7.2. Еволюція підходів до управління активами і пасивами банків

Проблема управління активами і пасивами почала виникати в середині минулого століття. Тоді банк міг залучати кошти, ви­ходячи тільки з потреб клієнтів. П.С. Роуз зазначає, що «пуб­ліка начебто сама визначала кількісне співвідношення між че­ковими депозитами, ощадними вкладами і терміновими депози­тами, які вона бажала тримати». У цей період банки мали в достатній кількості дешеві пасиви у формі депозитів до запи­тання та ощадних вкладів. За таких умов не потребувалося великого уміння для управління пасивами. Як зазначає у своїй монографії Дж. Ф. Сінкі, основна увага приділялася тоді управ­лінню активами.

Найчастіше відділ банку з цінних паперів використовував слабко контрольовані ним кошти, отримані від вкладників, для створення портфеля активів, що відповідав би заданому портфе­лю зобов'язань.

Частина активів спрямовувалася на створення резервів, що не дають процентних доходів, а інші кошти інвестувалися в цінні папери або надавалися у вигляді кредитів. Усі надлишки коштів спрямовувалися на ринок державних цінних паперів, доки в них не виникала інша потреба. Таким чином, до 1960-х років сфера залучення ресурсів була переважно регульованою, конку­ренція обмеженою, а процентні ставки - досить стабільними.

Відповідно до цієї стратегії управління активами потреби банку в ліквідності також задовольнялися шляхом управління креди­тами. Більшість кредитів видавалася на строки, що відповіда­ють сезонним потребам клієнтів, тобто були короткострокови­ми. Значна частина кредитів, які прагнули видавати банки, були такими, що самоліквідуються, оскільки платежі за ними здійс­нювалися протягом усього нормального циклу ділової активності - від виробництва до кінцевої реалізації продукції. Із виникнен­ням додаткової потреби в ліквідних коштах банк задовольняв її, реалізуючи необхідну кількість державних цінних паперів та інші активи, що швидко реалізуються. Таким чином, стратегія управ­ління активами ґрунтувалася на тому, що велику частину своїх потреб у ліквідних активах банк покривав за рахунок конвер­тації активів у готівку.

Переваги стратегії управління активами полягають у відносній простоті застосування, оскільки рішення приймаються лише щодо одного аспекту діяльності - розміщення активів, а для управління ліквідністю застосовуються найпростіші методи, які не потребують значних ресурсних витрат. Крім того, немає по­треби залучати висококваліфікований персонал, завдяки чому вдається скорочувати витрати на підготовку та оплату праці фахівців.

Недоліки цієї стратегії полягають у тому, що вона не дозво­ляє максимізувати прибуток банку. Адже, з одного боку, мене­джмент банку відмовляється від управління залученими кошта­ми і, отже, від впливу на їхню вартість, з іншого - значна частина активів має знаходитись у високоліквідній формі для підтримання достатнього рівня ліквідності, що призводить до зменшення банківських доходів.

Стратегія управління активами має свою логіку і в деяких випадках, наприклад, в умовах жорсткого регулювання видів депозитних та недепозитних джерел коштів і процентних ста­вок за ними, цілком виправдана. В Україні частина банків ви­користовує зазначений підхід до управління частіше, ніж інші методи, що зумовлено низкою причин. До об'єктивних причин можна віднести те, що доходи значної частини населення України істотно нижчі порівняно з багатьма іншими країнами світу. Це не сприяє заощадженню грошей, а отже, звужує можливості банків щодо залучення коштів. Банки змушені працювати в умовах обмеженого обсягу кредитних ресурсів і, як наслідок, здійснювати управління динамічним балансом банку через роз­міщення активів.

Для багатьох банків такий підхід є простим, зрозумілим і звичним, а невисокий рівень кваліфікації банківських менедже­рів не дозволяє застосовувати на практиці підходи до управлін­ня більш складні, ніж управління активами.

Із впровадженням нових інструментів залучення ресурсів банки отримали інструмент управління сукупністю своїх зобов'язань, які підтримують портфелі їх активів, що спричинило значні змі­ни в способах УАП. Наприкінці 1960-х - на початку 1970-х років унаслідок швидкого зростання величини процентних ста­вок та інтенсивної конкуренції за джерела коштів перед банків­ськими менеджерами постала проблема більш інтенсивного по­шуку нових джерел коштів для забезпечення подальшого збіль­шення кредитів, і вони були змушені звернутися до управління зобов'язаннями банку. Банки почали реструктурувати джерела коштів відповідно до двох визначених, чітко заданих цілей: