2.1. Літературний портрет Оксани Забужко

Оксана Забужко народилася 19 вересня 1960 року в Луцьку в родині філологів. Закінчила філософський факультет Київського національного університету імені Т. Г. Шевченка та аспірантуру з естетики. Працює в інституті філософії НАН України. Викладала україністику в США (1994), виступала із лекціями у Стокгольмському, Колумбійському, Єльському університетах. Її перу належать поетичні книги: «Травневий іній» (1985), «Диригент останньої свічки» (1990), «Автостоп» (1994), «Новий закон Архімеда: вибрані вірші 1980-1998» (2000), роман «Польові дослідження з українського сексу» (1996), що неодноразово перевидавався,книжка повістей і оповідань «Сестро, сестро» (2003, 2005). Є авторкою філософських праць «Дві культури» (1990), «Філософія української ідеї та європейський контекст: франківський період» (1992, 1993), «Шевченків міф України: Спроби філософського аналізу» (1997, 2001), книжки есеїв «Хроніки від Фортінбраса: вибрана есеїстка 90-х» (1999, 2001, 2006), «Репортаж із 2000-го року» (2001), «Let my people go: 15 текстів про українську революцію» (2005, 2006), «Notre Dame D`Ukraine: Українка в конфлікті міфологій» (2007), «З папи книг і людей» (2012). Твори письменниці перекладено угорською, чеською, польською, німецькою, болгарською, шведською, італійською, російською, перською мовами. На сайті www.zabuzhko.com міститься більш детальна інформація про письменницю.

Народилась я виросла О. Забужко в тій частині світу, яку чи не в найкращому своєму есеї «Дар марґінальності» назвала borderland, тобто межею Росією і Польщею , Австро-Угорською і Російською імперіями, у країні з «найпограничнішою» з усіх християнських церков – греко-католицькою, і з прикордонною «армією опору» Запорізькою Січчю, найпізнішими в Реформаційній Європі університетами, тобто не у Європі («недо-Європі»), але і не в Орієнті. Зрештою, у тому ж есеї авторка зауважить, що така межовість їй як поетці пішла на користь, адже вона у кількох культурах, зокрема у польській, російській, єврейській, чується як у себе вдома[13, с. ].

Головну нішу у творчості О. Забужко посідає роман «Польові дослідження з українського сексу». Крейсерський текст перевидається вже десятиріччя. І справа не в самій назві, що, поза будь-якими сумнівами, є геніальною – цебто коли саме ім’я тексту спроможне самостійно жити, вільно пересуватись у ментальних та інших територіальних порталах, хоча, безперечно, справджується істина, що як назвеш крейсер, у тому числі й текстовий, так він і пройде річищем свідомості.

Справа ще й у енігматичності самого тексту. Й хоча семантичний шар забужкових «Польових досліджень з українського сексу» уже починає окремими фрагментами концептуально в’янути, нагадуючи, що думки, як і люди, схильні до старіння[, с. ].

У «Польових дослідженнях…» О. Забужко в першу чергу бентежить слово – його природа, фоніка, експресивні ритми, його мисленнєвий тонус. «Її хвилює не так сама думка, або кавалькада думок, як ліричне звучання, ба навіть ліро-епічне мегалуння думки», - пише Я. Голобородько у статті «Між романом та есеєм. Оксана Забужко» [, с. ]. Вона працювала над реченням, фразово-тестовим періодом як поетка – щоб слова виділялись, були живими. Головна ідея роману «Польові дослідження …» - фатальна самотність жінки в умовах відсутності «справжнього мужчини». Текст виписано настільки щільно, з акуратною мисленнєвою гіпернасиченістю, що складається враження, наче у ньому немає композиції – тобто реалії в ньому є, а композиції нема.

«Польові дослідження…» Н. Монахова схильна розглядати не тільки як «роман виховання», а й як керівництво до дії: «А це вже перший крок від безумного каяття до само осмислення, а, отже, і до свідомої роботи – як на особистому рівні, на рівні кожного із нас, так і на національному, чи радше – державному рівні [13, с. ].

«Книга буття. Глава четверта» передусім цікава як своєрідний ключ до всієї наступної Забужкової прози. «Сестро, сестро» - цілком репрезентативна збурка, в якій абсорбовано різні художні іпостасі (в значенні одиничного реального буття), й амплуа письменниці. В повістях «Книга буття. Глава четверта» й «Інопланетянка» зведені й зіставлені у форматі одного видання, концептуально репрезентують різні моделі художнього мислення й у цьому, імовірно, їхнє найвагоміше значення для естетичної траєкторії Забужко, перед якою – після цих текстів – фактично постала проблема вибору. Вибору однієї з цих моделей як художнього пріоритету. «Книга буття. Глава четверта» ґрунтується на виразній сюжетній прописаності – «Інопланетянка» маніфестує культ і стилістику безсюжетності. У повісті «Книга буття. Глава четверта» художню ноему (думку)зосереджено на колізії вчинків і дій персонажів – в «Інопланетянці» визначальним стає нюансування спостережень і рефлексій, викликаних життєвими історіями та свідомісним досвідом головного персонажа. У повісті «Книга буття…» більш-менш детально описується соціум ний інтер’єр, нехай і в футурологічному вимірі, «Інопланетянка» ж є спробою заглиблення в ментальні закапелки головної героїні. Повісті «Книга буття…» властиві притчовість і символічність, засновані на переінтерпретації біблійної історії про Каїна та Авеля, – «Інопланетянка» натомість оприявлює колізії особистісних психологем Ради Д., яка стає то об’єктом, то суб’єктом нарації (як способу буття розповідного тексту). «Книга буття…» оперує чоловічими натурами і мотиваціями, – «Інопланетянка» занурюється переважно у простір жіночих експресій, що, до речі, виходить значно колористичніше.

Збірка «Сестро, сестро», як і «Книга буття…», також належить до номінації «по-новому ненових видань». Фактично це книжка – самоантологія. До неї увійшла мала й середня проза – повісті й оповідання, а також низка супровідних матеріалів.

У 2012 році вийшла нова книжка есеїстики О. Забужко, що зветься «З мапи книг і людей». Раніше було видано дві збірки есеїв Оксани Забужко: «Хроніки від Фортінбраса», де, власне, більше науки, ніж публіцистики, й мінімум особистого, – і «Let My People Go»,  поєднання різних публіцистичних жанрів на тему подій листопада-грудня в Києві 2004 року. У новій же книжці багато приватного, інтимного, як слушно сказано в анотації. Тексти формують чотири частини: «Читати», «Писати», «Бачити», «Жити», – в яких авторка ділиться відповідним досвідом. Як завжди, Забужко глибоко й цікаво аналізує ті чи інші явища й пише про це емоційно, щиро, щоб розворушити читача, не залишити його байдужим. Гортає знакові для себе книжки, трохи розкриває власні «таємниці творчості», згадує непроминальні вистави й фільми, зрештою, подає живі портрети непересічних людей, серед яких — Юрій Шевельов, Соломія Павличко, Юрко Покальчук…. Усі есеї пройняті людино- і книголюбством, гуманістичним і гуманітарним пафосом.

«З мапи книг і людей» можна порівняти зі збіркою есеїв Івана Андрусяка «Дуби і леви», де також можна знайти письменницькі спостереження й рефлексії, інтраісторію, улюблених авторів, роздуми над прочитаним тощо. Це, на перший погляд, доволі-таки хаотичний комплект, але Андрусякові історії об’єднує рух думки оповідача – від особистого до загального, від приватного до суспільного. Натомість у Забужко все переплетено, ще й подекуди переставлено місцями, як у композиційно складному художньому тексті, й тому її есеї живіші, їх цікавіше читати (ще й постійно тренувати пам’ять і увагу, зважаючи на фірмовий синтаксис О. Забужко). Аналізуючи твір мистецтва чи міркуючи над певною проблемою, авторка ніколи не ігнорує контексту – а це, ні багато ні мало, життя в усіх його проявах. Тим-то, перш ніж читати Калинця, підіть на Андріївський узвіз до майстрині з дзвіночками; щоб осягнути трагічний пафос «Меланхолії» Ларса фон Трієра – подумайте про Чорнобиль; щоб зрозуміти специфіку жанрових форм радянської літератури – пригадайте «совкові» реалії. І так з усім.

Забужко дуже болить, що українці не знають (та й не вельми прагнуть знати, що найприкріше) власної культури й історії. Тому вона, як надчутливий пристрій, вишукує культурні скарби, що лежать просто під ногами, й голосно сповіщає про чергову знахідку. Авторка невтомно працює над цим, не полишаючи своєї «освітянської» настанови – треба зауважити, не нав’язливої, не з позиції «вищий – нижчому» і, зрозуміло, без претензій на «рупор істини». Уникнути повчальності допомагають повага до читача як рівноправного учасника діалогу та емоційна щирість інтонації, «людина-до-людини», яку високо цінує сама ж Оксана Стефанівна, повсякчас на цьому наголошуючи. Впевненою рукою письменниця проводить зв’язки між позірно далекими явищами, з’єднуючи точки на мапі, – й вимальовується певна система, потроху складається «пазл». Реципієнт із подивом і захватом спостерігає за процесом, позаяк іноді Забужко так захоплюється, що керується ледь не самою інтуїцією. Жага бавитися в інтелектуальну гру зростає, і червоних хрестиків – книг і людей – на карті скарбів стає дедалі більше. Виглядає, ніби пані Оксана хоче передати читачеві інтелектуальну естафету, заохотити його «копати», помічати, розгадувати… Справді, після прочитання  «Мапи» дещо по-іншому дивишся на давно, здавалося б, знайомі речі, їх кортить прочитати чи подивитися  ще раз. А дещо взагалі відкриваєш для себе вперше – і знайдений скарб, коли піднімається віко пишно оздобленої скрині, приголомшує.

Якщо береш до рук не перший текст певного письменника, більш-менш знаєш, чого можна сподіватися. Навіщо ж зчиняти такий галас? Але найдужче потішили інші нападки: мовляв, «З мапи книг і людей» – наскрізь егоцентрична книжка. «З мапи книг і людей» – збірка текстів, написаних у різний час для періодичних видань, як передмови до книжок абощо, і, важливо зауважити, всі вони якісно відрізняються від популярних нині колонок, якими захопилися українські автори. Типова колонка передбачає змалювання певної події чи явища кількома влучними штрихами і такими ж штрихами окреслену реакцію письменницького сусіда чи знайомого – простої людини «з народу», як правило. Далі йде узагальнення всеукраїнського / загальнолюдського / космічного. Читачу імпонує і стиль, й інтелектуальність, і людинолюбство Оксани Забужко – хай би як егоцентрично й упереджено вона писала.

Прозові тексти О. Забужко семантично і ритмостилістично досить споріднені. Між ранньою і більш пізньою прозою не просто існує, а майже фізично відчутний внутрішній зв’язок. Він спостерігається в мисленнєвих ракурсах, структурі фрази, милозвучності думки. У Забужкових текстах досить повнокровно пульсують ментальні «фішки» нинішньої доби. А якщо врахувати, що доба ця вирізняється почуттєвою розхристаністю, феєричною строкатістю, інтелектуальною насиченістю й ціннісною сумбурністю (хаотичністю), то логічно припустити, що усі ці атрибути-якості знайшли своє виявлення й у прозі О. Забужко.

Уже тривалий час Забужко-прозаїк тримається на тому, що перевидається й передруковується. Раніші тексти, узяті разом, уможливлюють непересічний прецедент – виявити і прокоментувати суто внутрішні чинники художнього розвою (тобто розвитку) О Забужко й узагальнити, що надалі відбулося з її прозовою та естетичною метальністю.

Отже, Оксана Забужко – прогресивна письменниця, поетка, есеїстка, яка у своїй творчості активно використовує знання з філософії. Різні критики по-різному відгукуються про Забужко, та попри це вона залишається авторкою відомого у світі бестселера «Польові дослідження з українського сексу» та низки інших прозових та поетичних творів. Інтерес до Забужкової збірки насамперед зумовлений не так її художніми особливостями, як іменем авторки. У нас уже склалася традиція поціновувати не власне тексти, а письменницькі бренди, а це свідчення недостатньої зрілості літературного процесу. Позаяк не текст є таким, яким є бренд, а бренд, ореол мають бути такими, яким є текст. Інакше кажучи літературне ім’я – це не «розкрученість» у пресі,а реальний рівень тексту.