У скоромовках увиразнюється формальна організація тексту: Прийшов Прокіп – кипить окріп, пішов Прокіп – кипить окріп. Як при Прокопові кипить окріп, так і без Прокопа кипить окріп.

Словесний наголос – наголос, який полягає у виділенні одного складу в слові за допомогою артикуляційних засобів, властивих мові, – посилення м'язової напруженості мовного апарату, збільшення сили видиху, зміни висоти тону, збільшення тривалості звучання. Склад і голосний у складі, на який падає наголос, називається наголошеним. Кожне самостійне слово має один наголос, хоч багатоскладові слова можуть мати на інших складах дещо ослаблений наголос. Тому розрізняють наголос головний і побічний. В українській мові наголос вільний, різномісний, він може падати на будь-який склад слова, наприклад: косá, хáта, замé­тений. В інших мовах слова мають постійне місце наголосу. У французькій мові він на останньому складі, у чеській, словацькій – на першому, у польській – на передостанньому (хоч і там є свої винятки). Вільний наголос не означає, що наголошувати слова можна довільно. У наголошуванні українських слів є своя системність, яка виявляється в тому, що певні групи слів об'єднуються одним правилом щодо наголошування. Наприклад, числівники другого десятка мають наголос на складі на: одинáдцять, дванáдцять, тринáдцять, чотирнáдцять; прислівники, утворені від прикметників, переважно, перетягають наголос на один склад: висóкий – вúсоко, низькúй – нúзько, легкúй – лéгко, дієслівний префікс ви- перетягає наголос на себе: гнáти – вúгнати, орáти – вúорати, рівняти – вúрівняти, іменники на позначення території, утворені за допомогою суфікса -щин(а), зберігають наголос власної назви або назви мешканців: Кúїв – Кúївщина, Полтáва – Полтá­вщина, Сýми – Сýмщина, Тернóпіль – Тернóпільщина, гуцýли – Гуцýльщина, бóйки – Бóйківщина (але Галичинá). В українській мові наголос рухомий, тобто при зміні слова він може змінювати своє місце. Наприклад: рукá – рýки, головá – гóлови, говорúти – говóриш, тéмний – темнíший. Наголос може також впливати на лексичне значення слова: óчко – очкó, консервáторський – консерватóрський, засíяти – засіяти, плáчу – плачý, брáти – братú, а також на зміну граматичного значення: рýки (наз.мн.) – рукú (род.одн.), вíкна (наз.мн.) – вікнá (род.одн.), насипáти (недок.) – насúпати (док.).

Специфіка наголошування виявляється в енклітиці та проклітиці.

Енклітика – слово без наголосу, яке стоїть після слова з наголосом, утворюючи з ним акцентну єдність: нá ніч, прú смерті, межú очі, нагорóджений був.

Прокліктика – слово без наголосу, яке стоїть перед словом з наголосом і прилягає до нього: по дорóзі, мої синú.

Стиль – це 1) сукупність мовних засобів, що їх свідомо чи несвідомо добирає автор тексту (писемного чи усного) з огляду на їх придатність для реалізації мети висловлювання; 2) спосіб формулювання думки.

З уваги на це виділяють такі його різновиди:

а) зрозумілий стиль, коли вживають правильні мовні форми, конструкції; слова і фрази зрозумілі, вимова природна, думка ясна;

б) простий стиль, який характеризується природністю, збереженням логічного порядку опису, оповіді чи міркування; немає засобів, що підвищують естетику тексту (метафор, порівнянь, фразеологізмів тощо);

в) ясний стиль мовлення, у якому чимало мовних засобів, які забезпечують логічний порядок у будові речень і тексту. Ясний стиль є одним з важливих чинників, що забезпечують мовну комунікацію, зрозумілість змісту; йому властиві прості синтаксичні конструкції, логічна послідовність, збереження природного порядку слів;

г) прецизійний стиль мовлення, де вжито сукупність мовних засобів, що допомагають максимально точно пояснювати текст – схарактеризувати особи, предмети, про які йдеться у тексті, визначити місце, час подій, явищ; подано також найрізноманітніші інші характеристики;

д) динамічний стиль висловлювання характеризується нагромадженням засобів, які підкреслюють рух, дію, діяльність; він передає динаміку подій, почуттів, думок, активізує уяву і збуджує цікавість читача. Для цього стилю характерні дієслівні структури, короткі речення;

е) розтягнутий стиль висловлювання характеризується повторенням тих самих або подібних мовних засобів, надмірним вживанням описових зворотів (наприклад: зробили перші кроки в напрямі зрушення справи, замість розпочали), нанизуванням синонімів, перифраз (почалася велика битва за врожай, замість почалися жнива).

Залежно від мети спілкування розрізняють стилі:

1) індивідуальний – сукупність мовних засобів, що харак­теризують творчість одного письменника чи певний літературний твір, літературний напрям. Наприклад: стиль Лесі Українки, стиль повісті Уласа Самчука “Волинь”;

2) функціональний – стилістичний різновид сучасної української мови, для якого характерний добір мовних засобів, що придатні для певного типу висловлювання. Основні функціо­нальні стилі:

а) розмовно-побутовий – це сукупність мовних засобів, що ними користуються щодня, спілкуючись між собою. Для цього стилю характерний особливий словник, у якому можуть бути регіональні слова, професіоналізми, емоційна лексика. Синтаксичні конструкції будують, не додержуючись порядку слів; речення короткі, неповні, часто зрозумілі на фоні ситуації, відомій для мовців; важливу роль відіграє міміка, жести, “мова” тіла. Це переважно усна форма спілкування;

б) офіційно-діловий – сукупність мовних засобів, властивих мовленню, основною функцією якого є регулювання відносин між громадянами та державними і громадськими організаціями. Його характеризують такі риси: нагромадження абстрактних іменників, серед яких багато віддієслівних, висока частота вживання безособових конструкцій, висловів, що передають категоричність (зобов'язаний, повинні, дозволено, заборонено), чимало загально­прийнятих формул (наприклад у листуванні); текст складають за виробленими схемами (пункти, підпункти, параграфи);

в) науковий – сукупність мовних засобів, властивих науковим текстам (усним та писемним). Особливістю наукового стилю є точність, прагнення розкрити поняття, про які йдеться в тексті. Для нього характерна термінологічна лексика з різних ділянок знань, абстрактна лексика. Речення здебільшого складні, з чітким розгортанням частин. Різновидами наукового стилю є науково-популярні тексти, шкільна навчальна література, навчальна література для вищих навчальних закладів, лекції на різні наукові теми тощо;

г) публіцистичний – сукупність засобів як інтелектуальної, так і експресивної мови. Основна функція публіцистичного стилю – інформувати читача (слухача) про актуальні проблеми суспільного життя і певним чином впливати на формування суспільної думки. Це статті, опубліковані переважно в періодичній літературі, висту­пи на телебаченні, по радіо на політичні теми, критично-публіцистичні огляди та ін.;

д) художній – у лексиці та в граматичному відношенні є відображенням найрізноманітніших сторін загальнонародної мови. Найповніше відбита індивідуальність письменника – його світосприймання, талант, погляди на життя. Свої особливості у використанні мовних засобів має проза, поезія, драматургія.

Суржик – своєрідний різновид народної мови, який витворився на основі змішування елементів двох контактуючих між собою мов, в Україні найчастіше – української та російської. Він поширений здебільшого серед малоосвічених верств населення, людей, які не дбають про підвищення рівня своєї мовленнєвої культури. Основний чинник, який зумовлює його витворення й поширення, – це недостатня увага державно-політичних структур до питань самого життя національної мови. Така політика переважно заздалегідь спланована і спрямована на звуження сфер функціонування мови та асиміляцію її носіїв.

Такт – основна одиниця ритмічно-інтонаційного членування речення, що вимовляється одним безперервним вимовним потоком і виділяються паузами.

Тембр – якісна ознака звука, забарвлення, якого надають йому обертони. Тембр залежить від джерела звучання, будови органів мовлення та величини резонаторних порожнин, психічного стану людини, експресивності мовлення. Темброві особливості дають змогу розрізняти на слух голоси людей, звучання різних інструментів тощо.

Тембр голосу впливає на сприймання інформації. Деренчливий чи писклявий голос втомлює слухача, а голос приємного тембру привертає увагу. Уміння володіти тембром може вносити додаткові відтінки до інформації: одна річ, коли щось буде сказано ніжним, оксамитовим тембром, а інша, коли щось вимовляється гугнявим голосом.

Темп – часова характеристика усного мовлення. У це поняття входять: 1) швидкість мовлення загалом, 2) час звучання окремих слів, 3) інтервали і довжина пауз. Темп буває повільний, уповільнений, середній, пришвидшений, швидкий, однак не повинен бути механічним, випадковим. Він є семантично важливим елементом мовлення, засобом розрізнення мовцем важливої / неважливої інформації. Темп мовлення може уповільнюватися та пришвидшуватися навіть у межах одного речення. Уповільнюючи темп, мовці виділяють інформативно важливу частину фрази або слова; переважно вони вимовляються роздільно й чітко. Натомість вставні конструкції, містячи другорядну інформацію, вимовляються швидше, ніж усе речення.

Темп мовлення залежить від чинників об’єктивних (особа співрозмовника, зміст інформації, мовленнєва ситуація) та суб’єктивних (рівень володіння мовою, фізичний та психічний стан мовця, його темперамент); у чоловіків темп мовлення переважно повільніший, ніж у жінок. Неоднакового темпу вимагають різні стилі й жанри мовлення.

Величина темпу визначається кількістю одиниць мовлення (складів, слів) за секунду чи хвилину. Вважають: якщо швидкість мовлення менша, ніж 100 слів за одну хвилину, то мовлення надто повільне. Також не варто виходити за межі 150 слів за хвилину. У публічних виступах рекомендують вимовляти не більше 130 слів на хвилину.

Є підстави говорити про існування для кожної мови свого темпу мовлення, що показують експериментально-фонетичні дослідження значної кількості мовленнєвих фактів.

Теле- й радіожурналіст повинен володіти всіма градаціями темпу – від повільного плавного й розміреного мовлення до чіткого, розбірливого швидкого мовлення. Див. ще ритм, темпоритм, інтонація.

Темпоритм – органічна взаємодія темпу мовлення з ритмом. Темпоритм у мовленні – один з найвпливовіших засобів вияву внутрішньої енергії думки, сили почуття, вольової наснаги. Зміст і сила переживань – основа темпоритму поведінки людини в різних ситуаціях. Внутрішній ритм плину біологічних і психологічних процесів організму і зовнішній темпоритм фізичної дії та темпоритм мови органічно скоординовані (хоч такий зв’язок зовнішньо може бути й контрастним). У темпоритмі фізичних дій, поведінки та мовлення виявляються органічні властивості вищої нервової системи, її природного темпераменту. Звучний голос, упевнена манера поведінки, енергійне мовлення притаманні переважно сангвінівікові; люди холеричного темпераменту частіше відзначаються різким тембром голосу, збудженим тоном, доволі строкатим темпоритмом. Мова флегматика переважно уповільнена, голос м’який, добродушний. Меланхолійний темперамент виявляє себе у приглушеному звучанні голосу, млявості інтонації, тривалості пауз.

Істотною ознакою обдарованості теле-, радіожурналіста, його професіограмою є здатність діяти у темпоритмі, який відповідає змістові та стилістиці інформації. Слід рішуче уникати зовнішнього наслідування “чужого темпераменту”. Оволодіння виразністю різноманітних темпоритмів мовлення – одна з важливих ознак журналістської майстерності.

Усне мовлення – найважливіша форма існування мови як засобу комунікації. Воно має багатогранну структурну і комунікативну специфіку. У ряді сфер мовної діяльності функціонує тільки усне мовлення, це – територіальні діалекти, розмовна літературна мова, фольклор, жарґони, сленґи тощо. Існують різні види усного мовлення з огляду на літературну внормованість. Сьогодні велика кількість носіїв української мови володіє мовленням “високої” літературної внормованості; це люди, у яких унормована артикуляційна база, відчутна “українськість” у вживанні лексики, синтаксичних конструкцій, у мелодиці. Можна виділити усне літературне мовлення “середньої” внормованості (у мовленні трапляються відхилення від мовностилістичних норм (наприклад: скільки зараз годин? у значенні котра година? пісні Білозіра, замість нормативного пісні Білозора). Нашою реальністю є мовлення із елементами суржику (мало толку, замість української конструкції мало сенсу (глузду), сємдесять гривень та ін.). В усній формі існує мішанина з елементів двох мов – російської та української – так званий суржик. Можна говорити про усне літературне мовлення публічне й побутове. Усне літературне мовлення свою специфіку виявляє у мовленні людей різних професій, різного віку, має свої особливості в різних реґіонах тощо. З технізацією ввійшла у наше життя особлива форма усного мовлення – радіомовлення та телемовлення, яке може бути у писемній фіксації. Є підстави виділити усне мовлення, у якому вербальні, візуальні та акустичні складники виступають у єдності подання і сприймання інформації, і усне дистантне невізуальне звукове мовлення (телефонні розмови, радіомовлення). У живому мовленні усі компоненти техніки мови – дихання, голосоутворення, артикуляція, резонування голосу – органічно пов’язані між собою.

Основні особливості усного мовлення:

• усне мовлення первинне; коріння українського національного усного мовлення у тьмі віків, у глибині племен;

• для усного мовлення мусить бути реальна життєва ситуація;

• звукове мовлення сприймається на слух як цілісний відрізок мовленнєвого потоку, де є своя гра темпоритмів, темброві забарвлення, модуляції голосу;

• усне мовлення діє на слухача не лише змістом, а й усією манерою виступу, отже, воно має два канали інформації: текст, висловлювання та “мову тіла” – жести, міміку, погляд, інтонацію; цей другий канал надзвичайно важливий;

• для усного мовлення загалом характерна непідготовленість, спонтанність; людина звичайно думає не про те, як вона говорить, а про те, що скаже; гнучкість думки при цьому більша, ніж коли людина пише;

• в усному мовленні користуємося багатьма готовими формулами; буває забагато слів, вони без потреби повторюються, нерідко є зайвими.

Фонаційне (мовне) дихання – дихання під час мовлення, коли до фізіологічної функції (вводити в організм кисень і забирати вуглекислий газ) приєднується голосова – відбувається голосоутворення. Фонаційне і фізіологічне дихання мають свої особливості. Фізіологічне дихання: людина дихає невимушено, автоматично; вдих за часом дорівнює видиху; елементами дихального процесу є вдих – пауза – вдих. Фонаційне дихання: людина свідомо регулює процес дихання; вдих короткий, швидкий, а видих повільний; елементами дихального процесу є: вдих – видих йде разом з говорінням – вдих… Час видиху довший, ніж час вдиху.

Основні типи дихання: грудний, черевний, змішаний діафрагмово-реберний.

Грудний тип: дихальні рухи здійснюються у верхньому і середньому відділах грудної клітки. Вдих напружений, участь діафрагми в’яла. Недостатня активність черевного преса і діафрагми перешкоджає довгому і рівномірному видиху. Грудне дихання зумовлює перебір повітря і стомлює голос.

Черевний тип: дихальні рухи здійснюються у нижньому відділі грудної клітки. Позитивним моментом є легке й швидке вдихування, негативним – пасивність верхнього і середнього відділів грудної клітки, що спричинює погіршення якості звуку.

Змішаний діафрагмово-реберний (повний) тип дихання: короткий, енергій­ний вдих, швидкий добір повітря під час майже непомітних люфт-пауз, розподіл тривалості видиху залежно від тривалості мовних тактів. Під час повного дихання усі дихальні м’язи активно працюють. Грудна клітка розширюється одночасно вздовж, впоперек, вперед, назад.

Від неправильного дихання залежить 1) інтенсивність голосу, 2) інтервали, 3) тривалість звучання голосу.

Добре поставлене дихання є основою для утворення гарного голосу, виразного мовлення.

Фраза – основна одиниця мовлення, фонетично-синтаксична єдність, що має певну синтаксичну структуру, змістову закінченість, інтонаційну оформленість і відділяється від таких же одиниць паузами.

Фразовий наголос – наголос, за допомогою якого виділяються найважливіші за комунікативною метою комплекси.

Чистота мови полягає у тому, щоб 1) вживати нормативні слова, їх форми, словосполучення, дотримуватися норм правильної літературної вимови (орфо­епічних норм); 2) без потреби не вживати іноземних слів та висловів; 3) уникати варваризмів, які засмічують мову; 4) позбуватися діалектизмів, які доцільно вживати тільки у відповідних типах літературних творів і в певних життєвих ситуаціях (можна вживати діалектизми, які є назвами специфічних для певного регіону реалій); 5) не вживати жаргонних слів та висловів.

Чуття мови – інтуїтивні реакції, психічна здатність носія мови відчувати правильність чи неправильність висловів, граматичних форм, синтаксичних конструкцій, звукового ладу, які він обирає. Розвивають і формують цю рису людини в сім’ї, у дошкільних закладах, у середній та вищій школі, а також шляхом самоосвіти та самовдосконалення.

Додаток ІІ