- •Розділ 1. Вставні і вставлені конструкції як синтаксичні одиниці
- •Мовні особливості вставних та вставлених конструкцій
- •1.2. Класифікація вставних та вставлених конструкцій
- •1.3. Особливості введення вставних та вставлених конструкцій у речення
- •2.1. Літературний портрет Оксани Забужко
- •2.2. Есе як художньо-публіцистичний жанр
- •2.3. Аналіз використання вставних та вставлених конструкцій у збірці есеїстики Оксани Забужко «з мапи книг та людей»
2.2. Есе як художньо-публіцистичний жанр
Есе (з фр. essai – спроба, начерк) – це жанр, який лежить на стику художньої та публіцистичної, часом науково-популяризаторської, творчості. Його появу пов’язують з діяльністю М. Монтеня, який 1580 року написав працю, що мала назву «Essai» (на східно-слов’янському ґрунті цю назву звичайно перекладають як «опыты» (рос.) – в значенні «спроба», «підкреслено вільне тлумачення життєвих понять»).
Визначальні риси есе – це, як правило, незначний обсяг, конкретна тема, подана в підкреслено вільному, суб’єктивному її тлумаченні, вільна композиція, парадоксальна система мислення тощо.
М. Епштейн пише: «Предмет есе слугує основою для розгортання думки, яка, описуючи повне коло, повертається до самої себе, тобто до автора. «О» надає всьому жанрові певної необов’язковості й незавершеності – тут думки, за висловом Монтеня, рухаються не в потилицю одна іншій, вони бачать одна іншу «краєм ока» <…> Те, що «я» в есе завжди уникає визначеності й не подається прямо як предмет оповіді, відрізняє цей жанр від таких <…> також орієнтованих на саморозкриття жанрів, як автобіографія, щоденник, оповідь. Ці жанри мають суттєві відмінності та їх елементи можуть бути наявними і в есе,але своєрідність полягає в тому, що «я» тут постає не як суцільна, безперервна, цілком конкретизована в оповіді тема, а як обриви в оповіді: «я» настільки відрізняється від самого себе, що взагалі може бути як «не я», як «будь-що на світі», - його наявність виявляється «за кадром», у примхливій зміні точок зору, в раптових скачках від предмета до предмета. «Перша особа» тут інколи взагалі відсутня: «я» не виступає як тема, подібна всім іншим, воно не може бути «схоплене» як ціле, саме тому, що саме все охоплює і привертає до себе.
На Заході есе сприймають як свого аристократичний жанр. У західній літературі існував навіть специфічний «жанровий образ» есе, про який, зокрема, згадує Є.Журбіна: «Для есе типовою є кабінетна форма опрацьовування будь-яких питань, кабінетна начитаність і філософське узагальнення, що зростає на цьому ґрунті». Визначними есеїсти стали: М.Монтень, Б. Шоу, Дж. Голсуорсі, А. Франс, Р. Ролан, Г. Манн, А. Камю, А. Моруа, О. Гончар, Ю. Смолич, Д. Павличко, П. Загребельний, І. Драч та ін.
Л. П. Крисін пише, що «Есе – це нарис, що трактує які-небудь проблеми, не в систематичному науковому стилі, а у вільній формі».
«Большой энциклопедический словар» подає таке визначення: «Есе – це жанр філософської, літературно-критичної, історико-біографічної, публіцистичної прози, що містить підкреслено індивідуальну позицію автора з невимушеним, часто парадоксальним викладом».
В книзі «Краткая літературная энциклопедия» написано: «Есе – це прозовий твір невеликого обсягу та вільної композиції, що трактує приватну тему та намагається передати індивідуальні враження та думки, що з ними пов’язані.
Ознаки есе:
наявність конкретної теми чи питання. Твір, присвячений аналізу широкого кола проблем, не може бути написаним в жанрі есе;
як правило, есе подає нову, суб’єктивно забарвлену думку про що-небудь;
есе може мати філософський, історико-біографічний, публіцистичний, літературно-критичний, науково-популярний чи белетристичний характер;
в змісті есе перш за все оцінюють особистість автора, його світогляд, думки, почуття;
есе виражає індивідуальні враження від чого-небудь і погляди з цього приводу;
есе не претендує на конкретне та вичерпне трактування предмета;
невеликий обсяг;
вільна пропозиція;
схильність до парадоксів;
орієнтація на розмовний стиль викладу;
внутрішня змістова єдність.
Мета есе полягає у розвитку таких навиків, як самостійне творче мислення та письмовий виклад власних думок та поглядів.
Структура і план есе потребують перш за все:
думки автора з певного приводу викладено у формі коротких тез;
думка повинна бути закріплена доказами, тому кожна теза потребує аргументації;
Есе повинне містити (за М. Н. Дьяковою):
вступ;
теза – арґумент;
теза – аргумент;
теза – аргумент;
висновки.
При написанні есе важливо врахувати:
вступ і висновки повинні висвітлювати проблему ( у вступі розповідається про саму проблему, а у висновках подано думки автора з цього приводу);
потрібно чітко виділяти абзаци, встановити логічний зв’язок між абзацами для досягнення цілісності роботи;
стилеві викладу есе характерні емоційність, експресивність, художність;
стиль виражає особливості особистості автора.
Класифікація есе
Есе ще поділяють на дві великі групи:
особистісне, суб’єктивне есе, де основним елементом є розкриття певної сторони авторської особистості;
есе об’єктивне, де особистісне начало підкоряється предмету опису чи певній ідеї.
Есе ще поділяють з точки зору змісту:
філософські;
літературно-критичні;
історичні;
художні;
художньо-публіцистичні;
духовно-релігійні.
З точки зору літературної форми:
рецензії;
ліричні мініатюри;
нотатки;
сторінки зі щоденника;
листи тощо.
Розрізняють також есе:
есе-опис;
есе-розповідь;
рефлексивне есе;
критичне есе;
аналітичне есе тощо.
Отже, есе – це прозовий жанр літератури невеликого обсягу з вільною композицією, виражає індивідуальні враження та погляди стосовного чогось, що не претендує на вичерпне трактування предмета. Цей жанр потребує самовираження автора, висловлення його поглядів стосовно певного питання. Окрім того усі думки мають підтверджуватись аргументами.
