Про вільну смерть

Багато хто вмирає надто пізно, а дехто — надто рано. Ще незвично звучить повчання: «Вмирай своєчасно!» «Вмирай своєчасно!» — так Заратустра повчає. Певна річ, як умре своєчасно той, хто ніколи не жив своєчасно? Йому краще було б ніколи на світ не з'являтись! Так раджу я зайвим. Але навіть зайві пишаються власною смертю, і навіть найпорожніший горіх хоче, щоб його розгризли. Поважно ставляться всі до смерті, але смерть — ще не свято. Люди ще не навчилися святкувати найсвітліші свята. Довершену смерть я показую вам; жалом і обітницею вона для живих стає. Власною смертю вмирає довершений — у сяйві звитяги, оточений тими, хто сподівається і дає обітницю. Отак слід учитися умирати, і святу не місце там, де такий умирущий не освятив клятви живих. Така смерть — найкраща, а на другому місці — смерть і марнування душі великої у боротьбі. Та й борцеві, і переможцеві однаково ненависна ваша ошкірена смерть, що підкрадається, наче злодій, і все одно приходить володарем. Я свою смерть хвалю перед вами — вільну смерть, яка приходить до мене тому, що я хочу. А коли я захочу? Хто має мету й спадкоємця, той хоче смерті своєчасно для мети й спадкоємця. З глибокої шани до мети й спадкоємця він не почепить сухих вінків у храмі життя. Воістину, не хочу я бути схожим на тих, що мотузки сукають,— вони тягнуть пасма свої в довжину, а самі водночас завжди задкують. Дехто стає надто старий навіть для власних істин і перемог; беззубий рот уже не має права на будь-яку істину. І кожен, хто хоче слави, мусить завчасу попрощатися із шанобою і навчитись важкого мистецтва піти своєчасно. Не дозволяй себе їсти, коли ти найбільше смакуєш,— це знає той, хто хоче, щоб його довго любили. Є, звісно, яблука кислі, яким судилось чекати до дня останнього осені,— вони стають стиглі, жовті і зморщені водночас. В одних старіє спочатку серце, в інших — дух. Дехто буває старий уже в юності; але пізня юність триває довго. Декому життя не вдається — отруйний хробак гризе його серце. Тож хай він подбає, щоб смерть удалась йому краще. Декотрі так і не стають солодкими, а загниваються вже серед літа. Що їх тримає на гіллі, то це легкодухість. Ті, котрих надто багато, зайві, живуть і надміру довго висять на своїх гілках. Нехай же зірветься буря і пострушує з дерева все гниле і червиве! Хай же приходять ті, що проповідують смерть швидку! Вони стали б справжньою бурею на дерева життя! Та я чую лише, як проповідують смерть повільну і терпіння до всього земного. О, ви проповідуєте терпіння до всього земного? Але це земне надто терпляче до вас, ви, лихослови! Воістину, надто рано помер іудей, шанований тими, що проповідують смерть повільну, і відтоді багато хто вважає лихою долею те, що помер він надто рано. Він, той іудей Ісус, знав лише сльози й скорботу іудея, а також зневагу добрих та праведних; і тоді охопила його туга за смертю. Якби ж він залишився був у пустелі, віддалік від добрих та праведних! Може, навчився б жити, навчився б любити землю — а заразом і сміятись! Вірте мені, брати мої! Він помер надто рано; він сам зрікся б учення свого, якби дійшов мого віку! Йому не бракувало шляхетності, щоб зректися! Та він іще не дозрів. Незріло любить юнак, незріло й ненавидить він людину і землю. Ще скута й важка у нього душа і крила духу його. Та в чоловікові більше дитини, аніж у юнака, і менше скорботи,— краще він розуміє смерть і життя. Вільний для смерті і вільний у смерті, він каже священне «ні», коли вже не залишається часу промовити «так»,— смерть і життя він розуміє так. Друзі мої, нехай ваша смерть не стане лихослів'ям людині й землі — це я благаю у меду вашої душі. У вашій смерті ще має горіти ваш дух і доброчесність ваша, як вечірня заграва над видноколом,— а то зі смертю вам не поталанить. Тож сам я хочу померти, щоб ви, друзі, заради мене дужче любили землю; і в землю я хочу знов обернутись, щоб спочинок знайти у тій, що мене народила. Воістину, мав мету Заратустра, він кинув м'яча свого — тепер ви, друзі,— спадкоємці моєї мети, золотого м'яча я кидаю вам. Наймиліше мені дивитися, друзі, на вас, коли ви кидаєте свого золотого м'яча! Тож я на землі ще трохи побуду — даруйте мені за це!

Так казав Заратустра.