Глобалізація

Загрози процесам соціальної інтеграції несе глобалізація. Глобалізація характеризується тим, що капіталістичне господарство виривається за рамки національних держав і все менше знаходить спротив збоку останніх. Користуючись цим, воно в ході свого розвитку руйнує традиційні форми життя локальних суспільств, що стають на перешкоді його ефективному функціонуванню.

В руках урядів національних держав залишається усе менше важелів обмеження глобального капіталістичного господарства. Часто заради притоку капіталу в країну, вони йдуть на такі кроки, які руйнують традиційні форми життя суспільств, що формувалися сторіччями.

Як зазначає Ульріх Бек, національні держави більше не визначають «правила гри». Натомість головна роль відходить до глобалізованого капіталістичного господарства. Сценарій, згідно з яким національні держави і система міжнародних відносин між ними конституюють простір колективних політичних дій, провалюється. Держави програють глобалізованому капіталістичному господарству і головним чином тому, що перші є територіально укоріненими, в той час як друге більше не пов’язане з конкретною національною країною. Це дає капіталу значні переваги. У нього з’являється можливість послаблювати державу, застосовуючи особливу стратегію тиску на неї. В епоху глобалізації ця стратегія реалізується через здатність капіталу легко вийти за межі країни. Вона пов’язана вже не з вторгненням, але з можливістю вигідно інвестувати в інших місцях світу. Загроза відтоку капіталу з країни, його цілеспрямована бездіяльність і відмова інвестувати примушують національні держави, а також політичні партії, профспілки, робітників до конформізму та неолібералізму.

Владу глобального капіталістичного господарства стає усе важче обмежувати. Вона проходить повз контролюючі органи національних суспільств, такі як парламенти, суди, уряди. Одним з головних наслідків цього є втрата державою здатності підтримувати той рівень податків, який є необхідним для формування соціально орієнтованого бюджету. Відомо, що національні уряди можуть отримувати вигоду від підприємств доти, доки продовжують існувати народні господарства. Однак з тенденціями до глобалізації держави втрачають контроль над тими умовами виробництва, за яких вони можуть розраховувати на доходи від податків. Національні уряди у зв’язку з постійною загрозою відтоку капіталу вимушені вживати заходів, які спрямовані на зниження податків і на дерегуляцію господарства, що в свою чергу призводить до надзвичайно великих прибутків транснаціональних корпорацій і жахливої різниці в доходах. Габермас, зокрема, показує, що такі тенденції втілюються у феномені нового «нижчого класу» – сукупності тих маргіналізованих і пауперизованих груп, які в значній мірі відділені від іншого суспільства, не можуть власними силами змінити своє соціальне положення і фактично залишаються покинутими напризволяще.

Усі ризики і виклики, спровоковані глобальним капіталістичним господарством, не можуть не позначитися на життєсвіті і, відповідно, на процесах соціальної інтеграції суспільств модерну. Система, що вийшла за національні рамки, спричинює новий виток вторгнення когнітивно-інструментальних імперативів у життєсвіт і, як наслідок, – порушення його символічного відтворення.

Державно-громадянська солідарність, яка обмежується представниками власної нації, повинна розповсюдитись на громадян інших націй як мінімум в рамках Європи, щоб всі вони могли приймати участь в обговоренні актуальних проблем в межах «розширеної» публічної сфери. Фактично Габермас переконаний, що має бути сформована загальноєвропейська публічна сфера. Для вченого цілком очевидним є можливість формування спільної громадської думки і спільної політичної волі з приводу важливих для всієї Європи тем. Габермас стверджує, що ті комунікативні структури, які є необхідними для наднаціональної публічної сфери, вже формуються в Старому Світі. Окрім того вчений вважає, що вже вимальовуються також і єдині культурні диспозиції для спільних моральних реакцій та оцінок в масштабах Європи незалежно від національної приналежності.

Для Габермаса в цьому плані надзвичайно важливим є прийняття загальноєвропейської Конституції, яка змогла б сформувати єдину європейську націю.

Таким чином, згідно з Габермасом, Конституція Європи має створити єдину європейську «націю», представники якої зможуть легітимно приймати участь в комунікації, що відбувається в межах загальноєвропейської публічної сфери. Вони зможуть обговорювати теми, які стосуються усіх країн Старого Світу і нести спільну політичну відповідальність за своє майбутнє. В контексті проекту модерну Габермаса наявність загальноєвропейської публічної сфери має два важливих значення. По-перше, через формування загальноєвропейської громадської думки, що викристалізовується в процесі комунікації в рамках публічної сфери, виробляється та комунікативна влада, яка здатна тиснути як на державні інституції ЄС, змушуючи їх приймати рішення по обмеженню глобальної системи капіталістичного господарства, так і на саму систему. А по-друге, коли громадяни Європи дискутують з приводу важливих питань, вони, діючи комунікативно, посилаються на значущі претензії істини, нормативної правильності та щирості, а відтак здійснюють символічне відтворення життєсвіту в межах цілої Європи. Відповідно, ефекти уречевлення, спричинені глобальною системою капіталістичного господарства, долаються саме в межах загальноєвропейської публічної сфери. І як наслідок в її ж рамках здійснюються процеси соціальної інтеграції та долаються прояви аномії. Таким чином, в своєму проекті модерну Габермас фактично конституює Європу як життєсвіт.