1. зміна прибутку. Традиційно цьому ефекту приділялося більше уваги, адже він відбивається на фінансових показ­никах банку. Якщо раніше ефект зміни прибутку розгля­дався як еквівалентний зміні чистого процентного доходу банку, то останнім часом все частіше банки аналізують зміну прибутку в цілому. Це пов'язано з тим, що частка чистого процентного доходу в загальному прибутку бан­ків поступово знижується, а непроцентні доходи і витра­ти можуть бути дуже чутливими до зміни ставок;

2. Зміна економічної вартості банку. Економічна вартість банку - це поточна вартість очікуваних чистих грошових

потоків за балансовими і позабалансовими вимогами і зо­бов'язанням, дисконтованими за ринковими процентни­ми ставками. Економічну вартість банку можна розгля­дати як оцінку власного капіталу банку в майбутньому, приведеного до поточної вартості. Звідси зрозуміло, що зміна економічної вартості банку може мати і коротко­строковий ефект: зміна курсової вартості акцій банку, зміна кредитного рейтингу (і внаслідок цього зміна коротко­строкового прибутку).

Стратегії управління процентним ризиком:

• управління гепом;

• управління дюрацією;

• управління шляхом використання строкових фінансових інструментів (синтетичне управління).

Управління гепом. З метою оцінки ступеня схильності бізне­су до процентного ризику (чутливість до коливань процентної ставки) звичайно аналізуються розриви строкової структури про­центних активів і пасивів (геп-аналіз).

Для визначення показника гепу всі активи і пасиви банку поділяються на групи:

• активи та пасиви, чутливі до зміни процентної ставки;

• активи та пасиви, нечутливі до зміни процентної ставки.

Очевидно, що такий поділ можна здійснити тільки в межах конкретно визначеного часового інтервалу, оскільки в довгостро­ковій перспективі всі активи та пасиви будуть переоцінені або повернуті до банку, а, отже, їх слід визнати чутливими до зміни процентної ставки.

Активи і пасиви є чутливим і до зміни процентних ставок протягом фіксованого проміжку часу, якщо виконується хоча б одна з наведених вимог:

• дата перегляду плаваючої ставки потрапляє в межі зафік­сованого часового інтервалу;

• строк погашення настає в цьому інтервалі;

• термін проміжної або часткової виплати настає в цьому інтервалі.

Активи (пасиви), чутливі до зміни процентної ставки, містять:

• внески (депозити), за якими закінчується строк договору;

• внески з плаваючою процентною ставкою;

• кредити, що будуть повернуті в аналізований період;

• кредити з плаваючою процентною ставкою;

• амортизація основної суми кредитів, строк договору за якими не закінчується протягом даного періоду;

• цінні папери (у тому числі векселі, облігації), що погаша­ються протягом даного періоду;

• цінні папери, за якими виплачується купонний дохід про­тягом даного періоду;

• інші активи і зобов'язання, включаючи фінансові інстру­менти, що знаходяться поза балансом.

До нечутливих активів та зобов'язань належать такі, доходи та витрати за якими протягом фіксованого часового інтервалу не залежать від зміни процентної ставки на ринку.

Після групування процентних активів і пасивів розрахову­ється геп (розрив, дисбаланс) за даним періодом, що дорівнює різниці сумарного обсягу процентних активів, які підлягають переоцінці в даний період і сумарного обсягу процентних

пасивів, що підлягають переоцінці в даний період

Суть впливу геп на процентний прибуток при зміні процент­них ставок полягає в такому. Негативний геп показує, що в банку більше пасивів, чутливих до процентної ставки, ніж ана­логічних активів:

• зростання процентних ставок викликає зниження ЧПМ і чистого доходу, оскільки збільшення витрат за пасивами відбувається більшою мірою, ніж доходів за активами;

• зниження процентних ставок призводить до збільшення ЧПМ внаслідок зниження процентних витрат.

Позитивний геп показує, що в банку більше активів, чутли­вих до процентної ставки, ніж пасивів:

• зростання процентних ставок призводить до збільшення чистого прибутку і ЧПМ, оскільки процентні доходи за банківськими активами зростуть більшою мірою, ніж ви­трати запозичення;

• зниження процентних ставок викликає втрату чистого до­ходу і зниження ЧПМ, оскільки процентні доходи за ак­тивами знижуються швидше, ніж пов'язані з пасивами процентні витрати.

Якщо в банку нульовий геп, чутливі до процентної ставки активи і пасиви рівні, й однакові зміни процентної ставки не впливають на процентний прибуток.

І позитивний, і негативний геп надають потенційну можли­вість отримати більшу маржу, ніж у разі нульового гепу.

Геп є мірою процентного ризику, на який наражається банк протягом зафіксованого часового інтервалу. Незалежно від того, позитивний чи негативний геп, чим більша абсолютна величина гепу, тим вищий рівень процентного ризику приймає на себе банк і тим більше змінюється його маржа.

Якщо початок періоду часу належить до майбутнього, то геп називається періодичним, якщо ж початок періоду збігається з поточним часом, то геп називають кумулятивним. Періодичні гепи показують час потенційних змін доходу залежно від зміни процентної ставки. Кумулятивний геп вимірює загальний процент­ний ризик за весь розглянутий період.

Кумулятивний (нагромаджений) геп - це алгебраїчна сума (з урахуванням знака) гепів у кожному з часових інтервалів, на які поділено часовий горизонт.

Для обчислення показника кумулятивного гепу в кожному з інтервалів обчислюють алгебраїчну суму гепів за попередні періоди:

де - кумулятивний геп; Т - часовий горизонт; Т = 1, N.

Кумулятивний геп показує незбалансованість (різницю) між загальним обсягом чутливих активів і зобов'язань банку, які протягом часового горизонту можуть бути переоцінені.

За економічним змістом кумулятивний геп - це інтегральний показник, що відбиває рівень процентного ризику, на який на­ражається банк протягом розглянутого часового горизонту. Банк може управляти цим ризиком, установлюючи ліміт кумулятив­ного гепу як максимально допустиму його величину та приводячи структуру чутливих активів і зобов'язань у відповідність з установленим лімітом (індексом процентного ризику).

де ІК_Т - індекс процентного ризику; А - робочі активи банку.

Індекс процентного ризику дорівнює відношенню абсолютної величини кумулятивного гепу (в кожному з періодів) до робочих активів (у процентах):

Індекс процентного ризику показує, яка частина активів (коли геп позитивний) чи пасивів (коли геп негативний) може змінити свою вартість унаслідок зміни ринкових ставок. Індекс розрахо­вується без урахування знака, оскільки і позитивний, і негатив­ний геп можуть призвести банк до збитків.

Оцінка ризику банку за допомогою індексу процентного ризи­ку забезпечує достатній рівень точності за умови, що величина робочих активів залишається сталою протягом усього часового горизонту. Якщо ж обсяг таких активів протягом періоду зміню­ється, то логічно оцінювати співвідношення кумулятивного гепу в кожному з періодів та тієї величини робочих активів, яка про­гнозується в цей період. Проте зробити такий прогноз досить складно. Наприклад, величина залучених коштів залежить не лише від банку і не завжди піддається прогнозуванню.

У такому разі використовують коефіцієнт ризику, обчисле­ний як відношення кумулятивного гепу до капіталу банку. Як відомо, капітал банку є більш стабільною величиною, ніж робочі активи. Крім того, оскільки геп - це індикатор процентного ризику банку, а всі ризики мають відшкодовуватися за рахунок його власних коштів, то цілком логічно зіставляти геп саме з капіталом. Отже, коефіцієнт процентного ризику обчислюється за формулою:

де - коефіцієнт процентного ризику; К - власний капітал

банку.

Очікуваний процентний ризик у грошовому вираженні як очі­кувана зміна прибутку від зміни рівня процентних ставок виражається через кумулятивний геп таким чином:

Якщо за період, для якого розрахований геп, процентні став­ки зростуть, то позитивний геп призведе до очікуваного збіль­шення процентного прибутку. Якщо ставки знизяться, то не­гативний геп призведе до збільшення очікуваного прибутку. Реальна зміна прибутку відповідатиме очікуваній, якщо зміни відбудуться в передбачуваному напрямку і масштабі.

Головна ідея управління гепом полягає в тому, що величина та вид (позитивний або негативний) гепу мають відповідати про­гнозам зміни процентних ставок.

Правила управління гепом:

1. якщо геп позитивний, то зі зростанням процентних ста­вок маржа банку зростатиме, і, навпаки, у разі їх зни­ження маржа зменшуватиметься;

2. якщо геп негативний, то зі зростанням процентних ста­вок маржа банку зменшуватиметься, а з їх зниженням - збільшуватиметься.

Отже, головне - щоб геп відповідав тому напрямку руху ста­вок, який забезпечить підвищення прибутку, тобто був позитив­ним за підвищення ставок і негативним - за їх зниження.

Проте менеджеру банку слід пам'ятати, що потенційна мож­ливість отримання додаткового прибутку супроводжується під­вищеним рівнем процентного ризику. Якщо прогноз зміни ста­вок виявиться помилковим або не справдиться, то це може при­звести до зниження прибутку банку і навіть до збитків. Отже, за наявності позитивного чи негативного гепу цілком реальною є як імовірність отримання додаткових доходів, так і ймовірність фінансових втрат.

Можливі дві стратегії управління процентним ризиком на ос­нові гепу - фіксація спреду та управління гепом.

Стратегія фіксації, спреду передбачає максимальну збалансо­ваність позицій за чутливими активами та зобов'язаннями бан­ку, тобто нульовий геп. У такому разі процентна маржа банку залишається стабільною, незалежною від коливань процентних ставок на ринку. Ця стратегія є найпростішою та досить надій­ною, адже вона не потребує ні точних прогнозів, ні складного аналітичного забезпечення.

Стратегія управління гепом має на меті отримання підвище­них прибутків і передбачає свідоме прийняття ризику, а тому характеризується як більш агресивна. У разі реалізації ризику маржа знизиться, що буде зумовлено підвищенням ставок за негативного гепу або зниженням ставок за позитивного гепу. У процесі реалізації цієї стратегії банку необхідно досягти відповід­ності між видом гепу (позитивний/негативний) та прогнозами зміни процентних ставок. Якщо спрогнозувати зміну процент­них ставок неможливо, наприклад, через нестабільність еконо­міки або під час кризових періодів, значно безпечнішою буде стратегія фіксації спреду.

Вітчизняна практика показує, що банки здебільшого нада­ють перевагу стратегії фіксації спреду, утримуючи незначний розрив між активами і пасивами з однаковими термінами пога­шення. Водночас очевидно, що повністю збалансувати активи і пасиви за строками та обсягами неможливо (та й недоцільно), а тому проблеми, пов'язані з управлінням гепом, не втрачають своєї актуальності.

Методи гепу є традиційними підходами до управління акти­вами і пасивами банку з метою зниження процентного ризику. До переваг цієї групи методів можна віднести простоту та доступ­ність, що особливо важливо для вітчизняних банків за браком інших можливостей, які надає розвинений фінансовий ринок.

Недоліками даних методів є недостатня гнучкість, необхід­ність проведення реструктуризації балансу у зв'язку зі змінами ринкових ставок, брак достатнього простору для маневру. Вимо­га приведення у відповідність структури активів і пасивів пере­шкоджає повному врахуванню потреб клієнтів, коли йдеться про укладення кредитних і депозитних угод, потребує деякого часу і може стати неприйнятною для оперативного управління процент­ним ризиком банку. Проведення збалансованих операцій не зав­жди відповідає потребам банку, його планам на майбутнє, а іно­ді невигідне з погляду витрат.

Практичне застосування геп-менеджменту засвідчило низку істотних недоліків цього підходу:

1. Навіть нульовий геп не гарантує повного захисту від ри­зику, оскільки ставки за активами та зобов'язаннями можуть змінюватися несинхронно. У періоди економічно­го піднесення ставки за активами зростають швидше, ніж ставки запозичення. Під час спаду зниження ставок за зобов'язаннями випереджає аналогічні зміни в ставках за активами. Загалом ставки за активами мають тенденцію змінюватися швидше, ніж ставки за зобов'язаннями, а між моментами зміни ставок існує розрив у часі (лаг).

2. Методи управління гепом потребують наявності точного та надійного прогнозу зміни ставок. Проте абсолютно точ­ний прогноз зміни всіх параметрів ставки - напрямку, швидкості та розміру - отримати майже неможливо. Якщо напрямок руху процентних ставок можна передбачити, то час і величину змін важко спрогнозувати. Дві основні характеристики процентних ставок - мінливість і не передбачуваність — значно ускладнюють використання стра­тегії гепу в процесі управління.

3. Ефективність управління кумулятивним гепом значною мірою залежить від правильності вибору часових інтерва­лів. Не так просто визначити момент, коли конкретні види активів та зобов'язань треба переоцінити. Крім того, вибір планових періодів, протягом яких проводиться балансування активів і пасивів, чутливих до змін ставки, є досить суб'єктивним, що може призвести до несприят­ливих наслідків, коли окремі статті балансу потрапля­ють у проміжки між періодами переоцінювання.

4. Перехід від позитивного гепу до негативного і навпаки потребує певного часу, а банки не завжди мають у своєму розпорядженні фінансові інструменти та механізми, які б забезпечили швидкі зміни. Прогнози не справджуються негайно, і зміни ставок досягаються не відразу. Тому за­стосування стратегії гепу потребує достатньої тривалості процентних циклів, щоб вистачило часу скористатися пе­ревагами. Відтак ефективність застосування геп-менеджменту знижується.

5. Складність визначення ступеня чутливості до процентної ставки для деяких фінансових інструментів.

6. Ігнорування вартості грошей з урахуванням доходів майбутніх періодів (створення часових періодів для розра­хунку гепу не враховує розходження між рухом коштів на початку і кінці періоду).

7. Ігнорування впливу зміни вартості активів і пасивів з фіксованою ставкою при зміні процентної ставки.

Підсумовуючи сказане вище щодо принципових недоліків, можна дійти висновку, що метод УАП на основі гепу дає лише рекомендації щодо доцільності зміни чи збереження обсягів пев­них чутливих до процентної ставки груп активів і пасивів з метою збереження поточної прибутковості банку за мінливими процентними ставками чи збільшення поточної прибутковості за очікуваними змінами процентних ставок. Метод не дає жодних рекомендацій щодо доцільності зміни активів і пасивів, нечутли­вих до процентної ставки.

Управління дюрацією. Одним із методів управління процент­ним ризиком є управління часовим проміжком, чи дюрацією. Аналіз дюрації покладений в основу такого методу зниження процентного ризику, як портфельна імунізація.

Зміст цього методу зниження процентного ризику полягає в підборі та включенні до складу банківських портфелів активів і зобов'язань таких фінансових інструментів, які дають змогу мі­німізувати чутливість різниці між вартістю активів та зобов'я­зань банку до зміни процентних ставок на ринку, а, отже, захи­щають банківський капітал від впливу процентного ризику.

Це означає, що переоцінка активів і зобов'язань, які зміню­ють свою вартість при зміні процентних ставок, відбувається у встановленому порядку. Але відповідно підібрана структура балансу дає змогу досягти того, щоб результати переоцінки од­наково відобразилися на вартості обох сторін балансу і не мали негативного впливу на капітал банку.

Таким чином, під час переоцінки підсумок (валюта) балансу може збільшитись або зменшитись, але за умови створення іму­нізації вартість капіталу банку залишиться стабільною.

Отже, метою імунізації є захист банку від будь-яких змін ринкових процентних ставок протягом певного зафіксованого періоду (планового горизонту).

Головне завдання в процесі імунізації банківського балансу полягає в підборі такої комбінації активів і пасивів, яка дає змогу балансу в цілому стати нечутливим до змін ринкових ста­вок. При цьому окремі статті балансу залишаються чутливими до зміни параметрів ринку, але результати переоцінки активів і зобов'язань взаємно погашаються.

Дібравши склад та структуру балансових статей так, щоб середній строк погашення активів приблизно збігався із середнім строком погашення зобов'язань, банк може захиститися від не­гативного впливу ризику зміни процентних ставок:

Середній строк погашення активів = Середній строк погашен­ня зобов'язань.

Оскільки методика портфельної імунізації передбачає знижен­ня чутливості фінансових інструментів до впливу процентного ризику, то виникає потреба у вимірюванні такої характеристи­ки, як чутливість. Показником, який найчастіше застосовуєть­ся з цією метою, є середньозважений строк погашення фінансо­вого інструменту - дюрація.

Дюрацію £) можна визначити із співвідношення:

де СР_t - величина платежу в періоді t; F - сума погашення (як правило, номінал); n - термін погашення; r - процентна ставка (норма дисконту).

Практична реалізація методики імунізації передбачає розра­хунок дюрації всіх надходжень грошових коштів за активами та

всіх виплат за пасивними операціями банку, які отримують вклад­ники, кредитори і акціонери банку.

Для визначення дюрації портфеля активів чи пасивів банку обчислюють дюрацію кожного фінансового інструменту, що вхо­дить до портфеля, та зважують знайдені показники за ринковою вартістю. Сума всіх отриманих .значень є середньозваженим стро­ком погашення (дюрацією) портфеля в цілому.

Дюрація портфеля активів/зобов'язань банку обчислюється за формулою:

де D_p — дюрація портфеля (роки); DFІ_т — дюрація т-го фінансо­вого інструменту, що входить до складу портфеля (тп = 1, М); FІ_m — ринкова вартість т-го фінансового інструменту; М — кількість фінансових інструментів у портфелі.

Оскільки вартість активів перевищує вартість зобов'язань на величину капіталу банку, то співвідношення між дюрацією ак­тивів і зобов'язаннями банку описується за допомогою моделі:

де D_A - зважений за вартістю надходжень строк погашення (дю­рація) активів; D_L- дюрація зобов'язань; L - загальний об­сяг зобов'язань; А - обсяг активів.

Відношення зобов'язань до активів менше за одиницю, тому з наведеного випливає, що дюрація портфеля активів має бути коротшою за дюрацію портфеля зобов'язань. Це означає, що незалежно від напрямку зміни процентних ставок активи банку мають переоцінюватися швидше, ніж зобов'язання.

Чутливість банку до процентного методу при аналізі дюрації (DD) визначається таким чином:

Чим більша різниця між дюрацією активів та дюрацією зобо­в'язань банку, тим чутливішою до коливань процентних ставок на ринку буде чиста вартість банківської установи, тобто вели­чина капіталу:

де 2М) - дисбаланс дюрацій портфеля активів і зобов'язань бан­ку; (R_в – R) - зміна рівня процентних ставок; r - процентна ставка (норма дисконту).

Коли дисбаланс дюрацій позитивний, ринкова вартість влас­ного капіталу падає з підвищенням процентної ставки і зростає з її зниженням. Коли дисбаланс дюрації негативний, вартість влас­ного капіталу зростає зі зростанням процентної ставки, але змен­шується з її падінням.

Банк може зробити свій капітал нечутливим до зміни процент­ної ставки тільки тоді, коли дисбаланс дорівнює нулю. Чим більша абсолютна величина дисбалансу при цьому, тим більшим є про­центний ризик.

У процесі управління процентним ризиком на підставі аналі­зу дюрації банк може застосувати дві альтернативні стратегії - імунізації балансу (мінімізація ризику) та управління дюрацією (максимізація прибутку).

За реалізації стратегії імунізації, тобто виконанні рівності, при­ведена вартість банківських активів урівноважує приведену вар­тість банківських зобов'язань. Це практично повністю захищає банк від фінансових втрат унаслідок коливань ринкових ставок.

Добір дюрації портфелів, тобто всієї сукупності балансових позицій, утворює макрохедж лише в тому разі, коли приведена вартість активів дорівнює приведеній вартості зобов'язань. Си­туація, коли активи і пасиви банку повністю збалансовані як за середньозваженими строками погашення, так і за приведеними вартостями, створює імунізацію балансу і означає захист від будь-яких змін процентних ставок у межах планового горизонту, який за тривалістю дорівнює дюрації. Добір середньозважених строків погашення може здійснюватися також у межах окремих балан­сових статей активів та пасивів, утворюючи мікрохедж, який частково захищає від процентного ризику.

Якщо ж банку з якоїсь причини не вдалося досягти імунізації балансу, то коливання ринкових ставок відображатимуться на вартості його активів та зобов'язань, адже згідно з міжнародними

стандартами бухгалтерського обліку монетарні статті (а їх пито­ма вага в банківському балансі становить понад 90%) мають пе­реоцінюватися внаслідок зміни ринкових цін. У такому разі реа­лізується стратегія управління дюрацією. При цьому банк нара­жається на процентний ризик, але водночас має потенційну мож­ливість отримання підвищених доходів.

Метод управління процентним ризиком на основі дюрації та­кож характеризується принциповими недоліками. У цьому ме­тоді всі види активів і пасивів не розрізняються між собою, а характеризуються тільки строком зворотного отримання почат­кової вартості (дюрація).

Разом з тим різні види активів і пасивів банку навіть за однакової дюрації відрізняються як за середньою величиною при­бутковості і вартості залучення за період, так і за їх мінливістю за цей самий період, а тому, і можливим процентним ризиком.

Оскільки вартість власного капіталу банку дорівнює різниці вартостей активів і пасивів, які правильніше визначати як при­ведені вартості сформованої в попередній період структури акти­вів і пасивів банку, усі складові якої мають свої середні прибут­ковості, вартості залучення і показники ризику (дисперсії дохід­ності і вартості залучення), то цілком справедливо говорити про очікувану вартість власного капіталу і про ризик його знижен­ня. Отже, метод управління процентним ризиком на основі дю­рації не дає рекомендацій щодо оптимізації структури активів і пасивів за критерієм збереження вартості власного капіталу за мінімально можливим ризиком його зниження чи за критерієм його максимізації з урахуванням заданого ризику зниження.

Крім зазначеного, даний метод має такі недоліки:

1. складність точного розрахунку дюрації через необхідність урахування великої кількості суб'єктивних умов (процент­на ставка кожного рахунка, графік переоцінки, можли­вості дострокових виплат основної заборгованості, мож­ливість несплат, оцінка ймовірності отримання договір­ної готівки);

2. необхідність прогнозування строків зміни базових ставок і їх рівня під час майбутнього руху коштів;

3. необхідність постійного відстеження і корекції дюрації ак­тивів і пасивів, що змінюється зі зміною процентних ста­вок і навіть при всіх незмінних умовах з часом.

В обох методах змінюються параметри активів і пасивів (вар­тість залежних від процентної ставки активів і пасивів чи, від­повідно, середньозважена дюрація активів і пасивів), що лише непрямим чином впливають на майбутній прибуток банку і май­бутню вартість власного капіталу, але не визначають їх одно­значно і безпосередньо, як прибутковість визначених видів ак­тивів, вартість залучення визначених видів пасивів і їх частки в підсумку балансу. Таким чином, методи УАП на основі гепу і дюрадії не можуть розглядатися як методи синтезу оптималь­ної структури активів і пасивів, які прямо визначають очікува­ний прибуток і вартість власного капіталу банку, і не забезпе­чують отримання найкращого можливого результату.

Управління процентним ризиком шляхом використання стро­кових фінансових інструментів (синтетичне управління). Мето­дика синтетичного управління процентним ризиком передбачає створення захисту від процентного ризику укладенням додатко­вих строкових угод, які можуть компенсувати певні фінансові втрати за балансовими статтями внаслідок зміни ринкової про­центної ставки.

Переваги синтетичного управління:

4. гнучкість;

5. існування можливостей для швидкого маневру без зміни в балансі банку;

6. можливість оперативного реагування на відхилення у спів­відношеннях активів і пасивів, чутливих до зміни про­центної ставки.

Однак необхідною умовою ефективності цього методу є існу­вання ліквідного строкового ринку, який би дозволяв здійсню­вати операції з похідними інструментами у будь-який час і в будь-яких обсягах.

Хеджування здійснюють за допомогою проведення таких опе­рацій, як:

7. форвардні угоди;

8. ф'ючерси та опціони;

9. комбінації типу строкових угод.

Форвардний контракт за процентними ставками (FRА – forward rate agreement) - це двостороння угода, у якій фіксуєть­ся процентна ставка та інші умови проведення операцій залучен­ня або розміщення грошових коштів на певну дату в майбутньо­му. Однією зі сторін такої угоди є учасник ринку, який бажає захиститися від підвищення процентних ставок і хоче купити FRА (покупець). Іншим контрагентом є учасник, який прагне уникнути ризику, пов'язаного зі зниженням ставок, і продає FRА (продавець). Форвардні контракти за процентними ставками укладаються як на міжбанківському ринку, так і між кредит­ними установами (банками) та їх клієнтами.

Ф'ючерсний контракт за процентними ставками - це угода між продавцем або покупцем, з одного боку, та кліринговою палатою ф'ючерсної біржі, з іншого, про поставку чи прийняття на депозит стандартної суми грошових коштів під визначену про­центу ставку на конкретну дату в майбутньому.

Укладення ф'ючерсної угоди за процентними ставками озна­чає, що продавець бере на себе зобов'язання вкласти депозит стандартної суми під процентну ставку, що фіксується в момент продажу контракту. Дата виконання такого ф'ючерсного конт­ракту віддалена деяким проміжком часу від дати укладення уго­ди і є стандартною. Покупець ф'ючерсного процентного контрак­ту зобов'язується прийняти депозит на аналогічних умовах.

Хеджування ф'ючерсами - це процес, у результаті якого мінімізується процентний ризик зайняттям компенсуючої позиції на ф'ючерсному ринку. Така операція дає змогу компенсувати збитки, яких було завдано за основною позицією внаслідок не­сприятливих змін процентних ставок, прибутками за ф'ючерс- ною позицією. Правильним є протилежне твердження, а саме: прибутки, отримані в результаті сприятливої кон'юнктури рин­ку за основною позицією, нівелюються збитками за ф'ючерсами. Тому теоретично результат хеджування має бути завжди однако­вий і не залежить від напряму зміни ціни базового інструменту.

Процентний своп (іпterest rаtе swaр) - угода, за якою одна сторона здійснює періодичні платежі в певній валюті, сума яких розраховується виходячи з визначеної фіксованої ставки, а інша - здійснює періодичні платежі в тій самій валюті, сума яких визначається на підставі певної змінної процентної ставки, на­приклад ставки LIВОR (при цьому всі розрахунки базуються на певній сумі, вираженій у певній валюті). Укладаючи угоду про­центного свопу, сторони обмежують ризики, пов'язані зі зміною процентних ставок на ринку.

Базис-своп (bаsis swар) - угода, за якою одна сторона здійс­нює періодичні платежі в певній валюті, сума яких розрахову­ється за змінною процентною ставкою, а інша здійснює пері­одичні платежі в тій самій валюті, що розраховується на під­ставі іншої змінної ставки (при цьому, як і у випадку з процент­ним свопом, усі розрахунки базуються на певній сумі, вираженій у певній валюті). Як і угоди процентного свопу, угоди базис- свопу укладаються з метою обмеження ризиків, пов'язаних зі зміною процентних ставок на ринку.

Опціон процентних ставок - це угода, яка дає право покуп­цеві на отримання кредиту за ставкою, що не перевищує фіксо­ваної верхньої межі, або право інвестування коштів під ставку, не нижчу за встановлену нижню межу, у деякий момент часу в майбутньому або протягом наперед визначеного періоду.

Продавець опціону встановлює опціонну премію залежно від вірогідної майбутньої тенденції щодо динаміки процентних ста­вок та тривалості часового періоду, який покриває опціон. Якщо ринкові процентні ставки за кредитами опускаються нижче від зафіксованого в опціоні рівня або депозитні ставки піднімаються вище за ставку інвестування, зафіксовану в опціоні, то покупець (власник) опціону не скористається своїм правом, а шукатиме більш вигідні шляхи фінансування.

Опціони процентних ставок у механізмі дії та реалізації дещо відрізняються від інших видів опціонів і мають самостійні на­зви, а саме:

10. САР (кеп);

11. FLООК (фло);

12. СОLLАR (колар).

САР - це двостороння угода, яка надає право покупцеві опціону на отримання компенсації у разі перевищення ринко­вої ставки над попередньо зафіксованим рівнем процентної став­ки в розрахунку на умовну суму протягом певного періоду в майбутньому.

Процентний САР використовується для захисту позичаль­ника, який бере кредит під плаваючу ставку, від підвищення рівня ринкових ставок за кредитом. Як компенсацію за поперед­ньо виплачену опціонну премію позичальники отримують гаран­тію, що в разі підвищення ринкової ставки вище зазначеного в опціоні рівня, який називається САР - ставкою, вони отримають різницю між цими ставками в розрахунку на умовну суму, і таким чином їх ефективна ставка не перевищить зафіксованої в опціоні ставки.

Встановлення САР - ставки як верхньої межі, або «стелі» під­вищення ефективної ставки запозичення, не заважає одержува­ти переваги від зниження ставки. Якщо ринкові ставки нижчі за САР - ставку, то проценти за кредитом виплачуються за діючими ринковими ставками. Отже, процентний САР страхує власника від підвищення ринкових ставок, але дозволяє скористатися пе­ревагами від зниження рівня ставок.

FLООК - це угода, яка надає право її покупцю отримати компенсацію в разі зниження ринкових ставок нижче від попередньо обумовленої процентної ставки в розрахунку на певну суму протягом деякого періоду в майбутньому. Угода FLООК призначена для захисту інвестора від ймовірного зни­ження його доходів.

Установлення мінімальної ставки для активів інвестора в умовах плаваючих ставок захищає від зниження доходів унаслі­док несприятливого руху ринкових процентних ставок, але вод­ночас дає змогу отримати переваги від загального підвищення ставок. Угода FLООК страхує покупця від процентного ризику, який приймає на себе продавець опціону, отримуючи за це опці­онну премію. Чим ближча ставка, зафіксована в угоді FLООК, до поточних ринкових ставок, тим вищою буде вартість опціону і тим більшу премію виплатить клієнт, купуючи FLООК, аби за­хистити свої активи.

У цілому, механізм дії угоди FLООК такий самий, як угоди САР. Сума угоди може бути реальною або умовною з випла­тою різниці в ставках. Якщо укладення опціонної угоди су­проводжується реальною операцією інвестування коштів, то, як і в інших похідних інструментах, інвестиційна угода та власне угода FLООК розглядаються як окремі незалежні опе­рації. Проценти за інвестованими коштами нараховуються у звичайному порядку за ринковими поточними ставками. Вод­ночас згідно з угодою FLООК продавець виплачує різницю в ставках, якщо ринкові ставки стали нижчими за рівень FLООК, зафіксований в угоді. Завдяки цьому інвесторові компенсуєть­ся зменшення дохідності активів, спричинене зниженням рин­кових процентних ставок.

Особливістю угоди FLООК є те, що такого захисту від коли­вань ринкових ставок потребують не тільки інвестори, але й кредитори, тобто банківські установи, тоді як покупцями угод САР є здебільшого позичальники - клієнти банку. Надаючи клі­єнтові кредит під плаваючу проценту ставку, банк зацікавлений у гарантії мінімального рівня дохідності за даним видом активів. У такому разі банк може придбати угоду FLООК, щоб дістати право навіть у періоди значного спаду процентних ставок отри­мувати дохід за кредитом, не нижчий від зафіксованого в угоді FLООК рівня. За таке право банк виплачує опціонну премію. Таким чином, угода FLООК допомагає банкові застрахуватися від ризику зниження дохідності кредитних операцій. Для контр­агента, який продав FLООК, переваги від укладення угоди ви­значаються співвідношенням отриманої опціонної премії та ви­плаченої банку розрахункової суми.

СОLLАК - це угода, яка передбачає комбінацію угод САР та FLООК і застосовується з метою захисту позичальника в умовах плаваючих процентних ставок від їх підвищення за вартістю ниж­чою, ніж вартість звичайного САР. Щоб отримати такий захист, як СОLLАК, позичальник купує САР з установленою максималь­ною межею, яка перевищує поточні ставки, та FLООК з обумовле­ною нижньою межею, яка звичайно нижча за поточні ставки.

Як і звичайний САР, СОLLАК захищає позичальника від під­вищення процентних ставок. Проте якщо ставки стануть ниж­чими за мінімальну межу, установлену в угоді, він змушений буде виплатити різницю між нижчими ринковими ставками і мінімальним рівнем, зафіксованим в угоді. Адже угода FLООК зобов'язує контрагента-покупця компенсувати зниження поточ­них ринкових ставок нижче за встановлений рівень, що може призвести до фінансових втрат.

Укладаючи угоду СОLLАК, позичальник створює максималь­ний САР і мінімальний FLООК як межі своїх процентних ви­трат, а отже, може точніше планувати свою діяльність. Таким чином, угода СОLLАК є інструментом одночасного страхування від процентного ризику обох контрагентів: позичальник страху­ється від підвищення процентних ставок, а кредитор - від зни­ження дохідності своїх активів.

Угоди СОLLАК можуть супроводжуватися реальною операцією надання кредиту або ж бути відокремленою від кредитування, але в обох випадках сторони домовляються лише про обмін різ­ницями процентних ставок.

7.4. Управління валютним ризиком банку

У світовій та вітчизняній практиці банки є одними з головних учасників валютного ринку, де їх діяльність складається з управ­ління активами та пасивами в іноземній валюті, а отже, пов'я­зана з валютним ризиком (елементом ринкового ризику), що виникає у зв'язку з використанням різних валют під час здійс­нення банківських операцій.

Під валютним ризиком розуміють імовірність для банку гро­шових збитків або зменшення вартості капіталу внаслідок не­сприятливих змін валютних курсів у період від придбання до продажу позицій у валюті.

Існування широкого спектру валютних ризиків обумовлене також переліком різноманітних факторів, що спричиняють появу ризику. Розрізняють довгострокові та короткострокові фактори коливання обмінних курсів.

Довгострокові фактори виникнення валютного ризику міс­тять у собі: загальну економічну ситуацію в країні, політичну ситуацію, рівень процентних ставок, рівень інфляції, стан платіж­ного балансу, систему валютного регулювання тощо. Коротко­строкові - незбалансованість окремих ринків та стан ринкового і конкурентного середовища.

Дані фактори є зовнішніми стосовно банку. Банк може мати дуже незначний вплив на формування цих факторів, тому зусил­ля банку мають бути спрямовані на управління валютним ризи­ком усередині самого банку.

Елемент валютного ризику для банку сконцентровано у спів­відношенні активів і пасивів, позабалансових вимог та зобов'я­зань в іноземній валюті. Тобто фахівці банківського бізнесу здій­снюють управління валютними ризиками через управління ва­лютною позицією.

Отже, результат (збитки або прибутки) залежить не лише від зміни валютного курсу, а й від зайнятої валютної позиції.

Валютна позиція визначається співвідношенням між сумою активів і позабалансових вимог у певній іноземній валюті (А_в) та сумою балансових і позабалансових зобов'язань у тій самій ва­люті (П_в) й розраховується окремо за кожною іноземною валю­тою, що входить до мультивалютного портфеля банку.

За фактором впливу на баланс банку розрізняють балансову, позабалансову та загальну валютні позиції.

Балансова валютна позиція - це співвідношення (різниця) між сумами балансових активів і зобов'язань банку в одній ва­люті. Вона виникає в результаті проведення операцій, що безпо­середньо впливають на баланс банку. Особливістю такої позиції є те, що її переоцінка внаслідок зміни валютного спот-курсу повинна відноситися безпосередньо на фінансовий результат банку як курсова різниця.

Позабалансова валютна позиція - це співвідношення (різ­ниця) між сумами позабалансових вимог і позабалансових зо­бов'язань банку в одній валюті. Вона виникає внаслідок прове­дення операцій, що безпосередньо не впливають на баланс бан­ку. Особливістю такої позиції є те, що її переоцінка внаслідок зміни валютного спот-курсу не визнається фінансовим резуль­татом до моменту реального перенесення позиції на баланс, а переоцінка, пов'язана зі зміною форвард-курсу, фінансовим ре­зультатом визнається.

Загальна валютна позиція - це сума балансової і позабалан­сової валютної позицій. Саме така позиція розраховується з метою оцінки й аналізу загального обсягу валютних операцій банку.

За фактором схильності до валютного ризику виділяють за­криту й відкриту валютні позиції. Остання, у свою чергу, поді­ляється на коротку та довгу валютні позиції.

Закрита загальна валютна позиція виникає в разі, коли сума активів і позабалансових вимог у певній іноземній валюті дорів­нює сумі балансових та позабалансових зобов'язань у тій самій валюті. З погляду валютного ризику така позиція не становить загрози для банку, оскільки внаслідок зміни валютного курсу і активи, і зобов'язання зміняться на однакову величину при по­стійному розмірі капіталу банку.

Відкрита валютна позиція виникає, коли сума активів і по­забалансових вимог у визначеній іноземній валюті не збігається з сумою балансових та позабалансових зобов'язань у тій самій валюті. З погляду ризику така позиція становить загрозу для банку, оскільки зі зміною валютного курсу активи і зобов'язан­ня зміняться не на однакову величину, що призведе до зміни розміру капіталу банку.

Довга відкрита валютна позиція - це ситуація, коли сума активів у певній іноземній валюті перевищує суму зобов'язань у тій самій валюті. Банк за такої позиції може понести збитки внаслідок падіння курсу іноземної валюти щодо національної й отримує дохід у вигляді позитивної курсової різниці у випадку падіння курсу національної валюти щодо іноземної.

Коротка відкрита валютна позиція - це ситуація, коли сума зобов'язань у певній іноземній валюті перевищує суму активів у тій самій валюті. Банк за такої позиції може понести збитки вна­слідок падіння курсу національної валюти щодо іноземної валюти й отримає дохід у вигляді позитивної курсової різниці у випадку знецінення іноземної валюти щодо національної.

За тривалістю така позиція поділяється на:

3. денну відкриту валютну позицію - змінюється протягом дня;

4. балансову відкриту валютну позицію, що переходить на­ступного дня і відображається на відповідних рахунках реструктурованого балансу.

За призначенням виділяють спекулятивну валютну позицію та валютну позицію для хеджування. Крім того, розрізняють ще й структурну валютну позицію, до якої банк вдається, аби захи­ститися від несприятливого впливу можливих змін валютних курсів на співвідношення його капіталу й активів (ризик недо­статності капіталу).

Слід зазначити, що зміни у валютних позиціях банку вини­кають постійно як результат операцій в іноземній валюті, що здійснюються ним. Банківська установа потребує постійного об­ліку відкритих позицій банку. Причому за умов ефективного управління відкритою валютною позицією банку кожну довгу позицію з іноземних валют завжди має врівноважувати коротка позиція в іншій валюті. Валютна позиція уповноваженого банку визначається щоденно, окремо щодо кожної іноземної валюти.

Визначимо перелік операцій банку, що впливають на розмір відкритої валютної позиції, а, отже, і на активи та пасиви банку в іноземній валюті:

3. купівля (продаж) готівкової та безготівкової іноземної ва­люти, поточні й строкові операції (на умовах своп, фор­вард, опціон тощо), за якими виникають вимоги та зобо­в'язання в іноземних валютах, незалежно від способів та форм розрахунків за ними;

4. отримання (сплата) іноземної валюти у вигляді доходів або витрат та нарахування доходів і витрат, які врахову­ються на відповідних рахунках;

5. купівля (продаж) основних засобів і товарно-матеріальних цінностей за іноземну валюту;

6. надходження коштів в іноземній валюті до статутного фонду;

7. погашення банком безнадійної заборгованості в іноземній валюті (списання якої здійснюється з відповідного рахун­ка витрат);

8. інші обмінні операції з іноземною валютою (виникнення вимог в одній валюті при розрахунках за ними в іншій валюті, у тому числі національній, що призводить до змі­ни структури активів при незмінності пасивів і навпаки).

Зауважимо, що валютні активи - це ресурси в іноземній валюті, які контролюються банком як результат минулих подій, використання яких ймовірно, сприятиме в майбутньому зрос­танню економічної вигоди. Відповідно в балансовому звіті банку валютні активи представлені як:

3. готівкова іноземна валюта;

4. банківські метали;

5. кошти в іноземній валюті на кореспондентських рахун­ках ностро в НБУ та інших банках;

6. депозити і кредити, надані іншим банкам;

7. цінні папери в іноземній валюті;

8. валютні кредити, надані клієнтам;

9. інвестиції в іноземній валюті в асоційовані й дочірні компанії.

Валютні активи банку формуються внаслідок проведення ним активних валютних операцій, до яких належать операції з роз­міщення іноземної валюти та банківських металів з метою отри­мання доходів.

Склад і структура валютних активів значною мірою зале­жать від пасивних валютних операцій, тобто операцій, за допо­могою яких банк формує валютні ресурси для проведення актив­них операцій.

До джерел залучення валютних коштів (до валютних паси­вів) належать:

3. іноземна валюта на кореспондентських рахунках лоро;

4. валютні депозити й кредити, отримані від інших банків;

5. кошти в іноземній валюті на поточних і депозитних рахун­ках клієнтів;

6. кредити, отримані від міжнародних фінансових організацій;

7. інші зобов'язання в іноземній валюті та банківських металах.

З метою зменшення валютного ризику в діяльності банків Національний банк установлює норматив ризику загальної від­критої (довгої/короткої) валютної позиції банку.

Отже, валютна позиція банку є традиційним індикатором ва­лютного ризику - невід'ємної складової сучасного банківського бізнесу. Тому методи страхування валютних ризиків, методи управління активами і пасивами в іноземній валюті, напрацьо­вані учасниками міжнародного валютного ринку за період його функціонування, і, насамперед, банками, мають об'єктом свого впливу саме валютну позицію.

Під час управління валютним ризиком банк може застосову­вати дві полярні альтернативні стратегії - стратегія валютного метчингу та стратегія максимізації прибутку.

Стратегія управління, яка передбачає вирівнювання валютної структури балансу, називається валютним метчингом (сиrrепсу таtсhіпg). Застосовуючи цю стратегію банкам слід пам'ятати, що приведення у відповідність валютної структури активів та зобо­в'язань, хоч і дає змогу банкові уникнути значної частини валют­ного ризику, та все ж не виключає його повністю, оскільки зали­шається ризик, пов'язаний з репатріацією прибутків від міжнаро­дної діяльності або виплатою дивідендів в іноземній валюті.

Вирівнювання структури активів і пасивів в іноземній валю­ті з метою зниження валютного ризику на практиці не завжди можливе.

На регіональних ринках окремі валюти іноді є не досить популярними та доступними, і учасники ринку не завжди ма­ють можливості для повного узгодження активів і зобов'язань у всіх іноземних валютах. Особливо це стосується банків, адже вони оперують значними обсягами багатьох валют, а також тому, що їхня валютна позиція значною мірою залежить від потреб клієнтів.

Отже, можливість повного узгодження всіх надходжень та платежів в іноземній валюті є, скоріше, теоретичною, і на прак­тиці досягти такої відповідності практично неможливо.

Проте банки можуть обрати альтернативну стратегію - максимізацію прибутку. Суть її полягає в тому, що учасники ринку «грають» на валютних курсах з метою отримання прибутків спе­кулятивного характеру, залишаючи валютну позицію відкритою та свідомо наражаючись на підвищений ризик.

У такому разі управління валютною позицією здійснюється з огляду на таку закономірність: довга валютна позиція забезпе­чує прибутки за умови підвищення курсу іноземної валюти і завдає збитків у разі його зниження, а коротка - навпаки. Чим вищий ризик бере на себе учасник, тим більший прибуток він може отримати від «гри» на валютних курсах, але за несприят­ливих змін на валютному ринку і його втрати також будуть значними.

Правильним є і протилежне твердження: зниження рівня валютного ризику означає не тільки зменшення ймовірних збит­ків, але й обмеження потенційних можливостей отримання прибутків. Саме ця обставина спонукає певних учасників ва­лютного ринку, зокрема банки, свідомо залишати свої позиції незахищеними в надії на отримання додаткових прибутків від сприятливої динаміки ринкових параметрів. Якщо банк обрав стратегію максимізації прибутку, то постає потреба оцінити валютний ризик та ймовірні наслідки схвалених управлінських рішень.

Волатильність та нестабільність міжнародних валютних рин­ків постійно спонукають банки до пошуку ефективних методів управління фінансовими ризиками.

Аналіз методів управління валютним ризиком та валютною позицією, які застосовуються в сучасних банках, дає змогу вио­кремити дві основні групи:

3. управління валютною структурою балансу (натуральне управління);

4. хеджування валютного ризику (синтетичне управління) (рис. 7.3).

Суть першої групи методів полягає у впливі на валютну струк­туру балансу з метою обмеження наслідків переоцінки валютних інструментів.

До цих методів належать:

3. структурне балансування валютних потоків за сумами та строками;

4. проведення конверсійних операцій;

5. зміна строків валютних платежів (випередження та від­ставання).

Загалом це - традиційні прийоми, які досить широко засто­совуються в практиці іноземних банків та певною мірою викори­стовуються у вітчизняних.

Структурне балансування валютних потоків за сумами та стро­ками узгодження обсягів і строків активних і пасивних операцій з усіма іноземними валютами, якими оперує банк таким чином, щоб це дало змогу закрити валютну позицію або знизити її обсяг до прийнятного рівня.

Рис. 7.3. Методи управління валютною позицією

Ідея методу структурного балансування може застосовувати­ся щодо будь-яких балансових операцій з валютними коштами:

3. конверсійні операції;

4. укладення кредитних і депозитних угод в іноземній ва­люті;

5. узгодження валютних надходжень і платежів;

6. реструктуризація кредиторської та дебіторської валютної заборгованості;

7. купівля-продаж цінних паперів, деномінованих в інозем­ній валюті.

Обсяги й терміни проведення подібних операцій добираються таким чином, щоб це дало змогу закрити валютні позиції або знизити їх обсяг до прийнятного рівня.

Структурне балансування полягає в бажанні підтримувати таку структуру активів і пасивів, яка дасть змогу перекрити збитки від зміни валютного курсу прибутком, отриманим від цієї самої зміни за іншими позиціями балансу.

Інакше кажучи, подібна практика є намаганням дістати мак­симально можливу кількість «закритих» позицій, мінімізував­ши таким чином валютні ризики. Але оскільки мати «закрити­ми» всі позиції не завжди можливо та розумно, то слід бути готовими до негайних акцій зі структурного балансування. На­приклад, якщо банк очікує, що відбудуться з великою ймовір­ністю значні зміни валютних курсів внаслідок девальвації гро­шової одиниці, то йому потрібно негайно конвертувати вільну готівку у валюту платежу. А якщо ж говорити про співвідно­шення між різними іноземними валютами, то в такій ситуації, крім конверсії валюти, курс якої падає, - у надійнішу. Можна здійснити, наприклад, заміну цінних паперів, деномінованих у «хворій» валюті, на надійніші фондові цінності. Тобто структур­не балансування валютних потоків полягає в узгодженні обсягів і строків активних і пасивних операцій з усіма іноземними валю­тами, з якими працює банк.

Одним із найпростіших і водночас досить поширених спосо­бів балансування є приведення у відповідність валютних пото­ків, що відбивають доходи та витрати. Щоразу, укладаючи уго­ду, яка передбачає отримання або, навпаки, виплату іноземної валюти, менеджери банку повинні намагатися зупинити свій ви­бір на тій валюті, яка допоможе закрити (повністю або частко­во) наявні «відкриті» валютні позиції.

Ще одним з прийомів, який часто використовується банка­ми під час управління валютними позиціями, є здійснення конверсійних операцій. Наднормативний обсяг позиції за пев­ною валютою може бути зменшений завдяки її обміну на іншу валюту, за якою обсяг позиції був нижчий від нормативу. Це дає змогу приводити валютні позиції відповідно до установле­них вимог без здійснення операцій з базовою валютою. Як правило, банки вдаються до конверсії валюти, курс якої зни­жується, у більш надійну й стабільну валюту. Якщо, напри­клад, очікується значне підвищення курсу долара США щодо англійського фунта, то є сенс у швидкому обміні вільних кош­тів у фунтах на долари.

Зміну терміну платежу звичайно називають тактикою «лідз енд легз» (leads апd legs - випередження та відставання). Вона полягає у маніпулюванні строками здійснення розрахунків, що застосовується тоді, коли очікуються різкі зміни курсів валю­ти ціни або валюти платежу. Застосування такої тактики дає змогу закрити короткі позиції за певними валютами до зрос­тання їх ринкового курсу і, відповідно, довгі позиції - до зни­ження курсу.

Найпоширенішими на практиці формами подібної тактики є:

3. прискорення репатріації (повернення до своєї країни з-за кордону) капіталу, прибутків, інших коштів в очікуванні ревальвації національної валюти або сповільнення проце­сів репатріації перед девальвацією національної валюти;

4. прискорення або сповільнення погашення основної суми боргу в іноземній валюті та виплати процентів залежно від зміни валютного курсу;

5. дострокова оплата послуг і товарів (основних фондів, то­варно-матеріальних цінностей) у разі сподіваної апреації, тобто підвищення курсу валюти платежу, або затримка платежів при очікуванні депреації, тобто зниження курсу;

6. прискорення або сповільнення нарахування і виплати ди­відендів, погашення основної суми кредитів і процентів за ними, надходження коштів в іноземній валюті до статут­ного фонду банку тощо;

7. регулювання одержувачем іноземних валютних коштів строків їх конверсії в національну валюту.

Імовірність застосування прийому випередження й відставан­ня значною мірою визначається законодавчим регулюванням кра­їни та умовами фінансових контрактів. Переважна більшість угод, за якими здійснюються платежі, передбачає як можливість до­строкової оплати, так і види й обсяг штрафних санкцій (пені, неустойки тощо) за несвоєчасне здійснення переказів валютних

коштів. В останньому випадку затримка платежу, пов'язана зі зменшенням курсу, буде виправдана тільки тоді, коли зменшен­ня обсягів витрат на придбання валюти за новим курсом пере­криє суму нарахованих штрафів.

Слід зауважити, що управління валютними позиціями шля­хом проведення балансових операцій часто не відповідає влас­ним потребам та планам банку, а іноді є невигідним з погляду витрат. Однак вітчизняні банки змушені вдаватися до таких прийомів за браком необхідних умов для застосування більш сучасних і досконалих методів регулювання валютної позиції, таких, зокрема, як строкові валютні угоди.

Методика хеджування, або синтетичного управління, перед­бачає створення захисту від валютних ризиків укладенням додат­кових строкових угод щодо іноземної валюти, які можуть ком­пенсувати певні фінансові втрати за балансовими статтями вна­слідок зміни валютного курсу.

Переваги синтетичного управління:

3. гнучкість;

4. існування можливостей для швидкого маневру без зміни в балансу банку;

5. можливість оперативного реагування на відхилення у спів­відношеннях активів і пасивів в іноземних валютах.

Отже, необхідною умовою ефективності цього методу є існу­вання ліквідного строкового ринку, який би давав змогу здійс­нювати операції з похідними інструментами у будь-який час і в будь-яких обсягах.

Хеджування здійснюють за допомогою проведення таких опе­рацій, як:

3. форвардні валютні угоди;

4. валютні ф'ючерси та опціони;

5. валютні своп-контракти;

6. свопціони;

7. комбінації типу подвійний форвард, валютний своп та інші, які відрізняються за характеристиками й механізмами функціонування (табл. 7.1).

Форвардні угоди є, напевне, найчастіше застосовуваним спо­собом хеджування (саме тому іноді під хеджуванням розуміють лише форвардні операції зі страхування валютних ризиків), що має на меті уникнення ризиків, пов'язаних з операціями купівлі-продажу іноземної валюти, і передбачає її поставку в стро­ки більше ніж два дні. Найчастіше строками для такого типу є

Таблиця 7.1. Характеристика строкових валютних інструментів

Складові характе- зистики	Інструмент
	форвард	ф'ючерс	опціон		своп- контракт
Торгівля	позабіржова	біржова	позабіржова	біржова	позабір­жова
Суми контракту	будь-які	стандартні	будь-які	стандартні	значні (понад $ 5 млн )
Типові строки дії	будь-які	стандартні	будь-які	стандартні	будь-які (1-10 років)
Можливість дострокового вихо­ду з кон­тракту	не існує	існує	існує	існує	не існує
Доступність	не є загально­доступним	вільний доступ	вільний доступ	вільний доступ	загально­доступний за прийнятого кредитного рейтингу
Додаткові вимоги	кредитні лінії	гарантійні депозити	не має	гарантійні депозити	гарантії
Розрахунки	На дату закінчення контракту	щодня	На дату закінчення контракту або про­тягом зафік­сованого періоду	щодня	періодич­но на зафіксовані дати
Витрати	комісійні платежі не стягуються	біржові, брокерські, комісійні платежі	опціонна премія (3-5%)	опціонна премія	комісійні, близько 1 %
Ліквідність	низька або взагалі бракує	висока	середня	висока	низька або взагалі бракує
Ризик неви- Конання поставки	існує	не існує	не існує	не існує	існує

один-три або шість місяців (хоча, як уже зазначалося, терміни таких угод можуть сягати кількох років). Форвардні зобов'язан­ня є твердими, тобто обов'язковими до виконання.

Умови форвардного контракту такі:

3. курс фіксується на момент укладення угоди;

4. реальне постачання валюти відбувається через обумовле­ний проміжок часу;

5. обсяг контракту не стандартизований.

Недоліком застосування форвардних контрактів для хеджу­вання валютного ризику є те, що форвардні угоди укладаються на міжбанківському ринку, а не на біржі. Таким чином, уклада­ючи форвардну угоду, банк наражається на кредитний ризик.

Крім простої форвардної угоди (так званого аутрайт - оиtright) до цього різновиду можна віднести й складнішу угоду - своп.

Операції типу своп полягають у купівлі іноземної валюти на умовах спот з наступною зустрічною операцією на умовах фор­вард. У результаті таких угод банки купують валюту, необхідну для міжнародних розрахунків, і диверсифікують свої валютні резерви, зберігаючи валютні позиції закритими. Використання своп-контрактів набуло популярності на початку 1980-х рр. На сьогодні банки та інші суб'єкти міжнародного валютного ринку мають змогу використовувати у своїй практиці як класичні опе­рації своп, так і їх різновиди у вигляді опціонних, валютно- процентних свопів тощо.

Класичні свопи залежно від послідовності виконаних опера­цій спот і форвард поділяються на репорт і депорт.

Репорт - це продаж валюти на умовах спот і одночасна купів­ля на умовах форвард.

Депорт - купівля валюти на умовах спот і продаж на умо­вах форвард.

Можливі й інші комбінації: операції типу подвійний фор­вард, укладені за такими самими умовами на різні строки, теж можуть використовуватись у процесі управління валютною по­зицією та мають назву «форвардний своп».

Наприклад, форвардна угода з купівлі валютних коштів, укла­дена строком на один місяць, урівноважується форвардною уго­дою з продажу такого самого обсягу валюти на три місяці. У такий спосіб активи й пасиви в іноземній валюті збалансовуються, а валютна позиція упродовж місяця лишається закритою.

Подібні операції можуть здійснюватися з різними деривативами - форвардами, ф'ючерсами, опціонами, своп-контрактами - також у будь-якому їх поєднанні.

Найбільш дієвим інструментом управління, придатним для швидкого регулювання позицій, є строкові біржові угоди, тобто ф'ючерси й опціони.

Якщо для регулювання валютної позиції угоду укладено на біржі, то банк має змогу в будь-який час звільнитися від прийня­тих за контрактом зобов'язань через проведення протилежної за змістом біржової операції. Перевагою цього прийому є гнучкість і надання можливостей для швидкого маневру без змін у балансі банку. Це забезпечує оперативне реагування на відхилення у спів­відношеннях активів і пасивів в іноземних валютах, тому подібна тактика може з успіхом застосовуватися для щоденного контро­лю за рівнем валютних позицій банку. Але необхідною умовою щодо ефективності цього методу є існування ліквідного строково­го ринку, який би допомагав здійснювати операції з похідними інструментами у будь-який час і в будь-яких обсягах.

Валютним ф'ючерсом називається контракт на купівлю чи продаж стандартизованої суми іноземної валюти за стандартизо­ваною специфікацією валют і погодженою ціною. Ф'ючерсні кон­тракти укладаються тільки на біржовому ринку, що підвищує їх надійність і рівень страхування валютних ризиків. Ф'ючерсні контракти можуть використовуватися для хеджування прибут­ку іноземних філій банку.

Фінансовий зміст хеджування за допомогою ф'ючерсів полягає в тому, що хеджер може перекласти певну частку ризику на про­фесійних спекулянтів, які забезпечують ліквідність строкового ринку. Ф'ючерсні контракти не є обов'язковими для виконання, на відміну від форвардних і, як свідчить статистика, виконуються в умовах міжнародного ринку лише в 5% випадків.

Ф'ючерси надають учасникам ринку оперувати в умовах на­дійності укладених угод, високої ліквідності контрактів, але за обмеженого кола валют, які обмінюються одна на одну.

Опціон також є видом контракту, згідно з яким покупець має право протягом певного терміну або купити за фіксованою ціною певну суму іноземної валюти (опціон типу кол - саll), або продати її (опціон типу пут - риt). Власник опціону приймає рішення про те, скористатися чи ні наданим йому правом, залежно від динаміки валютних курсів. В усіх випадках ризик, якому піддається власник опціону, попередньо обмежений ціною опціо­ну, а виграш теоретично необмежений і на практиці буває до­сить значним. Хеджування методом опціонних угод відрізняєть­ся від операції форвард тим, що за банком зберігається право вибору, яке підвищує ефективність операції.

З опціоном можна здійснити такі види операцій: купівлю опціону на купівлю, продаж опціону на купівлю, купівлю опціо­ну на продаж, продаж опціону на продаж.

Опціони рut використовуються: для хеджування короткої ва­лютної позиції; якщо курс має тенденцію до підвищення; для перепродажу з метою отримання прибутку.

Опціони саll використовують: з метою хеджування довгої ва­лютної позиції; якщо курс має тенденцію до зниження; з метою хеджування очікуваних надходжень у валюті і продажу валюти.

Перевагою використання опціону є те, що його власник може уникнути збитків від різкої зміни валютних курсів, заздалегідь зафіксувавши для себе рівень обмінних курсів. Якщо ж різкої зміни не відбудеться, власник опціону може відмовитися від його виконання, а його максимальні витрати складуть суму, що дорів­нює премії, виплаченій за купівлю опціону.

Широкий вибір похідних фінансових інструментів на міжна­родних ринках дає змогу банкам знаходити найефективніші ком­бінації щодо здійснення валютних операцій та застосовувати до­сконалі методи управління валютною позицією з метою змен­шення валютного ризику. Для вітчизняних банків можливості щодо здійснення строкових валютних операцій на внутрішньому ринку неможливі, а на міжнародних ринках досить обмежені.

Як свідчить аналіз методів управління валютною позицією, світовій практиці відомо багато способів хеджування валютних ризиків. Залежно від умов, у яких працюють суб'єкти валютно­го ринку, та стратегії їх поведінки можливе застосування ними різного набору розглянутих напрямків управління валютною по­зицією. Вітчизняні банки за об'єктивних причин не можуть бути прикладом активних користувачів усього спектра методів, зок­рема, синтетичного управління валютною позицією. За таких умов банки здебільшого використовують стратегію непокриття ризику в межах встановлених Національним банком лімітів.

Контрольні запитання

1. Охарактеризуйте поняття, загальні принципи та цілі органі­зації управління активами й пасивами.

2. Які стратегії і моделі управління активами й пасивами банку ви знаєте?

3. Що таке процентний ризик банку?

4. Яким чином можна визначити чутливість банку до процент­ного ризику?

5. Які активи та зобов'язання банку чутливі до зміни процент­ної ставки на ринку?

6. Назвіть недоліки застосування геп-менеджменту.

7. Яким чином визначається розмір гепу? Які види гепу ви знаєте?

8. Охарактеризуйте методи управління гепом.

9. Яким чином здійснюється управління процентним ризиком на основі аналізу дюрації?

10. Яким чином використовується аналіз середньозважених строків погашення портфеля активів і пасивів для мінімізації про­центного ризику?

11 .Охарактеризуйте можливість використання позабалансових операцій для управління процентним ризиком.

1. Назвіть недоліки управління процентним ризиком на основі аналізу дюрації.

2. Які переваги синтетичного управління процентним ризиком ви знаєте?

3. Які основні завдання управління валютною позицією банку?

4. Що таке валютна позиція банку? Які існують види валютної позиції?

5. Назвіть наслідки зміни курсу при відкритій валютній позиції банку.

6. Як відбувається регулювання валютних операцій з боку дер­жави, зокрема, Національного банку України?

18.Охарактеризуйте методи натурального управління валютною позицією.

1. У чому полягає синтетичне управління валютною позицією банку?

2. Назвіть переваги і недоліки кожного з методів управління валютною позицією банку.

Тестові завдання

1. Незбалансоване за строками управління активами і пасивами обов'язково супроводжується:

а) зростанням ризиків;

б) зростанням доходів;

в) зниженням ризиків і зростанням доходів;

г) усе залежить від кон'юнктури ринку.

2. За позитивного дисбалансу активів та пасивів прибуток буде зростати, якщо:

а) ставки на ринку знизяться;

б) ставки на ринку зростуть;

в) ставки залишаться стабільними;

г) точно визначити неможливо.

3. Як вплине на маржу банку зміна ринкової ставки проценту за наявності негативного дисбалансу активів та пасивів:

а) маржа зросте;

б) маржа знизиться;

в) маржа не зміниться;

г) точно визначити неможливо?

4. Оберіть з переліку методи усунення позитивного дисбалансу:

а) збільшити обсяг довгострокових активів;

б) збільшити обсяг короткострокових активів;

в) збільшити обсяг короткострокових пасивів;

г) зменшити обсяг довгострокових пасивів;

д) зрівняти середньозважені строки погашення активів та пасивів.

5. У якому випадку для банку не існує загрози процентного ризику:

а) якщо в банку позитивний дисбаланс за сумами;

б) якщо в банку негативний дисбаланс за сумами;

в) якщо в банку нульовий дисбаланс за сумами.

6. Назвіть наслідки зниження курсу іноземної валюти при дов­гій відкритій валютній позиції:

а) отримання додаткових доходів;

б) отримання збитків;

в) зміна курсу іноземної валюти не впливає на фінансові результати діяльності банку.

7. Для якого виду валютної позиції валютний ризик майже від­сутній:

а) довгої відкритої валютної позиції;

б) короткої відкритої валютної позиції;

в) закритої валютної позиції;

г) вид валютної позиції не впливає на чутливість банку до валютного ризику?

8. Оберіть дії менеджера, що використовує метод випередження і відставання для управління валютною позицією, якщо прогно­зується зниження курсу іноземної валюти:

а) прискорення репатріації капіталу, прибутків та інших ко­штів;

б) сповільнення сплати основної суми боргу та відсотків в іноземній валюті;

в)дострокова оплата товарів та послуг;

г) сповільнення нарахування та сплати дивідендів в інозем­ній валюті;

д) прискорення строків конверсії іноземної валюти в націо­нальну валюту.

9. Оберіть з наведеного переліку метод натурального управління валютною позицією:

а) метод випередження та відставання;

б) короткий хедж ф'ючерсами;

в) довгий хедж форвардами;

г) правильні відповіді б) та в).

10. Довгий хедж форвардами використовується при управлінні валютною позицією, якщо:

а) у банку коротка відкрита валютна позиція і очікується підвищення курсу іноземної валюти;

б) у банку коротка відкрита валютна позиція і очікується зниження курсу іноземної валюти;

в) у банку довга відкрита валютна позиція і очікується зни­ження курсу іноземної валюти.