неліквідна частина (сумнівні та безнадійні кредити).

2. За ступенем дохідності портфеля:

• високодохідна частина (процентна ставка вище від серед­нього на розрахунковий момент рівня);

• середньо дохідна частина (процентна ставка дорівнює се­редньому на розрахунковий момент рівню);

• низько дохідна частина (процентна ставка нижче за серед­ній на розрахунковий момент рівень);

• збиткова частина (сумнівні і безнадійні кредити).

2. За ступенем надійності портфеля:

• високонадійна частина (кредити елітним позичальникам, кредити з високоліквідним забезпеченням чи під гарантії уряду);

• ненадійна частина (кредити випадковим клієнтам без високоліквідного забезпечення чи гарантій);

• інші кредити.

Управління кредитним портфелем банку визначається як про­цес, спрямований на забезпечення раціонального співвідношен­ня дохідності та надійності портфеля.

Основними завданнями управління кредитним портфелем банку є:

• забезпечення максимального рівня дохідності кредитного портфеля та акціонерного капіталу банку при мінімаль­ному рівні ризику;

• забезпечення зваженого та оптимального використання кредитних ресурсів;

• досягнення оптимального балансу між зростанням обсягу кредитного портфеля та темпами поліпшення його якості;

• виконання всіх вимог та нормативних показників, ви­кладених в інструкціях, розпорядженнях і постановах НБУ, у тому числі регламентуючих обсяги кредитних вкла­день, максимальні суми кредитів (у тому числі інсайдерам, пов'язаним та асоційованим особам);

• розширення клієнтської бази шляхом надання кредитних послуг високої якості.

8.2. Кредитна політика як основа управління кредитним портфелем банку

Одним з головних елементів ефективного управління кредитами є добре розроблена кредитна політика, що має забезпечувати ефективне управління портфелем кредитів банку, ретельний конт­роль за ними і мінімізацію втрат від настання кредитних ризи­ків. Банки мають успіх тоді, коли ризики контрольовані і зна­ходяться в рамках їх фінансових можливостей.

Кредитна політика банку - це стратегія і тактика банку щодо залучення коштів та спрямування їх на кредитування клі­єнтів банку (позичальників) на основі таких принципів кредиту­вання, як строковість, платність, забезпеченість, поверненість та цільовий характер використання.

Кредитна політика з погляду стратегії включає пріоритети, принципи та цілі окремого банку на кредитному ринку, а стосов­но тактики - фінансовий та інший інструментарій, що викорис­товується даним банком для реалізації його цілей під час здійс­нення кредитних угод, правил їх здійснення, регламенту органі­зації кредитного процесу.

Кредитна політика в більш вузькому розумінні - це система заходів банку в сфері кредитування його клієнтів, яку здійснює банк для реалізації своєї загальної стратегії в певний період часу. Таким чином, кредитна політика як основа процесу управ­ління кредитом визначає пріоритети в процесі розвитку кредит­них відносин, з одного боку, та функціонування кредитного механізму - з іншого.

Кредитну політику необхідно розробляти та діяти згідно з нею насамперед тому, що вона дає змогу планувати, регулювати, кон­тролювати, раціонально організовувати взаємовідносини між бан­ком та його клієнтами щодо зворотного руху грошових коштів.

Кредитні вкладення для банку мають бути надійні та рента­бельні. Оскільки кредити складають найбільш значну і завжди найбільш проблемну частину активів, то вони мають піддаватися ретельній оцінці й нормативізації. Отже, кредитна політика бан­ку є одним із найважливіших інструментів запобігання ризикам, а її головне призначення полягає у встановленні ключових прин­ципів, яких мають дотримувати менеджери та керівники банку під час планування кредитної діяльності і надання кредитів.

Головною метою кредитної політики банку є формування зва­женого та якісного підходу до управління ризиком проведення кредитних операцій.

Можна виділити такі завдання, що повинні реалізуватись у результаті розробки кредитної політики:

1. Забезпечення надання <якісних кредитів. Якісні кредити (стабільні, стійкі кредити) - це такі кредити, що забезпе­чують адекватний процентний прибуток навіть у випадку негативних змін макроекономічних умов чи зміни умов ведення бізнесу. На відміну від даної категорії кредитів не можуть бути зараховані до стабільних ті кредити, які в даних умовах захищені від ризику заставами, гарантіями тощо, але, можливо, перестануть приносити процентний прибуток у випадку зміни в зовнішньому середовищі. Та­ким чином, якісним кредитом є той забезпечений кредит, що може бути сплачений у визначені строки без виник­нення проблем чи ускладнень у позичальника.

2.Забезпечення прибутковості кредитного портфеля. Вар­тість кредиту повинна відповідати прогнозному (розрахун­ковому) ступеню ризику. Кредитна політика банку має бути спрямована на створення стабільних прибуткових для банку відносин з клієнтами. Прибутковість відносин з клієнтом необхідно максимізувати шляхом перехресних продаж для забезпечення максимального співвідношення ризику та прибутковості для кожного клієнта. Необхідно уникати такого кредитування, за якого жодних інших відносин, крім кредитних, між клієнтом і банком не існує та не передбачається.

З. Забезпечення розумного зростання кредитного портфеля. Метою банку є довгострокове стабільне зростання прибут­ковості бізнесу. Це зростання не може бути забезпечене, по-перше, без формування портфеля кредитів відповідної якості; по-друге, без досягнення оптимального співвідно­шення між прибутковістю та ризиком. Зростання кредит­ного портфеля банку має контролюватися таким чином, щоб уникнути неприйнятної для банку концентрації ри­зику, наприклад, за галузями, позичальниками, терито­рією тощо (ліміти мають визначатися внутрішньобанків- ськими положеннями про кредитування на рівні не ниж­чому, ніж вимоги Центрального банку, але вони можуть бути й більш жорсткими).

Розробляючи кредитну політику як елемент банківської по­літики, слід зазначити, що цілі кредитної політики пов'язані із загальними стратегічними цілями банку, збігаються з цілями його банківської політики. Тобто підвалини кредитної політики складає стратегія банку, зорієнтована на зростання його капіта­лу чи на збільшення поточних доходів, або ж змішана стратегія.

Слід зауважити, що не існує єдиної кредитної політики для всіх банків. Кожний банк визначає власну кредитну політику, враховуючи економічну, політичну та соціальну ситуацію в регі­оні його функціонування або беручи до уваги всю сукупність зовнішніх та внутрішніх ризиків, які впливають на роботу ви­значеного банку.

Основні принципи формування кредитної політики банків:

1. Забезпечення зв'язку кредитної політики з загальною стра­тегією його економічного розвитку.

Кредитна політика повинна розглядатись як один з обов'яз­кових елементів загальної стратегії економічного розвитку банку і потребує узгодження з його депозитною, процентною політи­кою, політикою управління банківськими ризиками. Як один із найбільших елементів, що входять до складу загальної стратегії економічного розвитку, кредитна політика має бути узгоджена за своїми цілями із загальною стратегією і не вступати з нею в протиріччя.

2. Урахування в процесі розробки кредитної політики стану країни та її розвитку в певний період.

Кредитна політика банку значною мірою пов'язана з зовніш­нім середовищем, яке визначається станом розвитку економіки держави. На етапі переходу України до ринкової економіки це середовище зазнає суттєвої трансформації, яка визначає нові еко­номічні можливості проведення окремих напрямків кредитної політики банку.

3. Урахування в процесі розробки кредитної політики про­гнозування кон'юнктури фінансового ринку.

Під час визначення стратегічних цілей банку з приводу обся­гів його кредитної діяльності, формування рівня кредитної ставки, форм і видів кредитування клієнтів мають бути прогнозовані й враховані певні зміни, які очікуються в даному періоді на фінан­совому ринку в цілому та в тих його сегментах, в яких банк проводить (або збирається проводити) свою кредитну діяльність.

4. Забезпечення дотримання правових норм державного регу­лювання кредитної діяльності банків.

Як і інші сфери економічної діяльності окремих суб'єктів го­сподарювання, кредитна діяльність банків підлягає активному регулюванню з боку держави. Формами такого регулювання ви­ступають певні закони, нормативні акти Національного банку України (наприклад, встановлені ним економічні нормативи щодо здійснення кредитних операцій). Стратегічні цілі кредитної полі­тики і механізм їх реалізації не повинні вступати в протиріччя з чинними нормами державного регулювання кредитної діяльності.

5. Урахування внутрішнього потенціалу банку та можливос­тей його розвитку.

Обсяг кредитної діяльності банку, диверсифікація її напрям­ків, можливості проведення окремих операцій та застосування окремих кредитних інструментів значною мірою визначаються розміром його статутного капіталу, рівнем розвитку матеріаль­но-технічної бази та інноваційних технологій, кваліфікацією кре­дитних менеджерів, організаційною структурою управління і де­якими іншими елементами, які характеризують його внутрішній ресурсний потенціал.

Деякі з цих елементів визначаються можливостями швидкої трансформації в часі і можуть бути підпорядковані стратегічним цілям кредитної політики (наприклад, впровадження сучасних інноваційних технологій, відповідна підготовка кредитних мене­джерів).

Інші елементи мають менші можливості трансформації у часі внаслідок ринкових обмежень, недостатності фінансових ресурсів та з інших причин (наприклад, суттєве збільшення розміру статут­ного капіталу, організація філій, значне збільшення матеріально – технічної бази). Тому стратегічні цілі кредитної політики та меха­нізм її реалізації мають враховувати ресурсні обмеження нарощу­вання внутрішнього потенціалу комерційного банку.

6. Сегментація напрямків кредитної політики за основними формами та видами кредитної діяльності.

Як цілісне поняття кредитна політика має бути певним чином сегментована під час розробки за стратегічними цілями та механізмами їх досягнення в окремих напрямках кредитної діяльності. Ця сегментація може визначати окремі пріоритети з вибору клієнтів, видів надання кредитів, відповідних кредит­них інструментів, визнавши диференційовані умови кредит­них договорів.

7. Забезпечення внутрішньої збалансованості окремих на­прямків кредитної політики.

Цей принцип формування кредитної політики передбачає чітку узгодженість її стратегічних цілей і окремих напрямків кредитної діяльності в часі, регіональному розрізі.

8. Забезпечення високої ефективності кредитної політики.

Поняття високої ефективності кредитної політики передба­чає не тільки можливість досягнення банком високого рівня прибутку від його кредитних операцій і кредитної діяльності в цілому, але й забезпечення достатнього рівня фінансової безпе­ки й надійності цієї діяльності протягом передбаченого періоду. Для забезпечення високої ефективності кредитної політики в процесі розробки мають бути визначені відносні критерії рівня прибутковості та ризику проведення окремих кредитних опера­цій, форм та видів кредитів, кредитної діяльності комерційного банку в цілому.

9. Забезпечення гнучкості кредитної політики.

Внутрішні та зовнішні умови кредитної діяльності комерцій­них банків, прогнозовані в процесі розробки їх кредитної політи­ки, можуть мати певні відхилення від їх передбачуваних зна­чень. Ці відхилення можуть передбачати в майбутньому відповідне коригування механізмів досягнень стратегічних цілей.

Тому під час розробки кредитної політики банку має бути передбачений можливий діапазон моделей прийняття відповід­них управлінських рішень, використовування нових кредит­них інструментів, впровадження нових інноваційних техноло­гій здійснення кредитного процесу, які б давали змогу врахо­вувати можливі зміни зовнішніх і внутрішніх умов кредитної діяльності.

Згідно з цими принципами виділяють такі етапи розробки кредитної політики банку.

1. Аналіз кредитної діяльності банку за попередній період.

Головною метою аналізу є оцінка обсягу та складу кредитно­го портфеля банку, а також його ефективності.

Аналіз кредитного портфеля банку проводиться за видами та формами кредиту відповідно до розробленої банком класифікації.

На цьому етапі аналізується:

• обсяг кредитного портфеля банку та його динаміка в пе­редплановому періоді;

• відповідність темпів зростання кредитного портфеля бан­ку темпам зростання активів і капіталу;

• динаміка питомої ваги кредитного портфеля в загальному обсязі активів;

• аналіз структури кредитного портфеля в галузевому та регіональному плані, за видами та формами кредиту, по­зичальниками тощо;

• аналіз якості кредитного портфеля з поглибленим аналі­зом проблемної заборгованості;

. - аналіз достатності резервів, що сформовані для покриття кредитних ризиків;

• аналіз дохідності та прибутковості кредитного портфеля банку.

Результати аналізу використовуються під час розробки окре­мих параметрів кредитної політики банку.

2. Оцінка внутрішнього потенціалу банку і можливостей його розвитку.

До найважливіших внутрішніх чинників, які визначають кредитну політику банку, належать:

• кредитний потенціал банку;

• регіональна та галузева специфіка функціонування банку;

• ступінь ризику та прибутковості окремих видів кредитів;

• стабільність депозитів;

• спектр виконуваних операцій і послуг;

• забезпеченість кредитів;

• професійна підготовленість, кваліфікація та досвід персо­налу банку;

• клієнтура банку;

• цінова політика банку;

• практичне володіння персоналу банку теорією та інстру­ментами управління кредитним ризиком.

2. Дослідження факторів зовнішнього кредитного середови­ща та прогнозування їх розвитку.

До найважливіших зовнішніх чинників належать:

• загальний стан економіки країни;

• темпи інфляції;

• темпи зростання валового внутрішнього продукту (ВВП);

• дефіцит державного бюджету;

• грошово-кредитна політика Національного банку України;

• рівень доходів населення, здатність споживати банківські послуги, наявність соціальних пільг тощо;

• рівень конкуренції;

• рівень цін на банківські продукти та послуги;

• політизованість суспільства;

• соціальна напруженість;

• попит на послуги банку його клієнтів.

2. Формування системи стратегічних цілей кредитної полі­тики та обґрунтування типу кредитної політики.

Тип кредитної політики банку характеризує принципові під­ходи до її здійснення з позиції співвідношення рівня дохідності та ризику кредитної діяльності банку. Виділяють три принципо­вих типи кредитної політики банку - консервативний, помірко­ваний та агресивний.

Консервативний тип кредитної політики банку спрямований на мінімізацію кредитного ризику. Така мінімізація розглядаєть­ся як пріоритетна мета в здійсненні його кредитної діяльності. Орієнтуючись на даний тип кредитної політики, банк не намага­ється отримувати високі доходи за рахунок значного розширення обсягів кредитної діяльності. Механізмом реалізації даної політи­ки є жорсткі критерії оцінки кредитоспроможності позичальни­ків; мінімізація строків надання кредитів та їх обсягів; жорсткі умови надання кредиту та підвищення його вартості; використан­ня жорстких процедур ліквідації проблемної заборгованості.

Поміркований тип кредитної політики характеризує типові умови її здійснення відповідно до загальноприйнятої банківської практики та орієнтується на середній рівень кредитного ризику.

Агресивний тип кредитної політики за пріоритетну мету кре­дитної діяльності ставить максимізацію прибутку шляхом роз­ширення обсягів кредитної діяльності, не враховуючи високий рівень кредитного ризику, що супроводжує ці операції. Механіз­мом реалізації політики такого типу є: надання кредитів більш ризиковим категоріям позичальників; збільшення строків на­дання кредитів та їх розмірів; зниження вартості кредиту до мінімально можливого рівня; надання позичальникам можли­вості пролонгації кредиту.

2. Розробка основних параметрів організації кредитного процесу і визначення ступеня відповідальності кредитних ме­неджерів різного рівня:

• визначення повноважень у сфері надання кредитів, яки­ми наділений кожен кредитний працівник та кредитний комітет;

• обов'язки щодо передачі прав і надання інформації в ме­жах кредитного управління;

• практика перевірки, оцінки та прийняття рішень за кре­дитними заявками клієнтів;

• формування стандартів оцінки кредитоспроможності по­зичальників та диференціація умов кредиту;

• необхідна документація, яка додається до кожної кредит­ної заявки, а також документація, що зберігається в кре­дитній справі (фінансова звітність, договори гарантії і за­стави тощо);

• права працівників банку з детальним визначенням того, хто відповідає за зберігання та перевірку кредитних справ;

• основні правила прийняття, оцінки та реалізації кредит­ного забезпечення;

• опис політики та практики встановлення процентних ста­вок і комісій за кредитами, умови погашення кредитів;

• опис стандартів якості, які застосовуються до всіх кредитів;

• опис практики виявлення, аналізу та рішення ситуацій, пов'язаних з проблемними кредитами.

2. Формування механізму контролю за здійсненням кредит­ної політики.

3. Загальна оцінка ефективності розробленої кредитної політики.

У процесі розробки кредитної політики банки визначають пріоритети під час формування кредитного портфеля, розгляда­ючи його диверсифікацію з позицій визначення оптимальної кре­дитної політики.

Опис кредитної політики має важливе значення та допома­гає банку сформувати такий портфель, який допоможе йому досягти цілої низки цілей: забезпечити прибутковість, конт­роль за рівнем ризику і відповідність вимогам, які висувають регулюючі органи.

І хоча опис кредитної політики має бути достатньо гнучким для того, щоб враховувати всі зміни економічних умов і правил, які встановлюються регулюючими органами, однак порушувати положення, що містяться в кредитній політиці банку можна лише у виняткових випадках.

Фактичний склад кредитного портфеля має відповідати його кредитній політиці. Інакше не буде забезпечена ефективна реалі­зація кредитної політики.

Отже, кредитна політика створює необхідні загальні переду­мови ефективної праці персоналу банку, знижує ймовірність по­милок і прийняття нераціональних рішень.

8.3. Метоли ціноутворення банківських кредитів

Банки в умовах ринку функціонують у сфері жорсткої конку­ренції, тому необхідною передумовою забезпечення їх нормаль­ної діяльності є визначення плати за банківські послуги, зокре­ма, на кредитному ринку.

Принцип платності кредиту означає, що юридична чи фізич­на особа - позичальник. - зобов'язана внести до банку певну плату за тимчасово отримані (позичені) у нього для своїх потреб кошти.

Реалізація цього принципу на практиці здійснюється за до­помогою механізму, яким є банківський процент. Ставка банків­ського процента - це своєрідна «ціна» кредиту.

Платність (ціна) кредиту безпосередньо впливає на господар­ський (комерційний) розрахунок підприємців, стимулює їх до збільшення власних коштів і раціонального використання залу­чених коштів. Щодо банку, то платність кредиту забезпечує по­криття його витрат, пов'язаних зі сплатою процентів за залу­чені ресурси, і витрат на утримання свого апарату, а також отри­мання доходів для збільшення ресурсних фондів для кредиту­вання та використання на інші потреби.

Процентна ставка за кредитом має бути:

• достатньо високою для отримання доходів за кредитом та компенсації усіх ризиків;

• достатньо низькою для того, щоб клієнт міг успішно спла­тити кредит та не звернувся до інших банків;

• конкурентоспроможною порівняно з іншими кредиторами;

• повністю покривати вартість залучених коштів;

• ураховувати всі взаємовідносини банку з клієнтами.

Основними чинниками, які мають враховуватись під час вста­новлення плати за кредит, є:

• облікова ставка Національного банку України;

• середня процентна ставка за міжбанківськими кредита­ми, тобто за коштами, що купуються в інших банках для здійснення активних операцій даним банком;

• середня процентна ставка, яка сплачується банком за за­лучені на депозити кошти;

• ступінь ризику, яким обтяжений банк, залежно від тер­міну, на який надається кредит; виду та типу кредиту; забезпечення;

• структура кредитних ресурсів банку (чим вищою є частка залучених коштів, тим дорожчим має бути кредит);

• попит на кредит (чим менший попит, тим дешевшим буде кредит);

• стабільність грошового обігу в країні (чим вищі темпи інфляції, тим вищою буде плата за кредит, тобто в банку зростає ступінь ризику втрати своїх ресурсів через знеці­нення грошей).

Цінова політика під час надання кредитних послуг передба­чає обґрунтованість встановлення рівня процентних ставок за кредитами, тарифів, комісійних, премій, знижок.

Проведення цінової політики на ринку кредитних послуг пе­редбачає вибір банком певного інструменту ціноутворення відпо­відно до послуг, що надаються.

До інструментів цінової політики кредитних операцій належать:

• розчленування ціни;

• диференціювання ціни;

• урівноважувальне ціноутворення.

Розчленування ціни доцільно використовувати в таких ви­падках:

• за наявності труднощів щодо визначення витрат банку на залучення коштів та їх розміщення;

• за необхідності коригування ціни в результаті надання знижок клієнтам.

Диференціювання ціни на кредитні послуги здійснюється залежно від:

• ступеня ризику операцій;

• терміну виконання угоди між банком і клієнтом;

• кредитоспроможності позичальника та його можливості генерувати постійно грошовий потік;

• характеру взаємовідносин між банком і клієнтом.

Урівноважувальне ціноутворення передбачає встановлення ціни на кредитні послуги, виходячи з міркувань, що неотрима- ний прибуток за даною послугою буде компенсований у майбут­ньому або за рахунок інших банківських продуктів.

Відповідно до обраної стратегії та тактики банк може прово­дити ціноутворення на кредитні операції за такими методами:

1. «середні витрати + прибуток»;

2. на основі відчутної цінності продукту;

3. на основі рівня поточних ринкових ставок;

4. на основі взаємовідносин з клієнтурою;

5. з метою проникнення на ринок;

6. модель цінового лідерства;

7. встановлення ставки за кредитами нижче пройм рейт;

8. встановлення ставки за кредитом за принципом «вартість — вигідність».

Метод ціноутворення за методом «середні витрати + прибу­ток» базується на розрахунку ціни шляхом визначення витрат на надання кредитних послуг та певної надбавки у вигляді доходу банку.

Використовуючи цей метод, слід чітко визначити динаміку стру­ктури витрат на здійснення кредитних операцій. Під час застосу­вання цього методу не враховуються три важливі фактори:

1. Рівень попиту на кредитні послуги;

2. Чутливість клієнтів до рівня встановлених цін;

3. Рівень цін конкурентів.

Без урахування цих факторів неможливо точно визначити ціну на кредитні послуги. У разі встановлення банком більш високих цін за однакової якості надання кредитних послуг ви­никає загроза втрати частки існуючих клієнтів.

Поряд з недоліками зазначений метод має низку переваг, зо­крема, це простота у використанні та можливість зіставлення з цінами конкурентів. При цьому банк має змогу приділяти знач­но менше уваги коливанню попиту та пропозиції на кредитні послуги.

Ціноутворення на основі відчутної цінності продукту ґрун­тується не на врахуванні витрат банку з надання послуги, а на сприйнятті послуги клієнтами. Якість, корисність та значу­щість кредитної послуги для клієнта формує його ставлення до неї, звідси й прийнятний рівень цін на кредитні послуги. Засто­совуючи цей метод ціноутворення, банки часто виходять з того, що цінність продукту для клієнта потрібно не просто констату­вати, але й підкреслювати і створювати в споживача відповідне уявлення про те, що без послуги такої якості, яку надає конк­ретний банк, вони не зможуть обійтись. Крім того, необхідно провести зіставлення з цінами, якістю та надійністю продуктів конкурентів.

Використання цього методу вимагає від банків детального ви­вчення структури своїх витрат, що дає змогу оцінити відносну якість та ціни на аналогічний продукт. Крім цього, цей метод орієнтова­ний на аналіз споживчого попиту, що робить його більш гнучким.

Такий метод ціноутворення банківських кредитів, як ціно­утворення на основі рівня поточних ринкових ставок, передбачає орієнтацію банку під час встановлення цін на кредитні послуги на ціни, які діють на ринку, тобто ініціатива в ціноутворенні належить конкурентам.

Ціноутворення на основі рівня поточних ринкових ставок застосовується, як правило, невеликими банками, які викорис­товують стратегію «наслідування лідера». Лідерами є банки, які встановлюють мінімальні ціни на свої продукти та забезпечують максимальний обсяг наданих послуг.

Метод ціноутворення на основі взаємовідносин з клієнтами передбачає налагодження добрих відносин з клієнтами, що зав­жди розглядалося банками як необхідна умова забезпечення нор­мальної діяльності. Залежно від цих умов може формуватися і цінова стратегія банку, що максимально враховує інтереси най­більш перспективних клієнтів банку.

Метод ціноутворення з метою проникнення на ринок викори­стовується банком у тому випадку, коли банк свідомо знижує ціни на кредитні послуги для завоювання певної частки ринку. Конкуренти, як правило, не витримують цінового тиску, що при­зводить до збитковості їх діяльності, а банк, який здійснює ці­новий маневр, поступово знижує рівень своїх витрат і, завоював­ши достатню частку ринку, може почати здійснення політики, спрямованої на підвищення рівня своєї дохідності.

Модель цінового лідерства почали використовувати найбільші банки світу. Фактично процентна ставка за кредитом буде ви­значатися за такою формулою:

ПС_К = БС + НД,

де ПС_к - процентна ставка за кредитом; БС - базова ставка, або прайм-рейт (у тому числі бажаний прибуток банку понад роз­мір операційних та адміністративних витрат); НД - надбавка:

НД = ПН + ПС,

де ПН - премія за ризик невиконання зобов'язань непершоклас- ними позичальниками; ПС - премія за ризик, пов'язаний зі строковістю та довгостроковими кредитами.

Встановлення процентної ставки за кредитами, нижче прайм- рейт (модель надбавки), зумовлене зростанням конкурентної бо­ротьби між банківськими установами та проведенням агресивної політики банками, які надавали кредити за ставками, що були наближеними до вартості залучених ресурсів. Таким чином,

ПС_К =ПВ + НД,

де ПС_к - процентна ставка за кредит; ПВ - процентні витрати із залучення коштів на грошовому ринку; НД - надбавка на покриття ризику та отримання прибутку.

Унаслідок цього процентна ставка за короткостроковим кре­дитом нижча за ставку прайм-рейт як базової для розрахунку ставки за кредитами.

Встановлення ставки за кредитом за принципом «вартість - вигідність» містить такі три компоненти:

1. Оцінка сукупного доходу від кредиту в умовах різних рів­нів процентних ставок та іншої винагороди банку;

2. Оцінка чистої суми наданих у кредит коштів (за вираху­ванням усіх депозитів, які позичальник зобов'язується тримати в банку, з урахуванням вимог до норм резерву­вання);

3. Оцінка прибутку від кредиту, що надається до оподатку­вання шляхом ділення оціночного доходу від кредиту на чисту суму наданих коштів у кредит, якою фактично буде користуватися позичальник.

Для вибору оптимального методу ціноутворення на кредитні послуги слід порівняти переваги та недоліки кожного методу (див. табл. 5.1).

Таблиця 5.1. Порівняльна характеристика методів ціноутворення на кредитні послуги

8.4. Кредитний ризик та управління ним

Кредитні операції є складовою банківського бізнесу й визнача­ють головні доходи банку. Але такі операції становлять так званий кредитний ризик.

Кредитний ризик є в усіх видах діяльності, де результат за­лежить від діяльності контрагента, емітента або позичальника. Він виникає кожного разу, коли банк надає кошти, бере зобо­в'язання про їх надання, інвестує кошти або іншим чином ризи­кує ними відповідно до умов реальних чи умовних угод незалеж­но від того, де відображується операція - на балансі чи поза балансом.

Кредитний ризик може виникати з різних причин, але в будь - якому випадку для банку він означає загрозу втрати чи частко­вої втрати коштів, наданих у користування. Досить важливо, щоб банк виявив, що саме спричинює таку загрозу, адже в май­бутньому від цього залежатиме його прибутковість за операція­ми, пов'язаними з кредитуванням.

Фактори кредитного ризику можуть мати як зовнішній хара­ктер стосовно банку, так і внутрішній.

Фактори, що мають зовнішній характер, пов'язані з можливістю реалізації кредитного ризику, оскільки не залежать від діяльності персоналу кредитного підрозділу банку. Позичальник може не повернути кредит, незважаючи на сумлінні дії співробіт­ників банку.

Навпаки, фактори, що мають внутрішній характер, пов'язані з помилками, яких припустився персонал в ході оформлення кре­дитної документації, помилками при оцінці кредитоспроможності позичальника, порушеннями посадових інструкцій і помилками, закладеними в самих правилах здійснення кредитування.

Джерела походження і види ризиків під час здійснення кре­дитних угод наведені в табл. 5.2.

При оцінці кредитного ризику доцільно розрізняти індивідуаль­ний та портфельний кредитні ризики.

Джерелом індивідуального кредитного ризику є окремий, кон­кретний контрагент банку - позичальник, боржник, емітент цінних паперів. Оцінка індивідуального кредитного ризику передбачає оцінку кредитоспроможності такого окремого контраген­та, тобто його індивідуальну спроможність своєчасно та в повно­му обсязі розрахуватися за прийнятими зобов'язаннями.

Таблиця 5.2. Характеристика джерел кредитного ризику

Портфельний кредитний ризик проявляється у зменшенні вартості активів банку. Джерелом портфельного кредитного ри­зику є сукупна заборгованість банку за операціями, яким прита­манний кредитний ризик - кредитний портфель, портфель цін­них паперів, портфель дебіторської заборгованості тощо. Оцінка портфельного кредитного ризику передбачає оцінку концентрації та диверсифікації активів банку.

Метою управління кредитним ризиком індивідуального пози­чальника є зниження ймовірності невиконання ним зобов'язань за кредитною угодою та мінімізація втрат банку у випадку непо­вернення кредиту.

Основні етапи управління кредитним ризиком індивідуально­го позичальника та їх характеристика наведені в табл. 5.3.

1. етап - ідентифікація факторів кредитного ризику.

Основне завдання даного етапу полягає у виявленні причин

виникнення кредитного ризику на рівні позичальника.

Як уже зазначалося, до факторів, безпосередньо пов'язаних з позичальником, належать:

• фактори, що визначають готовність і можливість позичаль­ника виконувати взяті на себе зобов'язання;

• фактори, пов'язані з предметом забезпечення за кредитом.

  2. етап - кількісна оцінка кредитного ризику.

Кількісна оцінка кредитного ризику конкретного позичаль­ника здійснюється:

• під час розгляду кредитної заявки;

• у ході моніторингу позичальника;

• під час розгляду необхідності й можливості зміни умов кредитування.

Зміст кількісної оцінки кредитного ризику індивідуального позичальника полягає у визначенні його кредитоспроможності. Процес визначення кредитоспроможності включає оцінку ймовір­ності виконання позичальником умов кредитної угоди, а також масштабу втрат банку у випадку реалізації ризику.

Кредитоспроможність - це здатність позичальника за кон­кретних умов кредитування в повному обсязі й у визначений кредитною угодою термін розраховуватися за своїми борговими зобов'язаннями виключно грошовими коштами, що генеруються в процесі звичайної діяльності.

Наслідком систематичних помилок в оцінці кредитоспромож­ності позичальників може бути погіршення якості кредитного портфеля, через що банк змушений збільшувати витрати на до­даткове резервування. У кращому випадку це призводить до по­гіршення фінансового стану банку, у гіршому - до його банкрут­ства. Щоб уникнути такої невтішної перспективи, слід розроб­ляти і застосовувати обґрунтовану методику оцінки кредитоспро­можності позичальників.

Узагальненою оцінкою ймовірності реалізації ризику є кредит­ний рейтинг позичальника, що розглядається як індикатор імо­вірності дефолта.

Таблиця 5.3. Управління кредитним ризиком індивідуального позичаль­ника

Після визначення ймовірності невиконання позичальником умов кредитної угоди і присвоєння йому кредитного рейтингу здійснюється оцінка вартості реалізації кредитного ризику.

Оцінка вартості реалізації кредитного ризику конкретного пози­чальника являє собою розрахунок кількісного значення втрат бан­ку у випадку невиконання позичальником умов кредитної угоди.

Імовірність невиконання позичальником умов кредитної уго­ди і розмір втрат банку у випадку реалізації ризику визначаюті. рівень (ступінь) кредитного ризику. Ступінь кредитного ризику є кількісним вираженням оцінки банком кредитоспроможності по­зичальника.

З етап - вибір варіанта стратегії ризику.

За підсумками кількісної оцінки ризику виникає необхідність вибору одного з трьох можливих варіантів стратегії:

1. Уникнення ризику;

2. Прийняття ризику;

3. Використання інструментів зниження рівня ризику.

Уникнення ризику передбачає відмову від кредитних опера­цій, ризик за якими надмірно високий.

Прийняття ризику означає, що для банку його рівень є до­пустимим, і банк приймає можливість його появи. Очевидно, що обрати даний варіант стратегії можна лише за умови, що зна­чення ризику знаходиться в безризиковій зоні ризику або в зоні допустимого ризику. За інших умов, у разі неможливості уник­нути ризику, необхідно використовувати різні інструменти зни­ження ступеня ризику.

Інструменти зниження ступеня кредитного ризику індивіду­ального позичальника, що застосовуються в банківській прак­тиці, досить різноманітні.

Усі інструменти можна поділити н^ дві групи.

До першої групи належать інструменти, що дають змогу зни­зити ймовірність реалізації кредитного ризику:

1. Реалізація в межах кредитних відносин заходів, що забез­печують підвищення ступеня готовності позичальника викону­вати зобов'язання за кредитною згодою.

Найбільш поширеним способом підвищення ступеня готов­ності позичальника виконати умови кредитної угоди є підвищен­ня статусу банку стосовно інших кредиторів позичальника. Мета застосування даного підходу полягає в організації відносин бан­ку і позичальника таким чином, щоб останній розглядав вико­нання зобов'язання перед банком як пріоритет. Зазначена мета досягається в рамках внесення в кредитну угоду умов, що визна­чають економічну недоцільність невиконання зобов'язань для позичальника. Подібний ефект забезпечують санкції (неустой­ки), викликані порушенням договірних відносин.

Неустойкою визнається визначена законом або договором гро­шова сума, яку боржник зобов'язаний сплатити кредитору у випадку невиконання або неналежного виконання зобов'язан­ня, зокрема, у випадку прострочення виконання.

За своєю природою неустойка може бути договірною або за­конною. За договірної неустойки угоду має бути укладено в пись­мовій формі, тобто конкретні розміри і види неустойки обумов­люються в кредитному договорі.

Існує три форми неустойки:

1. Власне неустойка;

2. штраф;

3. пеня.

Власне неустойка - це стягнена з боржника сума, яка ви­значається в процентному відношенні до суми невиконаного або неналежно виконаного зобов'язання.

Штраф - це визначена законом або договором грошова сума, яку боржник зобов'язаний сплатити кредитору в раніше обумов­леному розмірі або в процентному відношенні до вартості робіт (послуг) і передбачена, як правило, на випадок невиконання обов'язку здійснити конкретну дію.

Пеня - це встановлена законом або договором на випадок прострочення виконання боржником зобов'язання грошова сума, яку боржник зобов'язаний сплатити кредитору в процентному відношенні до суми простроченого платежу або невиконаного зо­бов'язання за кожен день прострочки.

Виконання даної умови досягається також шляхом викорис­тання особистої гарантії вищого менеджменту позичальника (ви­конання підприємством умов кредитної угоди забезпечується осо­бистим майном керівництва).

Такий самий ефект досягається під час оформлення як пред­мета застави майна, що має велику цінність для позичальника, а також під час встановлення між банком-кредитором і підприємством-позичальником відносин стійкого партнерства.

2. Реалізація у межах кредитних відносин заходів, що забез­печують підвищення фінансових можливостей позичальника.

До заходів, використання яких забезпечує підвищення мож­ливостей позичальника з виконання умов кредитної угоди, нале­жить спільна діяльність банку і позичальника, спрямована на організацію попередньої підготовки позичальника до освоєння кредитних ресурсів. Така підготовка забезпечує зростання мож­ливостей позичальника з ефективного використання кредитних ресурсів, а, отже, і зниження рівня кредитного ризику.

3. Підвищення інформованості банку щодо готовності й мож­ливості позичальника виконувати умови кредитної угоди реалі­зується шляхом:

• використання інформації про рух грошових коштів пози­чальника за його рахунком;

• спеціалізації банку на обслуговуванні групи взаємозалеж­них позичальників (що належать до однієї галузі еконо­міки, регіону, об'єднаних співробітництвом у сфері вироб­ництва та збуту);

• організації відносин між банком-кредитором і підприємством-позичальником на основі стійкого партнерства;

• збору додаткової інформації.

  4. Розподіл ризику.

Використання розподілу кредитного ризику передбачає част­ковий трансферт (передачу) ризику контрагентам за окремими кредитними операціями.

Основними напрямами розподілу кредитних ризиків є:

• розподіл між учасниками кредитування інвестиційних про­ектів;

• розподіл між учасниками лізингової операції;

• розподіл між учасниками консорціумного кредитування;

• розподіл між учасниками форфейтингових і факторинго­вих операцій.

5. Лімітування.

Лімітування кредитного ризику передбачає встановлення в банку внутрішніх фінансових нормативів під час розробки кре­дитної політики банку. Як правило, лімітування використову­ється для тих кредитних операцій, ризик за якими виходить за межі допустимого.

Основним прикладом лімітування в управлінні кредитним ризиком на рівні індивідуального позичальника може бути обме­ження розміру кредиту (ліміт овердрафту, кредитний ліміт за банківськими картками тощо).

До другої групи входять ті інструменти, що забезпечують зниження масштабу втрат під час реалізації кредитного ризику.

1. Передача ризику (страхування).

Страхування являє собою передачу за визначену плату цілком або частково власного ризику на спеціалізовану організацію.

Економічна сутність страхування полягає в створенні резерв­ного (страхового) фонду, розмір відрахувань в який для окремо­го суб'єкта, що бажає мінімізувати негативні прояви ризику, менший від розміру очікуваного збитку і, як наслідок, страхово­го відшкодування. Значна частина ризику або весь ризик пере­дається від страхувальника до страховика.

Основними об'єктами страхування в кредитній діяльності банку є:

• об'єкт застави;

• ризики, пов'язані з банківськими кредитами (насампе­ред, споживчими, а також іпотечними, контокорентни­ми, під цінні папери тощо); виданими (прийнятими) га­рантіями.

Страхування кредитів широко використовується банками у всьому світі у двох формах:

1. заставного, або кауційного, страхування. У цьому випад­ку страхувальником є позичальник, об'єктом страхуван­ня - його майнова відповідальність перед банком, що на­дав кредит, за своєчасну і повну виплату боргу і процен­тів за ним;

2. делькредерного страхування. У цьому випадку страхуваль­ник - банк, а об'єкт страхування - відповідальність усіх чи окремих позичальників перед банком за своєчасну і повну виплату кредиту і процентів за ним, тобто фінансо­вий ризик банку отримати збитки внаслідок невиконання або неналежного виконання його позичальниками умов кредитних угод. У цьому випадку сума страхових внес­ків, які сплачує банк, може враховуватися під час вста­новлення процентної ставки за кредит.

   2. Використання процентної ставки.

Використання процентної ставки передбачає зміну такої її скла­дової, як надбавка за ризик, або ризикова премія. Вона є певною компенсацією потенційних втрат банку внаслідок невиконання позичальником своїх зобов'язань. Надбавка за ризик, що встанов­люється банком, відбиває рівень кредитного ризику конкретного позичальника і слугує ефективним важелем зростання зацікавле­ності клієнта в підвищенні власної кредитоспроможності.

2. Використання забезпечення.

Під забезпеченням слід розуміти види та форми гарантованих зобов'язань позичальника перед кредитором щодо повернення кредиту у випадку можливого його неповернення позичальни­ком. Забезпечення під час надання кредиту відіграє роль страху­вання від непередбачуваних обставин, адже всі кредити, навіть ті, які надаються під проекти, що здаються дуже надійними, пов'язані з ризиком, і хоча ризик звичайно можна мінімізувати шляхом ретельного аналізу кредитної заявки, зовсім позбутися його неможливо.

До забезпечення належать:

1. Застава матеріальних цінностей та майнових прав.

Предметом застави може бути:

1. майно, яке згідно з законодавством України може бути відчужене заставодавцем і на яке може бути звернене стя­гнення:

• товарно-матеріальні цінності (сировина, матеріали, напівфабрикати, товари та готова продукція, валютні цінності, дорогоцінні метали, ювелірні вироби, пред­мети мистецтва та антикваріат, крім предметів, що є національними культурними та історичними ціннос­тями);

• цінні папери, у тому числі векселі;

• депозити;

• нерухоме майно;

1. майнові права, тобто права користування майном, у тому числі й об'єктами права інтелектуальної власності, а та­кож права вимоги, які випливають з різних цивільно- правових угод, такі, як: права орендатора, права автора на авторську винагороду, права замовника за угодою під­ряду, права комісіонера за договором комісії.

1. Гарантія, за якою банк, інша фінансова установа, страхо­ва організація, яка носить загальну назву «гарант», гарантує перед кредитором (бенефіціантом) виконання боржником (прин­ципалом) свого обов'язку за договором.

Гарантія повернення кредиту - зобов'язання банку (іншої фінансової установи), видане за наказом позичальника на ко­ристь кредитора, сплатити останньому суму основного боргу і процентів за кредитом у випадку невиконання позичальником своїх зобов'язань з кредитного договору відносно сплати боргу і процентів.

Гарантія розглядається як самостійне зобов'язання гаранта перед банком, яке в правовому плані не залежить від інших договірних зобов'язань. Претензії банку, який отримав гаран­тію, можуть бути реалізовані у разі, якщо настане гарантійний випадок.

3. Порука - договір з односторонніми зобов'язаннями, на основі якого поручитель бере зобов'язання перед банком-кредитором сплатити в разі необхідності заборгованість позичальника.

Забезпечувальна функція поруки виявляється в тому, що кредитор у разі невиконання зобов'язань боржником має право висунути свою вимогу як до боржника, так і до поручителя. У разі невиконання зобов'язання боржник і поручитель відповіда­ють перед кредитором як солідарні боржники, якщо інше не встановлено договором поруки. Поручитель відповідає в тому самому обсязі, що і боржник, зокрема, відповідає за сплату про­центів, за відшкодування збитків, за сплату неустойки, якщо інше не встановлено договором поруки.

Ефективність гарантії та поруки як способів забезпечення кредитів залежить від низки факторів, головними з яких є такі:

1. Першочергове значення має реальна оцінка банком-кредитором фінансової стійкості гаранта (поручителя);

2. Під час отримання гарантії (поруки) банк, що надає кре­дит, має впевнитися в готовності гаранта (поручителя) виконати своє зобов'язання.

4 етап - контроль зміни рівня кредитного ризику.

Постійний контроль допомагає менеджерам заздалегідь вияв­ляти проблемні кредити, а також перевіряти відповідність дій кредитних працівників основним вимогам кредитної політики банку.

Основна мета контролю за кредитами полягає в тому, щоб не допускати підвищення кредитного ризику понад установлений рівень.

Рівень кредитного ризику постійно змінюється, оскільки змі­нюються умови, за яких надається кожний конкретний кредит. Зміни загальної економічної ситуації послаблюють позиції де­яких позичальників і водночас збільшують потреби в кредиту­ванні потенційних клієнтів. Фізичні особи та приватні підпри­ємці можуть мати проблеми зі здоров'ям або втратити роботу, що негативно відіб'ється на їхніх можливостях виплатити кре­дит. Ринкова вартість та ліквідність застави також може зміню­ватись і потребує постійного контролю.

Відповідальні служби банку мають враховувати можливість негативних змін у спроможності позичальника погасити кредит і періодично перевіряти всі кредити, строк виплати за якими ще не настав.

Процес перевірки кредитів складається з таких етапів:

• перевірка повноти та правильності документації в кредит­ній справі;

• перевірка відповідності реального графіка платежів пла­новому графіку;

• перевірка якості та стану забезпечення за кредитом;

• оцінка можливостей отримання у своє розпорядження за­безпечення даного кредиту та юридичних прав на судові дії щодо позичальника;

• оцінка відповідності наданого кредиту кредитній політиці банку та нормативам, встановленим регулюючими орга­нами;

• прогноз можливих змін у фінансовому стані позичальника.

Мета управління ризиком сукупності кредитних вкладень банку - підтримка на певному рівні показників, що характери­зують ефективність організації кредитних операцій банку (ризи­кованість та дохідність портфеля).

Етапи управління кредитним, ризиком. Основні етапи управління кредитним ризиком портфеля та їх характеристика наведені в табл. 5.4.

1. Ідентифікація факторів кредитного ризику.

Основне завдання першого етапу управління ризиком поля­гає у виявленні причин його виникнення.

Під час ідентифікації факторів ризику кредитного портфеля банку виділяють дві групи факторів:

Таблиця 5.4. Характеристика етапів управління кредитним ризиком сукупності кредитних вкладень банку

1. Фактори, пов'язані з ризиком позичальників (зовнішні);

2. Внутрішні фактори, пов'язані з організацією кредитної ді­яльності в банку.

Зовнішні фактори ризику сукупності кредитних вкладень бан­ку мають одну основу з факторами ризику конкретного позичаль­ника - ризик невиконання в кожному конкретному випадку зо­бов'язань позичальника щодо повернення кредиту і сплати про­центів. Однак стосовно кредитного портфеля ризик виражається не в потенційних причинах невиконання зобов'язань позичаль­ником, а в їх наслідках.

Реалізація кредитного ризику в частині невиконання окре­мим позичальником своїх зобов'язань відбивається на якості су­купного портфеля банківських кредитів.

Якість кредитного портфеля банку характеризується такими показниками, як розмір прострочених кредитів, кредити, пога­шені з порушенням термінів, списані кредити тощо.

Відхилення даних показників від стандартних величин, їх збільшення становить пряму загрозу зниження доходів, капіта­лу банку і є проявом кредитного ризику портфеля.

2. Кількісна оцінка кредитного ризику.

Для прийняття адекватних відповідних рішень щодо зни­ження негативного впливу ризиків недостатньо виявити форми і причини ймовірних загроз. Необхідна оцінка ризиків з погляду їх значення як за масштабом впливу, так і за ймовірністю на­стання.

Кількісна оцінка кредитного ризику портфеля здійснюється шляхом групування наданих кредитів за ризиковими класами для розрахунку ймовірних збитків:

1. За рівнем кредитного ризику - присвоєння позичальнику кредитного рейтингу і визначення рівня ризику дають змогу банку групувати надані кредити в ризикові класи. Як правило, класифікація ризикових класів має такий вигляд (за рівнем ризику):

• кредити з найменшим ризиком;

• кредити з підвищеним ризиком;

• кредити з граничним ризиком;

• кредити, надані як виняток із правил.

Поділ кредитів за класами має на меті розрахунок імовірних збитків, зумовлених кредитним ризиком. Для кожного класу ризику визначається своя частка непогашених кредитів, яка встановлюється емпірично за фактичними даними за поперед­ній період.

Така процедура класифікації дає змогу прогнозувати втрати від непогашених кредитів, що можуть вплинути на прибуток банку. Отримані результати використовуються для розрахунку величини ризикової вартості - підсумкової міри ризику, необхід­ної для розрахунку розміру капіталу банку як одного з інструме­нтів зниження рівня кредитного ризику.

2. Залежно від взаємозв'язку позичальників між собою (діють в одному секторі ринку, в одному регіоні, належать одному влас­нику, пов'язані відносинами «постачальник - споживач») усі кре­дити поділяють на групи, у межах яких існує позитивна кореля­ція між позичальниками. Наявність позитивного зв'язку між по­зичальниками в межах окремих груп і між ними дає змогу аналі­зувати стан кредитного ризику портфеля шляхом моделювання різних умов, за якими змінюються показники кредитного ризику окремих позичальників, а, отже, і всього портфеля загалом.

Визначення ймовірності реалізації ризику і величини втрат, пов'язаних з даною подією, є необхідною умовою для побудови кривої ймовірності виникнення визначеного рівня втрат.

Оцінка ступеня кредитного ризику є необхідною умовою для прийняття раціональних рішень у межах наступних етапів управ­ління, зокрема, для здійснення вибору стратегії ризику.

2. Вибір способу мінімізації кредитного ризику.

Інструменти, застосовувані для зниження ризику портфеля,

можуть бути використані тільки до сукупності кредитних вкла­день банку.

Усі інструменти можна поділити на дві групи. Перша група - інструменти, що дають змогу знизити ймовірність реалізації кре­дитного ризику портфеля банку:

1. Диверсифікація кредитного портфеля банку.

Диверсифікація кредитного портфеля полягає у розподілі кре­дитів серед широкого кола позичальників, які відрізняються один від одного як за характеристиками (розмір капіталу, форма влас­ності), так і за умовами діяльності (галузь економіки, географіч­ний регіон).

Механізм диверсифікації базується на розподілі ризиків, що перешкоджає їх концентрації. Концентрація є поняттям, проти­лежним за економічним змістом диверсифікації. Концентрація кредитного портфеля означає зосередження кредитних операцій банку в певній галузі чи групі взаємопов'язаних галузей, на географічній території або кредитування певних категорій клієн­тів. Концентрація, як і диверсифікація, може бути галузева, гео­графічна і портфельна.

Визначення оптимального співвідношення між рівнями дивер­сифікації та концентрації кредитного портфеля банку є завдан­ням, яке має вирішувати менеджмент кожного банку залежно від обраної стратегії, можливостей та конкретної економічної ситуації.

Розглядають три види диверсифікації:

1. Галузеву;

2. Географічну;

3. Портфельну.

Галузева диверсифікація означає розподіл кредитів між клієн­тами, які здійснюють діяльність у різних галузях економіки. Для зниження загального ризику портфеля вирішальне значен­ня має добір галузей, що має ґрунтуватися на результатах ста­тистичних досліджень. Найвищий ефект досягається в разі ви­бору позичальників, які працюють у галузях з протилежними фазами коливань ділового циклу. З допомогою кореляційного аналізу виявляються такі галузі, результати діяльності яких різною мірою залежать від загального стану економіки. Якщо одна галузь перебуває на стадії економічного піднесення, то інша переживає стадію спаду, а з часом їх позиції змінюються на про­тилежні. Тоді зниження доходів від однієї групи клієнтів компен­сується підвищенням доходів від іншої групи, що допомагає ста­білізувати доходи банку і суттєво знизити ризик.

Географічна диверсифікація полягає в розподілі кредитних ре­сурсів між позичальниками, які перебувають у різних регіонах, географічних територіях, країнах із різними економічними умова­ми. Географічна диверсифікація як метод зниження кредитного ризику доступна лише великим банкам, які мають розгалужену мережу філій та відділень на значній території. Це допомагає ніве­лювати вплив кліматичних та погодних умов, політичних та еко­номічних потрясінь, які впливають на кредитоспроможність позичальників. Невеликі банки застосовують метод географічної диверсифікації здебільшого під час формування портфеля цінних паперів, що дає змогу знизити загальний ризик банку.

Портфельна диверсифікація означає розосередження креди­тів між різними категоріями позичальників - великими і серед­німи компаніями, підприємствами малого бізнесу, фізичними осо­бами, урядовими та громадськими організаціями, домашніми го­сподарствами тощо. Кредити, надані у сфері малого бізнесу, час­то супроводжуються підвищеним рівнем ризику, хоча й мають вищий рівень дохідності. Такі позичальники часто обмежені у виборі кредитора, тому банк може диктувати власні умови кре­дитної угоди. Якщо позичальником є велика компанія з надій­ною репутацією, то кредитний ризик оцінюється як незначний.

Іноді банк надає кредит відомій у світі компанії за ставками, які не дають йому великих прибутків, однак проведення таких операцій сприяє зростанню популярності та рейтингу банку. За­галом невеликі регіональні банки не мають змоги широко засто­совувати метод портфельної диверсифікації, що призводить до підвищення ризикованості їхніх кредитних портфелів. Такі порт­фелі, сформовані, насамперед, за рахунок надання кредитів під­приємствам малого бізнесу, а також споживчих кредитів, харак­теризуються вищим рівнем дохідності порівняно із середніми та великими банками. Портфельна диверсифікація допомагає зба­лансувати ризик і дохідність кредитного портфеля банку.

2. Встановлення лімітів.

Лімітування як метод управління банківськими ризиками полягає у встановленні кількісних обмежень щодо параметрів, які характеризують той чи інший вид банківської діяльності або проведення активних операцій банку.

Завдяки встановленню лімітів банки можуть уникнути кри­тичних втрат унаслідок необдуманої концентрації будь-якого виду ризику, а також диверсифікувати свої портфелі та забезпечити стабільні доходи.

Кредитні ліміти можуть установлюватися за:

• видами кредитів;

• категоріями позичальників або групами взаємопов'язаних позичальників;

• кредитами в окремі галузі;

• кредитами в географічні території;

• за найризикованішими напрямками кредитування, напри­клад, такими, як надання довгострокових кредитів, кре­дитування в іноземній валюті тощо.

Наведений перелік не є вичерпним, і за потреби банк може встановити будь-які ліміти як кількісні обмеження тих чи ін­ших параметрів або показників. Ліміти можуть виражатися як в абсолютних граничних величинах (сума кредиту в грошовому вираженні), так і у відносних показниках (коефіцієнти, індекси, нормативи). За базу під час розрахунків нормативів можна бра­ти обсяг капіталу банку, обсяг портфеля, валюту балансу та інші показники.

Перш ніж визначати ліміти кредитування, потрібно іденти­фікувати основні сфери та фактори ризику. Для різних банків, окремих країн і регіонів ключові сфери ризику відрізнятимуться. З огляду на виявлені особливості керівництво банку встановлює ліміти для кредитного портфеля.

Лімітування як метод зниження ризиків широко застосову­ється в практиці як на рівні окремого банку, так і на рівні банківської системи в цілому.

Органи банківського нагляду в багатьох країнах лімітуван­ням регулюють діяльність банків, установлюючи обов'язкові нор­мативи, що обмежують обсяги банківських операцій і здебіль­шого виражені у відносних величинах.

З метою зменшення банківських ризиків Національний банк установлює нормативи кредитного ризику, недотримання яких може призвести до фінансових труднощів у діяльності банку.

Друга група - інструменти, що забезпечують зниження мас­штабу втрат при реалізації кредитного ризику.

1. Резервування.

Створення резервів для відшкодування втрат за кредитними операціями банків як метод управління ризиком полягає в аку­муляції частини коштів, які надалі використовуються для ком­пенсації неповернених банку кредитів. Резервування є одним із способів самострахування банку і служить для захисту вкладни­ків, кредиторів та акціонерів.

Цей підхід базується на принципі обачності, за яким бан­ківські портфелі кредитів оцінюються на звітну дату за чистою вартістю, тобто з урахуванням можливих втрат за кредитними операціями. На покриття цих втрат передбачається створення спеціального резерву шляхом резервування частини коштів бан­ку на окремі бухгалтерські рахунки, з яких у разі неповернення кредиту списується відповідна сума. Якщо ризик не виправдався і кредит було повернуто, то прибуток у майбутньому періоді збіль­шується на відповідну суму.

Якщо резерв в банку не сформований, то втрати мають від­шкодовуватися за рахунок власного капіталу банку. Значні ри­зики можуть призвести до повної втрати капіталу банку та його банкрутства. Отже, створення резерву дає змогу уникнути нега­тивного впливу ризиків на величину капіталу банку.

Сьогодні банки України створюють такі резерви:

• резерв для відшкодування можливих втрат за кредитни­ми операціями банків;

• резерви під дебіторську заборгованість;

• резервний фонд на покриття непередбачуваних збитків.

Порядок формування та використання зазначених резервів регулюється відповідними постановами НБУ.

Нарахування до резервів здійснюються за встановленими нор­мами відрахувань, визначеними у процентному відношенні до суми ймовірних втрат. Критерії оцінки якості активів, розміри відраху­вань визначаються центральним банком залежно від економічних умов та ситуації в країні і можуть переглядатися з часом. Поря­док використання резервів також регламентується централізова­но. Наприклад, кошти резервного фонду спрямовуються на по­криття втрат, які виникли з вини банку, на відшкодування судо­вих витрат, на покриття втрат у повному обсязі, якщо коштів спеціальних резервів для цього виявилося недостатньо.

Перевагою резервування для банку є можливість швидкого відшкодування понесених банком фінансових втрат, а недоліка­ми - відволікання значної частини фінансових ресурсів на фор­мування резерву та, відповідно, зниження ефективності викори­стання капіталу банку.

2. Страхування.

Страхування при управлінні ризиком кредитного портфеля від­бувається тільки в формі делькредерного страхування. У цьому випадку страхувальник - банк, а об'єкт страхування - відповідаль­ність усіх чи окремих позичальників перед банком за своєчасне і повне погашення кредиту і процентів за ним, тобто фінансовий ризик банку отримати збитки внаслідок невиконання або неналеж­ного виконання його позичальниками умов кредитних угод. У цьому випадку сума страхових внесків, які сплачує банк, може враховуватися при встановленні процентної ставки за кредит.

Перевагою страхування ризику кредитного портфеля над ре­зервуванням (самострахуванням) є те, що обсяг відшкодування негативних наслідків не обмежується сформованим за рахунок відрахувань страховим фондом, а визначається вартістю об'єк­та страхування, розміром страхового внеску та, відповідно, стра­ховою сумою.

2. Контроль за станом кредитного портфеля банку.

Зміна умов здійснення діяльності позичальника змінює рі­вень його кредитного ризику, що вимагає внесення змін в оцінку кредитного портфеля банку.

Дана вимога досягається шляхом оцінки кредитного портфе­ля за його поточною вартістю, тобто з урахуванням динаміки кредитного ризику індивідуального позичальника - оцінки поточ­ної вартості наданих кредитів. Розмір кредитного ризику може варіювати залежно від певних випадкових подій у майбутньому. У межах даного етапу управління кредитним ризиком здійснює постійний моніторинг і контроль управління ризиком, завдання­ми яких є відстеження виконання нормативів обмеження ризику особами, відповідальними за прийняття ризикових рішень, ана­ліз поточних значень кредитного ризику щодо небезпечного на­ближення до критичних показників.

8.5. Управління проблемними кредитами банку

Проблемний кредит - це кредит, за яким своєчасно не прове­дені один чи кілька платежів, значно знизилася ринкова вар­тість забезпечення, виникли обставини, які дають змогу банку мати сумнів щодо повернення кредиту.

Отже, проблемний кредит - це кредит, що вимагає проведен­ня комплексу заходів організаційного та адміністративно-право­вого характеру щодо повернення кредитних коштів з метою усу­нення можливих економічних збитків банку.

Завдання менеджменту при управлінні проблемними креди­тами полягає в мінімізації збитків за кредитними операціями банку за допомогою відповідних методів управління.

Проблемні кредити в більшості випадків не виникають не­сподівано. Є чимало сигналів, які свідчать про те, що фінансо­вий стан позичальника погіршується і що наданий кредит може бути не погашений своєчасно або й взагалі не буде повернутий.

Ці сигнали працівник банку повинен уміти виявити. Для цього використовується аналіз бухгалтерської, фінансової звіт­ності, особисті контакти з позичальником, повідомлення третіх осіб, відомості з інших відділень банку.

Причини появи проблемних кредитів:

1. Зовнішні фактори (некеровані):

а) фактори, пов'язані із зовнішнім щодо банку середовищем:

• погіршення макроекономічної кон'юнктури й ділової активності в галузях, де клієнтом здійснюються ді­лові операції;

• негативні (для боржника) зміни економічного зако­нодавства й політичної ситуації;

б) фактори, пов'язані з позичальником:

• слабкий менеджмент на підприємстві;

• нездатність боржника створити у визначений час адек­ватний грошовий потік через непередбачені зміни в діловому, економічному і політичному оточенні;

• зниження якості продукції, роботи, прорахунки в маркетинговій політиці;

• послаблення контролю за станом фінансів, що вияв­ляється у зростанні дебіторської заборгованості, не­виробничих витрат тощо.

2. Внутрішні фактори (керовані) - група факторів, які зале­жать від кредитної діяльності банку та відображують його кре­дитну політику. До них належать:

• неправильна оцінка ризиків, пов'язаних з позичальником;

• кредитування інсайдерів та самокредитування;

• прагнення заробити прибуток за будь-яку ціну;

• недостатня інформація в кредитній справі;

• відсутність задокументовано визначених умов надання, виплати кредитів та стягнення боргів;

• відсутність належного нагляду за старими, добре відоми­ми позичальниками;

• покладання на усну інформацію, яку надає позичальник, замість письмових фінансових даних;

• відсутність належного контролю за процесом кредиту­вання;

• ігнорування можливого негативного впливу стадій діло­вого циклу;

• надання кредиту на спекулятивні цілі;

• надання кредитів під заставу, яку важко реалізувати;

• надання кредитів без забезпечення;

• відсутність перевірки гарантів та поручителів;

• надання кредитів на погашення інших кредитів;

• порушення принципів кредитування;

• кредитування, що базується на майбутніх подіях;

• надання значних сум одному позичальнику, одній галузі, спорідненим позичальникам;

• занадто оптимістичний підхід до пояснення недоліків на підставі успішного подолання важких ситуацій у ми­нулому.

Управління проблемною кредитною заборгованістю здійсню­ється за такими напрямками:

1. Аналіз кредитного портфеля і своєчасне виявлення креди­тів, які можуть перейти до категорії проблемних.

На стадії надання кредиту виділяють такі фактори, які свід­чать про те, що кредит може стати проблемним:

• банкрутство позичальника в минулому;

• наявність невідповідностей в інформації позичальника;

• зняття великої суми коштів з рахунку;

• вихід засновників з компанії;

• позичальник дуже квапиться отримати кредит, чинить тиск на працівників кредитного відділу;

• діяльність позичальника надмірно залежить від певних факторів (від одного покупця, постачальника сировини тощо);

• позичальник належить до галузі з надмірним виробництвом;

• фінансування розбите на занадто дрібні суми;

• розмір кредиту більше, ніж надходження позичальника та його активи.

Якщо кредит визнано проблемним, то необхідно розробити комплекс заходів щодо його погашення.

На стадії виконання кредитної угоди виділяють такі групи фак­торів, що свідчать про можливість появи проблемних кредитів:

1. Нефінансові фактори:

• затримка надання позичальникам звітності;

• уникнення контактів з банком;

• переговори про зміни в деяких пунктах кредитної угоди;

• погіршення якості забезпечення;

• зниження кредитного рейтингу клієнта;

• хвороба або смерть позичальника;

2. Фінансові фактори:

• нерегулярні і прострочені платежі за кредитом, пору­шення строку повернення основного боргу і процентів;

• раптові і незрозумілі зміни в розмірах залишків на рахунках;

• використання разових джерел погашення кредиту, наприклад, продаж основних засобів;

• зменшення обсягів реалізації;

• збільшення обсягів реалізації в кредит;

• збільшення складських запасів;

• зростання кредиторської заборгованості;

• зменшення доходів;

• зменшення рівня грошових статей балансу;

• різке збільшення дебіторської заборгованості;

• уповільнення обіговості запасів;

• зниження частки короткострокових активів;

• погіршення коефіцієнта ліквідності;

• зростання прострочених боргів;

• зростання частки основного капіталу в сумі активів.

2. Розробка комплексу заходів щодо виплати проблемних кредитів.

Працівник банку повинен прагнути до того, щоб ужити всіх заходів якомога раніше, перш ніж ситуація вийде з-під контро­лю і втрати стануть неминучими. Невжиття своєчасних заходів для недопущення фінансових ускладнень у позичальника при­зводить не тільки до несплати кредиту та процентів, а й до виникнення великих збитків у банку.

Коли співробітник кредитного відділу виявляє кредит, що по­тенційно може стати проблемним, він має вжити таких заходів:

• проаналізувати проблеми позичальника;

• проконсультуватися з співробітниками відділу, що займа­ються проблемними кредитами або керівництвом;

• рекомендувати надати кредиту більш низьку класифіка­цію і припинити відображення процентів за кредитом у доходах банку;

• зібрати інформацію про те, де ще банк може зіткнутися з ризиком в роботі з даним клієнтом;

• переглянути всю кредитну документацію, гарантії, век­селі, забезпечення, іпотеку;

• вивчити можливість отримання забезпечення (у випадку, якщо кредит незабезпечений).

На базі отриманої кредитним менеджером інформації розроб­ляється план заходів з метою погашення проблемного кредиту. Вибір конкретного способу повернення позичених коштів зале­жить від того, наскільки своєчасно була виявлена проблема, наскільки великим є капітал банку порівняно з його сумарним портфелем проблемних кредитів, від конкретних особливостей кожного кредиту.

Способи погашення проблемних кредитів можна поділити на дві групи (див. табл. 5.5). Проаналізувавши їх, можна виділити два основні методи управління проблемними кредитами - рест­руктуризацію і ліквідацію.

Охарактеризуємо заходи щодо усунення проблемної забор­гованості.

1. Укладення додаткової (модифікованої) угоди.

Якщо проблеми позичальника є короткостроковими, уклада­ється додаткова (модифікована) угода, за якою позичальнику надається відстрочка в погашенні кредиту на період коригуван­ня ним господарської діяльності з метою отримання коштів для повернення боргу.

Таблиця 5.5. Заходи, спрямовані на виконання плану з повернення кре­диту

2. Розробка і реалізація плану поліпшення виробничої діяль­ності позичальника шляхом укладення спільної угоди з «реані- мування» проблемних кредитів.

Така угода розробляється на базі ретельного вивчення фінан­сового і ділового стану позичальника, включаючи оцінку витрат на відновлення фінансової і ділової стабільності, а також оцінку можливості погашення кредиту після виконання заходів щодо повернення кредиту.

Спільні угоди підписуються тоді, коли це слугує інтересам обох сторін - банку і позичальника. Одним з основних пунктів угоди, як правило, є домовленість про необхідність суворого конт­ролю з боку банку за діяльністю позичальника і чіткого Прове­дення заходів щодо погашення боргів.

Перевага даного підходу для позичальника полягає в тому, що він зберігає за собою довгострокові права володіння і управ­ління виробничими активами. У результаті розробки такої уго­ди позичальнику надається час для подолання тимчасових труднощів.

Спільна угода щодо повернення кредиту передбачає вжиття одного або кількох з наведених нижче заходів:

• припинення нерентабельних видів діяльності;

• припинення нового інвестування в обладнання й будівлі;

• скорочення заробітної плати, у тому числі тієї, що випла­чується власникам;

• введення системи контролю за запасами (скорочення або ліквідація надмірних запасів сировини, напівфабрикатів, та готової продукції);

• скорочення кількості робочих місць;

• відстрочка платежів за кредиторською заборгованістю шля­хом залучення до співробітництва інших кредиторів, у тому числі й державних організацій;

• продаж застарілого обладнання, а також виробничих лі­ній, цехів, які не дають прибутку;

• пошук нових можливостей на ринку або нових ринків;

• вирішення питання про збереження чи зміну структури та асортименту виробленої продукції;

• пошук додаткового акціонерного капіталу від дійсних ак­ціонерів або залучення нових партнерів;

• присутність представника банку в раді директорів підпри­ємства;

• розробка нового графіка погашення кредиту, розрахова­ного на більш тривалий період;

• конверсія кредиту, тобто консолідація процентів і основ­них сум за одним або кількома кредитами, і розробка нового графіка погашення процентів і сум кредиту з но­вими процентними ставками;

• анулювання штрафних санкцій за простроченими кре­дитами;

• дозвіл позичальнику реалізувати заставлене майно (част­ково або повністю) за умови спрямування отриманих гро­шових коштів від реалізації на погашення боргу;

• розробка схем діяльності позичальника із залученням в дані схеми інших юридичних організацій, зацікавлених у співпраці або тих, що беруть участь у виробничому цик­лі, однією з ланок якого є позичальник.

Банк може скасувати своє рішення за такою спільною угодою з повернення кредиту і повернутися до умов первинного кредит­ного договору, якщо:

• документація і обставини, на яких засновується угода, є фальшивими;

• умови угоди не виконуються позичальником;

• активи позичальника реалізовані без узгодження з банком;

• позичальник здійснює юридичні зміни статусу власності підприємства без узгодження з банком;

• має місце реалізація застави іншими кредиторами, що по­слаблює шанси повернення кредиту;

• в узгоджений термін не почалося погашення заборгова­ності в порушення укладеної угоди;

- не надається достовірна або надається суперечлива інфор­мація щодо діяльності позичальника.

3. Отримання від позичальника додаткового забезпечення.

Вимога щодо додаткового забезпечення здійснюється, якщо

банк вважає, що наявне забезпечення недостатньо захищає його інтереси.

3. Передача майна боржника (чи третьої особи) банку до по­вернення кредиту і виплати процентів за ним.

Отримання права власності на майно боржника дає банку ба­гато переваг порівняно з іншими способами забезпечення, переду­сім із заставою, адже передбачені законодавством обмеження, чис­ленні процедурні формальності щодо застави не дають достатньої впевненості в оперативному та повному задоволенні банком своїх вимог шляхом реалізації заставленого майна. Право ж власності на майно боржника розширює можливості кредитора.

Один із шляхів набуття такого права полягає в укладенні договору про купівлю-продаж майна боржника із зобов'язанням його зворотного викупу за заздалегідь обумовленою ціною та в обумовлені строки. Банк купує в позичальника визначене майно і водночас зобов'язується продати його боржнику через певний строк за певну ціну. У юридичному плані такий договір є сукуп­ністю угод про купівлю-продаж, які оформляються єдиним доку­ментом. Майно, яке є предметом договору про купівлю-продаж, виконує функцію забезпечення повернення кредиту, практично - застави. В угоді обумовлюється, що в разі невиплати купівель­ної ціни (фактично - у разі неповернення кредиту) банк має право скасувати угоду і розпорядитися майном на власний розсуд.

3. Надання нового кредиту в погашення заборгованості за чинним кредитним договором (рефінансування).

Рефінансування полягає в наданні позичальнику нового кре­диту в погашення заборгованості за чинним кредитним догово­ром, у тому числі за процентами. Рефінансування може здійсню­ватися банком стосовно позичальників, що мають добру кредит­ну історію, задовільний фінансовий стан, але через нестачу влас­них коштів не можуть здійснити повного погашення заборгова­ності у визначені кредитним договором строки.

3. Уступка права вимоги.

Уступка права вимоги полягає в продажу банком заборгова­ності за кредитом третій стороні (новому кредитору) на підставі укладеного між банком і новим кредитором договору уступки права вимоги та умови сплати останнім суми вимоги. Умови договору уступки вимоги можуть передбачати порядок сплати вартості уступленої вимоги на виплат за умови забезпечення зо­бов'язань нового кредитора за договором уступки права вимоги заставою ліквідного майна або іншим видом забезпечення. Залеж­но від фінансового стану боржника, класифікації кредиту та еко­номічної доцільності для банку продаж боргу може здійснювати­ся з дисконтом. Укладення договору уступки вимоги не передба­чає згоди боржника.

За рахунок продажу кредитів банк має змогу повернути кош­ти, спрямовані в кредитні вкладення (повністю або частково). Ефект від здійснення таких операцій різноплановий. По-перше, за рахунок продажу активів з низькою прибутковістю вивільню­ються ресурси для фінансування більш прибуткових активів; по-друге, продаж активів уповільнює зростання банківських ак­тивів, що допомагає керівництву банку досягати кращого балан­су між збільшенням банківського капіталу та ризиком, пов'яза­ним з кредитуванням; по-третє, зменшуються відповідні статті балансу банку.

3. Переведення боргу.

Переведення боргу оформлюється тристороннім договором між первинним боржником, новим боржником і банком. У договорі ви­значаються сума боргу, підстави його виникнення, умови забезпе­чення та відповідальність сторін. Під час підписання договору пе­реведення боргу може оформлюватися новий договір забезпечення.

3. Заміна проблемної заборгованості за кредитом на вексельні зобов'язання третіх осіб.

Погашення заборгованості за кредитом може здійснюватися шляхом придбання в позичальника за договорами купівлі-продажу векселів, платниками за якими є дебітори позичальника, з наступним проведенням взаємозаліку зустрічної заборгованос­ті за кредитом із зазначеними вище договорами купівлі-продажу. З метою захисту інтересів банку векселі, за рахунок при­дбання яких планується погашення заборгованості за креди­том, повинні бути оформлені відповідно до вимог чинного зако­нодавства, мати товарний характер та достатню ліквідність. Для забезпечення повної ліквідності зазначених вище векселів рекомендується проведення банком їх попередньої доміциляції, яка полягає в резервуванні коштів векселеледавця на їх пога­шення на окремому рахунку в банку на підставі укладеної між банком та векселедавцем угоди про доміциляцію векселів.

Погашення векселя здійснюється шляхом списання банком ко­штів на погашення векселя з рахунку, на якому депонуються кошти за доміциляцією.

9. Погашення заборгованості без зміни умов кредитного до­говору, у тому числі за рахунок кредитування його дебіторів.

За наявності дебіторів позичальника, які мають потребу в поповненні обігових коштів і можуть оформити в заставу висо- коліквідну продукцію, кредит може надаватись одному або декіль­ком із них. Відповідними кредитними договорами в такому ви­падку має передбачатися спрямування наданих кредитних кош­тів або їх частини позичальнику, заборгованість якого реструк­турується, з наступним спрямуванням коштів на погашення за­боргованості перед банком.

Намагаючись повернути проблемний кредит, банк має діяти швидко, без зволікань, щоб не стояти у великій черзі організа­цій та установ (постачальників, податкової служби, страхових організацій тощо), яким клієнт теж заборгував.

Якщо позичальник не має реальних перспектив розрахувати­ся найближчим часом, банк залежно від форми забезпечення кредиту в праві застосовувати різні способи примусового стяг­нення боргу та процентів за ними. До таких способів належать:

1. Реалізація застави.

Якщо кредит був наданий під заставу активів позичальника, то кредитор має право претендувати на такі активи у випадку несплати з боку позичальника. Реалізація забезпечення - процес перетворення закладених активів у кошти з метою сплатити бан­ківський кредит. Банки, як правило, реалізують право на застав­лене майно тільки в тих випадках, коли вони розуміють, що заходи щодо реанімації кредиту не приносять успіху.

Хоча реалізація забезпечення може бути найкоротшим шля­хом до погашення проблемного кредиту, вона часто пов'язана з непередбачуваними труднощами, оскільки банки змушені пере­водити майно в кошти. Таке перетворення в гроші може вимага­ти значних зусиль зі збуту, необхідності проводити аукціон з продажу нерухомості, особистого майна та інших активів.

Якщо суми, вирученої від продажу предмета застави, недо­статньо для повного задоволення вимог заставо держателя, він має право, якщо інше не передбачено законом чи договором, отримати суму, якої не вистачає для повного задоволення вимо­ги, з іншого майна боржника в порядку черговості, передбаченої законодавством України.

Якщо ж після реалізації предмета застави виручена грошова сума перевищує розмір забезпечених цією заставою вимог заста- водержателя, різниця повертається заставодавцю.

2. Погашення боргу перед банком третіми особами. У разі надання кредиту під гарантію або поруку банк може ліквідувати проблему заборгованість за рахунок гаранта/пору­чителя.

Якщо забезпеченням кредиту є страхове свідоцтво (поліс), банк отримує страхове відшкодування від органів страхування в межах строків, визначених правилами страхування.

Якщо забезпеченням кредиту є переуступка вимог, банк може пред'явити до сплати вимоги і рахунки позичальника третій особі, а отримані кошти спрямувати на погашення кредиту.

У випадку, коли жоден із розглянутих заходів на дає реаль­ної можливості повернення кредиту, банк може використати про­цедуру ліквідації компанії-боржника.

Ліквідація - це останній захід з боку банку, який полягає у прихованому визнанні того факту, що банк припустився помил­ки, надавши кредит, та вчасно не вжив виправних заходів. Ліквідація кредиту передбачає:

• стягнення боргу через суд;

• визнання позичальника банкрутом.

Якщо повернення кредиту неможливе, розробляється меха­нізм його списання за рахунок сформованих резервів на покрит­тя втрат за кредитними операціями банку.

Контрольні запитання

1. Розкрийте сутність та значення кредитного портфеля банку.

2. Охарактеризуйте порядок розробки кредитної політики банку.

3. Дайте визначення кредитного ризику банку.

4. У чому полягають причини виникнення кредитного ризику банку?

5. Які завдання мають реалізуватись в результаті розробки кре­дитної політики банку?

6. Назвіть основні принципи формування кредитної політики банків.

7. Охарактеризуйте принципові типи кредитної політики банку.

8. Які фактори мають враховуватися під час встановлення пла­ти за кредит?

9.Визначте методи встановлення процентної ставки за кре­дитами.

10. Які методи зниження ризику на рівні окремого кредиту мо­жуть бути використані в процесі кредитування?

11. Розкрийте підходи до визначення кредитоспроможності пози­чальника - юридичної особи.

12. Які фактори мають бути враховані під час визначення креди­тоспроможності фізичної особи?

13. Охарактеризуйте форми забезпечення банківських кредитів, їх переваги та недоліки.

14. Які існують методи зниження ризику на рівні кредитного портфеля банку?

15. Визначте сутність та види диверсифікації.

16.3а якими напрямками кредитної діяльності банків можуть встановлюватися ліміти?

17. У чому полягає сутність страхування кредитних ризиків банку?

18. Які резерви формуються банками України для відшкодуван­ня можливих втрат за кредитними операціями?

19. Які методи використовуються для управління проблемними кредитами банку?

20. Назвіть функції основних органів, що забезпечують організа­цію кредитної діяльності банків.

Тестові запитання

1. Для якого типу кредитної політики характерні зниження вар­тості кредиту до мінімально можливого рівня, збільшення стро­ків надання кредитів та їх розмірів:

а)поміркованого;

б)агресивного;

в) консервативного;

г) такі ознаки притаманні будь-якому типу кредитної полі­тики?

2. Ризик кредитного портфеля не можна знизити за допомогою:

а) диверсифікації кредитного портфеля;

б) встановлення лімітів кредитування;

в) аналізу кредитоспроможності позичальника;

г) дотримання нормативів НБУ щодо кредитного ризику.

3. Які фактори, що свідчать про появу проблемних кредитів, належать до групи фінансових:

а) нерегулярні та прострочені платежі за кредитом;

б) затримка в наданні фінансової звітності;

в) зниження якості забезпечення;

г) використання разових джерел погашення кредиту;

д) несприятливі зміни в обсягах продаж, прибутку, потоках готівки позичальника;

ж) припинення контактів з працівниками банку?

4. Який фактор, що свідчить про появу проблемних кредитів, з наведеного переліку належить до групи нефінансових:

а) різкі зміни в діяльності клієнта;

б) нерегулярні та прострочені платежі за кредитом;

в) зниження якості забезпечення;

г) переговори з банком про зміну деяких пунктів кредитного договору;

д) використання разових джерел погашення кредиту;

ж) зростання кредиторської заборгованості та товарно-мате­ріальних запасів клієнта?

5. За яким методом ціноутворення процента ставка за кредитом визначається як сума базової ставки та надбавки як премії за ризик:

а) модель цінового лідерства;

б) модель «вартість плюс»;

в) модель надбавки;

г) правильні відповіді б) та в)?

6. При здійсненні оцінки фінансового стану позичальника - фі­зичної особи мають бути враховані:

а) соціальна стабільність клієнта;

б) створення резервів;

в) прибутки та збитки;

г) наявність реальної застави;

д) загальний матеріальний стан клієнта, його доходи та ви­трати;

ж) зв'язки в ділових кругах;

з) наявність банківського рахунку; к) історія обслуговування боргу.

7. До внутрішніх факторів, що впливають на кредитну політику банку, відносять:

а) стан розвитку банківської інфраструктури;

б) політичні та економічні умови;

в) ліквідність кредитного закладу;

г) рівень розвитку банківського законодавства;

д) спеціалізацію банку;

ж) стан міжбанківської конкуренції;

з) ресурсну базу та її структуру.

8. До різновидів диверсифікації кредитного портфеля не належить:

а)галузева;

б)портфельна;

в) географічна;

г) міжбанківська.

9. Використання якого методу з перелічених дозволяє визначити точку беззбитковості при наданні банківських кредитів:

а) "середні витрати + прибуток";

б) метод граничних витрат;

в) метод аналізу беззбитковості та забезпечення цільового прибутку;

г) правильної відповіді немає?

10. Часткова передача ризику контрагентам за окремими кредит­ними операціями - це:

а) страхування ризику;

б) розподіл ризику;

в) лімітування ризику;

г) диверсифікація ризику.

Тема 9

Управління інвестиційним портфелем банку

9.1. Інвестиційний портфель банку: сутність та функції

Сучасне фінансове інвестування безпосередньо пов'язане з фор­муванням інвестиційного портфеля. Воно базується на тому, що більшість інвесторів обирає для інвестування більш ніж один фінансовий інструмент, тобто формує певну їх сукупність. Ціле­спрямований підбір таких інструментів являє собою процес фор­мування інвестиційного портфеля.

Інвестиційний портфель банку являє собою цілеспрямова­но сформовану сукупність фінансових інструментів, призначених для здійснення фінансового інвестування відповідно до розробле­ної інвестиційної політики.

Оскільки для більшості банків єдиним видом фінансових інструментів інвестування є цінні папери, то поняття «інвести­ційний портфель» ототожнюється з поняттям «портфель цінних паперів».

Основне завдання портфельного інвестування - поліпшити умови інвестування, додавши до сукупності цінних паперів такі інвестиційні характеристики, які недосяжні з позиції окремо взя­того цінного папера, і можливі лише в разі їх комбінації.

Тільки в процесі формування портфеля досягається нова інве­стиційна якість із заданими характеристиками. Таким чином, інвестиційний портфель є тим інструментом, за допомогою якого інвестору забезпечується необхідна стійкість прибутку за мінімаль­ним ризиком.

Банківські інвестиції в цінні папери виконують багато важ­ливих функцій у питаннях внутрішнього банківського управлін­ня, а саме:

• забезпечують додаткове, відмінне від кредитів джерело до­ходів, яке особливо важливе для керівництва і акціонерів банку, коли доходи за наданими показниками знижуються;

• можуть бути продані банком для отримання необхідних грошових коштів або використані як застава при запози­ченні додаткових фондів, тобто являють собою джерело ліквідності і використовуються для обмеження обсягу го­тівкових резервів;

• допомагають зменшити податкові зобов'язання банку шля­хом інвестицій у папери, звільнені від оподаткування;

• дають змогу компенсувати високі кредитні ризики порт­феля банківських кредитів з придбанням високодохідних цінних паперів;

• забезпечують географічну диверсифікацію, бо цінні папе­ри найчастіше пов'язані з іншими регіонами, ніж об'єкти банківського кредитування;

• використовуються як застава під час отримання кредиту від банків і центрального банку;

• забезпечують гнучкість банківського портфеля активів, бо цінні папери, на відміну від кредитів, можуть бути швидко придбані або продані для реструктуризації акти­вів банку залежно від ринкової кон'юнктури;

• поліпшують фінансові показники банківського балансу за­вдяки високій якості більшості цінних паперів, що збері­гаються банком.

Таким чином, функціями інвестиційного портфеля є:

• стабілізація прибутків банку незалежно від фаз ділового циклу;

• компенсація кредитного ризику портфеля банківських кре­дитів;

• забезпечення географічної диверсифікації;

• підтримка ліквідності;

• зниження податкового тягаря;

• використання портфеля як застави;

• страхування банку від втрат у результаті зміни процент­них ставок;

• забезпечення гнучкості банківського портфеля активів;

• поліпшення фінансових показників банківського балансу завдяки якості цінних паперів.

Під час формування інвестиційного портфеля потрібно керу­ватися такими міркуваннями:

• безпека вкладень (невразливість інвестицій до потрясінь на ринку цінних паперів);

• стабільність отримання прибутку;

• ліквідність вкладень (здатність швидко і без втрат в ціні перетворюватися в готівку).

Жоден з фінансових інструментів не володіє всіма зазначени­ми вище властивостями. Тому неминучий компроміс. Якщо цін­ний папір надійний, то прибутковість буде низькою, оскільки ті, хто віддає перевагу надійності, будуть пропонувати високу ціну і знизять прибутковість.

Головною метою управління інвестиційним портфелем є за­безпечення реалізації основних напрямків політики фінансово­го інвестування банку шляхом підбору найбільш прибуткових і безпечних фінансових інструментів. Інакше кажучи, відповід­ний набір фінансових інструментів покликаний знизити ризик вкладника до мінімуму і одночасно збільшити його прибуток до максимуму.

З урахуванням сформульованої головної мети будується сис­тема конкретних локальних цілей управління портфелем, основ­ними з яких є:

• забезпечення високого рівня формування інвестиційного прибутку в поточному періоді та високих темпів зростан­ня капіталу, що інвестується в майбутній довгостроковій перспективі;

• забезпечення мінімізації рівня інвестиційних ризиків, по­в'язаних з фінансовим інвестуванням;

• забезпечення необхідної ліквідності портфеля;

• виконання нормативних вимог регулюючих органів (НБУ);

• забезпечення максимального ефекту «податкового щита» в процесі фінансового інвестування.

Зазначені конкретні цілі управління портфелем цінних папе­рів значною мірою є альтернативними. Так, забезпечення висо­ких темпів зростання капіталу, що інвестується в довгостроко­вій перспективі, певною мірою досягається шляхом істотного зниження рівня формування інвестиційного прибутку в поточно­му періоді, і навпаки. Темпи зростання капіталу, що інвестуєть­ся, і рівень формування поточного інвестиційного прибутку без­посередньо пов'язані з рівнем інвестиційних ризиків. Забезпе­чення необхідної ліквідності портфеля може перешкоджати вклю­ченню в нього як високодохідних, так і низькоризикових фінан­сових інструментів інвестування.

9.2. Інвестиційна політика як основа управління портфелем цінних паперів банку

Одним із головних елементів ефективного управління портфелем цінних паперів є розроблена інвестиційна політика, що має забез­печувати ефективне управління портфелем цінних паперів банку, ретельний контроль за ними і мінімізацію втрат від настання інве­стиційних ризиків. Банки мають успіх тоді, коли ризики контро­льовані і знаходяться в рамках їх фінансових можливостей.

Інвестиційна політика банку - це частина загальної фінан­сової політики банку, що забезпечує вибір найефективніших фі­нансових інструментів вкладення капіталу та своєчасне їх реін- вестування.

Головною метою інвестиційної політики банку є формуван­ня зваженого та якісного підходу до управління інвестиційним ризиком.

Вибір інвестиційної політики передбачає визначення мети, цілей та обсягу коштів, що інвестуються в цінні папери. Цілі інвестора мають формулюватися з урахуванням як дохідності, так і ризику. Цей етап інвестиційного процесу звичайно закінчу­ється обранням потенційних видів цінних паперів для включен­ня їх у портфель. Даний вибір має враховувати як загальні мір­кування щодо отримання прибутку, так і цілі інвестування, об­сяг інвестованих коштів, ризики та оподаткування.

Основні принципи формування інвестиційної політики банків:

1. Забезпечення зв'язку інвестиційної політики з загальною стратегією економічного розвитку банку.

Інвестиційна політика має розглядатись як один з обов'язко­вих елементів загальної стратегії економічного розвитку банку і потребує узгодження з його депозитною та кредитною політика­ми, політикою управління банківськими ризиками. Як один із найбільших елементів, які входять до складу загальної стратегії економічного розвитку, інвестиційна політика має бути узгодже­на за своїми цілями з загальною стратегією і не вступати з нею в протиріччя.

2. Урахування під час розробки інвестиційної політики стану країни та її розвитку в певний період.

3. Урахування під час розробки інвестиційної політики про­гнозування кон'юнктури фінансового ринку.

Під час визначення стратегічних цілей банку з приводу об­сягів його інвестиційної діяльності, вибору форм інвестування мають бути прогнозовані і враховані певні зміни, які очікують­ся в даному періоді на фінансовому ринку в цілому і в тих його сегментах, у яких банк проводить (або збирається проводити) свою інвестиційну діяльність. Унаслідок циклічності розвитку і постійної мінливості стану фінансового ринку, окремих його сегментів необхідно систематично вивчати стан його кон'юнк­тури для формування ефективної інвестиційної політики, її ко­ригування в окремих напрямках.

4. Забезпечення дотримання правових норм державного регу­лювання інвестиційної діяльності банків.

Як і інші сфери економічної діяльності окремих суб'єктів го­сподарювання, інвестиційна діяльність банків підлягає активно­му регулюванню з боку держави. Формами такого регулювання є певні закони, нормативні акти Національного банку України (наприклад, встановлені ним економічні нормативи щодо здійс­нення інвестиційних операцій). Стратегічні цілі інвестиційної політики і механізм їх реалізації не повинні вступати в проти­річчя з чинними нормами державного регулювання інвестиційної діяльності.

5. Урахування внутрішнього потенціалу банку та можливос­тей його розвитку.

Обсяг інвестиційної діяльності банку, диверсифікація її на­прямків, можливості купівлі окремих фінансових інструментів передусім визначаються розміром його статутного капіталу, рів­нем розвитку матеріально-технічної бази та інноваційних техно­логій, кваліфікацією фінансових менеджерів, організаційною стру­ктурою управління і деякими іншими елементами, які характе­ризують його внутрішній ресурсний потенціал.

Стратегічні цілі інвестиційної політики та механізм її реалі­зації мають враховувати ресурсні обмеження нарощування внут­рішнього потенціалу банку.

6. Сегментація напрямків інвестиційної політики за основни­ми формами та видами інвестиційної діяльності.

Як цілісне поняття інвестиційна політика має бути певним чином сегментована під час розробки за стратегічними цілями та механізмами їх досягнення в окремих напрямках інвестиційної діяльності. Ця сегментація має визначати окремі пріоритети щодо вибору відповідних фінансових інструментів.

7. Забезпечення внутрішньої збалансованості окремих напрямків інвестиційної політики. Цей принцип формування інвестиційної політики передбачає чітку узгодженість її стратегічних цілей і окремих напрямків інвестиційної діяльності в часі, регіонально­му розрізі.

8. Забезпечення високої ефективності інвестиційної політики.

Поняття високої ефективності інвестиційної політики перед­бачає не тільки можливість досягнення банком високого рівня прибутку від його вкладень у цінні папери та інвестиційної ді­яльності в цілому, але й забезпечення достатнього рівня фінан­сової безпеки і надійності цієї діяльності протягом передбачува­ного періоду. Для забезпечення високої ефективності інвестицій­ної політики під час розробки мають бути визначені відносні критерії рівня прибутковості, ліквідності та ризику портфеля цінних паперів.

9. Забезпечення гнучкості інвестиційної політики.

Внутрішні та зовнішні умови інвестиційної діяльності бан­ків, прогнозовані під час розробки їх інвестиційної політики, можуть мати певні відхилення від їх передбачуваних значень. Ці відхилення можуть в майбутньому забезпечити відповідне кори­гування механізмів досягнень стратегічних цілей.

Тому під час розробки інвестиційної політики банку слід ви­значити можливий діапазон моделей прийняття відповідних управ­лінських рішень, які дають змогу враховувати можливі зміни зовнішніх та внутрішніх умов інвестиційної діяльності.

Згідно з цими принципами виділяють такі етапи розробки інвестиційної політики банку:

1. Аналіз інвестиційної діяльності банку за попередній період.

У процесі цього аналізу вивчаються обсяги, форми та ефек­тивність фінансового інвестування в банку.

Об'єктами аналізу є:

• загальний обсяг інвестування в цінні папери, темпи змі­ни обсягу портфеля цінних паперів, зміна питомої ваги портфеля цінних паперів в активах банку;

• склад, структура портфеля цінних паперів за конкретни­ми фінансовими інструментами та їх динаміка;

• дохідність окремих цінних паперів та портфеля цінних паперів у цілому.

Проведений аналіз дає змогу оцінити обсяги та ефективність портфеля цінних паперів у передплановому періоді.

2. Оцінка внутрішнього потенціалу банку і можливостей його розвитку.

До найважливіших внутрішніх чинників, які визначають інве­стиційну політику банку, належать:

• тип стратегії комерційного банку;

• регіональна та галузева специфіка функціонування банку;

• ресурсний потенціал банку;

• можливість реалізації завдань банку через портфель цін них паперів;

• необхідність підтримки відповідного рівня ліквідності і мінімізації ризиків;

• професійна підготовленість, кваліфікація та досвід персо­налу банку;

• практичне володіння персоналу банку теорією та інстру­ментами зниження інвестиційного ризику.

3. Дослідження факторів зовнішнього середовища та прогно­зування їх розвитку.

До найважливіших зовнішніх чинників належать такі:

• загальний стан економіки країни (фази економічного ци­клу, рівень інфляції, дефіцит державного бюджету тощо);

• чинні законодавчі пільги й обмеження;

• стан ринку цінних паперів - його наповненість, динаміка процентної ставки і курсової вартості цінних паперів тощо.

3. Формування системи стратегічних цілей інвестиційної по­літики. Обґрунтування типу інвестиційної політики.

Тип інвестиційної політики банку характеризує принципові підходи до її здійснення з погляду співвідношення рівня дохід­ності та ризику інвестиційної діяльності банку. Принципові типи інвестиційної політики банку наведені в табл. 6.1.

3. Визначення обсягу інвестування в цінні папери в планово му періоді.

Як правило, визначається не в абсолютному розмірі, а шля­хом визначення діапазону співвідношення суми вкладень у цінні папери до суми робочих активів; суми загальних активів, суми капіталу банку.

3. Визначення типу і структури портфеля цінних паперів.

Під час формування портфеля цінних паперів банк має чітко

сформувати свою стратегію управління та визначити майбутній тип портфеля.

Основною перевагою портфельного інвестування є можливість вибору портфеля для вирішення специфічних інвестиційних за­вдань. Для цього використовуються різні портфелі цінних паперів,

Таблиця 6.1. Загальна характеристика основних типів інвестиційної політики банку

у кожному з яких є власний баланс між існуючим ризиком, прийнятним для власника портфеля, і очікуваною ним віддачею (прибутком) у певний період часу. Співвідношення цих чинників і дає змогу визначити тип портфеля цінних паперів.

Тип портфеля - це його інвестиційна характеристика, за­снована на співвідношенні прибутковості і ризику. При цьому важливою ознакою під час класифікації типу портфеля є те, яким способом і за рахунок якого джерела даний прибуток отри­маний: за рахунок зростання курсової вартості чи за рахунок поточних виплат — дивідендів, процентів.

Виділяють два основних типи портфеля:

1. Портфель доходу - портфель, орієнтований на переважне отримання прибутку за рахунок процентів і дивідендів;

2. Портфель росту - портфель, орієнтований на переважний приріст курсової вартості цінних паперів, що включені до складу портфеля.

Водночас спрощеним було б розуміння портфеля цінних паперів як однорідної сукупності. Так, наприклад, незважаючи на те що портфель росту орієнтований на акції, інвестиційною характерис­тикою яких є зростання курсової вартості, до його складу можуть входити і цінні папери з іншими інвестиційними властивостями. Таким чином, розглядають ще й портфель росту і доходу.

Характеристику основних типів портфелів наведено в табл. 6.2.

Під час вибору структури портфеля цінних паперів на даному етапі має бути визначене співвідношення між спекулятивною та консервативною частинами портфеля.

3. Розробка критеріїв якості портфеля цінних паперів.

Встановлюються:

• плановий рівень дохідності та прибутковості портфеля цін­них паперів;

• максимальний рівень ризикованості вкладень банку в цінні папери;

• рівень ліквідності портфеля цінних паперів.

  8. Формування механізму контролю за здійсненням інвести­ційної політики.

  9. Загальна оцінка ефективності розробленої інвестиційної політики.

У процесі розробки інвестиційної політики банки визначають пріоритети під час формування портфеля цінних паперів.

Фактичний склад портфеля цінних паперів має відповідати його інвестиційній політиці. У противному разі не буде забезпе­чена ефективна реалізація інвестиційної політики.

Отже, інвестиційна політика створює необхідні загальні пе­редумови ефективної праці персоналу банку, знижує ймовірність помилок і прийняття нераціональних рішень.

Таблиця 6.2. Характеристика основних типів портфелів цінних паперів

9.3. Управління процесом формування портфеля цінних

паперів банку

Визначення цілей фінансового інвестування і типу портфеля, що реалізує обрану політику, дає змогу перейти безпосереднього до формування портфеля цінних паперів шляхом включення в ньо­го відповідних цінних паперів.

Принципи формування портфеля цінних паперів:

• прибутковість (прибуток у вигляді курсової різниці, про­центів і дивідендів);

• безпека;

• зростання вкладень;

• принцип забезпечення реалізації інвестиційної політики - взаємозв'язок сформованого портфеля цінних паперів і стратегії банку в сфері операцій з цінними паперами;

• забезпечення відповідності портфеля інвестиційним ре­сурсам;

• оптимізація співвідношення прибутковості і ризику виходя­чи з конкретних пріоритетних цілей формування портфеля;

• оптимізація співвідношення прибутковості і ліквідності;

• забезпечення керованості портфеля.

Визначимо основний зміст окремих етапів управління форму­ванням портфеля цінних паперів.

1 етап — оцінка інвестиційних якостей окремих цінних паперів.

Оцінка інвестиційних якостей окремих цінних паперів, що обер­таються на ринку, є попереднім етапом формування портфеля. Вона являє собою інтегральну характеристику окремих видів цінних паперів, що здійснюється інвестором з урахуванням цілей фор­мування портфеля цінних паперів.

Інвестор, виходячи з цілей сформованої ним інвестиційної політики, детально розглядає переваги і недоліки різних видів фінансових інструментів.

Фактори, що впливають на вибір цінних паперів:

1. Зовнішні:

• пов'язані з загальним станом економіки в країні (інфляційний ризик; рівень ставок банківського про­цента);

• пов'язані з державним регулюванням структури порт­феля (податки, розміри резервів, нормативи ризику тощо);

• пов'язані з характеристиками цінного папера (очіку­вана норма прибутку за цінним папером; податкові характеристики цінного папера; рівень процентного, кредитного ризику, або ризику невиконання емітен­том своїх зобов'язань, ризику дострокового відкли­кання цінного папера);

2. Внутрішні:

• спеціалізація банку (банк є універсальним чи спеціа­лізується на окремих видах операцій з цінними папе­рами, галузева чи регіональна спеціалізація тощо);

• обсяг та структура інвестиційних ресурсів тощо.

Цінні папери з позицій властивих їм інвестиційних якостей класифікуються за основними ознаками, наведеними на рис. 6.1.

Разом з тим головним завданням під час фінансового інвесту­вання є оцінка інвестиційних якостей конкретних видів цінних паперів, що обертаються на ринку. З урахуванням своїх цілей і менталітету кожен інвестор обирає конкретні форми і види цін­них паперів.

Результатом першого етапу формування портфеля є визна­чення співвідношення пайових і боргових цінних паперів у порт­фелі, а відносно кожної з цих груп - частки окремих видів фі­нансових інструментів (акцій, облігацій тощо).

2 етап - формування окремих видів портфелів шляхом добору необхідних цінних паперів, що забезпечують установ­лені критерії прибутковості, ризику і ліквідності.

Другим етапом формування портфеля є прийняття рішення щодо включення в портфель конкретних цінних паперів.

Формування інвестиційних рішень відносно включення в порт­фель конкретних цінних паперів базується на:

• обраному типі портфеля;

• наявності пропозиції окремих цінних паперів на ринку;

• оцінці вартості і рівня прибутковості окремих цінних па­перів;

• оцінці рівня систематичного (ринкового) ризику за кож­ним цінним папером.

Оцінка ефективності окремих цінних паперів здійснюється на основі зіставлення обсягу інвестиційних витрат, з одного боку, і сум зворотного грошового потоку за ними - з іншого.

Основу поточного зворотного грошового потоку за цінними паперами складають суми процентів, що періодично виплачу­ються за ними (за облігаціями та іншими борговими цінними паперами) і дивідендів (за акціями та іншими пайовими цінними паперами).

До складу зворотного грошового потоку за цінними паперами також входить вартість їх реалізації після закінчення строку обігу/збереження в портфелі.

За цінними паперами інвестор сам обирає очікувану норму прибутку з урахуванням рівня ризику вкладень. Консерватив­ний інвестор надасть перевагу вибору цінних паперів з невисо­ким рівнем ризику (а, відповідно, і з невисокою нормою інвести­ційного прибутку), у той час як агресивний інвестор надасть перевагу цінним паперам з високою нормою інвестиційного при­бутку (незважаючи на високий рівень ризику за ними).

Якщо очікувана норма інвестиційного прибутку визначаєть­ся самим інвестором, то цей показник формує і суму інвестицій­них витрат на той чи інший цінний папір, що має забезпечити йому очікувану суму прибутку. Ця розрахункова сума інвести­ційних витрат являє собою реальну вартість цінного папера, яка складається в умовах очікуваної норми прибутку за ним з ураху­ванням відповідного рівня ризику. Якщо фактична сума інвести­ційних витрат за цінним папером перевищуватиме його реальну вартість, то ефективність фінансового інвестування знизиться (тобто інвестор не отримає очікуваної суми інвестиційного при­бутку). І, навпаки, якщо фактична сума інвестиційних витрат буде нижчою від реальної вартості цінного папера, то ефектив­ність фінансового інвестування зросте (тобто інвестор отримає інвестиційний прибуток у сумі більшій, ніж очікувана).

Таким чином, оцінка ефективності цінного папера зводиться до оцінки реальної його вартості, що забезпечує отримання очі­куваної норми інвестиційного прибутку за ним. Особливості фор­мування зворотного грошового потоку за окремими видами фі­нансових інструментів визначають різноманітність варіацій мо­делей оцінки їх реальної вартості.

Систему основних моделей оцінки боргових і пайових цінних паперів на прикладі облігацій і акцій наведено в табл. 6.3.

Рис. 6.1. Класифікація цінних паперів за специфікою їх інвестиційних якостей

Оцінка реальної вартості фінансового інструмента порівняно з ціною його поточного ринкового котирування або розрахована очікувана норма валового інвестиційного прибутку (прибутко­вість) за ним є основним критерієм прийняття управлінських рішень щодо здійснення тих чи інших фінансових інвестицій.

Разом з тим під час прийняття таких управлінських рішень можуть бути враховані й інші чинники, які впливають на сту­пінь ризику інвестицій у певний цінний папір.

Ризики, пов'язані з фінансовим інвестуванням, насамперед, обумовлені:

• непродуманим вибором цінного папера;

• фінансовими труднощами або банкрутством емітента;

• непередбачуваними змінами умов інвестування;

• різким погіршенням кон'юнктури ринку товарів, що ви­робляються емітентом, або кон'юнктури ринку цінних паперів;

• прямим обманом посередників, що працюють на фондово­му ринку.

Ризики, пов'язані з формуванням портфеля цінних паперів, прийнято поділяти щодо джерел виникнення на:

1. систематичні (ринкові або недиверсифіковані) ризики - властиві всім інвестиційним інструментам ризики, які визначаються зміною економічного циклу в країні або кон'­юнктурних циклів на ринках, у тому числі:

• змінами податкового законодавства в галузі інвесту­вання;

• впровадженням нових законодавчих актів у сфері опо­даткування, амортизаційних відрахувань та інших факторів, що знижують прибутковість бізнесу. Вони обумовлені загальними умовами, що склалися в країні, як економічного, так і політичного й суспіль­ного характеру;

2. несистематичні (диверсифіковані) ризики - унікальні ді­лові й фінансові ризики, властиві конкретному цінному паперу. Ці ризики характерні для конкретного об'єкта інвестування або діяльності конкретного інвестора і ви­никають через непрофесійний менеджмент, неврахування конкурентів та інші фактори, вплив яких можна усунути.

Основні ризики операцій банків з цінними паперами та їх характеристику наведено на рис. 6.2.

Результатом даного етапу формування портфеля є ранжований за співвідношенням прибутку та ризику перелік цінних па­перів, відібраних для включення в портфель.

З етап - оптимізація портфеля цінних паперів, спрямова­на на зниження його ризику із заданим рівнем прибутковості.

Оптимізація портфеля ґрунтується на оцінці ризику і відпові­дній диверсифікації інструментів портфеля.

Інвестиційні ризики вимірюються різними методами - шля­хом розрахунку середньоквадратичного відхилення, коефіцієнта варіації, (3-коефіцієнта, а також експертним методом. Ризики вимірюються за кожним цінним папером.

Середньоквадратичне відхилення (σ) є найпоширенішим по­казником оцінки рівня інвестиційних ризиків. Розрахунок цього показника дає змогу врахувати коливання очікуваних доходів від різних інвестицій. Числове значення цього коливання розра­ховується за формулою:

де і - кількість періодів; n - кількість спостережень; Е - розра­хунковий дохід за цінним папером при різних значеннях кон'­юнктури; Е_r - середній очікуваний дохід за цінним папером; р_і - значення ймовірності доходів.

Рис. 6.2. Структура ризику операцій банків з цінними паперами та їх

ідентифікація

Коефіцієнт варіації дає змогу визначити рівень ризику, якщо показники середніх очікуваних доходів відрізняються між собою. Розрахунок коефіцієнта варіації (СV) здійснюється за формулою:

Під час порівняння рівнів ризиків за окремими цінними па­перами перевагу треба надавати тому з них, за яким значення коефіцієнта варіації найнижче (що свідчить про найкраще спів­відношення ризику і дохідності).

Бета-коефіцієнт (β-коефіцієнт) використовується, насамперед, для аналізу ризикованості вкладень в окремі цінні папери порів­няно з систематичним ризиком усього ринку цінних паперів. Розрахунок цього показника здійснюється за формулою:

де сог - кореляція між доходом від окремого виду цінного папе­ра і середнім рівнем дохідності цінних паперів у цілому; σ_ц - середньоквадратичне відхилення дохідності за окремим ви­дом цінного папера; σ_ф - середньоквадратичне відхилення до­хідності за ринком цінних паперів в цілому.

Рівень ризику окремих цінних паперів визначається на ос­нові значень β-коефіцієнта, наведених в табл. 6.4.

Як бачимо з таблиці, разом із зростанням значення β-коефі­цієнта зростає і рівень систематичного ризику інвестицій.

Експертний метод оцінки ризиків здійснюється в тому ви­падку, коли в інвестора відсутні необхідні інформативні або статистичні дані для розрахунків названих вище показників. Цей метод базується на опитуванні кваліфікованих спеціаліс­тів і відповідній математичній обробці результатів цього опи­тування.

Використовуючи відмінності цінних паперів за рівнем ри­зику, можна підібрати такі види, які, не змінюючи рівня серед­ньої прибутковості портфеля, дозволили б істотно знизити рі­вень його ризику.

Результатом третього етапу формування портфеля є забезпе­чення мінімально можливого рівня його ризику за заданим рів­нем інвестиційного прибутку.

4 етап - сукупна оцінка спроектованого портфеля за спів­відношенням прибутковості й ризику.

Сукупна оцінка спроектованого портфеля за співвідношен­ням рівня прибутковості й ризику дає змогу оцінити ефектив­ність усієї роботи з його формування.

Рівень прибутковості портфеля розраховується за формулою:

де РД_п - рівень дохідності інвестиційного портфеля; РД_і — рівень прибутковості окремих цінних паперів у портфелі; П_і - питома вага окремих цінних паперів у сукупній вартості портфеля, од.

Таблиця 6.4. Залежність рівня ризику цінного папера від β-коефіцієнта

Рівень ризику портфеля розраховується за формулою:

де РР_П - рівень ризику інвестиційного портфеля; РСР_і - рівень систематичного ризику окремих цінних паперів, що вимірю­ється за допомогою β-коефіцієнта; П_і. - питома вага окремих цінних паперів у сукупній вартості інвестиційного портфеля, од; РНР_П - рівень несистематичного ризику портфеля.

Результатом цього етапу оцінки портфеля є визначення того, наскільки вдалося знизити рівень портфельного ризику відносно середньо-ринкового його рівня, сформованого за заданим рівнем прибутковості інвестиційного портфеля.

В умовах функціонування вітчизняного ринку цінних папе­рів ця оцінка має бути доповнена показником рівня ліквідності сформованого портфеля.

5 етап - остаточна оптимізація структури портфеля цінних паперів за встановленими критеріями прибутковості ризику й ліквідності.

Портфель цінних паперів, який повністю відповідає цілям його формування як за типом, так і за складом включених у нього фінансових інструментів, являє собою збалансований інве­стиційний портфель.

9.4. Оперативне управління портфелем цінних паперів банку

Процес формування портфеля цінних паперів після його завер­шення поступається процесу оперативного управління портфелем.

Під оперативним управлінням портфелем цінних паперів розуміють обґрунтування та реалізацію управлінських рішень, що забезпечують підтримання цільової інвестиційної спрямова­ності сформованого портфеля за параметрами його дохідності, ризику та ліквідності.

Це зумовлено тим, що цілі інвестора з часом можуть зміню­ватися, у результаті чого поточний портфель перестає бути ефек­тивним. Цілком імовірно, що інвестору необхідно буде сформу­вати новий портфель, продаючи конкретну частину цінних папе­рів і купуючи нові папери.

При оперативному управлінні портфелем цінних паперів фі­нансовий менеджер повинен відповісти на такі питання:

• чи є необхідність внесення змін у структуру портфеля у зв'язку зі змінами стану емітента, інвестора або загаль­ного економічного клімату;

• чи є портфель достатньо диверсифікованим;

• чи залишаються в силі причини, за якими ті чи інші цінні папери були обрані в минулому.

Процес оперативного управління портфелем цінних паперів складається з таких основних етапів:

1. Організація постійного моніторингу умов економічного розвитку країни та кон'юнктури ринку цінних паперів за окре­мими його сегментами.

Такий моніторинг повинен мати постійний характер через значну мінливість фінансових ринків, у тому числі ринку цінних паперів.

У процесі моніторингу основна увага повинна приділятись виявленню тих факторів, що призводять до зниження рівня при­бутковості, ліквідності та зростання ризикованості цінних папе­рів, які входять до складу портфеля цінних паперів банку.

До факторів, що негативно впливають на інвестиційну при­вабливість пайових цінних паперів, належать:

• зниження рівня дивідендних виплат через зменшення об­сягів прибутку емітента;

• зниження темпів зростання вартості чистих активів емі­тента або зменшення їх суми;

• кон'юнктурний спад у галузі, де працює емітент;

• загальний спад кон'юнктури ринку цінних паперів;

• суттєве перевищення ринкової ціни цінного папера порів­няно з його реальною вартістю в момент придбання ін­вестором;

• спекулятивна гра учасників ринку цінних паперів;

• підвищення рівня оподаткування доходів за пайовими цін­ними паперами.

До факторів, що негативно впливають на інвестиційну при­вабливість боргових цінних паперів, належать:

• зростання середньої ставки банківського процента;

• зростання темпів інфляції порівняно з попереднім періодом;

• зниження рівня платоспроможності (кредитного рейтин­гу) емітента;

• непередбачуване зниження розміру фонду погашення емі­тента за даним цінним папером;

• підвищення рівня оподаткування доходу за борговими цін­ними паперами.

Результати моніторингу ринку цінних паперів та умов еконо­мічного розвитку країни за розглянутими факторами дають змо­гу підвищити обґрунтованість управлінських рішень, що при­ймаються в процесі наступних етапів оперативного управління портфелем цінних паперів банку.

2. Оперативна оцінка рівня дохідності, ризику та ліквіднос­ті сформованого портфеля цінних паперів.

У результаті такої оцінки, яка повинна мати регулярний ха­рактер, виявляються:

• тенденції рівня дохідності, ліквідності та ризику портфе­ля в цілому;

• відповідність рівня дохідності, ліквідності та ризику цільо­вим параметрам формування портфеля (типу портфеля);

• відповідність встановлених параметрів шкалі «дохідність - ризик», «дохідність - ліквідність».

Результати оцінки слугують основою прийняття управлінсь­ких рішень про необхідність і напрямки реструктуризації порт­феля цінних паперів.

3. Вибір принципових підходів до оперативної реструктури­зації портфеля цінних паперів банку.

Теорія оперативного управління портфелем цінних паперів виділяє два принципових підходи до здійснення цього управлін­ня — активний і пасивний.

Вони відрізняються як завданнями, так і методами оператив­ного управління портфелем.

Пасивний підхід до управління портфелем базується на прин­ципі «слідування у фарватері ринку». Практична реалізація цьо­го принципу означає, що реструктуризація портфеля цінних па­перів має чітко відбивати тенденції кон'юнктури ринку цінних паперів як за загальним обсягом (на основі загальноринкових індексів динаміки), так і за складом. Інакше кажучи, динаміка портфеля цінних паперів банку в мініатюрі повинна копіювати динаміку ринку цінних паперів у цілому.

Основна увага при пасивному підході до управління портфе­лем приділяється забезпеченню його реструктуризації за видами цінних паперів та його глибокої диверсифікації.

Пасивна політика управління передбачає:

• формування пасивного портфеля;

• купівлю цінних паперів, рух яких відповідає руху всього ринку;

• відсутність значних оборотів з купівлі-продажу цінних па­перів, що входять у портфель;

• більш довгострокові інвестиції;

• високий рівень диверсифікованості портфеля, малу част­ку окремих цінних паперів;

• розосереджений портфельний ризик;

• мінімальні витрати на аналітичну підтримку, на виплати комісійних брокерам.

Передусім пасивний підхід характеризує менталітет форму­вання консервативного портфеля.

Активний підхід до управління портфелем базується на принципі «випередження ринку». Практична реалізація цього принципу означає, що реструктуризація портфеля цінних па­перів повинна відбиватися на прогнозних розрахунках ринко­вої кон'юнктури, а не відображати поточну її динаміку. Для цього підходу характерна індивідуалізована оцінка майбутньої ринкової вартості цінних паперів з наступним включенням до складу реструктурованого портфеля недооцінених у поточному періоді цінних паперів. Активний підхід передбачає також гли­боку індивідуалізацію методів прогнозування кон'юнктури рин­ку цінних паперів, що базується переважно на методах тех­нічного аналізу.

Активне управління передбачає, що:

• фінансовий менеджер постійно здійснює детальний аналіз кон'юнктури ринку. Виграш досягається внаслідок купівлі цінних паперів на нижніх точках поточних коливань кур­сової вартості і продажу їх на верхніх точках;

• інвестиції не є довгостроковими, вони носять коротко­строковий характер;

• значні витрати на оновлення складу портфеля, пов'язані з інформаційною, аналітичною, експертною та торговель­ною активністю на ринку цінних паперів;

• активна гра на підвищення з недооціненими цінними па­перами;

• активна гра на зниження з переоціненими цінними па­перами;

• значні спекулятивні обороти за цінними паперами, що входять до складу портфеля, активна купівля-продаж; намагання «побити» ринок;

• портфель переважно диверсифікований, значна частка окре­мих багатообіцяючих цінних паперів, на яких сконцент­рований портфельний ризик.

Дії фінансового менеджера під час активного управління:

• перекидання коштів;

• купівля цінних паперів в очікуванні гарних результатів і продаж незадовго до їхнього оголошення (ціни в момент оголошення дивідендів найчастіше падають);

• спекуляції новими випусками цінних паперів;

• постійний пошук акцій і секторів із заниженими цінами, а також компаній, що реорганізуються;

• відстеження настрою ринку.

Більшою мірою активний підхід до управління портфелем відбиває менталітет агресивного його формування.

Вибір принципового підходу до оперативної реструктуризації портфеля цінних паперів визначає систему методів її здійснення в банку.

4. Реструктуризація портфеля цінних паперів за основними складовими портфеля.

Така реструктуризація здійснюється двома методами залеж­но від обраного принципового підходу до оперативного управлін­ня портфелем. Основу цих методів складає визначення постійно­го або змінного співвідношення спекулятивної та консерватив­ної частин портфеля цінних паперів.

При постійному співвідношенні спекулятивної та консерва­тивної частин портфеля цінних паперів його реструктуризація завжди має бути спрямована на забезпечення початкових цільо­вих параметрів його формування.

Залежно від типу сформованого портфеля інвестор визначає постійне співвідношення спекулятивної та консервативної час­тин, що характеризується певними видами цінних паперів. Ці значення можуть варіюватися лише у невеликому діапазоні в межах встановлених лімітів. Із досягненням цих лімітів здійс­нюються операції з реструктуризації портфеля. Так, якщо понад ліміти зросла вартість спекулятивних видів цінних паперів, час­тина з них реалізується з паралельним придбанням цінних папе­рів консервативних видів. Реструктуризація портфеля за мето­дом постійного співвідношення відбиває ідеологію пасивного під­ходу до його управління.

У результаті змінного співвідношення спекулятивної та кон­сервативної частин портфеля інвестор постійно варіює склад портфеля цінних паперів з урахуванням прогнозної динаміки їх ринкової вартості. Якщо результати прогнозу показують більш сприятливу динаміку ринкової вартості цінних паперів спеку­лятивної частини портфеля, їх частка зростає в разі відповідного зниження питомої ваги цінних паперів консервативної його час­тини. І, навпаки, з прогнозом несприятливої динаміки ринко­вої вартості цінних паперів спекулятивної частини портфеля їх частка відповідно знижується.

Підпорядкування реструктуризації портфеля прогнозній ди­наміці ринкової вартості спекулятивних цінних паперів відбиває ідеологію активного підходу до управління.

5. Реструктуризація портфеля за конкретними видами цін­них паперів.

Методи такої реструктуризації портфеля визначаються прин­циповими підходами до її здійснення.

При пасивному підході до оперативного управління портфе­лем основну увагу в здійсненні цього етапу реструктуризації порт­феля приділяють забезпеченню його диверсифікації в межах окре­мих видів цінних паперів.

При активному підході до оперативного управління портфе­лем основну увагу на цьому етапі реструктуризації портфеля при­діляють пошуку та придбанню недооцінених цінних паперів (рин­кова ціна яких нижча від їх реальної внутрішньої вартості, ви­значеної на основі оцінки вартості чистих активів компанії).

Контрольні запитання

2. У чому полягає мета управління інвестиційним портфелем банку?

3. Визначте функції інвестиційного портфеля для банку.

4. Розкрийте сутність та значення інвестиційної політики банку.

5. Охарактеризуйте порядок розробки інвестиційної політики банку.

5.Опишіть основні типи інвестиційної політики банку.

6. Які фактори мають бути враховані під час визначення інвес­тиційної привабливості цінного папера?

7. Дайте характеристику основним типам портфелів цінних па­перів.

8. На яких принципах повинно базуватися формування портфе­ля цінних паперів банку?

9. Охарактеризуйте моделі оцінки реальної вартості боргових та пайових цінних паперів.

10. Якими методами здійснюється оцінка інвестиційного ризику?

11. У чому полягає призначення системи моніторингу інвести­ційних ризиків банку?

12. Які фактори зменшують інвестиційну привабливість цінних паперів?

13. Опишіть методи оцінки інвестиційної привабливості цінних паперів.

14. Охарактеризуйте активний підхід до управління портфелем цінних паперів.

15. Які дії передбачає пасивний підхід до управління портфелем цінних паперів?

16. Чи існує залежність між рівнем інвестиційного ризику та кіль­кістю цінних паперів у портфелі банку?

17. Який рівень диверсифікації портфеля цінних паперів прийня­то вважати оптимальним?

18. Які нормативи з метою обмеження інвестиційного ризику уста­новив Національний банк?

19.Чи використовується лімітування для зниження інвестицій­ного ризику?

20.Назвіть методи реструктуризації портфеля цінних паперів банку.

Тестові завдання

1. Оберіть ті характеристики, що відповідають активній стра­тегії управління портфелем цінних паперів банку:

а) відсутність значних оборотів з купівлі-продажу цінних паперів;

б) використання технічного аналізу;

в) короткостроковий характер інвестицій;

г) високий рівень диверсифікації портфеля;

д) мінімальні витрати на аналітичну підтримку; ж) активна купівля-продаж цінних паперів.

2. Які з наведених характеристик не відповідають пасивній стра­тегії управління портфелем цінних паперів банку:

а) відсутність значних оборотів з купівлі-продажу цінних па­перів;

б) мінімальні витрати на аналітичну підтримку;

в) короткостроковий характер інвестицій;

г) значні витрати на управління портфелем;

д) активна купівля-продаж цінних паперів;

ж) незначна диверсифікація портфеля цінних паперів?

3. Яка з наведених ознак не відповідає пасивній стратегії управ­ління портфелем цінних паперів банку:

а) відсутність значних оборотів з купівлі-продажу цінних па­перів;

б) мінімальні витрати на аналітичну підтримку;

в) активна купівля-продаж цінних паперів?

4. Визначте тип банку як інвестора, якщо ціль формування порт­феля цінних паперів - забезпечення швидкого зростання інвес­тованих коштів:

а) консервативний;

б)поміркований;

в) агресивний.

5. Оберіть ту характеристику, що відповідає пасивній стратегії управління портфелем цінних паперів банку:

а) довгостроковий характер інвестицій;

б) активна купівля-продаж цінних паперів;

в) гра на підвищення з недооціненими цінними паперами.

6. Оберіть ті характеристики, що відповідають пасивній стра­тегії управління портфелем цінних паперів банку:

а) довгостроковий характер інвестицій;

б) незначна диверсифікація портфеля цінних паперів;

в) мінімальні витрати на аналітичну підтримку;

г) значні витрати на управління портфелем;

д) активна купівля-продаж цінних паперів;

ж) гра на підвищення з недооціненими цінними паперами.

7. Назвіть ті типи портфелів цінних паперів, що відповідають зазначеним характеристикам:

а) портфель цінних паперів, який передбачає отримання при­бутку за рахунок зростання курсової вартості цінних па­перів, - це...;

б) портфель цінних паперів, що передбачає одержання прибутку за рахунок поточних виплат за цінними паперами, - це...;

в) портфель цінних паперів, що передбачає мінімізацію втрат як від падіння курсової вартості, так і від низьких поточ­них виплат, — це...;

г) портфель цінних паперів, що передбачає одержання висо­ких прибутків за рахунок придбання недооцінених цін­них паперів, - це...;

д) портфель цінних паперів банку, що передбачає забезпе­чення середнього приросту капіталу та помірного ступеня ризику вкладень, - це

8. Визначте тип банку як інвестора залежно від цілей інвестування:

а) якщо ціль формування портфеля цінних паперів - захист від інфляції, то банк...

б) якщо ціль формування портфеля цінних паперів - забезпе­чення швидкого зростання інвестованих коштів, то банк є....

в) якщо ціль формування портфеля цінних паперів - трива­ле вкладення капіталу та забезпечення його зростання, то банк...

г) якщо ціль формування портфеля цінних паперів - отри­мання контролю над компанією та отримання прибутку від власності, то банк є...

9. Портфель цінних паперів, що забезпечує отримання високого прибутку в поточному періоді, - це:

а) портфель агресивного росту;

б)портфель прибуткових паперів;

в)портфель регулярного доходу;

г) правильної відповіді немає.

10. Норматив загальної суми інвестування визначається як спів­відношення:

а) суми коштів, що інвестуються на придбання акцій, до регулятивного капіталу банку;

б) суми портфеля цінних паперів до основного капіталу банку;

в) суми коштів, що інвестуються на придбання пайових та боргових цінних паперів, до регулятивного капіталу банку;