Тема 4.2 соціальна структура

4.2.1. Сутність і основні елементи соціальної структури

Суспільство організоване таким чином, що кожна особа має визначене місце щодо інших людей і, як власник цього місця, вона розуміє чого від неї очікують інші особи і чого очікувати від інших людей. Якби так не було, то при кожній зустрічі з іншими особами ми не знали б як себе поводити. Соціальний світ без структури був би хаосом.

Структура з лат. — "будова", "розміщення", "порядок". Під "структурою" розуміють сукупність функціонально пов'язаних між собою елементів, зв'язків і залежностей, що складають внутрішню будову об'єкта. Структуру об'єкта визначають: кількість складових, порядок їх розміщення і характер залежності між ними.

Соціальна структура є тривалим укладом соціальних взаємодій між елементами суспільства: статусами, ролями, групами, організаціями, соціальними інститутами.

Кількість цих суспільних елементів, порядок їх розміщення і характер взаємозалежності визначають зміст конкретної структури конкретного суспільства.

Це можна проілюструвати простим прикладом, який наводив відомий соціолог Джордж Коулмен. Держава інків у результаті європейського завоювання загинула за дуже короткий історичний час, її не стало буквально за кілька років. Але що ж відбулося? Адже люди, пише Коулмен, залишилися ті самі: "Змінилися не люди, а соціальна структура, в якій вони жили. Але результатом зміни став цілком інший стиль життя, інші ресурси і можливості, якими вони володіли". Індіанці, які ще вчора жили у великій і культурній державі, сьогодні стали просто існувати у своїх поселеннях.

Хоча структура описує стійкий, нерухомий момент будови суспільства (соціальну структуру можна порівняти з кістяком суспільства), все-таки вона змінюється у процесі історичного розвитку. Структура є рухомою. Вона виконує свою роль підтримування стабільності суспільства тільки за умови легітимності, тобто якщо більшість населення визнаватиме структури доцільними. Різкі зрушення в масовій свідомості можуть серйозно підірвати довіру людей до існуючих соціальних структур. Тоді починається нестабільність. Наприклад, 80-ті рр. XX ст. в СРСР розмивання комуністичних ідеалів, переорієнтація масової свідомості на інші цінності підірвали довіру людей до старих структур і вони більше не могли виконувати свою стабілізуючу роль, що в результаті й привело до розпаду Радянського Союзу.

Зміна структури суспільства пов'язана зі зміною суті основних її елементів.

Охарактеризуємо основні елементи соціальної структури детальніше.

4.2.2. Соціальні статуси і ролі

Соціальний статус.

Фундаментальним елементом соціальної структури є соціальний статус, який визначає місце особи в групі та суспільстві. Саме з допомогою статусів ми ідентифікуємо один одного в різних соціальних структурах. Мама, дитина, священик, президент, машиніст — усе це є статуси. Знаючи статус особи, розуміємо — хто перед нами і чого від нього очікувати.

Соціальний статус — це певна позиція особи в соціальній структурі групи і суспільства, пов'язана з іншими позиціями через систему прав і обов'язків. (Статус "викладач" має сенс тільки стосовно статусу "студент", але не щодо статусу "міліціонер" чи "перехожий").

Поняття "статус" прийшло в соціологію з латинської мови. Цим словом у Стародавньому Римі позначали правовий стан особи. У наш час під поняттям "статус" розуміють соціальне становище людини у суспільстві. Соціальне становище — поняття набагато ширше, адже цим поняттям охоплюється і економічне становище людини (заможний рантьє, низькооплачуваний працівник), і його професійне становище (лікар, шофер), і політичне становище (член демократичної партії, безпартійний), і демографічні особливості людини (вік, стать).

Виділяють чотири основних складових для описання поняття "статус":

назва статусу (звичайно складається з одного слова: дівчина, офіцер, сестра та ін.);

визначення статусу (описує суть статусу та його місце у суспільстві чи у конкретній групі. Наприклад, сантехнік — працівник, який виконує роботу, пов'язану із обслуговуванням водопровідних і каналізаційних мереж);

зміст статусу — сукупність прав і обов'язків носія статусу;

ранг статусу — місце певного статусу в соціальній ієрархії (високе, середнє, низьке; вище за одні статуси і нижче за інші).

Статус — це позиція людини у соціальному просторі. Ці позиції є незмінними і досить стійкими у рамках інституціолізованої взаємодії і вони, висловлюючись метафорично, мають властивість "безсмертя" (конкретний викладач може звільнитися з навчального закладу, але статус викладача зберігається), незалежно від конкретної людини. Але варто пам'ятати, що взаємодіють все-таки не статуси, а тільки їх носії, тобто конкретні люди.

Кожна людина має багато статусів, оскільки є членом багатьох груп (син, студент, юнак, читач бібліотеки, споживач та ін.). Але в статусному наборі обов'язково виділяється головний. Для чоловіків він найчастіше (але не обов'язково!) є пов'язаний із місцем роботи (директор, президент, шофер), а для жінок — із сім'єю (мама, дружина). Часто домінуючим статусом є вік, який визначає очікувану поведінку його носіїв і ймовірну реакцію інших (уявіть собі, наприклад, що дідусь починає себе поводити як підліток і якою буде реакція оточуючих на такий стиль поведінки).

Статуси є природжені (чоловік, негр, українець) і набуті (студент, шофер, батько).

Іноді можливе неспівпадіння статусів. Це трапляється за таких умов:

коли індивід має високий статус в одній соціальній групі і низький — в іншій. Наприклад, високооплачуваний банкір ймовірно, але не обов'язково, матиме високий статус у власній родині або в групі футболістів-аматорів;

коли права й обов'язки одного статусу суперечать виконанню обов'язків іншого (статус хорошої матері та дружини й ефективного працівника).

Неспівпадіння статусів часто призводить до серйозної особистої драми. Люди по-різному виходять із таких життєвих ситуацій, але це завжди є досить проблематично.

Існує також приписаний статус. Це статус, у якому людина народжена (природжений статус), але за яким, крім того, суспільством визнані певні соціальні ознаки. Це статуси, пов'язані зі статтю, расою, національністю, віком. Наприклад, циган — природжений статус, у тому сенсі, що змінити національну приналежність, колір шкіри, антропологічні риси є неможливо. Але суспільство має певне ставлення до всіх циган, як до носіїв певного роду соціальної поведінки. Приписаними статусами, наприклад, є також статус "член королівської родини" чи "старша пані" тощо.

У примітивних, традиційних суспільствах мало статусів: вождь, шаман, мужчина, жінка, чоловік, дружина, син, донька, мисливець, збирач, дитина, дорослий, старий та ще деякі інші. Загалом, їх неважко перерахувати. У таких суспільствах статуси найчастіше бувають приписаними і набуття кимось певного соціального становища залежить від виховання. Чоловік, наприклад, від народження готувався бути мисливцем, рибалкою чи воїном.

У сучасних індустріальних суспільствах тільки професійних статусів нараховується більше 40 тис, а є ще і сімейні, і політичні, і релігійні, і демографічні тощо. В індустріальному суспільстві маємо значно більшу свободу щодо набуття особистістю певного соціального статусу. Це пояснюється насамперед тим, що для успішного функціонування сучасного суспільства необхідна значна мобільність трудових ресурсів і тому відбувається орієнтація в основному на особистісні якості індивідів, на зміну їх соціальних статусів відповідно докладеними ними зусиллями.

Соціальна роль.

Цей термін активно використовується як соціологією, так і соціальною психологією. Він зосереджує увагу на універсальних, загальних вимогах, що їх ставить суспільство до поведінки людини, яка займає певну соціальну позицію.

Соціальна роль — модель поведінки, орієнтована на певний статус. її ще називають динамічною стороною статусу. Якщо статус вказує на позицію індивіда всередині групи, то роль — на поведінку властиву цьому статусові.

Люди не можуть поводити себе як їм заманеться. Вони діють так, як, на думку оточуючих, повинен діяти носій цієї ролі. Соціальна роль неможлива без очікувань членів групи поведінки, властивої для носія певного статусу. Наприклад, учитель повинен себе поводити як учитель, а не як клоун чи міліціонер.

Уявіть собі, що в аудиторію до студентів зайшов якийсь чоловік, "стрельнув" у них цигарку, а згодом запропонував купити в нього джинси, і при тому він запевняє, що він є викладачем соціології. Навряд, чи йому повірять. Викладачам соціології зазвичай не властива поведінка такого роду. У кожному випадку такої поведінки ні студенти, ні колеги від них не очікують.

Однак необхідність відповідності рольової поведінки носіїв певних статусів тим очікуванням суспільних груп зовсім не означає, що всі носії цього статусу будуть виконувати свою роль ідентично. Жоден вчитель не подібний на іншого, всі матері по-різному виконують свою соціальну роль та ін. Тобто в межах кожного статусу для особистості існує вибір свого варіанта рольової поведінки. Проте, чим вищою є престижність статусу, тим жорсткіше суспільство контролює його носіїв і тим вужчий для них є варіант вибору рольової поведінки. Наприклад, суспільство значно терпиміше поставиться до підпитого сантехніка, ніж до військового чи викладача у такому ж стані.

Рольовий набір. Кожен статус включає в себе не одну роль, а цілий комплекс ролей. Наприклад, статус викладача передбачає не лише те, що він читає лекції і проводить семінарські заняття, він є ще й наставником молоді, автором наукових статей, фахівцем у своїй галузі, колегою для інших викладачів, адміністратором тощо. Хоча кожен статус має певний рольовий набір, жодна із ролей у цьому наборі не закріплена за ним. Тобто статус може втрачати якусь із ролей, натомість з'являється інша. Скажімо, викладач може більше зосередитися на написанні наукових статей і читанні лекцій, відійшовши від проведення семінарських занять і активної виховної роботи зі студентами. Або, наприклад, статус дружини передбачає такий рольовий набір, як: роль соціального партнера, сексуального партнера, вихователя дітей, домогосподині та годувальниці. Якщо дружина приділятиме значно більше уваги зароблянню грошей, тобто якщо у неї значно переважатиме статус годувальниці сім'ї, то ймовірно вона перестане бути жінкою домогосподинею, а іноді і жінкою-матір'ю.

Статуси і ролі — це своєрідні "цеглинки" для ширших і складніших соціальних структур, передусім соціальних груп.

4.2.3. Соціальні групи

Соціальна група — це сукупність людей, виділена за соціально значимими критеріями (стать, вік, раса, національність, професія, місце проживання, дохід, влада, освіта та ін.). Вона є своєрідним посередником між окремою людиною і суспільством.

За визначенням Роберта Мертона, група — це сукупність двох і/або більше людей, які певним чином взаємодіють один з одним, усвідомлюють свою приналежність до цієї групи і вважаються членами цієї групи з погляду інших.

Класифікація соціальних груп.

Одним із головних критеріїв типології груп є їхня чисельність. У соціології розрізняють малі, середні та великі групи. Чим менша група, тим більше можливостей індивід отримує для того, щоб пізнати інших людей і встановити з ними тісні стосунки. Різниця між малими, середніми й великими групами полягає, насамперед, у характері комунікаційних процесів. Тісне міжособистісне спілкування в малих групах дозволяє їм виробляти норми й цінності, зразки поведінки, а також здійснювати соціальний контроль ефективніше, ніж у середніх, а особливо — у великих групах. Більше того, великі та середні групи тільки тоді можуть демонструвати зразки організованої поведінки, формувати стійкі внутрішньо групові норми й цінності, коли самі вони включають малі групи як елементи своєї структури.

Однак критерій чисельності — це лише формальний індикатор різниці між великими, малими й середніми групами. Саме через його формальність неможливо точно вказати, де саме пролягає чисельна межа між цими групами. Чисельність лише відображає якісні розходження в можливостях безпосереднього міжособистісного спілкування у групах різної чисельності, зокрема, різні можливості зворотного зв'язку.

Малі групи — це добре знайомі між собою люди, які об'єднані спільними цілями, інтересами і постійно взаємодіють між собою (сім'я, студентська група, виробнича бригада, компанія друзів). У малих групах кожен її член може безпосередньо контактувати з будь-яким іншим членом тієї самої групи; зокрема, він завжди може зреагувати на поведінку кожного із її членів, і, в свою чергу, спостерігати, як реагує на його поведінку кожен член групи. Таким чином, у малій групі існує постійно діюча система прямого й зворотного зв'язку між усіма її членами.

Можливості такого зв'язку обмежуються, з одного боку, ефективністю каналів зв'язку між індивідами; з іншого боку, — розміром групи. Постійні тісні контакти індивідів можливі тільки в порівняно невеликих групах, а тому часті міжособистісні стосунки в групах по 17—20, або й 30 осіб здаються малоймовірними. Дослідження соціологів, показали, що неформальні молодіжні групи найчастіше нараховують від 2—3 до 8 осіб (близько 70 % груп) і від 8 до 12 осіб (близько 30 % груп).

Щоправда, до малих соціальних груп можуть належати і високо формалізовані цільові об'єднання, наприклад бригада на виробництві або студентська академічна група. Однак навіть у такому випадку групові контакти втрачають деякі властивості малої групи. Зокрема, постійність зв'язків між членами групи і взаємовплив членів групи один на одного. Зазвичай, у групах, які нараховують більше семи осіб відбувається "поділ" на підгрупи, тобто виділяються й об'єднуються особи, які мають власні інтереси і цілі, відмінні від тих, які властиві іншим членам групи. Це може призвести до розпаду групи.

Отже, очевидно правильно буде вважати верхньою межею малої групи все-таки об'єднання 5—7 осіб. Така група є досить

великою, щоб її члени відчували, що можуть вільно висловлювати свої емоції і навіть вступати у суперечки один з одним, але вона є достатньо малою, щоб її члени могли не звертати один на одного уваги.

Серед малих груп вирізняють первинні і вторинні.

Первинні групи — це малі групи, що утворюються з таких причин: шлюбно-сімейні зв'язки, симпатія, емоційна прив'язаність тощо.

Американський соціолог Едвард Шіллз (нар. 1911 р.) виділяє три типи малих первинних груп:

"Початкові групи", які мають міцні, багаторічні зв'язки і традиції. До цих груп індивід може належати незалежно від його бажань. Прикладом такої групи є сім'я.

"Особистісні групи" — групи друзів. Підставою для формування таких груп є взаємна симпатія.

"Ідеологічні групи", які об'єднують людей зі спільними цінностями.

Стосунки в первинних групах є емоційно забарвленими і, зазвичай, не мають для їх учасників утилітарної цінності (ми дружимо з кимось не тому, що це принесе нам якусь вигоду, а тому, що ця людина нам симпатична, близька по духу). Первинні групи формують особистість, її моральні принципи, смаки. Не випадково кажуть: "З ким поведешся, від того й наберешся".

Вторинні групи містять у собі деяку кількість первинних груп. Скажімо, академічна студентська група, спортивна команда чи відділення солдатів завжди внутрішньо розділені на менші групи осіб, контакти між якими є частішими, мають емоційніший характер. У первинних групах відносини між людьми індивідуальні (одним людям ми симпатизуємо більше, іншим — менше; ніхто не змусить нас полюбити людину, яка нам не є симпатична), а вторинні групи об'єднують людей, пов'язаних між собою у зв'язку з виконанням ними певних функцій, статусів, ролей, а не через симпатію. У таких групах соціальні контакти знеособлені і мають утилітарний характер. Наприклад, стосунки бригадира і підлеглих йому робітників знеособлені, а їхні функції повинні виконуватися, незалежно від дружніх чи ворожих стосунків між ними.

Чим міцніші первинні групові зв'язки, тим ефективніше функціонує і вторинна група. Американські соціологи дослідили, що під час Другої світової війни успіх німецьких бойових підрозділів, у першу чергу, досягався тим, що командування зуміло налагодити у військових частинах ті близькі дружні стосунки, які властиві для первинних груп у цивільному житті. Німецькі солдати, які разом проходили військову підготовку — разом і воювали у тому ж складі. Більше того, якщо війська союзників поповнювалися в міру того, як окремі бійці вибували із ладу, то німецькі підрозділи воювали доти, доки зберігалася така можливість; і аж згодом підрозділ виводився в тил для переформування і утворення нової бойової одиниці. Середні групи — це такі групи, у яких кожен член може знати кожну іншу людину, що входить у групу, але не може відстежити реакцію кожного з них на окремий елемент своєї поведінки, оскільки для цього група є занадто великою (наприклад, студенти факультету, робітники цеху тощо).

Великі групи — це такі групи, у яких окремі їх члени можуть не бути особисто знайомі один з одним (мешканці Львова, українці, члени конфесійної групи). Це багатотисячні групи людей, що розсіяні на великих просторах і для яких властиві опосередковані соціальні взаємодії (класові, територіальні, етнічні спільноти).

Великі групи поділяють на номінальні (їх виділяють тільки для потреб статистики, наприклад: споживачі прального порошку "Аріель"; пасажири приміських поїздів; ті, що стоять на обліку в лікарні та ін.) і реальні (критерієм їх виділення є реальні ознаки — стать, дохід, раса, національність, місце проживання, освіта, професія та ін.).

Виділяють три головних типи реальних груп:

стратифікаційні групи — рабство, касти, стани, класи;

етнічні групи — раси, нації, народи, племена, клани;

територіальні групи — вихідці із однієї місцевості, городяни, селяни.

Реальні групи — реальні проблеми для суспільства, номінальні ж — не створюють подібного за масштабом і характером спектру соціальних проблем. Ми легко можемо пригадати собі якісь расові чи класові, чи селянські бунти, але годі шукати в історії прикладів заворушень серед покупців прального порошку чи пасажирів приміських автобусів.

Великі групи є носіями основних рис культури. Саме велика група (етнічна, професійна, міська та ін.) здійснює відбір і утверджує основні звичаї, традиції, цінності і за посередництвом малої групи "доносить" цей відбір до кожного індивіда.

Зі сказаного зрозуміло, чому чисельність сама по собі не завжди дозволяє однозначно віднести ту чи іншу групу до великої, малої або середньої. Взаємодію в групі чисельністю в і6—20 осіб можна організувати таким чином, що вона буде функціонувати як мала група. Тобто кожен індивід, який входить до неї зможе точно знати, як ставиться до кожного його вчинку кожен інший член цієї групи. З іншого боку, якщо в групі чисельністю і0 осіб не налагодити ефективного механізму міжособистісного спілкування, цілком може виявитися, що вона буде поводитися як середня за чисельністю група, коли, наприклад, індивід буде реагувати скоріше на якусь усереднену думку групи, ніж на думку кожного окремого її члена.

Референтні групи.

Поведінка людини, її цінності і переконання формуються під впливом тієї групи з котрою людина себе ототожнює. У своєму щоденному житті людина постійно порівнює себе з іншими, щоб окреслити свою поведінку (хто я?). Це порівняння відбувається найчастіше автоматично, без довгих роздумів, проте, якщо індивід приймає якесь важливе для нього рішення, скажімо, яке стосується вибору чи зміни професії, школи, місця проживання тощо, то таке порівняння є свідомим.

Оскільки усі люди належать до багатьох груп, кожна з яких є унікальною субкультурою (наприклад, сім'я, компанія друзів, професійна, конфесійна, етнічна група тощо), то зразки поведінки тієї ж людини у різних групах також відрізняються. Це не означає, що люди є поведінковими хамелеонами, які постійно змінюють свою поведінку, свої цінності, мотивації і переконання, залежно від того, з якою групою вони себе ототожнюють у конкретний момент. Люди обов'язково виділяють важливіші для себе групи, через призму цінностей яких будують свою поведінку.

Соціальні групи, на які індивід орієнтується при оцінюванні і формуванні своїх поглядів, почуттів і дій називають референтними групами.

Референтна група може бути, а може й не бути групою до якої індивід належить реально. Досить часто референтна група стає лише джерелом психологічної ідентифікації. Люди можуть орієнтуватися у своїй поведінці на соціальну групу, до якої вони не належать. Це допомагає пояснити деякі суперечності у поведінці певних індивідів, наприклад, революціонер — виходець із привілейованих верств.

Референтні групи виконують не тільки нормативні, але й порівняльні функції. Індивід намагається жити відповідно до стандартів групи, яка є для нього референтною. Він культивує у собі відповідні життєві принципи, смаки, політичні та інші погляди тощо. Якщо ж група, до якої індивід реально належить, є далекою від групи, яка є для нього референтною, в нього виникає відчуття відносної депривації (кривди) — тобто невдоволення, зумовлене розривом між тим, що у людини є насправді й тим, що вона хотіла би мати.

Із цієї залежності між референтною групою і почуттям депривації випливають певні соціотехнічні висновки щодо того, як оптимально організовувати вплив на індивідів, з метою їх виховання, стимулювання соціальної активності тощо. Якщо намагатися нав'язати індивідам чи групам цінності і норми поведінки тих груп, які розташовані на вищому рівні соціальної ієрархії, це не викличе в індивідів і груп нічого іншого, крім почуття депривації. Тому завжди необхідно задавати цілі таким чином, щоб люди могли повірити у можливість їх досягнення. Наприклад, від найгіршого учня у класі недоречно вимагати, щоб той рівнявся на найкращого, оскільки він відчуває надто велику дистанцію, яка лежить між ними, брак здібностей і можливостей для подолання цієї дистанції. Доречніше орієнтувати об'єкти впливу на індивідів чи групи з такими самими вихідними даними чи з подібним станом депривації, які все-таки зуміли поліпшити своє соціальне становище.

4.2.4. Соціальні організації

Організації — це великі групи людей, створені для того, аби щось робити — заробляти гроші, виховувати дітей, вести війну, або виробляти товари. Соціальними організаціями є: підприємства, школи, ресторани, банки, контори тощо (соціальні організації ще називають формальними групами). Організація створюється саме для організації роботи певної групи людей, спрямованої на виконання певного комплексу суспільно значимих завдань. Термін "організація" походить від фр. — надаю певного вигляду, влаштовую.

Соціальні організації — це штучно сконструйовані спільноти людей для виконання певної легітимної цілі, наприклад, виробництва товарів чи надання послуг.

Основні ознаки організації такі:

вона утворюється в певний час, відповідно до чиєїсь постанови чи домовленості між людьми (дата прийняття статуту; загальні збори членів кооперативу та ін.);

у ній виробляються формально структуровані взаємини між людьми (генеральний директор — комерційний директор — директор з реклами і маркетингу — головний бухгалтер — начальник відділу — співробітник, менеджер);

організація має визначені цілі і завдання (статут підприємства; виробництво товарів, отримання прибутку, навчання тощо);

розподіл праці між членами і групами членів (виробництво — керівництво — продаж — інновація);

діяльність членів організації координується в рамках загальних зусиль (плановий відділ; відділ ПР);

в організації відбувається управління матеріальними і людськими ресурсами (завгосп, відділ кадрів, перепідготовка кадрів, відділ ПР),

Відповідно до виконуваних завдань та шляхів їх досягнення, розрізняють такі тили соціальних організацій: бюрократичні, добровільні асоціації і тоталітарні.

Бюрократичні організації.

На побутовому рівні у суспільній свідомості за терміном "бюрократизм" закріпилося негативне значення. Він міцно асоціюється з чиновницькою рутиною і тяганиною, формалізмом і канцелярщиною. Зовсім інакше розуміння бюрократизму запропонував німецький соціолог Макс Вебер. Він вважає бюрократизм раціональною формою управління сучасною ієрархічною організацією і трактує його як суто наукове поняття. Макс Вебер сконструював "ідеальний тип" раціональної бюрократії. Вчений виходив з того, що влада окремої людини завжди несе в собі небезпеку свавілля. Тому бюрократія, збудована на принципах універсальності і знеособленості, є, на думку Макса Вебера, своєрідною "машиною" для прийняття раціональних рішень. Вона деперсоніфікує людські стосунки, і людина виявляється у підпорядкуванні не іншої особи, а знеособленої системи єдиних норм і правил.

Бюрократичним організаціям (за Максом Вебером) властиві такі ознаки:

кожна посада має чітко визначені обов'язки і відповідальність, внаслідок чого постійна діяльність організації будується на принципах чіткого розподілу праці й обов'язків;

ієрархічна структура влади. Керівники відповідають перед вищестоящими посадовими особами не лише за свої дії, але й за дії своїх підлеглих;

вся діяльність організації ґрунтується на системі норм і правил, які визначають відповідальність посадових осіб, принципи взаємин між ними, забезпечують координованість основних видів діяльності і якість їх виконання незалежно від зміни персоналу;

всі посади передбачають фахову підготовку тих осіб, які їх будуть обіймати. Працівники приймаються на роботу тільки на підставі їх технічної компетенції, а не особистісних якостей (як кажуть, "добра людина — не професія!");

робота в організації трактується як кар'єра. Мотивами для просування службовою "драбиною" можуть бути вислуга років або заслуги перед організацією, або і те й інше. Посадові особи не можуть бути звільнені без серйозних причин;

адміністративні накази, правила, процедури і повноваження оформлюються у письмовій формі і постійно зберігаються.

Недоліки бюрократії.

На практиці, однак, бюрократія далеко не завжди функціонує так формально і знеособлено, як це описав у "ідеальному типові бюрократії" Макс Вебер. Між членами організації виникають особисті зв'язки, що призводить до використання інших каналів влади, ніж ті, що приписані формально, до порушення і ламання приписів. Бюрократичний стиль управління має і ряд інших недоліків, таких як:

неефективність. Бюрократичні приписи і процедури є пристосовані до справ типових. Тому у новій чи нетиповій ситуації бюрократична організація нездатна функціонувати ефективно;

зміна цілей. З часом працівники бюрократичної організації забувають про її цілі, концентруючись на виконанні своєї операції і хвилюються лише за свою зарплатню, менше навантаження, не задумуючись про кінцевий результат роботи організації. Коли союзники під час Другої світової війни увійшли до Берліна, вони виявили, що ряд бюрократичних установ, що мали здійснювати керівництво промисловістю Німеччини, продовжували інтенсивно "виробляти розпорядження", попри те, що усі ті території, на яких були розміщені промислові об'єкти, якими вони керували, уже давно були зайняті противниками;

розростання бюрократії. Бюрократичний апарат має тенденцію до включення у сферу своєї компетенції щораз більшої кількості справ і збільшення кількості працівників;

олігархія. Німецький соціолог Роберт Міхельс (1876 — 1936) перший зауважив, що бюрократія може перетворюватися в олігархію — політичний режим, влада у якому належить

невеликій групі офіційних осіб. Він вважав, що уникнути цього неможливо і тому назвав це явище "залізним законом олігархії". "Хто говорить про організацію — той говорить про

олігархію", — наголошував він і навів ряд аргументів на користь своєї теорії: по-перше, організація ефективна тоді, коли влада, в тому числі і над процесом прийняття рішень, концентрується в руках небагатьох; по-друге, керівники мають дуже багато переваг перед співробітниками. У них є інформація, вони розпоряджаються ресурсами організації, мають кращий досвід, здійснюють підбір і розстановку кадрів. Лідери мають підвищену мотивацію для збереження свого панівного становища; по-третє, пересічні члени організації не зацікавлені у прийнятті на себе відповідальності, яка є прерогативою керівних посад і тому дещо байдуже ставляться до проблем організації.

Добровільні асоціації — це організації до яких можна вільно вступати і так само вільно піти з них. Наприклад, Соціологічна асоціація України чи товариство філателістів, або ветеранів-танкістів, чи різного роду громадські організації.

Добровільним асоціаціям притаманні такі ознаки:

вони створюються для захисту інтересів їх членів;

членство в них є добровільним, його не присвоюють від народження, як, наприклад, громадянство, і воно не передбачає жорстких вимог, правил (як, наприклад, в армії чи в лікарні);

вони не пов'язані з місцевими чи державними органами влади.

Добровільні асоціації є найважливішою складовою громадянського суспільства, оскільки вони організовують громадян для вирішення різного роду соціальних і політичних проблем, є формою вияву їхньої громадянської активності. У США понад 75 % дорослих громадян входить хоча б до однієї добровільної асоціації.

Тоталітарні організації виникають для забезпечення специфічних потреб суспільства, захисту інтересів суспільства від деструктивних дій деяких його членів, а також для блага тих окремих громадян, які потребують постійного і пильного нагляду. До тоталітарних організацій належать:

карні заклади (в'язниці, табори);

військові частини і закриті навчальні заклади;

монастирі;

установи для людей, яким потрібна постійна допомога: інваліди, хворі, особи похилого віку.

Необхідно зауважити, що поділ соціальних організацій на бюрократичні організації, добровільні асоціації і тоталітарні організації є досить умовним тому, що на практиці кожна з названих організацій не трапляється у чистому вигляді, а містить в собі елементи інших двох. Наприклад, загальноосвітня школа є обов'язковою для відвідування, у ній здійснюється пильний нагляд за школярами, але разом з тим вона є і добровільною, створюється для захисту інтересів її членів і є також бюрократичною — діє відповідно до чітких приписів, організована ієрархічно, із чітким розподілом праці тощо.

4.2.5. Соціальні інститути

Елементи соціальної структури пов'язані між собою. Великі групи складаються з менших груп, групи складаються зі статусів. Ці елементи соціальної структури вибудовуються завдяки соціальним інститутам.

Кожне суспільство має дбати про задоволення різноманітних потреб своїх членів, про передачу своєї культурної спадщини наступним поколінням. Тобто суспільство зацікавлене, щоб стосунки його членів відбувалися не хаотично, а організовано, прогнозовано і стійко. Безпека людини, її освіта, здоров'я, господарська діяльність, родинні стосунки та ін. — усі ці явища нашого щоденного життя гарантовані від стихійності, спорадичності і відбуваються згідно з певними установками ( установка — приблизно так можна перекласти з латинської мови слово "інститут").

Соціальні інститути — це стійкі види соціальних взаємодій, які склалися історично, само відтворюються і задовольняють певні життєво важливі потреби людей.

Еміль Дюркгейм називав соціальні інститути "фабриками відтворення суспільних відносин". Соціальні інститути організовують людську діяльність у певну систему ролей і статусів, встановлюючи взірці поведінки людей у різних сферах суспільного життя.

Поняття "соціальний інститут" запровадив Герберт Спенсер, який виділив основні соціальні інститути, які і сьогодні певним чином визнаються як основні:

сімейний — відповідає за опіку і виховання дітей, їх соціалізацію, впорядкування сімейного життя;

обрядовий — встановлює звичаї, обряди, регулює щоденну поведінку людей;

політичний — відповідає за організацію й розподіл влади в суспільстві (держава, армія, суд, партії, вибори тощо);

релігійний — згуртовує суспільство, встановлює моральні норми і принципи людського життя;

економічний — регламентує соціальні відносини в сфері виробництва, розподілу і споживання матеріальних благ та послуг (власність, гроші, ринок, трудова діяльність тощо).

Інституціалізація — це заміна спонтанної й експериментальної поведінки на передбачувану поведінку, яка є очікуваною, а також моделюється та регулюється.

Люди в соціальних групах намагаються реалізувати свої потреби спільно і шукають для цього різноманітні способи. У процесі суспільної взаємодії вони знаходять загальноприйнятні взірці, шаблони поведінки, які поступово через повторення й оцінку перетворюють у стандартизовані звичаї і звички. Через деякий час ці шаблони і взірці поведінки підтримуються громадською думкою, сприймаються й узаконюються.

Скажімо, кожне суспільство має виробляти і розподіляти матеріальні цінності і послуги. Соціальним інститутом "відповідальним" за цю сторону життя суспільства є економіка. її форма може змінюватися в різних суспільствах: може бути вільноринкова економіка, соціалістична, феодальна чи державно капіталістична економіка, але не існує такого суспільства, яке би не виробило свого існування певних взаємодій у процесі виробництва їжі, одягу, житла і розподілу цих благ серед своїх членів. Для виконання цих функцій кожне суспільство виробляє власні норми і цінності, різні соціальні групи й організації, статуси і ролі.

Можна виділити такі характерні особливості соціальних інститутів:

в інститутах існують способи дії від імені членів групи, як цілого. Ці способи дії повинні виконуватися незалежно від особистих інтересів осіб, включених у цей інститут (Наприклад, суддя має винести законний вирок злочинцю, навіть якщо він йому симпатизує);

кожен соціальний інститут має певні функції. Серед них: ті, які регулюють поведінку членів суспільства і соціальних груп; забезпечують стійкість суспільного життя; здійснюють інтеграцію суспільства;

у межах соціальних інститутів виділяється система соціальних ролей.

Інституалізація робить поведінку кожного окремого члена суспільства передбачуваною за орієнтацією і за формою вияву. Зрозуміло, що завжди є окремі винятки, існують, наприклад, сексуальні відносини поза сім'єю, корупція, проституція чи наркоманія, але такий, позаінституційний тип поведінки негативно оцінюється суспільством.

Кожен соціальний інститут виникає і функціонує, виконуючи певну соціальну потребу. Якщо інститут не здатний ефективно справлятися із цією потребою, то відбувається падіння його авторитету, криза цього інституту. Наслідком такої кризи є перерозподіл функцій. Скажімо, з середини 80-х рр. XX ст. в Україні розпочиналась криза загальноосвітньої школи, яка, зокрема, виявлялася у тому, що школа була не спроможна підготувати випускників до вступу у вищі навчальні заклади. Суспільство миттєво відреагувало на нову потребу: з'явилися репетитори — інститут посередників.

Якщо ж якась суспільна потреба стає незначною або зовсім зникає, то зникає і потреба в існуванні цього інституту. Щоправда, він за інерцією ще може продовжувати деякий час функціонувати як данина традиції, але врешті-решт припиняє своє існування. Найважливішими чинниками змін є політика, економіка і культура.

Зародження і загибель соціального інституту можна розглянути на прикладі інституту дуелей. Дуелі були інституіалізованим методом з'ясування стосунків між дворянами в період з XVI до XVIII ст. Цей інститут виник у зв'язку з потребою захисту честі дворянина і впорядкування стосунків між представниками цього соціального прошарку. Поступово система процедур і норм розвивалася і спонтанні сварки та скандали перетворювалися у високо формалізовані поєдинки зі спеціалізованими ролями (секунданти, медики, обслуговуючий персонал). Цей інститут підтримував ідеологію незаплямованої дворянської честі, що панувала в привілейованих верствах суспільства. Він передбачав достатньо жорсткі норми захисту кодексу честі: дворянин, який отримав виклик на дуель, повинен був або прийняти його, або з ганьбою покинути світське життя. Але з розвитком капіталістичних відносин змінювалися етичні норми в суспільстві, що виявилося, зокрема, у непотрібності захисту дворянської честі зі зброєю в рунах.

Стан соціальних інститутів с чітким індикатором соціальної стабільності усієї соціальної системи: суспільство стабільне тоді, коли функції соціальних інститутів зрозумілі, очевидні і стійкі. У нестабільному суспільстві функції соціальних інститутів амбівалентні (неоднозначні, суперечливі) і нестабільні. Наприклад, ще недавно, на початковому етапі перехідного періоду від соціалізму до капіталізму, досить непросто було провести межу між кооператором, провідником нових форм господарювання і економічним злочинцем,

У міру ускладнення соціальної організації певної спільноти, те саме відбувається і з її основними інститутами. У примітивних суспільствах існувало лише декілька головних соціальних інститутів — господарство, родина, релігія. Але зі збільшенням розмірів спільноти й ускладненням її структури, з'являються додаткові інститути — уряд, право, армія, освіта, медицина, наука тощо. Сучасному суспільству притаманне розростання та ускладнення системи соціальних інститутів. Адже постійно з'являються нові проблеми, які породжують нові потреби і вимагають нових розв'язань. Виникають нові галузі науки і господарства, ускладнюється система управління суспільством. Наприклад, в українському суспільстві сьогодні активно розвиваються інститути багатопартійності та місцевого самоврядування, провадяться дискусії стосовно запровадження такого політичного інституту, як верхня палата парламенту та і н.

Контрольні питання та завдання

Що таке "соціальна структура"?

1. Назвіть соціальні статуси, носіями яких є Ви.

2. Наведіть приклади не збігання статусів.

3. Наведіть приклади вроджених і набутих статусів.

4. Охарактеризуйте головні політичні та економічні статуси у нашій країні до 1991 р. і дотепер.

5. Що таке соціальна роль?

6. Охарактеризуйте рольовий набір у сім'ї.

7. Охарактеризуйте види соціальних груп.

8. Чи будь яка група с одночасно організацією?

9. Бюрократія — позитивне чи негативне соціальне явище?

10. Порівняйте різні типи соціальних організацій.

11. Які умови виникнення і становлення соціальних інтуїтивні