5. Закони грошового обігу

Закон грошового обігу - особливий економічний закон (діє в кількох формаціях), який відображає внутрішньо необхідні, сталі й суттєві зв'язки між кількістю необхідних для обігу грошей, цінами товарів, що підлягають реалізації, та вартістю грошей. Якщо формалізувати суть цього закону, то вона може бути виражена рівнянням:

• M — об'єктивно необхідна маса грошей;

• ΣPQ — сума цін товарів, що реалізуються за певний період;

• ΣК — сума продажів товарів і послуг у кредит;

• ΣП — загальна сума платежів, строк оплати яких настав;

• ΣВП — сума платежів які погашаються шляхом взаємного зарахування боргів;

• V — швидкість обороту грошової одиниці за рік;

З урахуванням виконуваних повноцінними грошима функцій міри вартості та засобу обігу, а також за умов металевого грошового обігу, насамперед золотого монометалізму, закон грошового обігу в його найбільш абстрактній формі виражався формулою з цієї формули, кількість грошей, яка обслуговує товарообіг, перебуває у прямопропорційній залежності від суми цін сукупної товарної маси і в оберненопропорційній — від швидкості обороту грошей. За функціонування повноцінних грошей в обігу знаходиться лише необхідна кількість грошових одиниць. Роль регулятора цієї кількості стихійно виконує функція грошей як засобу нагромадження скарбів. При зменшенні потреби в грошах частина їх випадає з обігу, перетворюючись на скарб; навпаки, при зростанні потреби в грошах додаткова кількість їх надходить в обіг із скарбу.

Закон грошового обігу зазнає істотної зміни у зв'язку з обігом платіжних засобів (векселів, банкнот, чеків) і набуває такого вигляду: де СЦ — сума товарних цін; К — сума цін товарів, проданих у кредит, П — сума платежів за борговими зобов'язаннями, ВВ — сума взаємопогашуваних безготівкових платежів, Ш0 — середня кількість оборотів грошової одиниці (як засобу обігу та платежу).

В західній економічній літературі при визначенні кількості грошей користуються формулою, запропонованою американським ученим І. Фішером, MV = PQ, звідки де М— грошова маса; Р— рівень цін (або середня ціна, за якою продається одиниця будь-якого окремого товару); Q — придбана кількість товарів; V— швидкість обігу грошей (або середнє число оборотів грошей за їх обміну на товари та послуги).

6. І нституційна модель грошового ринку

І нституційна модель грошового ринку

Процес спрямування грошових потоків можна показати у вигляді інституційної моделі фінансового (грошового) ринку:

У цій моделі взаємодіють три групи економічних об’єктів:

а) кредитори — ті, що володіють заощадженими, тимчасово вільними коштами. Ними стають, насамперед, домашні господарства, фірми, урядові структури, органи місцевого самоврядування, іноземні фі­зичні та юридичні особи;

б) позичальники — ті, що тимчасово потребують додаткових фінан­сових ресурсів;

в) фінансові посередники — інститути, що позичають кошти у за- ощадників і, в свою чергу, надають позики іншим па комерційній основі. До фінансових посередників відносять банки, страхові компанії, пенсійні фонди, фінансові компанії тощо.

Стрілки, що показують рух грошових коштів, спрямовані від кредиторів до позичальників, а назустріч їм спрямовані спорадчі стрілки, які відображають рух фінансових інструментів від пози­чальників до кредиторів.

Канали фінансового ринку, по яких грошові кошти рухаються від власників заощаджень до позичальників, поділяються на два основні сектори:

1. прямого фінансування;

2. непрямого фінансування.

Сектор прямого фінансування — це канали, якими грошові кошти рухаються безпосередньо від власників до позичальників. Цей сектор функціонує на основі двох грошових пото­ків: капітального фінансування і грошових запозичень. У першому випадку (капітальне фінансування) за допомогою акцій покупці грошей (фірми) назавжди залучають кошти інвесторів у свій гос­подарський оборот. Аналогом запозичень залучаються грошові кошти на визначений період часу. Прикладом такого фінансування є продаж облігацій або інших боргових зобов’язань.

Сектор непрямого фінансування — це канали, по яких гро­шові кошти рухаються від власників заощаджень до позичальників через фінансових посередників.

Сектор непрямого фінансування суттєво доповнює пряме фі­нансування, створює спеціальний механізм (інструменти) реаліза­ції фінансових ресурсів. На цій підставі між обома секторами ді­ють тенденції: з одного боку загострюється конкуренція за фінан­сові ресурси та їх розміщення, а з іншого — набувають сили інтег­раційного процесу у фінансово-кредитній сфері.

У фінансового ринку немає визначеної локалізації, його учас­никами (суб’єктами) є банки, держава, спеціальні фінансово-кре­дитні інституції та інші посередницькі організації, котрі продають і купують, як правило, боргові зобов’язання. Інструментами ринку слугують: скарбницькі та комерційні векселі, облігації, бони, депо­зитні сертифікати, банківські акцепти тощо.