Тема 6. Європейська класична філософія нового часу і епохи просвітництва (хуіі-хуш ст.)

1. Поняття європейської класичної філософії.

2. Особливості філософії Нового часу.

3. Раціоналізм та емпіризм у теорії пізнання Нового часу.

4. Фіюсофія епохи Просвітництва.

Класична європейська філософія - це розвиток філософського мис­лення від Бекона і Декарта до Гегеля і Фейербаха, тобто з XVII ст. до сере­дини XIX ст.

Періодом Нового часу (XVII ст.) розпочинається класична філософія, її основними представниками є Ф Бекон, Р. Декарт, Т. Гобс, Б. Спіноза, Дж. Лок, Г. Лейбніц, Дж, Берклі, Д. Юм, Б. Паскаль.

Наприкінці XVII - XVIII ст. в Європі поширюється просвітницький ідейний рух. Філософія епохи Просвітництва XVIII ст. представлена іме­нами Вольтера, Ж.-Ж. Русо, Монтеск'є, Д. Дідро, П. Гольбаха, Ж. Ламетрі, К. Гельвеція, І. Гердера, Г. Лесінга та ін.

Вершиною розвитку європейської' класики стає німецька класична філософія др. пол., XVIII - першої пол. XIX ст. (1. Кант, Й Фіхте, Ф. ШейлІнг, Г. Гегель, Л. Фейербах).

Термін «класичний» застосовують, як правило, до явиш, які стали вершиною у культурному розвитку, бездоганним зразком і особливо поміт­ним внеском в скарбницю людської культури. Безумовно, у такому значенні європейську філософію ХУІІ-ХІХ ст. можна назвати класичною. Ії зразко­вість полягає у тому, що вона обумовила сам стиль європейського мислен­ня - раціональний, логічно упорядкований, побудований на чітко визначе­ній системі понять. Філософія цього періоду стала взірцем високої філософ­ської культури, свосрідним ідеалом філософського мислення. Вона значним чином вплинула на духовну атмосферу Європи, на соціально-політичний і культурний розвиток європейської цивілізації.

Разом з тим, терміном «класична філософія» позначають просто один з періодів у розвитку європейської філософії, певний тип філософської куль­тури, зі своїми характерними рисами, світоглядними принципами, сукупніс­тю особливих ідей та уявлень, у такому значенні дане поняття і буде пред­метом подальшого розгляду.

Європейська класична філософія виникає у період утвердження буржу­азного суспільства та його цінностей у противагу цінностям феодального суспільства. То був час буржуазних революції в Європі (в Англії, Нідерлан­дах, Франції), коли руйнувалися всі застарілі форми суспільного життя, пов язані з епохою феодалізму, це визначило надзьичайну критичну спря­мованість класичної філософії, її боротьбу з усім, що некритично сприйма­лося лише на віру. З позиції розуму були піддані критиці основи релігії, су­спільства, державного порядку, розуміння природи тощо. Навіть сам людсь­кий розум стає предметом критичного дослідження, предметом аналізу його можливостей у пізнанні дійсності.

Критична діяльність класичної філософії повинна була сприяти пере­творенню природи і суспільних відносин з інтересах прогресивного розвит­ку людства. Історичний прогрес нерозривно пов'язувався з розвитком нау­ки, авторитет якої для класичної філософії був безперечним. Наука і проб­лема пізнання (гносеологія, логіка, методологія) утворюють ядро всієї філософської проблематики класичної філософії. Боротьба з догматич­ним мисленням як мисленням некритичним, рутинним потребувала від фі­лософії аналізу і перевірки власних вихідних принципів і гчерджень. Тим більше, шо класична філософія прагнула стати наукою, «дійсним» знанням, а не «любов'ю до знань», як висловився Гегель. Потрібно було осмислити сам пізнаючий розум, визначити його можливості в осягненні істини, вирі­шити питання про достовірність і обгрунтованість знання. Тому проблема­тика всієї класичної філософії XVI 1-ХІХ ст. була центрована навколо гносе­ологічних. теоретико-пізнавальних проблем. І тільки через прояснення своїх пізнавальних можливостей класична філософія приступала до вирішення інших - онтологічних, антропологічних, етичних, соціальних та Ін. проблем.

Ідейним джерелом класичної філософії стали, перш за все, антична філософія і мристиянське вчення. Від античної філософії європейська кла­сика успадкувала вихідні принципи раціоналізму як впевненості в силу і всемогутність людського розуму, а християнство дало європейській культу­рі систему абсолютних, загальнолюдських цінностей та ідеалів. Відстою­вання ідеалів істини, добра, краси, справедливості стало ознакою класичної культури в цілому. Вплинув на класичну філософію і ренесансний ідеал сильної та яскравої особистості, активного діяча, людини-творця. Прагнен­ня людини класичної культури оволодіти знанням про світ поступово до­вершується претензією владарювати під світом, перетворювати його, при­мушувати його служити людським потребам. Установка на оволодіння при­родою стає ознакою західного образа мислення і поведінки, а також озна­кою класичного типу культури.

Критична спрямованість класичної філософії, особлива увага її до гно­сеологічної проблематики, до ідеї активності і діяльно-творчого характеру людського існування знаходять своє завершення в головній ідеї класичної філософії ХУІІ-ХІХ ст. - ідеї раціонального панування людини над природою і суспільством. Метою класичної філософії і було обгрунтуван­ня самої можливості такого панування, доведення того, що людство у змозі зробити своє існування, свою владу над світом цілком розумними.

Основною і найважливішою рисою європейської класичної філософії стає раціоналізм як загал ьн ос віто пі я дна позиція. Якими б різними не були філософські системи класичного періоду, вони всі виходять з поняття розуму і ведуть до нього. У цей період виникає своєрідний культ розуму, культ наукового знання. Наука проголошується вищою формою теоретич­ного знання, а розум - верховною інстанцією і головним авторитетом. «Ро­зум, - писав Дж. Лок, - у всьому повинен бути нашим останнім суддею і керівником». Сутність раціоналізму полягає не тільки у впевненості в нео­бмежених можливостях розуму і науки, але Й в проголошенні розумності, доцільності, логічності, закономірності всього сущого, Всесвіту в цілому і всіх його частин. Світ уявляється тут впорядкованим, гармонійним, завер­шеним цілим, в якому панус жорстка необхідність, встановлена Богом, ро­зумом, механічними законами природи або законами історії. Людина у ра­ціоналістичній картині світу сприймається як мисляча і активна істота, вона цілком свідомо орієнтустьсг. в житті, керується усвідомленими бажаннями і а інтересами, а її діяльність має завжди ч.оцільний, спланований, розумний характер (лише філософія XX століття шіявшш певну обмеженість, помил­ковість такого розуміння людини).

Таким чином, класична філософія виходила г ідеї раціональності, розу­мності І світу і людського буття, з віри в силу розуму, у можливості оволо­діння стихійними силами природи і суспільства. Потрібно зазначити, що і нмирас класична філософія наприкінці XIX ст. разом з падінням авторитету розуму, з втратою віри у розумність світоустрою, в доцільність і раціональ­ність суспільних відносин. Алогічне, ірраціональне, не передбачуване в людському Існуванні стає улюбленою темою у некласичні» (посткласичній) філософії XX століття.

Філософія Нового часу, якою розпочинається період західноєвропей­ської класики, має свої особливості. XVII століття визначається в історії як період промислового перевороту, пов'язаного з виникненням машинного виробництва, і як час наукової революції. На основі механіки і фізики вини­кає досвідно-математичне природознавство, яке майже до кінця XIX ст. за­лишалося ідеалом науковості, навіть ідеалом теоретичного знання в цілому (не випадково класична філософія намагалася «уподібнитися» науці, пе­рейняти її методи та прийоми пізнання, стати строго науковим знанням). Переворот, здійснений Колерником в астрономії (створення геліоцентрич­ної моделі Всесвіту), був продовжений в працях Дж. Бруно, Г, Галілея,