1. Кеплера,'X. Гюйгенса, р. Декарта, а його завершенням стає механіка

І. Ньютона. Саме принципи Ньютонівської механіки визначили основи но­вої картини світу, нової моделі розуміння Всесвіту як суто матеріального механізму, позбавленого духовних властивостей і керованого математични­ми закономірностями. Наукова революція XVII ст. полягала не тільки у створенні основ сучасного природознавства, але й у перетворенні науки в соціальний інститут, у розгалужену систему наукових закладів і наукових співтовариств (першими виникають Лондонське королівське товариство вчених і Паризька Академія наук).

Наука, що приходить на зміну вірі і релігії, починає домінувати у куль­турі і стає основним предметом філософських досліджень новочасної філо­софії XVII ст. Якщо в центрі проблематики схоластичної філософії була проблема співвідношення віри і розуму, то в Новий час - розуму і природи, проблема осягнення людиною закономірностей природи і можливості раці­онального панування над нею.

Філософія XVII ст. осмислює новий образ природи і людини, що утверджується в культурі того часу. Якщо ренесансне відношення до при­роди було переважно художнім, навіть пізнання розумілося як споглядання природних таємниць, то в XVII столітті природа позбавляється божествен­ного сенсу і перетворюється на об'єкт корисних намірів і цілей, навіть на об'єкт насильства з боку людини. Віднині головна мета щодо природи - панувати над нею, поставити її сили на службу людським потребам. Пере­магає установка на прагматичні цінності, на досягнення успіху і влади. Ме­тою пізнання стає вже не мудрість, а оволодіння природою. «Знання - сила» є гаслом культури Нового часу.

Особливістю філософії XVII ст. стає механістичний підхід до розу­міння світу і людини. Він утверджується завдяки ньютонівської механіки, -■ теорії, на той час зразкової і бездоганної як в емпіричному, так і в матема­тичному плані. Здавалося, що розгадку великого задуму всесвіту знайдено: природа виявилася досконалим образом впорядкованим механізмом, який підпорядкований математичним законам і доступний науковому пізнанню. Всесвіт складається з матеріальних частинок, що рухаються у нескінченно­му просторі.

Змінюється у цей період і бачення ролі Творця. Поряд з пантеїзмом (ототожненням Бога і природи) поширюється концепція деїзму, що стає досить популярною, особливо у XVIII ст. Бог у деїзмі уявляється великим Математиком, Архітектором світобудови, Годинникарем, який «заводить» механізм Всесвіту. Створюючи світ, Бог визначає механічні закони його руху, але після того він вже не втручається у природні події. Система існує і рухається сама по собі, відносно незалежно від Творця.

Людина у механічній картині світу розуміється як частка, фрагмент природного механізму, і тому вона абсолютно залежна від фізичних законів, підкорена жорсткому І незламному причинному порядку природи. Більше того, самі люди починають розглядатися як певні механізми, автомати. Де- карт, наприклад, визначає людину як «машину з кісток і м’яса», Ж. Ламетрі свій філософський твір називає «Людина - машина». У «Левіафані» Дж. Гобса люди є автоматами, гвинтиками, які потрібно згуртувати у механізм «вищого гатунку» - державу. Без державної влади, цього механічного чудо­виська-Левіафана, вважав Гобс, люди спроможні перебувати лише у стані «війни всіх проти всіх».

Механіцизм є не тільки спрощеним, а тому і. спотвореним баченням складних світоглядних проблем, але він веде до дегуманізації самої філо­софії. Якщо епоха середньовіччя і Відродження підносили людину (хоча і по-різному), розглядаючи її як «образ і подобу Вожу», як «вінець творіння», то новочасна філософія нівелює її, зводить до механізму, машини, автомата.

Суттєвим моментом всякого механізму е повна і абсолютна підпоряд­кованість його зовнішній причині, повна обумовленість, визначеність ззов­ні. Відкривши закони існування такого механізму, секрет Ного будови, мож­на оволодіти і маніпулювати ним. Вже великий Леонардо да Вінчі намагав­ся «обчислити» природу людини, проникнути у секрет будови «людського механізму». Ф. Бекон відверто вказав на мету такого «обчислення)), висло­вив думку, що той, хто зрозуміє до кінця людську природу, створений для влади. Німецький філософ Г. Лейбніц, засновник математичної логіки, мрі­яв про ті часи, коли сам процес пізнання, творчого мислення можна буде повністю алгоритмизувати, перетворити на своєрідне обчислення, що до­зволило би отримувати істину майже автоматично, таким же шляхом, як математики ведуть обчислення за допомогою певних формул. Тоді, вважав Лейбніц, усі дискусії філософів і вчених будуть не потрібні. Замість супере­чок, вони візьмуть в руки пір'я і скажуть - «будемо обчисляти». Але склад­ність життя (тим більше людського життя - з його атрибутами свідомості, свободи, творчості) полягає в тому, що його неможливо «вкласти» в механі­чну схему, неможливо знайти алгоритм його дії, універсальний ключ для розгадки таємниць життя. Там, де людина трактується як природний об’єкт, підлеглий причинним впливам ззовні, як створіння, шо залежить від зовні­шніх стимулів, там, врешті-решт, відмовляють людині (прямо чи в завуа­льованій формі) у свободі. Стверджується, що свобода є лише ілюзією, у реальності же людина, як частина природи, неспроможна піднятися над природною необхідністю. «Людина не буває вільною ані хвилини у своєму житті»,- вважав французький філософ П. Гольбах. Варіант більш прихова­ного зречення від свободи належить Б. Спінозі. У своїй «Етиці» він запро­понував доктрину визволення через розум, через пізнання природної необ­хідності. «Свобода є"пізнаною необхідністю» - це визначення Спінози зада­ло тон вирішенню проблеми свободи для багатьох мислителів (Гердер, Ге- гель, Маркс погоджувались з Ідеєю Спінози, що людина здобуває свободу, зрозумівши світ). За Спінозою, людина не стільки діє самостійно, автоном­но, вільно, скільки зазнає впливу дії зовнішньої причинної необхідності. Свободи як свободи волі не існує. Усе, на що може претендувати людина, прагнучи бути вільною, - це усвідомлення ланцюга необхідності, в якій во­на включена. Філософія XVII ст. виявила свою неспроможність в

явища природи до загальних висновків (які можуть бути викладені у формі загального правила, формули, визначення або формулювання закону, певної концепції чи теорії). Розроблена Беконом індуктивна методологія пізніше стала відправним пунктом для розробки індуктивної логіки. Підкреслюючи теоретичну цінність чуттєвого пізнання, необхідність зв’язку розуму і до­свіду, Бекон намагався подолати вузький раціоналізм, що залишився від схоластичної філософії. Разом з тим, Бекон заклав основи наукової раціо­нальності, протиставивши містиці, схоластиці, теології принципи наукового знання.

Р. Декарт (1596-1650) став засновником раціоналістичної традиції і першим опонентом методологічної позиції Ф. Бекона. Центральне місце в його філософській творчості займала проблема обгрунтування достовірності знання і проблема методу науки. Саме цій проблематиці присвячені його твори «Розміркування про метод» і «Основи філософії». На відміну від ф. Бекона, який звертався до чуттєвого досвіду і експерименту в прагненні знайти фундамент наукового знання, Декарт привернув увагу до розуму і самосвідомості. Чуттєвий досвід, на думку Декарта, не може дати гаранто­вано достовірного знання, тоді як математика з її простими і чіткими раціо­нальними принципами може служити гарантом необхідного І загальновиз­наного знання. Тому математика і стала відправним пунктом міркування Декарта про метод науки. Його філософське вчення про метод, власно, І є узагальненням досвіду застосування математики в науці.

Наука і філософія, вважав Декарт, повинні знайти безумовну, абсолют­но достовірну основу і виводити далі свою систему знань з цієї незаперечної основи. Якщо сам фундамент не буде міцним, зруйнується вся теоретична будова. Усе, що викликає сумнів, що сприймається лише на віру, має бути відкинуте. Сумніватися можна у всьому, але єдине, що залишається безсум­нівним для Декарта, - впевненість у власному існуванні, яка випливає з са­мого факту мислення. «Я мислю, отже, я існую», - стає тим вихідним поло­женням, яке є граничною основою достовірності знання. Це означає, що істина засвідчується тільки розумом, останнім критерієм істини є ясність і виразність думки. Декарт переконаний, що всім людям притаманне «приро­дне світло розуму», а здатність правильно міркувати і відрізняти істину від заблудження однакова у всіх.

Отже, безперечне знання є таке, що сприймається ясно і виразно. Цій вимозі відповідає математика. Математичні істини грунтуються на спільній всім людям здатності зрозуміти, збагнути, зміркувати. Але люди, маючи розум, не завжди вміють ним правильно користуватися. Для цього потрібен правильний метод пізнання. Основними правилами методу є: 1) починати з простого, ясного і виразного знання; 2) прості і ясні уявлення потрібно сис­тематизувати, а заплутані і незрозумілі уявлення аналізувати, розкладаючи на прості елементи; 3) мислення має бути чітко організованим, упорядкова­ним і послідовним, воно повинно зберігати безперервність умовиводів.

Правила філософського методу Декарта грунтуються на двох основних принципах - на принципі інтелектуальної інтуїції (завдяки якій знаходять ясні і виразні основоположення) і принципі дедукції (яка полягає у ланцюгу послідовних логічних операцій, внаслідок чого з відомого у посиланнях виводиться ше невідоме, нове знання).

Методологічне вчення Декарта тісно пов’язане з його онтологією, з вченням про граничні основи буття. Світ у філософській системі Декарта має певну ієрархію і розподіл. Декартова позиція € позицією дуалізму, по­двоєння світу на дві реальності, що існують незалежно одна від одної, - природну, матеріальну субстанцію (основною ознакою якої є протяжність і кількісна вимірюваність) і духовну, мислячу субстанцію. Матеріальна суб­станція розуміється Декартом як складний механізм, наукою про який є ме­ханіка, заснована на математиці.

Декарт був впевнений, що природнича наука, спираючись на новий метод, буде перетворена з сукупності випадкових істин на єдину систему. Філософія же, побудована за зразком математичного знання, стане дійсно строгою наукою, в якій припиняться всі філософські суперечки. Необхідно лише встановити основоположні філософські аксіоми і вивести з них відпо­відні безперечні твердження. Спробу побудувати таку філософську систему на основі геометричного методу зробив Б. Спіноза.

Б, Спіноза (1632-1677 рр.) продовжує не тільки раціоналістичну тра­дицію Декарта, але і його механіко-математичну методологію. Свій знаме­нитий трактат «Етика» Спіноза викладає за взірцем геометрії Евкліда, ви­водить аксіоми, теореми, лемми. Поскільки світ розуміється у нього як аб­солютно, жорстко визначена система, керована математичними закономір­ностями, то людина спроможна цілком успішно осягнути розумом законо­мірності цього світу, використовуючи геометричний спосіб пізнання (в ос­нові якого лежать очевидні, ясні і виразні першопочатки - аксіоми). Раціо­нальне пізнання світу є абсолютно адекватним* пізнанням ще і завдяки то­му, що принципи буття тотожні принципам розуму. «Порядок і зв’язок ідей в розумі той же самий, що порядок і зв’язок речей у світі» - стверджував Спіноза. Тому, як і всі раціоналісти, Спіноза вважав, що розум не помиляє­ться, причиною людських заблуджень може бути тільки чуттєве пізнання. З трьох рівнів пізнання - чуттєвого, логічно-обгрунтованого міркування та інтуїції - лише два останніх Спін’.за вважав по-справжньому формами пі­знання. Але тільки інтелектуальна інтуїція є абсолютно ясним І виразним розумінням, є пізнанням сутності речей «з позиції вічності». У світі панує фатальна, неминуча необхідність, незламний закон і порядок, в якому лю-

¹ Від лат. «прирівнений». у даному випадку - відповідний дійсності дина абсолютно нічого не в силах змінити. Але, колі ми підносимося над власним обмеженим досвідом і способом мислення і бачимо речі з безсто­ронньої точки зору «Божого бачення» (з погляду вічності), ми не тільки ща­сливі, але й вільні, переконував Спіноза.

Спіноза, дотримуючись пантеїстичної традиції філософії, яка ототож­нює Бога і природу, заперечував дуалізм Декарта щодо проблеми субстан­ції. Спіноза обирає моністичну позицію. Субстанція як «причина самої се­бе» є єдиною, вічною і нескінченною. Вона ж є Богом, тотожнім природі. Протяжність і мислення розглядаються Спінозою як атрибути, необхідні властивості єдиної субстанції, а звідси - відбитком самої сутності Бога.

Філософія Г. Лейбніца (1646-1716 рр.) стала спробою подолання про­тиріччя між емпіризмом і раціоналізмом XVII ст. У своєму головному творі «Монадологія» Лейбніц розрізняє світ реально, істинно існуючого, який складається з безлічі монад, або субстанцій, і світ фізичний, природний, як чуттєве вираження істинного світу. Плюралізм субстанцій доповнюється Лейбніцом ідеєю існування Бога як первинної єдиної субстанції. Монади Лейбніца не взаємозв’язані між собою, але мають властивості активності, спроможні до психічно-духовної діяльності різного рівня - від простих від­чуттів до вищого духу монади-бога. Таким чином, монади є суто ідеальни­ми, духовними першоелементами буття.

Як раціоналіст, Лейбніц віддавав безумовну перевагу раціональному пізнанню перед чуттєвим. Розуму притаманні певні «природжені ідеї» (у Лейбніца вони вважаються лише задатками, певними нахилами) і вічні Істи­ни (всезагальні і необхідні основоположення логіки і математики), але по­штовхом, імпульсом для приведення їх в дію є чуттєве пізнання, Без чуттє­вого досвіду ніяка інтелектуальна діяльність була б неможливою. Визнаній певної цінності чуттєво-досвідного знання приводить Лейбніца до ідеї поді­лу всіх істин в залежності від джерела і ролі в пізнанні на істини розуму (всезагальні і необхідні істини логіки та математики) та істини факту (до­свідне знання, яке має властивості ймовірності й випадковості).

Раціоналістична традиція Нового часу у середині XVII століття почи­нає все більше піддаватися критиці з боку емпіризму. Англійський емпіризм в особі Дж. Лока, Дж. Берклі і Д. Юма поставив під сумнів головну ідею раціоналізму про відповідність мислення І буття, «порядку ідей в розумі» і «порядку речей в світі». Наслідком цього стає посилення сумнівів щодо можливості пізнання істини, здатності людей отримувати достовірне знан­ня.

Дж. Локк (1632-1704 рр.) розробив емпіричну теорію пізнання. Його ім'я зв'язують з заснуванням Ідеології Просвітництва, а також з розробкою Ідейно-політичної доктрини лібералізму.

У головному своєму творі «Розвідка про людське розуміння» Лок стверджує, що усяке знання про світ засноване на чуттєвому досвіді. Розум відіграє другорядну роль у пізнанні. Без чуттєвих даних розум може розро­бляти визначення, здійснювати різні логічні та математичні операції, але при цьому він позбавлений всякого знання про світ. Він виступає спочатку як «чиста дошка», яку заповнює чуттєвий досвід. Відштовхуючись від чут­тєвого матеріалу, розум поєднує і комбінує чуттєві враження, створює спо­чатку прості, а потім складні, загальні ідеї. Лок заперечував наявність «при­роджених ідей» у людському розумі. Усе, що розум має, проходить через відчуття.

У своїй теорії пізнання Лок стикається з проблемою об'єктивності, до­стовірності отриманого знання. Адже у чуттєвому досвіді багато що зале­жить не від самого об’єкту, а від суб’єкта пізнання, від суб’єктивних вра­жень людини. Лок проводить розмежування первинних якостей речей, які можна об’єктивно описати і вимірити (ваги, форми, руху, протяжності) і вторинних, які фіксують особливості суб'єкта пізнання, а не об’єкта (смаку, запаху, кольору, звуку). Спираючись на пізнання первинних якостей, вва­жав Лок, наука може давати надійне знання про матеріальний світ. Більш скептичну позицію щодо цього питання зайняли Дж. Берклі і Д. Юм.

Дж. Берклі (1685-1753 рр.) зрікається самої ідеї про матеріальний, об’єктивний світ, виступаючи з позиції суб’єктивного ідеалізму Дія Берклі єдиним джерелом знання є чуттєвий досвід, але він весь, а не частково, як у Лока, обмежений людською суб’єктивністю, видимістю. Існування будь- чого засвідчується, на думку;Берклі, тільки безпосереднім чуттєвим досві­дом. «Бути - означає бути сприйнятим», - вважгв він. А лоскільки сприй­няття, чуттєвий досвід має суб’єктивний характер, то реальне буття і види­мість, дійсність і уява про неї повинні збігатися. Людина не може знати, яким є світ поза межами її сприйняття. «Світ є моє уявлення» - гасло суб'є­ктивного ідеалізму. Але Берклі не доходить у своїй логіці до крайніх ви­сновків. Незважаючи на все, людський досвід не є абсолютною уявою, світ все ж таки сприймається об’єктивно і в ньому існує певна упорядкованість, причиною чого є Божественний Розум. Він породжує у людському розумі Ідеї за певними правилами, завдяки чому людині розкривається природний порядок і стає можливою наука.

Д. Юм (1711-1776 рр.) у своєму критичному аналізі можливостей ро­зуму доходить до крайнього скептицизму. Юм вважав, що взагалі неможли­во стверджувати Існування будь-якої реальності, в тому числі і божествен­ної, по той бік чуттєвих вражень. Чуттєвий досвід, який є єдиною основою людських знань, має цілком випадковий І суб’єктивний характер, а тому не може гарантувати отримання істинного знання. Така позиція має назву аг­ностицизму - заперечення здатності людини об’єктивно, адекватно пізнава­ти світ.

Вчення англійського емпіризму були фактично відмовою від розуму. У класичній європейській філософії ХУН-ХІХ ст. вони залишилися тільки епізодом, але у XX столітті, у некласичній філософії ідеї емпіризму набува­ють надзвичайної значимості. Наступна же німецька класична філософія вела непримиренну боротьбу з ідеями емпіризму, вважаючи їх шкідливими і загрозливими для надії людства на розумний прогрес.

XVIII століття в європейській історії називається епохою Просвітниц­тва. Ідеологія Просвітництва продовжує ідейні та культурні тенденції Но­вого часу. Основний зміст Просвітництва був визначений раціоналістичним світоглядом з його культом розуму, критикою всіх основ феодального сус­пільства та Ідесю вдосконалення людини і суспільства.

Просвітницька ідеологія виникає як теоретичне обгрунтування праг­нень та інтересів буржуазного суспільства в його боротьбі з феодалізмом. І хоча Просвітництво XVIII ст. було загальноєвропейським явищем (в Англії його представляли Лок, і Толанд, у Німеччині - Лесінг, Гердер, молоді Кант і Фіхте), але найбільш яскраво просвітницький рух виявив себе у Франції, де він став своєрідною ідейною підготовкою і виправданням Вели­кої французької революції. Вольтер, Русо, Дідро, Ламетрі, Монтеск’с, Ге- львецій, Гольбах, Кондорсе та ін. є представниками французького Просві­тництва.

На відміну від філософії Нового часу, у центрі якої була Ідея раціо­нального опанування законів природи, а тому - гносеологічні і методологі­чні проблеми науки, філософія Просвітництва звертається до суспільних і гуманітарних проблем. Просвітники поставили собі за мету створення таких суспільних відносин, які б відповідали вимогам розуму, принципам справе­дливості, свободи, рівності, братерства. Тому проблема людини, її Історич­ної діяльності, її прав та політичних свобод, проблема Історичного прогре­су, ідея вдосконалення суспільства, природа та призначення релігії, мораль­ні та правові аспекти людського буття, - все це стає предметом особливої уваги.

Філософія Просвітництва грунтується на переконанні, що в історії все трапляється так же закономірно, як у природі. Ідея створення справедливого суспільства потребувала відкриття його законів. Майбутнє суспільство, щоб бути дійсно розумно побудованим, повинно було відповідати «природним» законам історії. Так з'являється в філософії XVIII ст. ідея Історичного про­гресу, розвитку людського суспільства по висхідній. Сприяти суспільному прогресу було одним з основних завдань Просвітництва. Засіб вдосконален­ня суспільства просвітники вбачали в освіті і вихованні, у розвитку культу­ри і науки, у моральному вихованні народу. Причому для просвітницької ідеології був характерним поділ суспільства на «темну» масу, народ, якій потрібно було просвітити і виховати, й «еліту», купку інтелектуалів, які знають, у чому полягають розумні засади майбутнього суспільства і що са­ме потрібно для свободи, щастя і благополуччя народу.

Критику феодальних відносин і деспотичних форм правління просвіт­ники почали з критики теологічної доктрини історичного процесу. Викори­стовуючи поширену у ХУП-ХУІИ ст. концепцію пгїзму, вони лійшли до висновку про обмежений характер божественного впливу на людську істо­рію. Бог як творець і першопричина світу визначає порядок і закономірність світу, але далі вже не втручається у закономірний перебіг подій. Тому істо­ричний прогрес суспільства залежить вже не стільки від волі Бога, скільки від розумної діяльності, творчості самих людей.

На противагу схоластично-теологічному розумінню історії, просвітни­ки висувають раціоналістичні версії суспільного розвитку. Так, Монтеск’є стверджував, що історія є природним процесом, обумовленим географічним положенням і природними умовами існування суспільства. Вченню про бо­жественне походження влади просвітники протиставляють теорію «суспіль­ного договору», апелюючи до природних прав людини, до права народу на вільний вибір власної долі, до права захищати засобами державної влади своє життя, свободи, приватну власність. Русо у своєму творі «Про суспіль­ний договір» писав, що там, де держава зловживає владою, громадяни ма­ють право розірвати договір з державою, скинути її владу.

Проблема політичної і правової свободи громадян стає однією з цент­ральних тем обговорення в ідеології Просвітництва, саме у цей період вини­кає концепція прав людини, на яку спирається сучасна правова система де­мократії.

Просвітництво XVIII ст. виявило тяжіння до матеріалізму й атеїзму. Безумовно, не всі- просвітники зайняли відверто атеїстичну позицію, як Дід- ро, Гольбах, та інші. Але всі французькі філософи піддавали критиці релі­гійні забобони І релігійний фанатизм, догматизм і нетерпимість церкви. Влада церковної Ієрархії, на їх думку, стала реакційною силою, головною перепоною для розвитку цивілізації, науки і освіти. Вольтер та інші прихи­льники деїзму, висунули ідею «природної релігії розуму». Стверджуючи існування природної релігійності людини, універсальності релігійної свідо­мості, вони шукали коріння і обгрунтування релігії не в Одкровенні, а в розумному порядку І законі Всесвіту, через пізнання якого людина осягає і божественний сенс буття. Філософи-просвітники підкреслювали соціальне призначення релігії, її функцію засобу для підтримки соціального порядку і зберігання моральності у суспільстві. «В інтересах всього людства, - писав Вольтер, - щоб існував Бог, який карав би те, чого не в змозі придушити людське правосуддя».

Французьке Просвітництво представлено цілою плеядою філософів- матеріалістів (Гольбах, Гельвецій, Дідро, Ламетрі), їх погляди значним чи­ном зумовлені механістично-атомістичною картиною світу, яка сформува­лася ще в XVII ст. Уявлення про вічну нестворену матерію, яка перебуває у постійному русі, поєднувалося з ідеєю механістичності людини і світу. У світі рану є фатальна необхідність, якій підкорена і людина як частина цього світу. Тому, визнаючи необхідність політичної свободи, французькі філосо­фи фактично заперечували особистісну свободу як вияв творчої сутності людини. У теорії пізнання французькій матеріалізм займав сенсуалістичну позицію (від лат. «чуття», «чуттєві сприйняття»). Джерелом всіх знань вони проголошували відчуття.