “переробка” самої людини, намагання виходу за межі того рівня розвитку особистості, який був досягнутим. Сама рефлексія над станом свідомості, над особливостями тієї чи іншої особистості завжди виникає в контексті усвідомленого або неусвідомленого завдання перебудови системи свідомості й особистості³³.

1 Більш детально з їх поглядами можна ознайомитись у книгах: Краткий очерк истории философии / Под ред. М. Т. Иовчука и др. – 4 изд. – М.: Мысль, 1981. – 927 с.; Огородник І. В., Огородник В. В. Історія філософської думки в Україні: Курс лекцій: Навчальний посібник. – К.: Вища школа, Товариство “Знання”, КОО, 1999. – 543 с.; Філософія: Навчальний посібник / За ред. І. Ф. Надольного. – К.: Вікар, 1999. – 624 с. та ін.

2 Ленін В. І. Повне зібрання творів: У 55 т. – Т. 18. – М.: Видавництво політичної літератури, 1968. – С. 131.

3 Найбільш повно і детально проблеми розвитку, структури, форм існування матерії викладені у таких наукових працях: Вступ до філософії: В 2 ч. – Ч. 2. – М.: 1989. – С. 51-94; Філософія: Навчальний посібник / За ред. І. Ф. Надольного. – К., 1999. – С. 204-209; Кучевский В. Б. Анализ категории “материя”: Монография. – М., 1983; Простір і час: Монографія. – К., 1984. та ін.

4 История китайской философии: Пер. с кит. / Общ. ред. и послесл. М. Л. Титаренко. – М., 1989 – С. 55.

5 Тіт Лукрецій Кар. Про природу речей: Поема: Пер з латин. / Пер., передм. та приміт. А. Содомори. – К., 1988. – С. 14.

6 Ломоносов М. В. О тяжести тел и об извечности первичного движения // Ломоносов В. М. Полное собрание сочинений: В 10 т. – Т. 2. – М. – Л., 1952. – С. 203.

7 Энгельс Ф. Диалектика природы // Маркс К., Энгельс Ф. Полное собрание сочинений: В 50 т. – Т. 20. – М., 1968. – С. 631.

8 Ленин В. И. Философские тетради // Ленин В. И. Полное собрание сочинений: В 55 т. – Т. 29. – М., 1969. – С. 231.

9 Гегель Г. Энциклопедия философских наук: В 3 т. – Т. 1: Наука логики. – М., 1975. – С. 327, 390, 396.

10 Філософія: Підручник / За загальною редакцією Горлача М. І., Кременя В. Г., Рибалка В. Г. – Харків, 2000. – С. 340-341.

11 Там само. – С. 342.

12 Там само. – С. 343.

13 Гегель Г. Энциклопедия философских наук: В 3 т. – Т. 1: Наука логики. – М.: Мысль, 1975. – С. 270.

14 Гегель Г. Энциклопедия философских наук: В 3 т. – Т. 2: Философия природы. – М.: Мысль, 1975. – С. 51-52.

15 Файнберг В. Я. Специфические черты квантовой теории элементарных частиц // Философские проблемы физики элементарных частиц. – М.: Мысль, 1963. – С. 31, 32.

16 Александров А. Д. Пространство и время в современной физике // Физическая наука и философия. – М.: Мысль, 1973. – С. 132.

17 Філософія: Навчальний посібник / За ред. І. Ф. Надольного. – К.: Вікар, 1999. – С. 207.

18 Урманцев Ю. А., Трусов Ю. П. Специфика пространственных и временных отношений в живой природе // Пространство, время, движение. – М.: Мысль, 1971. – С. 217.

19 Гегель Г. Энциклопедия философских наук: В 3 т. – Т. 2: Философия природы / Отв. редактор Е. П. Ситковский. – М.: Мысль, – 1975. – С. 364.

20 Там само. – С. 258.

21 Кьеркегор С. Страх и трепет: Пер. с дат. – М.: Республика, 1993. – 383 с.

22 Філософія: Навчальний посібник / За ред. І. Ф. Надольного. – К.: Вікар, 1999. – С.365-366.

23 Філософія. Підручник / За загальною ред. Горлача М. І., Кременя В. Г., Рибалка В. К. – Харків: Консум, 2000. – С. 399-401.

24 Введение в философию: Учебник для вузов: В 2 ч. – Ч. 2. / Фролов И. Т., Араб-Оглы Э. А., Арефьева Г. С. и др. – М.: Политиздат, 1989. – С. 274-275.

25 Філософія: Навчальний посібник / За ред. І. Ф. Надольного. – К.: Вікар, 1999. – С. 305.

26 Філософія: Підручник / За заг. ред. М. І. Горлача, В. Г. Кременя, В. К. Рибалка. –Харків: Консум, 2000. – С. 351-370.

27 Філософія: Навчальний посібник / За ред. І. Ф. Надольного. – К.: Вікар, 1999. – С. 230-232.

28 Потебня А. А. Мысль и язык. – Киев: Синто, 1993. – С. 7, 27.

29 Введение в философию: Учебник для вузов: В 2 ч. – Ч. 2. – М.: Политиздат, 1989. – С. 308-309.

30 Сєченов И.М. Избранные философские и психологические произведения. – М., 1947. – С. 504.

31 Воля // Психология: Словарь / Под общ. ред. А. В. Петровского, М. Г. Ярошевского. – М.: Политиздат, 1990. – С. 62.

32 Психологія: Підручник. – К.: “Либідь”, 1999. – С. 221-225.

33 Введение в философию: Учебник для вузов: В 2 ч. – Ч. 2. – М.: Политиздат, 1989. – С. 313.

247