4.5. Кримінальне право та судочинство

Під поняттям «злочин» стародавні греки довший час вважали дію, яка викликала будь-які негативні наслідки. До уваги не бралося, учинений злочин умисно чи з необережності. Але вже Драконт у своїх законах розрізнив навмисне вбивство та вбивство з необережності. Загалом у кримінальному праві зберігалося чимало пережитків первіснообщинного ладу, напр., ініціатива у порушенні кримінальної справи належала потерпілому чи його родичам, а не органам держави, за норму вважалася матеріальна компенсація за вбивство родича.

Позов носив приватний, а не публічний характер, допускався самосуд. Держава була ініціатором порушення кримінальної справи тільки при таких злочинах, як зрада, втеча до ворога, розголошення державної таємниці, ухилення від військової служби.

У V – ІV ст. ст. кримінальне право досягло значного розвитку й у ньому вже почали розрізняти такі види злочинів:

• антидержавні злочини (зрада державі, шкода демократії, перехід на бік ворога); каралися смертною карою з конфіскацією майна й викиданням тіла злочинця за межі держави, атімією злочинця й членів його родини;

• злочини проти порядку управління (розтрата державних коштів, зловживання владою); карали відшкодуванням шкоди у 10-кратному розмірі;

• злочини проти релігії (зневіра в існуванні богів, невиконання обрядів); карали смертною карою або вигнанням із конфіскацією майна;

• злочини проти особи (вбивство, підпал, тілесні ушкодження);

• злочини проти честі особи (образа словом чи ділом);

• злочини проти моралі (подружня зрада);

• злочини проти майна (крадіжка, пошкодження майна).

Види покарань:

• смертна кара (скидання в провалля, отруєння, вішання, забивання камінням, розпинання на хресті);

• продаж у рабство; цей вид покарань не застосовувався до громадян Афін;

• тілесні покарання (побиття батогами, відрубування рук, ніг);

• штрафи, конфіскація майна;

• ув'язнення;

• атімія (позбавлення людини прав), яка часто супроводжувалася конфіскацією майна;

• тимчасове або пожиттєве вигнання (напр., при остракізмі).

Судовий процес.

Порушити судову справу могли тільки чоловіки-афіняни, за жінок це робили чоловіки, за рабів - їх господарі, за метеків - їх представники. За реформами Солона злочини поділялися на важкі та легкі. Головні ознаки судового процесу: адвокатів не було, але були помічники у написанні промов {логографи) і т.зв. оратори-помічники. Обидві сторони процесу промовляли кілька вступних фраз, а усе решту за дозволом судді промовляв оратор. Час виступу ораторів обмежувався і визначався за водяним годинником - клепсидрою.

Але в особливо складних справах судове слухання проводилося без обмеження у часі - без води. Свідків-рабів могли допитувати із застосуванням тортур (підвішування, вливання у ніздрі оцту, припалювання тіла розпеченим предметом тощо).

Було два різновиди процесів:

• приватний (порушувався тільки за заявою потерпілого чи його представника);

• державний (порушувався за ініціативою державних органів).

Приватний процес потерпілий міг перервати у будь-який момент, а державний мусив доводити до кінця (під загрозою штрафу в тисячу драхм). Позивачі в приватному процесі платили суду мито, а позивачі в публічному звільнялися від сплати мита. Виклик обвинуваченого в суд здійснював сам потерпілий при свідках. Якщо обвинувачений не з'являвся, справу розглядали без його участі.

Доказами були: власне зізнання, документи, покази свідків, у т.ч. й рабів, присяга сторін. Після закінчення попереднього слідства усі докази вміщували в спеціальні посудини, які опечатували. Нові докази вже до уваги не бралися. Після цього призначали день суду. На суді виступали сторони, яким надавався однаковий час. Судове засідання закінчувалося таємним голосуванням суддів чорними та білими камінцями щодо вини обвинуваченого, а потім вибирали покарання. Судові рішення можна було оскаржувати в найвищому суді - Геліею, рішення якої були остаточні.