Практична робота № 3-4

Тема : Морфологічні ознаки грунту.

Обладнання та реактиви: шкала забарвлення грунтів, міліметровий папір, фарфорова чашка, конічна колба на 250 мл, коробочний зразок грунту, лупа, скальпель, вода дистильована, АgNO₃, BaCl₂, 10% HCl.

Теоретична частина

Вертикальна товща будь-якого ґрунту, що називається ґрунтовим розрізом, має свою будову – вона розчленовується на ряд генетично зв’язаних між собою горизонтів. Кожен з них хара­ктеризується сукупністю зовнішніх (морфологічних) ознак.

Ці ознаки відображають характер ґрунтоутворюючого процесу, тому різні типи ґрунтів за комплексом зовнішніх ознак можна віднести до того чи іншого типу і відрізнити один від одного.

Морфологічні ознаки вивчають на практичних заняттях за допомогою коробочних зразків або монолітів.

До морфологічних ознак грунту відносять:

потужність гумусових горизонтів, забарвлення, гранулометричний склад, структуру, стан, новоутворення, включення, наявність карбонатів, вид переходів між горизонтами.

Забарвлення грунтів

Це найбільш доступна і перш за все помітна морфологічна ознака, суттєвий показник належ­ності ґрунту до того чи іншого типу. Багато ґрунтів одержали назву відповідно до свого забар­влення – підзол, чорнозем, червонозем тощо. Забарвлення ґрунту та його окремих горизонтів може дати багато для розуміння суті процесів, що проходять у ґрунті, його генезису (похо­дження). Забарвлення ґрунту має велике агрономічне значення. Практики-землероби знають, що родючість ґрунту залежить від кількості гумусу, а значить – від чорного або темно-сірого кольору.

Забарвлення ґрунту визначається кольором тих речовин, з яких він складається, а також гра­нулометричним складом, фізичним станом і ступенем зволоженості.

За С.О. Захаровим, найбільш важливими для забарвлення ґрунту є такі три типи сполук: 1) гумус; 2) сполуки заліза; 3) кремнієва кислота, СаСО₃ та каолін.

Гумусові речовини обумовлюють чорне, темно-сіре і сіре забарвлення ґрунту. Часом чорне забарвлення може бути зумовлене й іншими причинами: невеликими плямами (пунктуаціями) оки­слів та гідратів окислів марганцю (підзолисті ґрунти); сірчистого заліза (болотні ґрунти), материнської породи (юрські глини, вуглисті сланці).

Окисне залізо надає ґрунтові червоний, оранжевий та жовтий колір. Із сполук заліза (Fe³⁺ ) найбільшу роль у забарвленні відіграють безводні та водні оксиди.

Сполуки закисного заліза (Fe²⁺) надають ґрунтові сизуватих, зеленуватих, голубуватих тонів (віві­аніт Fe(PO₄)₂∙H₂O в болотних ґрунтах). Кремнезем (SiO₂), вуглекислий кальцій (СаСО₃), каолініт (H₂Al₂Si₂O₈∙H₂O) обумовлюють білий та білястий колір. У ряді випадків помітну роль у білястих відтінках відіграють гіпс (CaSO₄∙2H₂O) та легкорозчинні солі (NaCl, Na₂SO₄ та інші).

Різне співвідношення вказаних груп речовин визначає велику різноманітність ґрунтових ко­льорів, відтінків, зведених С.О. Захаровим в одну схему (рис. 1).

біле (SiO_2, Al₂O₃, СаСО_3.)

червоне

Рис.1. Типи забарвлення ґрунтів (трикутник Захарова)

На забарвлення впливає структурний стан ґрунту. Ті грунти, що знаходяться в грудкуватому, зер­нистому або глинистому стані, здаються темнішими, ніж безструктурні. Великий вплив на забарвлення має вологість ґрунту. Вологі ґрунти здаються темнішими.

Забарвлення ґрунту важко охарактеризувати одним кольором, тому треба вказувати ступінь і інтенсивність кольору Наприклад: світло-бурий, темно-бурий; відмічати відтінки (білястий з жовтуватим відтінком), називати проміжні тони (коричнево-сірий, сіро-бурий). При неоднорідному забарвленні горизонтів їх характеризують як пістряві або плямисті. При цьому визначають основний тон забарвлення і колір плям.