3. Драматичні і трагічні події в Югославії.

Місце і роль політичних лідерів у цьому процесі

Балкани завжди були особливим регіоном Європи. Бал< кани — місце, де виникали і йшли в небуття імперії, унікальний стик зразу трьох цивілізацій: католицької, православної, ісламської і вкрай складно< го черезсмужного етно< і конфесійнообщинного розселення⁶³.

У 1918 році на уламках Австро<Угорської імперії утворилося королів<

ство сербів, хорватів і словенців, яке в 1929 р. стало називатись Югославією.

На початку Другої світової війни Югославію окупувала фашистська Німеччина, розчленувавши її на ряд маріонеткових урядів і держав. Після вигнання фашистів зусиллями Йосипа Броз Тіто Установча скупщина в лис< топаді 1945 р. скасувала монархію і проголосила утворення Федеративної Народної Республіки Югославія (ФНРЮ). З прийняттям у 1963 році нової Конституції країна стала називатися Соціалістичною Федеративною Рес< публікою Югославія (СФРЮ). У її складі шість республік: Сербія, Хор< ватія, Боснія і Герцеговина, Словенія, Македонія, Чорногорія.

Після Першої і Другої світових воєн саме Югославія як держава мала відігравати і успішно відігравала роль стабілізатора етноконфесійної по< літичної ситуації на Балканах. Ця роль Югославії була зафіксована рішен< нями Ялтинської і Потсдамської конференцій.

У післявоєнний період Балкани залишалися в полі зору переможців. І виграв сутичку за вплив на Югославію — Захід. Саме Великобританія, Франція, а пізніше Сполучені Штати Америки, підтримуючи прагнення

_{246 ПОЛІТИКА В ОСОБАХІ VІ. Політичне лідерство на постсоціалістичному просторі... 247}

Ю. Б. Тіто (у вигляді концептуального оформлення і щедрого фінансуван<

ня), реалізували «ринковий соціалізм», віддаляючи тим самим Югосла< вію від Радянського Союзу і створюючи із неї показову «вітрину» ринко< вого шляху для інших соціалістичних країн. З середини 70<х рр. у Югославії все більшу роль починає відігравати Німеччина, і не в останню чергу через те, що Й. Б. Тіто прихильно ставився до нарощування прямих економічних зв’язків югославських республік саме з ФРН.

У 90<і роки всі східноєвропейські країни проводять реформи. В іншій

ситуації знаходиться Югославія. Криза Югославії наростала в міру за< гострення відносин державотворної національності — нації сербів і їх рес< публіки з іншими народами і їх державами, утвореними в рамках СФРЮ і самої Сербії.

Першим актом розпаду Югославії стало наприкінці 80<х років загост< рення відносин у Косово. Саме події у Косово дали змогу Слободану Міло< шевичу, до того непохитного комуніста, продовжувача кращих традицій тітовської Югославії, розпочати свою політичну кампанію, яка ґрунтува< лася на сербському етнічному націоналізмі, виступити головним захис< ником національної сербської ідеї, об’єднувачем усіх сербів.

У Республіці Словенія обраний на багатопартійній основі парламент

2 липня 1990 р. прийняв Декларацію про суверенітет республіки, а 25 черв<

ня 1991 р. Словенія проголосила незалежність.

Словенія за формою державного правління — президентсько<парламент< ська республіка. Президент є главою держави і обирається безпосередньо населенням на п’ятирічний термін. У компетенції Президента оголошу< вати вибори до Скупщини; обнародувати закони; призначати державних посадових осіб згідно з законом; виконувати інші обов’язки, що визначені Конституцією. Президент — Головнокомандувач Збройних Сил Словенії⁶⁴.

22 квітня 1992 р. Президентом Словенії став Мілан Кучан.

Кучан Мілан — політичний портрет.Народився в 1941 році в учи< тельській сім’ї. Батько, який брав участь у партизанському русі, був уби< тий фашистами. Після закінчення університету — Президент Спілки мо< лоді Словенії, член секретаріату ЦК Союзу комуністів Словенії (кінець

60<х — початок 70<х років). У 1978 –1980 рр. — Голова парламенту Сло< венії, пізніше — представник Республіки Словенія в Президії ЦК СК Юго< славії. У 1986 р. обирається Головою ЦК СК Словенії. У 1990 р. був обра< ний Головою Президії Словенії, тоді ще республіки в складі СФРЮ. Мілан Кучан підтримав відділення Словенії від Югославії, засудив воєнні дії Югославської народної армії проти республіки. В 1992 р. був обраний Пре< зидентом Республіки Словенія, в 1997 р. переобраний на цю посаду⁶⁵.

Законодавчу владу в Республіці Словенія представляє Скупщина в складі

90 депутатів, які обираються терміном на чотири роки. Національна Рада представляє соціальні, економічні, професійні та місцеві інтереси. На< ціональна Рада складається з 40 радників, кожен із них обирається на

п’ятирічний термін. Центральну виконавчу владу уособлює уряд на чолі

з прем’єр<міністром⁶⁶.

У грудні 2002 р. Президентом Республіки Словенія на наступні п’ять років став Янез Дроновшек.

2 квітня 2004 р. Словенія стала членом НАТО, а 1 травня того ж року, членом Європейського Союзу.

У Хорватії на виборах у парламент у 1990 р. перемогло Хорватське де<

мократичне співтовариство.

Хорватія виходила із «спільного дому» через тривалу й жорстоку війну, яка загальмувала як розвиток країни, так і її рух у європейські та євроат< лантичні структури.

За формою державного правління Хорватія є парламентсько<президент<

ською республікою. Після проголошення незалежності Хорватії першим Президентом країни став Франьо Туджман. Був переобраний на цю поса< ду в 1992 р., а на третій термін — у 1997 р.

Туджман Франьо — політичний портрет. Народився в 1922 році в заможній

селянській родині. Під час Другої світової війни брав участь у партизансько< му русі, дослужився до комісара бригади. Після війни став наймолодшим ге< нералом в Югославській народній армії. Після відставки захопився історією, пропагував націоналістичні погляди, був виключений із комуністичної партії, двічі попадав у в’язницю з цього приводу. Як президент Ф. Туджман встано< вив жорсткий авторитарний режим. Однак серед громадян країни Ф. Тудж< ман набув слави фундатора незалежності Хорватської держави, а в пресі його називали навіть «великим рулівним» і «героєм всіх героїв»⁶⁷.

Сабор Республіки Хорватія є органом обраних народом представників, що наділений у Республіці Хорватія законодавчою владою і складається з Палати представників і Палати провінцій. Парламент обирається на чо< тири роки. Президент Республіки Хорватія є главою держави, представ< ляє державу як у її межах, так і поза ними. Він є гарантом додержання Конституції, забезпечення територіальної цілісності та єдності Республі< ки і незалежного функціонування державної влади. Уряд Республіки Хор< ватія здійснює виконавчу владу відповідно до Конституції та законів. Склад уряду призначає президент і він затверджує парламент⁶⁸.

7 лютого 2000 р. Президентом Хорватії терміном на 5 років обраний

Стіпе Месич. Після парламентських виборів у листопаді 2003 р. Прези< дент Стіпе Месич доручив сформувати уряд Іво Сагадеру, лідеру Націо< налістичного Хорватського союзу. В січні 2005 р. Стіпе Месич переобра< ний Президентом Хорватії на другий п’ятирічний термін.

У Республіці Македонія на виборах до місцевого парламенту в 1990 р. перемогла Демократична партія македонської національної єдності. Рік по тому, 21 листопада 1991 року, прийняла нову Конституцію, яка прого< лосила Республіку Македонію суверенною самостійною демократичною і соціальною державою.

_{248 ПОЛІТИКА В ОСОБАХІ VІ. Політичне лідерство на постсоціалістичному просторі... 249}

Найвищим законодавчим органом країни є однопалатні збори (парла<

мент), 120 представників якого обираються терміном на 4 роки. Збори Рес< публіки Македонія приймають та змінюють Конституцію; затверджують бюджет та баланс платежів Республіки; оголошують референдум; обира< ють уряд республіки; обирають суддів Конституційного Суду; проводять іншу діяльність згідно з Конституцією. Главою держави є президент краї< ни, який обирається на п’ятирічний термін під час загальних виборів і не може обіймати цю посаду більше двох термінів поспіль. Глава держави представляє Республіку за кордоном, відповідає за проведення зовніш< ньої політики держави. Президент Республіки є Головнокомандуючим Збройних Сил Македонії⁶⁹. Першим президентом Македонії у січні 1992 р. став комуністичний функціонер, який працював ще з Й.Броз Тіто, Кіро Глі< горов. 14 листопада 1999 р. терміном на п’ять років Президентом Македо< нії обрано Бориса Трайковського.

Трайковський Борис — політичний портрет. Народився у 1956 році. За< кінчив юридичний факультет університету Св. Кирила і Мефодія в Скоп’є. Тривалий час працював за фахом. У 1997 р. стає радником мера Скоп’є, потім заступником міністра закордонних справ. У 1999 р. обирається Пре< зидентом Македонії⁷⁰. Трагічно загинув навесні 2004 р.

Президентом Македонії 14 квітня 2004 року обрано Бранка Црвен<

ковського, який свого часу очолював уряд країни.

На нинішньому етапі Македонія переживає ті ж труднощі, що й інші постсоціалістичні країни. Але її становище утруднюється економічною відсталістю і внутрішньополітичною напругою внаслідок постійних міжет< нічних чвар.

У Республіці Боснія і Герцеговина основну перемогу на виборах до

місцевого парламенту у 1990 р. здобула мусульманська Партія демокра< тичних дій. До парламенту пройшли також Сербська демократична партія і Хорватська демократична співдружність. У жовтні 1991 р. мусульманські і хорватські депутати Скупщини прийняли Меморандум про суверенітет республіки. У відповідь місцеві серби створили свою Скупщину, а коли незалежність Боснії і Герцеговини визнали країни ЄС, США і Росія, Серб< ська община оголосила про створення Сербської Республіки Боснії.

Протистояння переросло у збройний конфлікт. Громадянська війна

(1992–1995 рр.) завдала республіці серйозних народногосподарських збитків.

Ізетбегович Алія — політичний портрет. Народився в 1925 році. З усіх лідерів держав і державних об’єднань, що виникли на території колиш< ньої Югославії, тільки він ніколи не був комуністом. У роки Другої світо< вої війни молодий Алія співробітничав з німцями. Після закінчення війни був засуджений на три роки як військовий злочинець, а в 1983 р. засуджений на 14 років за прагнення створити ісламську державу в Боснії. У 1990 р. А. Ізетбегович вийшов на волю і став Головою Президії Боснії і Герцеговини.

Керував боснійськими мусульманами під час боснійської війни. Після Дей<

тонських угод зберіг посаду Голови Президії БІГ, а в 2000 р. добровільно пішов у відставку⁷¹.

14 березня 2002 р. Президент Югославії В.Коштуніца, Президент Чор<

ногорії М. Джуканович, а також Х.Солана від ЄС підписали угоду про основу переустрою відносин між двома, що входять в державу, республі< ками. Відповідно до цієї угоди нове державне утворення дістало назву Скупщина. Спільними органами будуть — однопалатний парламент (скуп< щина), президент, уряд (Рада міністрів) і суд. На три роки вводиться мо< раторій на проведення референдуму про самостійність.

Боснія і Герцеговина — конфедеративна держава. Форма державного правління — президентсько<парламентська республіка. На чолі держави — Голова колективної президенції, що складається з представників трьох ет< нічних громад. Ротація Голови відбувається кожні 8 місяців. Національна асамблея (парламент) складається з Палати представників (по 14 депу< татів від кожної етнічної громади) та Палати народів (по 5 депутатів від кожної етнічної громади).

Зовнішньополітичні зв’язки визначаються спеціальним документом

«Базові принципи зовнішньої політики і діяльності Боснії і Герцеговини», відповідно до якого зусилля країни сконцентровані на реалізації Дейтон< ських угод 1995 року, взаємодії з міжнародним співтовариством, стабілі< зації ситуації у регіонах колишньої Югославії.

27 квітня 1992 р. була утворена нова (третя) Союзна Республіка Юго< славія, куди ввійшли дві колишні республіки СФРЮ: Сербія і Чорного< рія і два автономні краї — Воєводина, Косово і Метохія.

Главою Союзної Республіки Югославія є Президент, який обирається

прямими всенародними виборами терміном на чотири роки. Президент СРЮ представляє союзну державу всередині країни і за кордоном. Вико< навча влада належить союзному уряду⁷².

У вересні 1991р. міжнародне співтовариство (ЄС та НАТО) намагаєть<

ся переконати колишні югославські республіки прямувати до конфеде< рації нового типу, на що не погодились ані Сербія, ані Чорногорія, які на< магалися зберегти федеративну державу, ані Хорватія та Словенія, які послідовно прагнули до незалежності. Зрештою міжнародне співтовари< ство визначилося на користь Хорватії та Словенії, визнавши їх неза< лежність та державний суверенітет і поклавши відповідальність за еска< лацію насильства у колишній Югославії на Сербію. Таким чином, міжнародне співтовариство остаточно виступило на боці республік<країн, які пішли шляхом відокремлення від Югославії, активно включилось у її розчленування. Зокрема, застосовано економічні санкції до СРЮ, до скла< ду якої ввійшли Сербія і Чорногорія.

У листопаді 1995 р. у Дейтоні (військова база США) Президент Сербії

Слободан Мілошевич, Президент Хорватії Франьо Туджман, Президент

_{250 ПОЛІТИКА В ОСОБАХІ VІ. Політичне лідерство на постсоціалістичному просторі... 251}

Боснії і Герцеговини Алія Ізетбегович за участю Президента США Білла

Клінтона парафували угоду про припинення військових дій на території колишньої Югославії, пізніше ця угода була підписана в Парижі, знято економічні санкції проти Сербії та інших республік.

Події кінця 1996 — початку 1997 рр., пов’язані зі спробою владних структур Сербії сфальсифікувати результати виборів до місцевих органів влади, стали причиною нової політичної кризи. Міжнародні експерти так оцінили становище, що склалося в цій країні: «Республіка переживає полі< тичну кризу і потребує політичних реформ, а Президент Мілошевич має поступитися демократичному тиску і відкрити реформи в системі»⁷³.

Мілошевич Слободан — політичний портрет.Народився в 1941 році. Його сім’я походила із Чорногорії. Уже у 18 років він вступає в Союз ко< муністів Югославії. Веде активну політичну діяльність. У 1987 р. стає ліде< ром сербських комуністів. Після «оксамитових революцій» у Східній Європі перейменував Комуністичну партію на Соціалістичну. Влітку і во< сени 1990 р. в Сербії і Чорногорії відбулися перші багатопартійні вибори. В Сербії перемогу здобула Соціалістична партія. Лідер соціалістів Слобо< дан Мілошевич обирається Головою Президії парламенту республіки. По< слідовно виступає за збереження жорстко<централізованої югославської федерації, а коли її розпад став доконаним фактом, постарався зберегти хоча б сербські землі⁷⁴. У липні 1997 р. Парламент СРЮ обирає Слобода< на Мілошевича Президентом Союзної Республіки Югославія. Несхваль< но до цієї події поставилися в Чорногорії і автономному краї Косово.

Передбачення підтвердилися трагічними подіями, пов’язаними з роз<

в’язанням багаторічного косовського конфлікту.

Косово перебувала у складі Сербії. Визначення Косово як автономно<

го краю, також як і Воєводини, дає Конституція СФРЮ 1974 р. У березні

1981 р. косовські албанці ініціювали безпорядки, вимагаючи надати краю статусу союзної республіки.

На противагу Белграду косовські албанці обрали свого Президента, пар<

ламент, сформували крайовий уряд.

24 березня 1999 р. Генеральний секретар НАТО Хав’єр Солана віддає наказ Головнокомандувачу сил НАТО у Європі розпочати військову опе< рацію проти Союзної Республіки Югославії.

НАТО шляхом проведення повітряно<морської наступальної операції добилась капітуляції керівництва СРЮ в Косово на умовах, висунутих альянсом перед війною. Війська СРЮ виведені з Косова і Метохії. Однак при цьому основне політичне завдання, що декларувалося — запобігання гуманітарній катастрофі у провінції — не тільки не було виконане, але й загострилося. Косовська проблема перейшла у XXI ст. з туманною пер< спективою на розумне розв’язання найближчими роками.

Усі країни Балканського регіону прагнуть інтегруватися в Європей<

ський Союз⁷⁵. Членом ЄС є Словенія. Країнами<кандидатами на вступ

в Європейський Союз є Хорватія, Македонія, а потенційними кандидата<

ми на приєднання до ЄС — Сербія, Чорногорія, Боснія і Герцеговина.

Як уже зазначалось, історично Балкани були ареною геополітичних, економічних, релігійних зіткнень великих держав. Унаслідок черезсмуж< кового проживання народів на цій території мир на Балканах був можли< вим тільки в тому разі, якщо якась велика держава виконувала обов’язки третейського судді і наводила розумний порядок. Такі функції виконува< ли Османська імперія, Австро<Угорщина, Франція, Росія. Пізніше це на< магався робити Радянський Союз. У 1995 р. добровільно на себе це зобов’я< зання взяли Сполучені Штати Америки та Європейський Союз. Проте внутрішньої рівноваги балканським народам не вдається досягти до сьо< годнішнього моменту.

Література до розділу VІ

¹ Див.: Політологічний енциклопедичний словник / За ред. Ю. С. Шемшученка, В. Д. Бабкіна, В. П. Горбатенка. — 2<е вид., доп. і перероб. — К., С. 309–310.

² Див.: Там само.

³ Див.: Врублевський В. Портрет президентів в оправі історії. До річниці «режим<

ної перезміни» // День. — 2005. — 9 грудня.

⁴ Див.: Юлія Тимошенко — Прем’єр<міністр України // Урядовий кур’єр. — 2007. —

19 грудня.

⁵ Див.: Конституції нових держав Європи та Азії. — К., 1996. — С.404, 408, 425.

⁶ Цит. за: Сюндюков И. Специалист по общению с людьми. Штрихи к полити<

ческой биографии Владимира Путина // День. — 2005. — 26 января.

⁷ Батенко Т. Королі СНД: Портрети дванадцяти президентів (тенденції та зако<

номірності розвитку в пострадянському просторі. — Львів, 2000. — С.105.

⁸ Морызек Г. Лукашенко останется, но скоро уйдет // День. — 2006. — 28 марта.

⁹ Див.: Конституції нових держав Європи та Азії. — С. 192, 212.

¹⁰ Див.: Карабан Д. Приднестровье от Воронина // Кіевский телеграфъ. — 2003. —

4–10 апреля.

¹¹ Див.: Новые конституции стран СНГ и Балтии. — С. 227, 237.

¹² Див.: Батенко Т. Королі СНД: Портрети дванадцяти президентів. — С. 114–

118.

¹³ Цит. за: Жумабаев А. Казахстанский путь // Столичные новости. — 2007. — 30

октября — 5 ноября.

¹⁴ Див.: Щенников В. Политический портрет. Президент Узбекистана Ислам Ка<

римов // Азия и Африка сегодня. — 1995. — № 9. — С. 6–7.

¹⁵ Див.: Новые конституции стран СНГ и Балтии. — С. 450, 462.

¹⁶ Жлуктенко В. Андижан і кара. Захід посилює тиск на узбецьку владу // День. —

2005. — 6 жовтня.

¹⁷ Див.: Батенко Т. Королі СНД… — С. 128.

¹⁸ Див.: Конституция Турменистана. — Ашхабад, 1996. — С. 450, 462.

¹⁹ Див.: Конституция Кыргызской Республики. — Бишкек, 1996. — С. 56–58.

²⁰ Див.: Батенко Т. Королі СНД… — С. 29.

_{252 ПОЛІТИКА В ОСОБАХІ VІ. Політичне лідерство на постсоціалістичному просторі... 253}

²¹ Див.: Швец С. Кыргызский характер революции. Роза Отунбаева: Мы полны

решимости работать // День. — 2005. — 26 июля.

²² Див.: Новые конституции стран СНГ и Балтии. — С. 400, 409.

²³ Див.: Батенко Т. Королі СНД… — С. 182–185.

²⁴ Див.: Украинская советская энциклопедия. — К., 1985. — Т. 12. — С. 320.

²⁵ Новые конституции СНГ и Балтии. — С. 175, 177.

²⁶ Див.: Худашвили Н. Саакашвили урезал свой срок // День. — 2007. — 10 ноября.

²⁷ Див.: Хуцушвили И. Блицкрит Саакашвили или «замыленные вопросы» гру<

зинских выборов» // День. — 2008. — 15 января.

²⁸ Див.: Гулиев А. «Мастер власти». Азербайджанский народ в свое время выбрал

Гейдара Алиева // Кіевский телеграфъ. — 2008. — 16–22 мая.

²⁹ Див.: Новые конституции стран СНГ и Балтии. — С. 56, 73.

³⁰ Цит. за: Денисенко Л. Войны с Арменией не будет, но Азербайджан все рано завоюет Карабах // 2000. — 2008. — 11 апреля.

³¹ Див.: Новые конституции стран СНГ и Балтии. — С. 105, 113.

³² Див.: Там само. — С. 51, 66.

³³ Див.: Там само. — С. 40, 42–43.

³⁴ Див.: Там само. — С. 2, 18.

³⁵ Цит. за: Шевчук І. Україна — Естонія: взаємна політична підтримка // Україна.

Європа. Світ. — 1996. — 13–18 травня.

³⁶ Томас Фендрик Ильвес: соотечественников в Эстонии у России нет // День. —

2006. — 7 ноября.

³⁷ Див.: Міністр Естонії за заборону радянської та нацистськох символіки // День. —

2008. — 20 червня.

³⁸ Див.: Республика Албания // Центральноевропейские страны на рубеже ХХ– XXI вв. Аспект общественно<политического развития. Историко<политологи< ческий справочник. — М., 2003. — С. 14–31.

³⁹ Див.: Там само. — С. 19 –20.

⁴⁰ Див.: Конституція Республіки Угорщина // Конституції нових держав Євро<

пи та Азії. — К., 1996. — С. 311–322.

⁴¹ Див.: Ткач Д.І. Сучасна Угорщина в контексті суспільних трансформацій: Монографія / Ін<т політ. і етнонац. дослідж. НАН України. — К., 2004. — С. 121–123.

⁴² Ференц Дьюрчань: «Для наших отношений очень важны экономика, экономи<

ка и еще раз экономика // Зеркало недели. — 2005. — 12 февраля.

⁴³ Див.: Сагайдачниый Н. Венгрия: Бой за демократию // Зеркало недели. — 2006. —

7 октября.

⁴⁴ Див.: Dalos G. Die letzte Нauch der Ara Antall // Eurоpaische Rundschan. — 1994. —

№ 2. — S. 90–91.

⁴⁵ Див.: Конституція Чеської Республіки з 16 грудня 1992 року // Конституції нових держав Європи та Азії. — С. 488–502.

⁴⁶ Цит. за: Рудич Ф. М. Много ли власти нужно власти? (Украина в контексте трансформации полит. систем в странах СНГ и Балтии, Центр. и Вост. Евро< пы): Учеб. пособие для студентов высш. учеб. заведений. — 2<е изд., перераб. и доп. — К., 1999. — С. 119.

⁴⁷ Klaus V. Die Tschechische Republik und die Integration Europas // Europaische

Rundschau. — 1994. — № 3. — S. 5.

⁴⁸ Див. про це детальніше: Политический портрет президента<драматурга Вацлава

Гавела // Политические лидеры и стратегии реформ в Восточной Европе. — М.,

2003. — С. 130–168.

⁴⁹ Див.: Друзенко Г. Сто на сто по<чешски // Зеркало недели. — 2006. — 14 октября.

⁵⁰ Див.: Арефьев А. Выборы президента Чехи: «красные» интриги, боевые патро<

ны и радар // 2000. — 2008. — 22 февраля.

⁵¹ Див.: Конституція Словацької Республіки з 1 вересня 1992 року // Консти<

туції нових держав Європи та Азії. — С. 463–480.

⁵² Цит. за: Савцов В. Вибори минули, проблеми залишилися // Голос України. —

1994. — 12 жовтня.

⁵³ Див.: Словацкая республика // Центральноевропейские страны на рубеже ХХ– XXI вв. Аспекты общественно<политического развития. Историко<политичес< кий справочник. — М., 2003. — С. 157–158.

⁵⁴ Див.: Конституція Республіки Болгарія. Прийнята Великими Народними Збо<

рами 12 липня 1993 // Конституції нових держав Європи та Азії. — С. 132–152.

⁵⁵ Див. про це: Бурдяк В. І. Республіка Болгарія на зламі епох: політична транс<

формація суспільства. — Чернівці: Рута, 2004. — С. 494.

⁵⁶ Див.: Конституция Республики Польша от 2 апреля 1997 г. // Конституцион<

ное (государственное) право зарубежных стран. Учебник: В 4<х т. — Т. 3. — М.,

1998. — С. 685.

⁵⁷ Див. про це детальніше: Локошина Л. С. Александр Квасневский — президент всех поляков // Политические лидеры и стратеги реформ в Восточной Евро< пе. — М., 2003. — С. 44–75.

⁵⁸ Цит. за: Шконда І. Україна і Польща: крок до злагоди і примирення // Україна.

Європа. Світ. — 1995. — 8–15 лютого.

⁵⁹ Див.: Силина Т. Польша: проблемы из области морали и психологии // Зерка<

ло недели. — 2006. — 7 октября.

⁶⁰ Див.: Михайленко М. Здравствуй Європа: поляки выбрали германо — и русо<

фильское правительство Качинских // 2000. — 2007. — 26 октября — 1 ноября.

⁶¹ Див.: Роман П. «Операція «Жовтий шлейф», або Останній час диктатора Ніко<

лає Чаушеску // Україна. Європа. Світ. — 1995. — 8–15 лютого.

⁶² Див. про це детальніше: Биткова Т.Г. Политические лидеры и их роль в преоб< разовании румынского общества // Политические лидеры и стратеги реформ в Восточной Европе. — М., 2003. — С. 111–120.

⁶³ Див.: Рудич Ф. М. Порівняльна політологія: Навч. посіб. — К.: МАУП, 2006. —

С. 121–123.

⁶⁴ Див.: Конституція Республіки Словенія. 23 грудня 1998 року // Конституції нових держав Європи і Азії. — С. 280–289.

⁶⁵ Див.: Словения: Republika Sloveniya // Центральноевропейские страны на ру< беже XX–XXI вв. Аспекты общественно<политического развития. Историко< политологический справочник. — М., 2003. — С. 185.

⁶⁶ Див.: Конституція Республіки Словенія... С. 282–283, 286–290.

⁶⁷ Див.: Хорватия. Republika Hrvatska // Центральноевропейские страны на ру< беже XX–XXI вв. Аспекти общественно<политического развития. Историко< политологический справочник. — С. 194.

⁶⁸ Див.: Конституція Республіки Хорватія. Загреб, 22 грудня 1990 року // Консти<

туції нових держав Європи і Азії. — К.: Вид<во «Право», 1996. — С. 387, 392, 395.

_{254 ПОЛІТИКА В ОСОБАХІ}

⁶⁹ Див.: Конституція Республіки Македонія. Скоп’є, 17 листопада 1991 року //

Конституції нових держав Європи і Азії. — К.: Вид<во «Право», 1996. — С. 171–

173, 176–183.

_VІІ

ПОЛІТИЧНІ ЛІДЕРИ КРАЇН СНД І БАЛТІЇ: ЗАГАЛЬНЕ Й ОСОБЛИВЕ

^{70 Див.: Бывшая Югославская Республика Македония // Центральноевропейские}

страны на рубеже XX–XXI вв. Аспекты общественно<политического развития. Историко<политологический справочник. — С. 247.

⁷¹ Див.: Босния и Герцеговина // Центральноевропейские страны на рубеже XX– XXI вв. Аспекты общественно<политического развития. Историко<политоло< гический справочник. — М., 2003. — С. 205.

⁷² Див.: Союзная Республика Югославия // Центральноевропейские страны на

рубеже XX–XXI вв. Аспекты общественно<политического развития. Историко<

политологический справочник. — М, 2003. — С. 221–223.

⁷³ Нефедов В. Бескровность сербской революции гарантируют ведущие страны мира // Зеркало недели. — 1996. — 21 декабря.

⁷⁴ Див.: Союзная Республика Югославия // Центральноевропейские страны на рубеже XX–XXI вв. Аспекты общественно<политического развития. Историко< политологический справочник. — С. 227–228.

⁷⁵ Див.: Галай А. Балканская перспектива. ЕС поощряет и выдвигает условия стра<

нам региона // День. — 2007. — 9 ноября.

Аналізуючи підсумки реформ початку 90<х рр., російський соціолог Ю. Левада зазначив, що «в цілому у 90<і рр. «проста людина» не стала жити краще, але стала жити по<іншому, оскільки була змушена крок за кроком пристосовуватися до нової історичної реальності… Змушене при< стосування до ринку само по собі не закріплює та не породжує суспільні стандарти демократичного устрою. В реальному житті у 90<х рр., відбуло< ся «лояльне» відчуження «суспільної людини» від держави, влади, по< літики»¹. На нашу думку, ці слова абсолютно точно передають доміную< чий психологічний стан населення не лише в Росії, а й решті країн СНД. Констатуючи діагноз «політичного відчуження», слід визнати, що без по< долання настрою апатії населення щодо майбутнього країни не можливе успішне здійснення великих національних модернізаційних проектів, які мають місце на пострадянському просторі. В усякому разі у 2006 році Нобелівську премію з економіки було присуджено американському еко< номісту Едмунду Фелпсу за його роботи 1960–1970<х рр., в яких науко< вцю вдалося довести, що суб’єктивні настрої індивідів впливають в т. ч. і на економічну політику держави. Фактично, мова йде про те, що якщо керівництво країни веде зрозумілу політику і надає населенню чітко ар< тикульовані імпульси щодо майбутнього, то така психологічна стратегія може з часом дати сенергетичний ефект у вигляді реально позитивних еко$ номічних результатів. Провідну ж роль у генеруванні суспільного опти< мізму та соціальної енергії мають відігравати політичні лідери.

На нашу думку, дефіцит політичних лідерів на пострадянському про< сторі, які б були здатні наполягти на розробці довгострокової, прозорої модернізаційної програми, проводити адекватну та збалансовану політи< ку з реалізації модернізаційних реформ; генерувати позитивні мессиджи соціуму — одна із причин, яка зумовила дуже специфічну форму транзит< них перетворень, т.зв. «пострадянського транзиту».

_{256 ПОЛІТИКА В ОСОБАХІ VІІ. Політичні лідери країн СНД і Балтії: загальне й особливе 257}

1. Росія, Білорусь, Молдова та Україна:

політичне лідерство в умовах модернізації

Правові (конституційні) функції президентів автоматично робили на початку — в середині 90<х рр. ХХ ст. голів держав і в Російській Федерації, і в Білорусі, і в Молдові та в Україні центром політичних ре< жимів, головними політичними акторами в своїх країнах, а відповідно — формальними лідерами, що були змушені (відповідно до компетенції) інтегрувати суспільство, виконувати патронажні функції, ухвалювати оп< тимальні політичні рішення і т. д. Поступово політичний режим кожної з аналізованих країн набував своєї політичної специфіки. Наприклад, Білорусь і Росія поступово перетворилися на керовані демократію із гіперцентралізованою навколо президента системою влади. Різниця двох режимів полягає в тому, що в Білорусі централізація влади навколо Пре< зидента відбулася за рахунок порушення процедурних конституційних норм, а в Росії — без формального порушення правового поля країни. Молдова ж ще в середині 90<х відмовилась від моноцентричної владної моделі і почала дрейф в бік парламентаризму. Україна, яка досягла пев< них «успіхів» у розбудові моноцентричної влади у ХХ ст., лише в сере< дині 10<х р. ХХІ ст. почала рух до збалансованого розподілу влади між політичними акторами. Ми ж спробуємо пояснити, наскільки політич$ ним лідерам згаданих країн вдалося стати лідерами фактичними, внесок яких у політичну історію країни визнається як власним населенням, так і іноземними елітами.

Зазначимо, що у сучасному світі (за винятком ісламського фундамента<

лізму) фактично існують — по великому рахунку — два типи політичних систем. Це або реальні демократії, або «керовані/імітаційні» демократії, що ґрунтуються на режимі особистої влади президентів, закамуфльовані у правові та демократичні форми. Якщо Центральносхідноєвропейські країни (Польща, Чехія, Угорщина та інші) пішли шляхом створення реаль< них демократій, що зумовило коректне функціонування новостворених політичних режимів вже у другій половині 90<их рр. ХХ ст., то країни СНД обрали інший шлях. Зокрема в Росії, Білорусі, Молдові та Україні демокра< тичний концепт був взятий за базу при формуванні політичних каркасів, оскільки в сучасному світі демократична легитимізація стала єдино можли< вою формою влади, тому що в сучасному світі відсутні конкурентноздатні моделі суспільного устрою, альтернативні демократії. Російська Федерація була першою країною в СНД, де виникла система «безальтернативних» пре< зидентів, які використовували/використовують право та демократичні інститути переважно як камуфляж, за допомогою якого здійснюється пе< редача влади призначеним наступникам. Аналогічні «керовані демократії» із гіпертрофованим впливом президентів були створені у 90<их рр. мину< лого століття практично в усіх країнах СНД.

До основних факторів, що зумовили створення в 90<х рр. ХХ ст. в Біло<

русі, Молдові, Росії та Україні «керованих» демократій із гіперболізова<

ним впливом президента, можна віднести:

• відсутність тривалого досвіду демократичного будівництва;

• відсутність культурно близької країни із демократичною моделлю, на яку б на початку 90<х рр. минулого століття орієнтувалися Білорусь, Росія та Україна;

• поряд із розбудовою демократичних інститутів, країни вирішували

ще два дуже складних завдання — перехід від соціалістичної до ринкової економіки та перехід від імперії до сучасної європейської нації;

• відсутність повної ротації еліт.

Підкреслимо, що сьогодні політологи відносять сучасну Україну, ра< зом із Грузією та Киргизією, до тих країн, де режим «безальтернативних» президентів (лідерів) уже закінчив свій життєвий цикл). Більше того, шанси на перехід до реальної демократії всередині 90<х рр. минулого сто< ліття були найреальнішими, стверджують науковці, серед країн СНД саме в України та Білорусі, в яких відбулася мирна ротація влади. Але саме в цих країнах особистості Л. Кучми та О. Лукашенка зіграли без перебільшення визначальну роль у тому, щоб ця ротація на стала початком правової де< мократичної системи².

Борис Єльцин: втрачені можливості модернізації. Ретроспективний по< гляд у новітню (пострадянську) історію дозволяє визначити головні мо< дернізаційні виклики, що стояли перед Російською Федерацією, її елітою та лідерами на початку 90<х рр. XX століття, а саме:

• пошук акторів (політичних суб’єктів), які б були модераторами мо< дернізаційних процесів у РФ і склали б «порядок денний» для перетво< рень у Росії;

• формування нової політичної та нової бізнес<еліти;

• визначення форм — за результатами переговорів та досягнення кон< сенсусу в межах еліти та в межах суспільства — економічного, політично< го та соціального пострадянського існування країни;

• визначення нової форми геополітичної ідентичності в умовах при<

скорення глобалізаційних процесів;

• політична, економічна, етнонаціональна стабільність в країні. Визначальну роль як російської відповіді 90<х рр. ХХ ст. на модерні<

заційні виклики зіграла особистість Бориса Єльцина, оскільки в умовах

слабкості громадянського суспільства, нерозвинутості інститутів держа< ви, ослаблення ролі права як універсального регулятора суспільних цінно< стей консолідувати різні бюрократичні корпорації був здатний режим осо бистої влади національного лідера, якість якого не в останню чергу залежить від такої суб’єктивної характеристики, як особистість лідера.

Про сутність психотипу Єльцина написана велика кількість монографій,

тому дозволимо собі лише тезову замальовку найважливіших особистісних

_{258 ПОЛІТИКА В ОСОБАХІ VІІ. Політичні лідери країн СНД і Балтії: загальне й особливе 259}

характеристик першого російського Президента. Б. Єльцин народився в се<

лянській родині в с. Бутка. Отримане виховання та сформований у дитячі роки світогляд визначали культурний рівень та подальший спосіб життя Єльцина. Наприклад, за спогадами О. Коржакова, Єльцин не погано грав на ложках, і робив це навіть під час офіційних візитів³. Борис Єльцин не був випадковою людиною в російському політичному класі: він пройшов всі номенклатурні етапи КПРС перед тим, як переїхати працювати в Моск< ву із Свердловська, де він обіймав посаду першого секретаря обкому партії. Отже, як керівник, що пройшов усі етапи підготовки комуністичних кадрів, він абсорбував найважливіші риси, які були необхідні радянському керів< никові. Як правило, підкреслює його колишній охоронець, Єльцин пово< див себе як справжній партійний деспот. «Мені було ніяково слухати, — згадує Коржаков, — як на бюро Московського міському КПРС Ельцин, роблячи розгін керівнику за погану роботу, принижував його людську гідність. Лаяв, і чудово розумів, що принижений не може відповісти йому на рівних. Ця манера збереглась у Єльцина, коли він став Президентом»⁴. Водночас, Єльцин дозволяв своїм політичним опонентам, після перемоги над ними, повертатися у політику. Наприклад, О. Руцкому, який під час подій 1993 р. підтримав парламент, було дозволено стати губернатором Курської області. Частково це можна пояснити вихованням, а частково тим, що становлення Єльцина як партійного функціонера відбувалося у бреж< нєвські часи, коли вважалося моветоном забороняти члену партії, який допустив «помилку» і визнав це, далі обіймати керівну посаду. Він, за спо< гадами сучасників, був переконаним комуністом. Але в рамках цієї ідео$ логії він був, не виключено, найщирішою людиною (мається на увазі апарат ЦК КПРС — прим. авт.) і більше, ніж решта партійних босів, прагнув зміни$ ти життя на краще», — пише охоронець Єльцина у своїх мемуарах⁵. Ви< дається, саме перелічені вище чинники привели до того, що політична осо< бистість Президента Б. Єльцина поєднувала в собі дуалістичну боротьбу рис партійного функціонера та прихильника демократичних та лібераль< них перетворень. І сам факт існування при Єльцині свободи слова та пев< них ринкових перетворень свідчить про те, що в російському президенті саме демократ частіше отримував перемогу над партфункціонером.

Якщо повернутися до кар’єри, то в Москві кар’єра Єльцина розвивала<

ся швидкими темпами: декілька місяців працював завідувачем відділу бу< дівництва ЦК КПРС, потім — секретарем ЦК КПРС, далі — першим сек< ретарем Московського міського комітету КПРС. Голова охорони Єльцина О. Коржаков, що обіймав цю посаду до 1996 р., підкреслював, що попер< вах Єльцин Горбачова «обожнював»⁶. «У нього (Єльцина — прим. авт.) був з Генеральним секретарем прямий зв’язок. Спочатку Михайло Сер< гійович телефонував часто. Але з часом дзвінки ставали щораз рідшими. Потім був конфлікт з Горбачовим, відставка з посади першого секретаря Московського міського комітету КПРС, виступ на ХIX партконференції,

Перший з’їзд народних депутатів СРСР, ДКЧП, розвал СРСР, початок

діяльності Б. Єльцина на посаді Президента Російської Федерації. «Бо< рис, ти не правий!» — ця фраза<зверення до Б. Єльцина увійшла в антоло< гію радянської політичної думки, так само як намір М. Хрущова показати

«кузькіну мать», і емпіричне розуміння Й.Сталіним того, «що жити стало краще, жити стало веселіше». Сьогодні вже лише фахівці пам’ятають, що з цією фразою до Б. Єльцина звернувся під час проведення ХIX загально< союзної партконференції у 1988 р. член Політбюро ЦК КПРС Єгор Ліга< чов. Втім, на думку російського аналітика В. Третякова, саме з цієї парт< конференції Єльцина слід вважати реальним претендентом на владу в країні⁷. От найбільш резонансні фрагменти виступу Єльцина на згаданій конференції: «Не буде втілюватись у життя ленінська теза «Вся влада — Радам» при такому великому партійному апараті. Пропоную скоротити апарат в обкомах в 2–3 рази, в ЦК — в 6–10 разів… Я, наприклад, знаю, скільки перераховується мільйонів карбованців ЦК від Московської міської та Свердловської обласної партійних організацій. Але на що вони витрача< ються — не знаю…»⁸. На думку Третякова, Борис Єльцин вийшов з залу, де відбувалася партійна конференція, героєм. «Через кілька днів (після закін< чення партійного форуму — прим. авт.) до Єльцина почали надходити мішками листи з усієї країни. Листи<підтримки, листи<вимоги — продов< жувати боротьбу… Єльцин отримав … карт$бланш від народу на будь$які дії»⁹.

Переважна більшість як опонентів, так і апологетів Єльцина визнають,

що як діяч національного масштабу, він був політиком неординарним і над< звичайно амбітним. Практично так само однозначно, аналізуючи резуль< тати політичних та соціально<економічних рухів кінця ХХ ст., фахівці при< ходять до висновку, що майже за десять років перебування Б. М. Єльцина при владі в Російській Федерації було створено в економіці — «олігархічний капіталізм», існуючий за рахунок використання олігархами доступу до над$ прибутків від сировинної державної ренти, в політиці — т.зв. «президен$ тську демократію» або «ілюзорну демократію» (із гіперболізованим впли$ вом президента на діяльність решти інститутів політичної системи Росії), що співіснували поряд із розбалансованим владним механізмом та децент< ралізаційними тенденціями у взаєминах «Центр<Регіони». Отже, такою стала фактична відповідь Росії доби Б. Єльцина на модернізаційні викли< ки початку 90<х рр. минулого століття. Саме такий розвиток політичного режиму Єльцина був спрогнозований дослідниками в середині 90<х рр. минулого століття, коли стало зрозуміло, що політикум не генерує, а полі< тичний лідер, не в змозі стимулювати політикум шукати відповіді на магі< стральні виклики модернізації, що окреслені вище.

Логічним є пошук відповіді на питання, а чим був зумовлений саме та<

кий підсумок перебування Єльцина при владі?

Встановлення режиму особистої влади російського лідера із керова<

ною демократією та олігархічним капіталізмом зумовлено цілою низкою

_{260 ПОЛІТИКА В ОСОБАХІ VІІ. Політичні лідери країн СНД і Балтії: загальне й особливе 261}

специфічних об’єктивних факторів (окрім особистісного чинника самого

Єльцина), серед яких:

• слабке громадянське суспільство, яке формувалося «згори» (владою), що так і не стало запорукою модернізації;

• остаточно не сформовані державні інституції, що змушувало Єльцина як «істоту політичну» (політик, який бажає залишатися при владі у будь<який спосіб) зберігати владу через делегування частини повноважень держави іншим суб’єктам (губернаторам, олігархам,

«родині»);

• відсутність глобальної зміни еліт. Незважаючи на прихід до влади у перший термін президентства Єльцина до політичної еліти нових лю< дей (Гайдар, Чубайс, Попов, Собчак та інших), підґрунтям формування

«нової» управлінської та бізнес<еліти залишалася партійно<радянська но<

менклатура;

• прискорений процес формування нової російської еліти. Російська вла< да (центром якої безперечно був президент Б. Єльцин) дозволила «новій» російській еліті замість вироблення стратегії подальшого розвитку краї< ни сконцентруватися на процесі формування капіталів. До певної міри таку ситуацію можна пояснити прагненням російської влади якнайшвидше створити в країні національну бізнес<еліту, для визнання якої бізнес<елі< тами «Старого Світу» необхідною умовою є факт існування капіталу. У той же час, частина російських дослідників стверджує, що гальмування ринкових та політичних реформ було зумовлено прагненням пострадян< ської управлінської (бюрократичної) еліти пристосувати нові економічні взаємини (ринок) до напівмодернізованої економіки (незавершена при< ватизація, неврегульовані питання законодавчого регулювання прав на власність та решта);

• падіння темпів економічного зростання російської економіки, зумов<

лене зниженням світових цін на нафту, доходи від продажу якої форму< ють мажоритарну частину надходжень державного бюджету Російської Федерації

Негативні процеси в російській економіці (падіння темпів зростання

ВНП, падіння рівня життя переважної більшості росіян); формування у Російській Федерації у 90$х рр. ХХ ст. перехідного суспільства із елемен$ тами економічного і політичного плюралізму та ознаками політичної, со$ ціальної та економічної стагнації — такі результати отримала Російська Федерація за часів перебування при владі Бориса Єльцина. Вже на заключній стадії правління Єльцина стало цілком очевидною збудована ним недолу< га владна конструкція. Єльцинський метод збереження влади за рахунок роздання політичних ресурсів і постійного політичного торгу поступово підривав підґрунтя і без того ослабленої держави. На думку дослідників, продовження розвитку країни за таким сценарієм мало б призвести до само$ аннігіляції влади¹⁰.

Деградація за часів президентства Єльцина недорозвинутих демокра<

тичних інститутів, їх використання великим бізнесом об’єктивно усклад< нювали вибір більшості росіян на користь інституційної демократії. Втім цікаво, що нові еліти (складний симбіоз бюрократії та бізнеселіти) проде< монстрували прагнення до блокування реформ, оскільки подальше рефор< мування економіки призвело б до руйнування клієнтських взаємин між, з одного боку, державним бюджетом та державною власністю, з іншого — бізнесменами. Зазначимо, що і середній клас, розміщений переважно у ве< ликих містах та створений бізнес<елітою за рахунок надходжень від вико< ристання державної ренти, також не був готовий на 100 % підтримати по< глиблення модернізації. В усякому разі, про це свідчив супротив саме з боку російського середнього класу спробі провести податкову реформу і легалізувати надходження.

Путін: державний капіталізм та «керована демократія» — основні ідео$

логеми російського транзиту. Початок президентства Володимира Путіна пов’язаний із початком періоду стабілізації в Росії, запит на яку існував як з боку еліт, втомлених непрогнозованою політикою його попередника, так і з боку переважної більшості населення, втомленого боротьбою за елементарне виживання в умовах нової економічної дійсності. Нові бізнес<еліти, створені в тепличних умовах за безпосередньої участі вла< ди, сприймали стабільність як збереження статус<кво у взаєминах влади та великого бізнесу, що дозволяло б російським олігархам зберігати до< мінуючу роль як в російській економіці, так і в політиці. Населення по< в’язувало із стабільністю відсутність негативних змін (на взірець економіч< ного обвалу 1998 року). Консолідований запит суспільства на «стабілізацію» обумовив головні завдання, які постали перед новим російським лідером на початку ХХІ ст., серед яких:

• стабілізація економічної та політичної ситуації в країні, піднесення

державного впливу в економічній сфері;

• подолання соціально<економічного розриву між індустріальною Ро< сією та постіндустріальними економіками шляхом пошуку оптимального варіанту переходу від сировинної економічної моделі до інноваційного роз< витку економіки;

• пошук шляхів подолання децентралізаційних тенденцій у російській

політиці та економіці

• політична (інституціональна) легалізація нової бізнес<еліти, розроб<

ка моделі співіснування міцної влади та бізнес<еліти

• активна боротьба за збереження впливу Росії на міжрегіональні та регіональні політичні процеси

Отже, у 2000 р. В. Путін почав будувати режим, за яким спонтанна

гібридність влади та корпоративно<олігархічна складова в економіці по< ступилися місцем «новому порядку», де влада, як і раніше знаходилася в руках лідера, але останній вже спирався не на олігархів, а на бюрократію.

_{262 ПОЛІТИКА В ОСОБАХІ VІІ. Політичні лідери країн СНД і Балтії: загальне й особливе 263}

«Відбудова держави Путіним пішла шляхом нарощування впливу бюро<

кратичних структур через слабкість громадянського суспільства», підкрес< люють російські політологи М.Петров та А. Рябов¹¹. Виконуючи місію стабі$ лізатора, Путін розпочав замість зберігання режиму Єльцина його демонтаж.

Зазначимо, що геоекономічна кон’юнктура, що с клалася в світі на почат<

ку ХХІ ст.., була сприятливою для Росії, а тому і для нового російського пре< зидента. Входження Володимира Путіна на владний Олімп Росії збіглося у часі із початком зростання ціни на нафту, що значно активізувало російську економіку. Потужні надходження від експорту нафти та газу, з одного боку, збільшували дохідну частину російського бюджету і, відповідно, надавали певного маневру для розробки і реалізації більш гармонійної соціальної по< літики. З іншого боку — зростання світового попиту на енергетичну сирови< ну збільшувало не лише державний бюджет, а й означало зростання надхо< джень російських ФПГ, які контролювали на той момент значну частину ринку газо< і нафторозвідки, нафтовидобування. Економічне зростання ФПГ призводило до збільшення їх впливу на політичну сферу і послаблення дер< жави. І нарешті — в умовах стрімкого зростання цін на нафту Росія ризикува< ла перетворитися на типову нафтокраїну (петродежаву), визначальними ри< сами якої є існування багатих природних ресурсів, нерозвинутих суспільних інститутів, слабкого державного сектору, високого ступеня концентрації вла< ди та основних фондів, диспропорцій в економіці: дешевий імпорт, дорогий експорт, неконкурентноздатні неекспортоорієнтовані галузі економіки, за< лежність від світових цін на нафту та економічна нестабільність, вузька база оподаткування, концентрація капіталу, корупція¹².

Своє бачення щодо принципів організації влади та економіки в Росії

В. Путін виклав у власній дисертації на тему «Стратегічне планування оновлення мінерально<сировинної бази регіону в умовах формування рин< кових взаємин» в Державному гірському інституті (Петербург). І хоча мова у дисертації Путіна йшла формально про принципи взаємодії держави та бізнесу у нафтовій галузі, фактично, наголошує американська дослідниця М. Олкотт, в цій роботі майбутній Президент РФ поставив питання про ство< рення підстав для розвитку «державного капіталізму» — в економічній сфері,

«керованої демократії» — в сфері політичній. (Цікаво, що вперше, вже

як Президент Російської Федерації, Путін ввів у політичний обіг термін

«керована демократія» лише у 2003 р., коли за фактом у країні вже був створений новий політичний режим)¹³. Отже, у кандидатській дисертації В. Путіна мова йшла про принципи ведення господарства у нафтовій га< лузі РФ, а саме — про те, що:

• держава встановлює пріоритети у нафтодобуванні;

• експорт сировини (нафти) — лише резерв як для перетворення ро< сійської економіки на провідну економіку світу, так і для зростання (до європейських стандартів) рівня життя росіян;

• конкуренція з ТНК Заходу можлива лише з боку російських фінан<

сово<промислових груп, які підтримуються державою;

• іноземні інвестиції у сировинну галузь РФ вітаються, але саме дер< жава, а не приватний капітал (чи то іноземний, чи то російський) здійснює контроль за розробкою надр;

• необхідно створювати російські вертикально<інтегровані фінан<

сово<промислові групи, які мають конкурувати із іноземним капіталом на ринку нафтодобування і які діють у межах, чітко встановлених дер< жавою.

Якщо економічна стабілізація передбачала зростання державного впли<

ву в економіці, перш за все — в її експортоорієнтованій сировинній галузі, то відносна політична стабілізація в Росії на початку президентства В. Пу< тіна не стала базою для формуванням політичного консенсусу щодо шляхів подальшого розвитку країни. Фактично, стабілізація початку ХХІ ст. ста< ла лише пактом про ненапад між головними політичними акторами краї< ни. Результатом періоду стабілізації стала легалізація В. Путіним влади нової російської еліти, розраховуючи на провайдерську роль еліт у про< цесі оновлення (модернізації) російського суспільства..

Втім, легалізовані у політичній системі координат нові російські еліти не стали суб’єктом, модератором модернізаційних процесів, реалізації яких очікували від Президента В. Путіна. Вже на початку ХХІ ст. стає зрозумі< лим, що еліти підтримали запропонований Президентом РФ пакет реформ у 2002–2004 рр., керуючись не прагненням створити в Росії нове суспіль< ство, підґрунтям існування якого є розбудована на ринкових принципах економіка та конкурентна демократія, а прагматичним розумінням того, що переважна частина державної власності поділена, а тому потрібна нова, більш модерна модель функціонування економіки, яка б дозволила, з од< ного боку, за рахунок бюджету вирішувати існуючі в суспільстві соціальні проблем, з іншого — відкрила б еліті шлях до ще неприватизованої держав< ної власності. Отже, еліти підтримали реформи Путіна тому, що вбачали в них лише інструмент оптимізації існуючої політичної та соціально<еконо< мічної системи, яка б дозволяла їм зберігати свій вплив. Бути ж провайде< ром модернізації російська еліта на початку ХХІ ст. була не здатна апріо< рі, оскільки модернізаційна схема для Росії передбачала: 1) докорінну зміну експортно<паливної моделі російської економіки (яка цілком відповідала на той момент стратегічним інтересам російської еліти); 2) зміну механіз< му ухвалення політичних рішень, а саме — перехід від кулуарно<кланової схеми ведення політики до демократизації механізмів ухвалення політич< них рішень, до «демократії участі» (що також не відповідало стратегічним планам російської еліти). Більше того, збереження впливу сучасної російсь< кої еліти робить неможливим реалізацію модернізаційних схем, оскільки збереження впливу означає консервацію при незначному оновленні дію< чої моделі розвитку Росії.

_{264 ПОЛІТИКА В ОСОБАХІ VІІ. Політичні лідери країн СНД і Балтії: загальне й особливе 265}

В умовах відсутності зацікавлених політичних суб’єктів у реалізації

глибокої модернізаційної моделі В. Путін запропонував схему «керова< ної демократії» (яку частина дослідників вважає «модернізацією по< російські»). Вперше Путін дав визначення цього терміна в інтерв’ю га< зеті New York Times у жовтні 2003 року, зазначивши, що «керована демократія» — це політична система, побудована за принципом контро< лю «згори донизу», яка забезпечує громадянам Росії такий же правовий захист, як і в країнах із розвинутою демократією. Така система, зазначив Путін, відповідає інтересам, традиціям та культурі країни, що є необхід< ною умовою успішного функціонування будь<якої демократичної моделі в Росії.

Зазначимо, що обрання саме такої моделі чи форми політичного режи<

му було обумовлено цілою низкою факторів, серед яких не лише суб’єк< тивні — схильність президента В. Путіна керувати суспільством шляхом адміністративно<бюрократичного управління країною, а і об’єктивні:

• несуб’єктність російської еліти як провайдера більш глибоких та по<

слідовних модернізаційних сценаріїв. Протягом 90<х рр. минулого століття російська еліта перетворилася на закриту корпорацію без створеного ме< ханізму її інституційного оновлення. Тому законопроект про політичні партії (2000 р., який пропонував підвищити прохідний бар’єр до парла< менту до 7 %, був сприйнятий елітою як правові гарантії її захисту від кон< куренції нових політичних сил);

• розчарування суспільства у «демократичних» формах управління країною і готовність відмовитися від активної політичної участі в обмін на політичну стабільність та зростання рівня життя;

Головними ознаками встановлення у 2002–2004 рр. режиму «керова<

ної демократії» стали:

• зменшення впливу на політику незалежних від держави політичних акторів (регіональних еліт, партій, ЗМІ, олігархів). З 2001 р. у олігархів, опозиційно налаштованих до чинної влади, було відібрано медіа (НТВ, ТВ<6). Через реформу виборчого законодавства та встановлення жорст< кої системи контролю за процесом виборів політичні партії втратили вплив на політичний процес у тому обсязі, який був за часів Єльцина. І, нарешті, видалення з кола впливових політичних акторів олігархів Б. Березовсько< го та В. Ходорковського, які прагнули впливати на політичні процеси, до< вело, що влада співпрацює та сприяє розвитку лише тих олігархів, які відходять від впливу на політику;

• активне, але лише формальне перенесення акценту, ухвалюючи рішен$

ня з неформальних центрів впливу на інституційні механізми і процедури, оскільки єдиним центром генерування стратегій і рішень залишався Пре< зидент;

• активне використання технології створення субститутів та квазі$

представництв, структур, за допомогою яких зі системи влади взагалі

«виймалися» чи послаблювалися діючі інститути. Наприклад, до субсти<

туту можна віднести створену при Президенті Росії Державну Раду (як альтернативу Раді Федерацій);

• зростанням впливу на розробку та реалізацію політичних рішень з боку

бюрократичної еліти, Так, реформа Ради Федерацій та бюджетна рефор< ма зменшила вплив регіоналів на формування центральної політики та позбавила губернаторів фінансової самостійності. А нова система виборів губернаторів (замість прямого через законодавчі регіональні збори за по< данням президента) фактично вписала губернаторів у «президентську владну вертикаль»;

• трансформація російського капіталізму з олігархічного на апаратний. Зоною ризику створеної Путіним начебто інституціолізованої «ке< рованої демократії» було її тяжіння до гіперцентралізації влади. Небез< пеки гіперцентралізації полягають у слабкому розподілі влади по гори< зонталі і вертикалі; перманентному конфлікті між галузевими блоками уряду; нездатністю влади адекватно реагувати на виклики; безвідпо<

відальність.

Різняться оцінки російських дослідників щодо ефективності функціо<

нування гіперцентралізованного політичного режиму Путіна протягом

2002–2006 рр. Радикальні критики вважають, що інституціональний ди< зайн політичної влади Путіна нагадує сталінську владну модель, посила< ючись на гіпертрофовану роль у керівництві державою спецслужб, жорст< кий централізм та унітаризм¹⁴. Більш лояльні до влади фахівці (наприклад, історик Р. Медведєв), підводячи підсумок під першим президентським тер< міном Путіна, підкреслюють: «Росія видужує!», посилаючись на стабі< лізацію, або прогнозують, що через два покоління у росіян є шанси по< рівняти свій життєвий рівень із шведами¹⁵.

На нашу думку, створені Путіним під час 2000–2004 рр. політична та

економічна конструкції, спрямовані (що задекларовано) на стабілізацію ситуацію в країні також позбавлені саме стабільності. Наведемо лише де< кілька аргументів на користь свого висновку. 1) Природа міжелітних кон< фліктних ситуацій у цей період зазнає певних змін: кордони конфлікту поширилися в сучасній Росії, оскільки відсутні обмеження політико<куль< турного та функціонального характеру. 2) Конфлікт може стати фактором повної дестабілізації системи. Як приклад нагадаємо історію кланової бо< ротьби із О. Івановим, для обмеження впливу якого в уряді опонентами було запроваджено систему публічного моніторингу ситуації в ЗС Росії. Як наслідок — було практично зірвано весняну призовну кампанію до ЗС Росії. 3) Зростання впливу бюрократів, створення апаратного капіталіз< му лише загострює відчуття решти щодо нестабільного, непрогнозова< ного майбутнього. Невпевненість еліт у майбутньому (все залежить від ступеня близькості до президента) робить процес перерозподілу влас< ності та засвоєння бюджетних коштів перманентним і зсуває на другий

_{266 ПОЛІТИКА В ОСОБАХІ VІІ. Політичні лідери країн СНД і Балтії: загальне й особливе 267}

план реалізацію загальнонаціональних цілей. 4) І, нарешті, в умовах бю<

рократичного авторитаризму лідер залежить від бюрократичної корпо< рації: лише він може легалізувати її рішення, лише від неї залежить ви< конання рішень президента. Таким чином, на початок 2006 року сценарій розбудови в Росії стагнаційної моделі державного капіталізму, де$ фектність якого весь час підкреслювалася непрозорою міжелітною кон$ куренцією за вплив на формування політики та пошуком ідентичності, залишався досить ймовірним. «Сьогоднішня могутність Росії — небезпе< речна, завтрашня — неочевидна… Поки що великою є не мета, а вартість на вуглеводородну сировину», — так підвів підсумки певного етапу в історії сучасної Росії та в президентстві В. Путіна в серпні 2006 року один з його найближчих соратників Владислав Сурков (заступник голови адмініст< рації Президента РФ і помічник Президента РФ)¹⁶.

Політичні лідери сучасної Росії у 2006$2008 рр.: пошук «нового порядку

денного» для сучасної Росії. Виступаючи в травні 2004 р. із посланням пе< ред Федеральними Зборами (через три місяці після обрання на другий президентський термін), В. Путін зазначав, що ніякого перегляду фунда< ментальних принципів політики не буде. Таким чином, підкреслювали самі російські дослідники, Путін надсилав еліті мессидж, у відповідності із яким лояльним до дій центральної влади буде дозволено обережно отримувати ренту від користування природними монополіями та коштами державно< го бюджету. Фактично, йшлося про збереження «курсу на стабілізацію» із керованою демократією та державним капіталізмом, який став відповід< дю Путіна на необхідність підлаштовувати Росію під виклики модерніза< ції за умов відсутності як такого її суб’єкта в країні¹⁷.

Утім, уже у 2005 р., і особливо 2006 р. в політичній риториці Президен<

та РФ відбуваються докорінні зміни. Наприкінці 2004 р., виступаючи за засіданні РНБО Росії, В. Путін наголосив, що, починаючи з 90<х рр. мину< лого століття Росія в основному займалася латанням дірок. На початку

2005 р., зазначив Путін, у російської еліти з’явився шанс подивитись у зав<

трашній день і розробити довгострокову стратегію розвитку країни за всіма критичними напрямами. Весь 2005 р. пройшов під гаслами суттє< вого прориву наукомістких виробництв в російській економіці. В 2006 р. стало зрозумілим, що Путін чітко визначив точку зростання російської економіки — лідерство в світовій енергетиці, якого можна добитися че< рез запровадження Росією інноваційних технологій у цьому сегменті еко< номіки. Наближені до Кремля російські політологи, обґрунтовуючи но< вації в президентській риториці, підкреслювали, що порядок денний минулого періоду, під який і відбулось обрання В. Путіна Президентом Російської Федерації, себе вичерпав. Так, російський політолог С. Мар< ков (прибічник оновлення концепту порядку денного для сучасного ро< сійського політикуму) наголошує на тому, що Путін цілком реалізував головне політичне завдання 2000 р. — російська держава відбудована.

На думку Маркова, на місце сучасного порядку денного можуть претен<

дувати соціальна справедливість, боротьба із корупцією, обмеження впливу бюрократії, національне питання, модернізація у розумінні «євро< пеїзація», зростання у розумінні «стабільність», загальнонаціональні проекти, духовне відродження, боротьба з авторитаризмом. Втім, майже головним для російського політикуму стає питання, хто буде реалізову< вати новий порядок денний. Отже, питання пошуку суб’єкта модерні< зації не втратило свої актуальності і в 2007 р. Цікаво, що сучасними росій< ськими політологами протягом 2007 р. активно обговорювалася теза про те, що суб’єктом модернізації стане не певний політичний інститут чи певна соціальна група (середній клас, бюрократія), а окрема людина — Прези< дент Російської Федерації Володимир Путін. «Нікого іншого, окрім Пу< тіна, хто б мав серйозний досвід керування державою і справжню політичну волю, в Росії нині нема. Тому і проблема державного управління полягає зараз не в Путіні, а в тому як створити систему реалізації його політич< ної волі, — зазначав політичний філософ Юрій Крупнов і продовжував, — проблема не в Путіні (переобрання його на тертій термін — прим. авт.), а у відсутності у нього кадрів і системи виконавчих органів, здатних реа< лізувати курс на розвиток країни»¹⁸. Частина політологів наголошувала на тому, що чинна Конституція Росії залишає багато важелів, за допомо< гою яких Путіна можна законно переобрати на тертій президентській термін. Інша група аналітиків, навпаки, протягом 2007 р. артикулювала тезу про те, що Путін не має йти на третій президентський термін, втім він мав залишитися в політиці, як «національний лідер, незалежний і прин< ципово дружній державі»¹⁹.

Сам Президент Путін, відповідаючи на питання, що буде з країною

після виборів 2008 року, тривалий час зазначав, що «все буде добре» і ви< світлював впевненість у завтрашньому дні. Схема кадрових кремлівських перестанов, яка реалізується наприкінці 2007 — на початку 2008 рр. (ви< знання за чинним Президентом РФ статусу офіційного лідера партії «Єдина Росія», впевнена перемога очолюваної президентом партії на парламен< тських виборах у листопаді 2007 р., обрання новим Президентом РФ близь< кого до Путіна Д. Медведєва), дозволяє без порушення конституційних процедур залишитися чинному Президенту впливовим і легітимним по< літичним актором протягом найближчих 5–10 рр.

«Дмитро Медведєв — член команди, його роль (після обрання прези<

дентом суттєво зросте, — дуже влучно пише історик Р. Медведєв. — Він не буде слугою або маріонеткою. Втім капітаном команди, беззаперечно, за< лишиться Путін (який очолив у 2008 р. російський уряд)»²⁰.

Новий Президент Російської Федерації Дмитро Медведєв до знайом<

ства з В. Путіним у другій половині 90<х рр.. уже мав науковий ступінь кан< дидата юридичних наук і працював доцентом у Ленінградському універси< теті. Після обрання у 2000 р. В.Путіна Президентом Російської Федерації

_{268 ПОЛІТИКА В ОСОБАХІ VІІ. Політичні лідери країн СНД і Балтії: загальне й особливе 269}

Д. Медведєв також переїжджає до Москви, де працює на посадах заступ<

ника глави адміністрації президента, керівником адміністрації президен< та, головою Ради директорів «Газпрому», першим віце<прем’єр<міністром. Аналізуючи розподіл влади між Президентом Д. Медведєвим і Прем’єр< міністром В. Путіним, історик Р. Медведєв наголошує на тому, що нова політична архітектоніка надасть владі подвійної міцності, яку без проблем розподілять між собою президент і прем’єр²¹. Аналітики підкреслюють, що новий Президент Росії сконцентрується на проведенні судової реформи, боротьбі зі злочинністю, виробленні й реалізації відповідальної соціаль< ної політики.

Україна і Білорусь: різні моделі розвитку як наслідок рівних стартових можливостей. Незважаючи на те, що на початку 90<х рр. ХХ століття Украї< на і Білорусь почали модернізаційний рух з дуже схожих стартових позицій, вони сьогодні мають кардинально різні внутрішні політичні та соціально< економічні режими, а також різні взаємини із Російською Федерацією та Заходом.

Отже, які факти дозволяють зробити висновок про те, що на момент розпаду СРСР обидві країни мали багато спільних рис, що доцільно б було вважати базою для реалізації однотипних модернізаційних схем і в Укра< їні, і в Білорусі.

По$перше, це практично консолідована оцінка провідних світових гравців (ЄС та США) геополітичного місця України і Білорусі в світовому поряд< ку, що склався на той час. Нагадаємо лише широко відомі геополітичні оці< нки позиціонування у сучасному світі (на період останньої третини ХХ ст.) Білорусі та України політологів<цивілізаційників З. Бжезінського та С. Гантінгтона. Так, З. Бжезінський наголошував на тому, що і Україна, і Білорусь є частиною європейської периферії, потенційним кордоном

«атлантичної Європи». А С. Гантігтон підкреслював, що водорозділ між

католицько<протестантською та православною цивілізацією проходять по території Білорусі та України. Отже, мова йде про те, що на момент розпа< ду СРСР ані Білорусь, ані Україна не розглядалися світовими центрами впливу як історичні частини європейського соціуму, які потребують тер< мінового виправлення «історичних помилок» і повернення країн до євро< пейської спільноти. Отже, офіційні Київ і Мінськ були позбавлені можли$ вості розраховувати на політичні та економічні преференції, які отримали після падіння системи Варшавського Договору Польща, Чехія, Угорщина, країни Балтії.

По$друге, існування дуже схожих соціальних моделей та домінування

патерналістських настроїв у суспільстві, зумовлених спільним історичним минулим країни (і в тому числі — перебуванням у складі СРСР).

По$третє, закритість економік від глобальних економічних процесів та глибока економічна залежність, а точніше — асиметрична економічна залежність української та білоруської економік від економіки Російської

Федерації, зумовлена створенням єдиного економічного механізму на те<

ренах колишнього СРСР та глибокою інтеграцією економік, що станови<

ли радянську економічну систему.

По$четверте, відсутність ефективних державницьких інституцій та традицій ефективної управлінської культури.

І, нарешті, відсутність консолідованого запиту від суспільства щодо спе<

цифіки змін можна вважати п’ятим чинником, що дозволяє зробити вис< новок про те, що і Білорусь, і Україна мали і аналогічні модернізаційні завдання.

На відміну від Російської Федерації, яка поряд із вирішенням класич<

них модернізаційних завдань (створення демократичної держави та рин< кової економіки), повинна була лише конкретизувати форми геополітич< ної ідентичності в умовах прискорення глобалізаційних процесів, модерні завдання Білорусі і України були значно ширшими. Мова йде про потрійне модернізаційне завдання (поряд із розбудовою демократії та ринку): пер< ше — пройти шлях завершення створення політичної нації, що особливо важко зробити в умовах активізації глобалізаційних процесів та ревізії розвинутим постмодерним світом ідей «національних держав». Друге — визначитись із глобальною формою геополітичної ідентичності. Третє — сформувати нову еліту, новий політичний клас.

Асиметричну залежність від Росії можна було подолати продуманою та цілеспрямованою політикою. У той же час, інтеграція в глобальну еко< номіку — ризиковане завдання, оскільки торкається не лише корекції ок< ремих групових інтересів, а й інтересів величезних сегментів суспільства. А для проведення таких тектонічних змін були потрібні рішучість та пол$ ітична воля лідерів України та Білорусі, які робили свій вибір в десятиріччя безпрецедентного економічного та політичного хаосу.

У той же час, потрібно визначити і специфічні риси (історичні, полі<

тичні, соціально<економічні, соціокультурні) у розвитку України і Біло<

русі на момент розвалу СРСР. На нашу думку, серед них:

• різна історична ретроспектива України і Білорусі. Протягом трива< лого часу великі складові території сучасної України одночасно перебува< ли у складі різних державних утворень, що зумовило сучасні принципові ментальні розбіжності щодо розуміння національної ідентичності між су$ часними складовими України. На відміну від України, Білорусь практично неподільною перебувала в складі інших держав (Велике Князівство Ли< товське, Російська Імперія), що створило підстави до культурної моно< літності та єдиних соціокультурних пріоритетів Білорусі;

• політичні преференції еліт на момент розвалу СРСР. На нашу дум< ку, білоруська еліта була переважно російськофонною, українська еліта (як і суспільство) не була однорідною. Правлячий клас в Україні скла< дався з відносно чисельної (але не дуже впливової) національно орієн< тованої і водночас західнофонної еліти; відносно чисельної і впливової

_{270 ПОЛІТИКА В ОСОБАХІ VІІ. Політичні лідери країн СНД і Балтії: загальне й особливе 271}

російськофонної еліти; чисельної та впливової центристської еліти, яка

не схилялася до жодного з варіантів національної ідеї;

• різні пріоритети, інтереси, термінологія лідерів Білорусі та України, які так само впливають на формування модернізаційних моделей, як пе< релічені вище структурні фактори.

Імітація трансформації або «союзний проект» Олександра Лукашен$

ка. Специфічність сучасного політичного режиму О. Лукашенка а, відпо< відно, і постаті політичного лідера білорусів полягає в тому, що незважа< ючи на ініційоване президентом Лукашенком фактично повне згортання процесу розбудови демократичного політичного режиму, білоруська еко< номіка, починаючи з 2000 р., демонструє зростання. Які факти свідчать про згортання політичної модернізації та встановлення в країні автори< тарного режиму? В країні практично припинений рух, пов’язаний із інсти< туціалізацією політичних та суспільних інститутів, які мають діяти в ста< більних демократичних суспільствах: парламент (після конституційної реформи 1996 р.) перетворився фактично на консультативний орган; по< літичні партії існують, але виконують суто символічні функції; уряд не контролюється парламентом, а формується і контролюється одноосібно Президентом Білорусі; опозиція слабка, неструктурована, законодавчо не захищена. В країні монополізовані ЗМІ. Інститути громадянського сусп< ільства формуються дуже повільно і повністю контролюються державою. Політичні репресії — один з засобів усування політичним режимом О. Лу< кашенка політичних опонентів.

Втім, стрімке економічне зростання білоруської економіки та підви<

щення соціальних стандартів життя більшості білорусів протягом останніх п’яти років на тлі згортання політичної модернізації і підсилення автори< тарної складової режиму Лукашенка — явище, з політологічної точки зору, цілком прогнозоване. В усякому разі окремі політологи пропонують роз< глядати білоруське зростання як успішний приклад авторитарної модер$ нізації на пострадянському просторі, в межах яких збереження жорсткої політичної влади збіглося із мінімальним трансформаційним спадом²². Такий процес, як економічна модернізація має дуже конкретні ознаки — оновлення виробничої бази, оновлення виробничого процесу, розвиток сучасних наукомістких виробництв, створення якісних економічних інсти< тутів. Жодна з цих ознак не характеризує зростаючу білоруську економі< ку. Причини інтенсивного, але нестабільного економічного розвитку, підкрес< лює росіянин О. Лібман, залежить від зовнішнього фактора — від демпінгової ціни на російський газ²³.

На нашу думку, у формуванні політичного режиму Олександра Лу< кашенка можна виділити низку етапів. 1994–2000 рр. — становлення ре< жиму, що відбувалось водночас із розкруткою «союзного проекту». 2001–

2006 рр. — кульмінація розвитку режиму на тлі поступового занепаду

«союзного проекту» та переходу до визнання державної ідентичності

Білорусі. І період, який розпочався після третього обрання О. Лукашенка

Президентом Білорусі у 2006 році, що характеризуються поступовим за<

непадом створеної ним політичної конструкції.

Вище вже наголошувалося на русофонності нової білоруської еліти, що зумовило чіткі геополітичні орієнтації білоруської влади, взагалі, і обрано< го Президентом Білорусі у 1994 р. Олександра Лукашенка, зокрема, на збли< ження із Росією. Після проведення політичної реформи 1996 р., що значно звузила компетенцію білоруського парламенту і фактично закріпила за пре< зидентом надзвичайно широке коло компетенції, О. Лукашенко розпочав активну модерацію теми «союзного проекту» між Російською Федерацією та Білоруссю. Російський політичний клас, стурбований на той момент слаб< кою легітимністю президента Б. Єльцина, ідею Лукашенка підтримав. Як наслідок, було підписано фактично угоду про наміри відносно створення єдиної російсько<білоруської держави, яка після цього не дістала жодної конкретизуючої цю рамочну угоду домовленості. Втім, така постановка пи< тання дозволила Мінську отримати значні економічні преференції щодо цін на енергетичну сировину, а Москві набути аргументи, що начебто свідчили про початок повернення Росією втраченого нею на початку 90<х рр. ХХ ст. геополітичного впливу.

Отже, активна участь у «союзному проекті» на цих умовах дозволила

О. Лукашенку отримати російські енергетичні ресурси на пільгових умо< вах. У межах Білорусі Президент перетворився на такого собі «деміурга, який одноосібно формував економічну реальність та безпосередньо ви< рішував долю цілих галузей білоруської економіки»²⁴. Загалом же низькі ціни на російський газ призвели до високої частки енерговитрат у вироб< ництві та адміністративного формування собівартості продукції. Це дало змогу повністю завантажити роботою великі промислові підприємства, скоротити кількість безробітних. У той же час це провокувало випуск білоруською промисловістю практично неконкурентноздатної продукції. Завантаження економіки відбувалося на тлі припинення приватизації і, як це не дивно, закритті білоруського ринку для участі в ньому… ро< сійського капіталу.

Після приходу до влади в Росії В. Путіна ідея «союзної держави» поча< ла набирати певної конкретики перш за все під впливом російського ка< піталу, який внаслідок входження економіки у фазу стабільного економіч< ного зростання підключився до процесу прямого інвестування за кордон. Втім, Лукашенко не тільки не пустив російський капітал у білоруську еко< номіку, а й почав дещо змінювати акценти в «союзному проекті» (особли< во після остаточного розуміння того, що він не стане президентом нової союзної держави). Так, в ЗМІ Лукашенко вже виступав не як інтегратор, а в образі «успішного господаря», а Білорусь прагнула вже в межах союзу бути справжнім і незалежним суб’єктом об’єднання. В 2003 р. В. Путін (по завершенні двостороннього російсько<білоруського саміту) запропонував

_{272 ПОЛІТИКА В ОСОБАХІ VІІ. Політичні лідери країн СНД і Балтії: загальне й особливе 273}

О. Лукашенку ввести Білорусь до Росії у складі 6 областей. Наслідком

такої пропозиції стало загострення взаємин між Росією та Білоруссю. О. Лукашенко навіть заборонив В. Путіну у прямому ефірі звернутися до населення Білорусі. Важливо наголосити на тому, що трансформація

«союзного проекту» поряд із ескалацією конфлікту між політичними лідерами обох країн відбувалася на тлі збереження Російською Федера< цією пільгових цін на експорт енергоносіїв до Білорусі, які становили фундамент режиму Лукашенко. Більше того, поглиблення негативних тенденцій проходило на тлі стабільного зростання білоруської економі< ки, який відбувався не лише завдяки фактичним прямим та непрямим дотаціям росіян, а й через безпосередню активізацію російської економі< ки (головного імпортера білоруської продукції), зумовлену зростанням надходжень від експорту енергоносіїв. Утім, у 2004 р. офіційна Москва впер< ше застосувала до Білорусі газову блокаду. І цей факт став першим свідчен< ням того, що неминуча прагматизація взаємин між Мінськом і Москвою покладе край білоруському економічному диву, а разом із ним — режиму О. Лукашенка.

Незважаючи на переобрання О. Лукашенка на третій президентський

термін (яке супроводжувалось внесенням спеціальних поправок до чин< ної Конституції), саме президентська кампанія у 2006 р. довела, що магі$ стральні концепти, на базі яких в середині 90$х рр. було створено режим Лукашенка, а саме — «союзний проект», економічне зростання та соціаль$ но$орієнтована політика держава — не мають інституційної підтримки і є, перш за все, продуктом політичного мистецтва Лукашенка. Запро< ваджені росіянами ринкові ціни на газ для Білорусії з 01.01.2007 р. уне< можливили чи серйозно уповільнили зростання білоруської економіки, а відповідно — і підвищення соціальних стандартів життя середньоста< тистичного білоруса. Прагматизація взаємин між країнами вже спричи< нила ситуацію, за якої лише 6 % білорусів напередодні президентських виборів підтримували ідею союзного об’єднання з РФ, що змусило пре< зидента зробити основною тезою кампанії не союзні теми, а заклик «За незалежну Білорусь!».

Молдова: шлях до впливового президента в межах парламентської рес$ публіки. Потрібно наголосити на тому, що у СРСР Молдова була, по<пер< ше, одною із найменш розвинутих (в економічному плані) республік. Створена в СРСР система розподілу праці зумовила той факт, що на момент розвалу Радянського Союзу Молдова (як і решта пострадянських країн) енергетично та виробничо залежала від російської економіки. По< друге, історично Молдова знаходилася на перетині інтересів Росії та Румунії, що зумовило і геополітичну орієнтацію пострадянської Молдо< ви, і асиметричність модернізаційних інтересів різних груп сучасної молдавської еліти. По<третє, титульна нація — молдавани — не станови< ли в Молдові на початку 90<х рр. ХХ ст. більшість: лівобережна частина

Молдови (в майбутньому — ПМР) була територією локального прожи<

вання численного російськомовного населення Республіки (перш за все росіян, українців).

Економіст А. Аслунд, аналізуючи закономірності та специфіку перетво<

рень на пострадянському просторі, наголошує на тому, що кожна з країн мала свій період початкового спаду свою тривалість криз²⁵. Дослідник, спи< раючись на данні ЕБРР та Світового банку, підкреслює, що до 1997 року Центральна Європа, прибалтійські і кавказькі країни та Киргистан за< свідчили певне економічне зростання. Нереформовані Білорусь та Узбе< кистан також досягли певних успіхів. «Однак кілька колишніх радянських республік пережили тривалий спад, за яким настала стагнація. Це були Росія, Україна, Молдова і Казахстан. Ринкові реформи, що вони провади< ли у цей час, не призвели до перемін», — підкреслює Аслунд²⁶.

Отже, темпи реформування економіки та її руху в напрямі позитивної

динаміки безпосередньо не пов’язані із владною політичною конструкцією. І Росія, і Україна, і Молдова на кінець 90<х рр. ХХ ст.. були аутсайдером економічних перетворень на пострадянському просторі, у той час, як владні конструкції у кожної із перелічених країн на той момент уже набували певної специфіки: Росії та, в меншій мірі, Україні були притаманні моно< центричні президентські форми правління, Молдова — була парламент< сько<президентською республікою, що дрейфувала до парламентської фор< ми правління. Отже, форма політичного устрою — важливий, але не вирішальний чинник успішності модернізаційних перетворень. Позитив< на динаміка сукупних модернізаційних процесів залежить від цілої низки факторів, серед яких (поряд із формою правління) і передумови модерні< зації, і ефективність діяльності владного механізму, і монолітність еліти, і наявність провайдерів перетворень як міцних національних лідерів. У центрі нашого дослідження — аналіз впливу на темпи та масштабність перетворень таких політичних лідерів Молдови, як Мірчу Снєгура, Петра Лучинського та Володимира Вороніна. Кожен з них був президентом по< страдянської Молдови, а останній — Володимир Воронін — керує респуб< лікою і сьогодні.

Мірчу Снєгура було обрано першим Президентом пострадянської Мол< дови у 1991 р. Цю посаду політик займав до 1996 р. Майбутній президент народився у 1940 р., закінчив Кишинівський сільгоспінститут. Працював директором НДІ польових культур, гендиректором науково<виробничого об’єднання «Селекція». З 1980 р. Снєгур перебував на партійній роботі, працює секретарем ЦК Комуністичної партії Молдови по сільському гос< подарству. У 1989 р. його було обрано Головою Верховної Ради МРСР. У 1995 р. вийшов зі складу Аграрно<демократичної партії, заснував Партію відродження і згоди. У 1996 р. програв у другому турі президентські вибо< ри Петру Лучинському. У 1998 р. його обрано депутатом парламенту за списком виборчого блоку «Демократична конвенція». Очолював альянс

_{274 ПОЛІТИКА В ОСОБАХІ VІІ. Політичні лідери країн СНД і Балтії: загальне й особливе 275}

«За демократію і реформи». Президент Мірчу Снєгур увійде в історію не

лише як політичний діяч, за часів перебування якого при владі Молдова стала незалежною країною. Початок одного з найгучніших та все ще три< ваючого на пострадянському просторі сепаратистських скандалів між Мол< довою і Придністров’ям також пов’язаний із Президентом Снєгуром.

Події в Придністров’ї стали реакцією на політичний курс, ідеологом

якого був Голова Верховної Ради МРСР, а потім — і Президент Республі< ки Молдова М. Снєгур. Акцент робився на ідеї «румунізації Молдови»: повернення Молдові спільного із Румунією «історичного минулого», спро< щення правил перетину румуно<молдавського кордону, підготовці до за< провадження інституту «подвійного громадянства».

Формальним приводом для початку сепаратиського руху в При<

дністров’ї були масові виступи протесту в Тирасполі, Рибниці та Бенде< рах проти проголошення молдавської мови єдиною державною мовою. Через рік — 2 червня 1990 р. проходить І З’їзд депутатів усіх рівнів При< дністров’я, який проголосив автономний статус регіону. 2 вересня ІІ З’їзд депутатів проголошує створення Придністровської Молдавської Респуб< ліки (ПМР), а 22–25 листопада 1991 р. проходять вибори до Верховної Ради Придністров’я. Молдова (під керівництвом М. Снєгура) проголошує всі перераховані дії політичного класу Придністров’я позазаконними.

Проблеми загострилися в серпні<вересні 1991 р.: 27 серпня Кишинів приймає Декларацію про державний суверенітет Республіки Молдова,

6 вересня 1991 року Верховна Рада Придністров’я ухвалює рішення про підпорядкування собі всіх державних установ Лівобережжя, а 1 грудня в ПМР відбуваються президентські вибори та референдум про незалеж< ність ПМР від Молдови.

1 березня 1992 р. протистояння між Кишиневом і Тирасполем набуло форми збройного конфлікту. Кульмінацією протистояння стали криваві події в червні 1992 р. в Бендерах після спроб керівництва Молдови зброй< ним шляхом взяти місто під свій контроль. 6 квітня в Кишиневі відбулися перемовини міністрів закордонних справ Росії, Румунії, України, протягом яких було вироблено принципи урегулювання конфлікту, якими передба< чалося надання Придністров’ю особливого юридичного статусу в складі Республіки Молдова. Остаточне припинення бойових дій відбулося внас< лідок підписання 21 липня 1992 р. Президентами Російської Федерації і Республіки Молдова двосторонньої Угоди «Про засади мирного врегу< лювання збройного конфлікту в Придністровському регіоні Республіки Молдови». Згідно з цим документом, було створено Об’єднану контрольну комісію в складі представників Росії, Молдови та Придністров’я, в зоні військових дій почали працювати об’єднані миротворчі сили конфлікту< ючих сторін і Росії (14 армія). У 2001 р. вже як екс<Президент М. Снєгур, аналізуючи події 1991–1992 рр., визнає, що «ми (влада — прим. авт.) не використали усі засоби, які б дозволили нам унеможливити конфлікт»²⁷.

Результати президентства М.Снєгура дуже «яскраві» з економічних по<

казників Молдови у першій половині 90<х рр. За рівнем структурних ре< форм на 1997 р. Молдова перебувала в групі, що продемонструвала «не< значне зростання» поруч із Росією, Україною та Казахстаном. За темпами приватизації (приватна частка у ВВП) на період 1997 р. Молдова також перебувала в групі аутсайдерів серед пострадянських країн. За рівнем аб< солютної бідності Молдова перебувала на другому місці, гіршою ситуація на період 1995–1995 рр. була лише у Таджикистані²⁸.

Логічно, що у 1996 р. на президентських виборах М.Снєгур програв посаду Президента у другом турі досвідченому політику, голові молдав< ського парламенту Петру Лучинському. Пізніше, вже ближче до завер< шення перебування на посаді Президента у 2000 р., одне з впливових російських видань надало таку цікаву характеристику П. Лучинському:

«Лучинський менше за все схожий на політика, який прагне використа<

ти неконституційні чи не зовсім конституційні дії… Президент Молдови взагалі дуже обережний політик, що надає перевагу компромісним рішен< ням»²⁹. Цікаво, що причиною дострокового припинення президентської каденції Петру Лучинського стала саме нездатність до компромісу щодо низки принципових для нього питань, що стосувалися перерозподілу вла< ди в Молдові з метою, як декларував Президент, створення ефективного механізму влади.

Президентство Лучинського починалося досить благополучно. За ре<

зультатами соціологічних опитувань, проведених у 1997 р., найбільший кредит довіри серед політиків мав саме президент П. Лучинський³⁰. За підсумками першого року перебування на посаді президента вперше за шість років Молдова призупинила падіння ВВП, забезпечила зростання на 93 % іноземних інвестицій, бюджет 1997 р. було практично виконано у напрямі доходів, що дало змогу ліквідувати заборгованості з пенсій і за< робітних плат. Обсяг виробництва у легкій промисловості збільшився про< тягом 1997 р. на 27 %, продукції у сільському господарстві — на 9 %³¹.

Починаючи з 1998 р. президент Лучинський проголошує курс на бо< ротьбу із політичною корупцією і неефективним механізмом управління шляхом перетворення країни на президентську республіку. Аргументую< чи свою політичну позицію, президент підкреслював, що Молдова — ко< ролівство, де править колективна безвідповідальність. П. Лучинський на< голошував на тому, що він готовий взяти всю відповідальність на себе, але для цього потрібно, щоб у Президента було конституційне права форму< вати уряд, незалежно від впливу парламенту і партій³².

23 травня 1999 року П. Лучинський із місцевими виборами провів за< гальнонаціональний референдум щодо запровадження в республіці пре< зидентської форми правління. Конституційний Суд Молдови признав референдум таким, що відбувся. Вже в червні президент ініціює ство< рення спеціальної Комісії з розробки поправок до Конституції, якими

_{276 ПОЛІТИКА В ОСОБАХІ VІІ. Політичні лідери країн СНД і Балтії: загальне й особливе 277}

мала запроваджуватися президентська форма правління. Практично всі

політичні сили Молдови висловилися проти президентських ініціатив. Навіть пропрезидентська фракція у парламенті «За демократичну і квіту< чу Молдову», очолювана спікером Димитром Д’яковим, визнала запро< понований президентом проект реформування Конституції антидемок< ратичним. Як наслідок парламент Молдови 5 червня 2000 р. голосує поправки до Конституції, через які Молдова перетворилася на парла< ментську республіку, де Президент обирається парламентом, а останній формує уряд. Після проведення дострокових парламентських виборів

25 лютого 2001 р. президентом Молдови парламент обирає лідера комуністів

Володимира Вороніна, а Петро Лучинський повідомляє, що він йде з вели< кої політики. Фактично, політичні дії Лучинського йшли в контексті ре$ гіональної політичної тенденції, спрямованої на, по$перше, формування моноцентричного владного механізму і, по$друге, на формування одного суб’єкта модернізаційних процесів. На заваді реалізації президентського плану стала відсутність політичних партнерів, які б так само, як і пре$ зидент, були б зацікавлені у запровадженні моноцентричного президен$ тського режиму.

Цікавою для політичного аналізу є постать чинного Президента Рес< публіки Молдова лідера Комуністичної партії Молдови Володимира Во< роніна. Воронін був першим президентом, обраним парламентом. Утім, це не завадило цьому політику створити такий механізм функціонування вла$ ди, який дозволив залишатися йому провідним політичним актором Мол$ дови. Серед сильних рис чинного президента Молдови — лояльне став< лення до опонентів, уміння йти на компроміси (відмова під впливом акцій громадянського протесту у 2002 р. від рішення про обов’язкове вивчення у школах російської мови), гармонійне поєднання політичної принципо< вості та популізму (наприклад, на з’їздах Комуністичної партії Молдови В.Воронін іноді наголошує на тому, що європейські прагнення Молдови не заважають її перебуванню в СНД), талант політичного тактика (під впли< вом Вороніна спікером парламенту Молдови у 2001 р. було обрано пред< ставницю Комуністичної партії Євгенію Остапчук, яка була керованим та лояльним до Президента спікером, а саме лояльність голови парламенту до президента в межах парламентської республіки дозволяє главі держа< ви бути провідним політичним актором).

Ідучи на перші президентські перегони, Воронін використував гасла

приєднання Молдови до Союзу Росії та Білорусі, надання російській мові статусу державної та швидкого врегулювання конфлікту між Кишине< вом і Тирасполем. Утім, реальний політичний курс президента Вороніна не має практично нічого спільного із його популістичними передвибор< чими гаслами.

Уже протягом першої президентської каденції (2001–2005 рр.) геополі<

тичні орієнтири Молдови набули ознак проєвропейської одновекторності.

Взаємини із Російською Федерацією після критики президентом Мол<

дови «Меморандуму Козака» (план подолання придністровського кон< флікту, який передбачав федералізацію Молдови) і запрошення ЄС до участі у врегулюванні ситуації у Придністров’ї переживали кризу, ознака< ми якої стало закриття російського ринку для головного експортного то< вару Молдови — вина. Воронін, у свою чергу, заборонив присутність на парламентських виборах спостерігачів з РФ та Білорусі. Дії, спрямовані на розблокування кризи у взаєминах із Москвою, почали здійснюватися Вороніним під час другого президентського терміну, у 2006 р. Заради підви< щення рейтингу напередодні обрання на другу каденцію у березні 2005 р. комуніст Воронін здійснює PR<візит не в Москву, а до Києва, де зустрічаєть< ся із «помаранчевим» Президентом України В. Ющенком та радикально про< європейським президентом Грузії М. Саакашвілі. Під час другої президен< тської каденції комуніст Воронін задля підвищення капіталізації економіки, активізації інвестклімату і зниження інфляції ініціює ухва< лення пакету законопроектів, що передбачають амністію капіталу, по< вну податкову амністію та інноваційний підхід до податку на прибуток. Політичні і державницькі дії Вороніна змусили спостерігачів обговорю< вати як «політичне диво» ідеологічну близькість молдавських комуністів до центральноєвропейських соціал<демократів. Високими залишаються як особистий рейтинг Президента Молдови, так і рейтинг очолюваної ним Комуністичної партії Молдови: на парламентських виборах 2005 р. очолювана Вороніним Комуністична партія Молдови перемогла з резуль< татом 43 % відсотки.

Утім, незважаючи на високі рейтинги та позитивні результати розвит< ку економіки Молдови під час президентства Вороніна, є і певні труднощі. Серед яких — неврегульоване питання взаємин Молдови і Придністров’я, неоднозначно «дружні» взаємини із Румунією (лідери Румунії ставлять питання про об’єднання «двох румунських країн» — Молдови та Румунії — в межах ЄС), низький рівень життя, високий рівень міграції, відсутність позитивної відповіді з боку ЄС на інтеграційні наміри Молдови. Частина аналітиків пояснює стабільну популярність чинного Президента тим, що режим Вороніна — це режим пасивної частини населення Молдови. Втім, цілком очевидним є те, що в групі країн, що розглядаються в межах цієї части дослідження, за стабільністю підтримки населенням феномен В. Во< роніна можна порівняти хіба що із стабільним рейтингом російського пре< зидента В. Путіна. Різниця полягає в тому, що Путін в Росії має практич< но необмежену владу поряд із високим рейтингом, а Воронін в Молдові тримає стабільно високий рівень довіри в умовах жорсткої політичної кон< куренції між політичними акторами.

Леонід Кучма та Віктор Ющенко: втрачені модернізаційні шанси чи пошук оптимальної моделі демократичного транзиту. На початку 90<х рр. Україна, так само як і Росія, втім як і решта країн пострадянського простору, також

_{278 ПОЛІТИКА В ОСОБАХІ VІІ. Політичні лідери країн СНД і Балтії: загальне й особливе 279}

зіткнулась із модернізаційними викликами, які вимагали відповідної

реакції з боку політичного класу і політичних лідерів. Зазначимо, що зага< лом завдання, які мали вирішити Україна та Росія на шляху створення нового, модерного (чи навіть постмодерного суспільства) глобально були майже ідентичними. Йшлося про визначення із: 1) соціально<економіч< ними та політичними складовими української модернізації; 2) методами модернізації; 3) суб’єктом модернізації.

Утім, тактичні проблеми, які мала вирішувати кожна з країн в межах

окресленого вище стратегічного завдання, суттєво відрізнялися. Специ< фіка української політичної ситуації полягала у тому, що на відміну від Росії, яка лише конкретизувала форми геополітичної ідентичності в умо< вах прискорення глобалізаційних процесів, Україна мала вирішити по< трійне завдання: перше — пройти шлях завершення створення політичної нації, що особливо важко зробити в умовах активізації глобалізаційних процесів та ревізії розвинутим постмодерним світом ідей «національних держав». Друге — визначитися (так само як і Росія) із глобальною фор< мою геополітичної ідентичності. Третє — сформувати нову еліту, новий політичний клас. Специфіка економічної ситуації полягала в тому, що модерну (чи постмодерну) економічну модель необхідно було створюва< ти в умовах енергетичної, технологічної та виробничої залежності від ро< сійської економіки. Фактично, головним завданням економічної модерні< зації було створення ефективної, сучасної національної економіки разом із подоланням монозалежності від російського економічного механізму.

Історично вирішення цих питань збіглося у часі із перебуванням на по<

саді Президента України Л. Кучми. Після ухвалення Конституції у 1996 р. політично Україна перетворилася у президентсько<парламентську рес< публіку, в межах якої глава держави отримав майже необмежені важелі впливу на всі гілки влади. В політичному та правовому сенсі (за кількістю повноважень) президент ставав центром політичного та владного меха$ нізму України. Фактично, інституційні повноваження українського пре$ зидента надавали йому історичну можливість виконати функцію суб’єкта української модернізації. Втім, через низку об’єктивних обставин, таких як політично та національно неструктуроване суспільство (слабкість та висока конфліктність еліти, яка сфокусована на розширенні ареолу влас< ного політичного та бізнес<впливу замість розробки консолідуючої мо< дернізаційної моделі; поляризоване — за ідеологічними, світоглядними, економічними ознаками — суспільство; монозалежність від Російської Федерації ) та суб’єктивних (відсутність політичної волі у президента до глибокої модернізації) Президент України Л. Кучма не став суб’єктом модернізації в Україні.

За майже десять років президентства Л. Кучми в економіці було вирі< шено питання створення приватної власності, формування капіталу (не будемо стверджувати, що в Україні створено національний капітал, але

той факт, що за 10 років в країні з’явилися люди, які, за певних умов здатні

вкладати солідні кошти в модернізацію економіки є історичною реалією). Великий капітал формувався шляхом доступу до реекспорту російської енергетичної сировини, дешевих фінансових ресурсів, державних моно< полій (земля, дороги, вода і решта), практично безкоштовної приватизації державної власності, створення ліберальних умов експорту<імпорту для певної групи продуктів. Низькі собівартість продукції, яка досягалася за рахунок доступу до демпінгових цін на енергоносії, та заробітна плата зумовили конкурентноздатність української продукції за кордоном. Утім, цілком зрозуміло, що низький рівень життя українців та наявність дем< пінгових цін на російські енергоносії — як умови формування капіталу в Україні — забезпечувались українською владою. Фактично, на початку ХХ ст. за підтримки влади в Україні (так само як і Росії) було створено

«олігархічний капіталізм». На відміну від Росії (де з приходом до влади

Путіна у 2000 р. роль та місце олігархії у визначенні політичних та еконо< мічних контурів політики стає значно скромнішим), українські олігархи та створені ними фінансово<політичні групи на початку ХХ ст. стають впливовими майже визначальними політичними та економічними акто< рами. Разом із вмонтуванням олігархії у економіку України, а потім — і реорганізацією всієї економіки для отримання олігархічними фінансово< промисловими групами прибуткової ренти, олігархи стають невід’ємною частиною політичної еліти України. Більше того, наприкінці минулого сто< ліття олігархи починають адаптацію під себе політичного механізму в Ук< раїні, модеруючи процес т. зв. «політичної реформи», яка разом зі створен< ням умов для політичної інституалізації в Україні мала значно обмежити вплив Президента (який на початку ХХІ ст.. ще залишався центром влад< ного механізму і, перебуваючи понад рештою політичних інститутів та гравців, дещо врівноважував політико<економічну конкуренцію решти ук< раїнських політичних гравців, серед яких були і олігархи).

Якщо підвести лаконічний підсумок під результатами перебування при

владі Л. Кучми, а фактично — дати характеристику створеної ним владної моделі, то можна стверджувати, що:

• Президент з ролі модератора (суб’єкта) загальносуспільних модерні$ заційних перетворень перетворився на «третейського суддю» для обме< женої ланки політичних акторів, які називаються українські олігархи;

• створена владою еліта як поєднання номенклатури та олігархічного

капіталу не була здатна за своєю природою генерувати теорії, адекватні модернізаційним викликам України, оскільки головною умовою отриман< ня нею прибуткової ренти є низька вартість робочої сили та доступ до дем< пінгових російських енергоносіїв. Треба визнати, що сучасна українська еліта не готова до різких змін, яких вимагає перехід до модерної (постмо< дерної) економіки. Більше того, вона зацікавлена у збереженні існуючого статус<кво, що гарантуватиме їй дешеві енергоносії та людську працю.

_{280 ПОЛІТИКА В ОСОБАХІ VІІ. Політичні лідери країн СНД і Балтії: загальне й особливе 281}

Саме аби зберегти стабільність формування капіталу, вітчизняні олігар$

хи виборювали таку політичну модель, яка гарантувала їм (після відходу від влади Л. Кучми) відсутність різких модернізаційних реформ, які могли б серйозно вплинути на ціни на енергоносії (у разі чітко вираженої євро< атлантичної геополітичної орієнтації України). Або на зростання рівня заробітних плат в Україні (у разі адаптації українського законодавства до європейського);

• середній клас через свою нечисельність і слабкість, залежність від

олігархів, нерозвинутість інститутів громадянського суспільства в Україні

також не може виконувати функцію суб’єкта модернізації.

Фактично, на початку XXI століття (наприкінці президентства Л. Куч< ми) Україна — після 15 років «перетворень» залишалася без суб’єкта мо< дернізації, що гальмувало свідомі модернізаційні процеси в українському суспільстві і консервувало відставання української економіки від розви< нутих економік.

Підсумки майже 4<річного президентства В. Ющенка дозволяють час<

тині аналітиків стверджувати, що разом із Президентом Ющенком в Укра< їні не з’явився суб’єкт модернізації. Аналітики підкреслюють, що сталося це не тільки через суб’єктивні обставини, але й з огляду на цілком об’єктивні процеси і фактори, головними серед яких є стан сучасної української еліти. Олігархічні групи, які за фактом виявилися в Україні значно політично силь< нішими, ніж, наприклад, у Росії, після відходу Л. Кучми від влади в Україні створили для себе (через політичну реформу 2004–2006 рр.) політичне поле, в межах якого відсутній домінуючий політичний суб’єкт. Політично об< межений у важелях впливу на політичну та економічну сфери Президент не може виконувати роль суб’єкта модернізації. Уряд та парламент, що формуються і контролюються правлячими олігархічними групами, також не можуть виконувати модернізаторські функції, оскільки, по<перше, про< тягом певного часу будуть виконувати роль політичних інститутів, через домінування в яких українські олігархи поширюють свій вплив на суспіль< ство; по<друге, за своєю природою сучасні вітчизняні олігархи не здатні виробляти та реалізовувати модерні теорії та схеми, оскільки продовжу< ють заробляти свої ренти через консервацію сучасного політичного та еко< номічного стану України.

На нашу думку, політичні реалії сучасної України та сучасні українські лідери такі, що змушують констатувати, що модернізація — не оптимальний в даний момент метод оновлення суспільства, оскільки вимагає існування дієвого суб’єкта модернізації. На цю роль не може претендувати в Україні ні політик, ані політичний інститут, ані соціальний прошарок. Шлях поступо< вого оновлення України — це демократичний транзит. Головна умова демо< кратичного транзиту — наявність внутрішньоелітного конфлікту — достат< ньо рельєфно представлена в сучасній Україні. Вада демократичного транзиту як методу оновлення суспільства полягає в тому, що пошук української

моделі демократії відбуватиметься через пошук внутрішньоелітного діалогу,

а питання ідеологічного концепту, мети і завдань діалогу — ще тривалий за<

лишатимуться поза межами уваги елітних груп.

2. Політичні лідери центральноазійських країн:

пострадянська доба

Під державами Центральної Азії розуміють Казахстан, Узбекистан, Таджикистан, Киргизьку Республіку та Туркменистан. Цент< ральноазійський регіон — одна з найбагатших частин світу за запасами корисних копалин, що є своєрідною зв’язуючою ланкою між західною та східною частинами Євразії. Географічне положення та мінеральні ресур< си роблять Центральну Азію не лише об’єктом у політичних іграх, але й надзвичайно важливим і самостійним актором в геополітичних комбі< націях. Тому дослідження внутрішньополітичних процесів у країнах Цен< тральної Азії мають неабияку вагу, адже саме від ситуації всередині країні часто залежить її вибір союзників та партнерів на міжнародній арені.

Питання політичного лідерства на теренах колишнього СРСР є темою

важливою і цікавою, оскільки країни, що знаходяться лише на шляху до справді демократичного суспільства, мають всі шанси скотитися в обійми

«м’якого» або навіть жорсткого авторитаризму. Авторитаризм може бути виправданим з декількох причин. По<перше, він є логічним переходом від тоталітаризму до демократії. По<друге, існує думка, що у важкі та відпо< відальні часи для країни немає кращого виходу, ніж сильна авторитарна влада. По<третє, велика спокуса для населення отримати «царя<батюшку», який здатний вирішити усі їхні матеріальні проблеми. Те, що він одночас< но може позбавити елементарних прав та свобод до певного часу, відхо< дить на другий план.

Моделі політичного розвитку країн. Центральноазійські країни колиш< нього СРСР являють собою яскравий приклад держав, де авторитаризм має стійкі тенденції до свого розвитку. «Аналіз політичної практики вза< галі примушує дійти висновку: в Центральній Азії утверджується автори< тарна модель політичного розвитку у формі світської унітарної держави»³³. За С.Панаріним, пануюча у Центральній Азії модель політичного розвит< ку представлена нині трьома модифікаціями. Різниця в модифікаціях про< глядається у конституційному праві, а також в політичній практиці та стилі керівництва. До першої модифікації належить Киргизька республіка та Казахстан; до другої — Узбекистан та Таджикистан; до третьої належить Туркменистан.

Перша модифікація: Киргизька республіка — Казахстан. Це авторитарна

модель з деякими елементами демократії. Наприклад, Конституція Киргизії,

_{282 ПОЛІТИКА В ОСОБАХІ VІІ. Політичні лідери країн СНД і Балтії: загальне й особливе 283}

порівняно з іншими конституціями країн Центральної Азії, створює

найбільш сприятливі умови для формування демократичного політично< го режиму. Проте і в ній спостерігається перекіс на користь виконавчої, точніше — президентської влади. В Конституції Казахстану домінування президента над законодавчою та контроль над судовою владою забезпе< чені ще більш надійно.

Що виділяє ці дві країни з<поміж інших країн Центральної Азії, так це найвищий в регіоні рівень розвитку партій. Також допускається діяльність опозиції та правозахисних організацій. Окрім цього, Киргизія поки є єди< ною країною, де відбувся державний переворот. Словосполучення «тюль< панова революція» з ужитку вийшло головним чином через погроми, ве< лику кількість мародерів, а також тим, що за даними ЗМІ ціла низка місцевих політиків має зв’язки з кримінальним світом. У країні нарахо< вується близько 200 організованих кримінальних угруповань, що надзви< чайно багато для такої маленької країни. Як зазначає американська до< слідниця М. Олкот: «Опозиція не є синонімом порядності. Безсумнівно, багато з обвинувачень в корупції на адресу родини президента (Акаєва — Л. Т.) є неправдивими. Багато хто з прибічників президента заробили гроші чесним шляхом, те саме можна сказати й про опозицію. Тим не менш, в суспільному житті Киргизії багато гнилі — це стосується як уряду, так і опозиції.

Якщо корупція наскрізь пронизує політичну систему, скомпрометова<

ними виявляються всі. І навряд чи вигнання Акаєва приведе до швидкої зміни корумпованої природи киргизького суспільства»³⁴.

Друга модифікація — це Узбекистан та Таджикистан. Ці дві країни являють собою президентські республіки з декоративними елементами демократії, з надзвичайно великими повноваженнями глави держави та фактичним прямим президентським правлінням у поєднанні з конститу< ційно проведеним, але абсолютно формальним розподілом гілок влади.

Третя модифікація — Туркменистан. З появою нового президента цієї

країни Гурбангули Бердимухаммедова з’явилися обіцянки щодо побудо< ви більш відкритого суспільства, проте поки що її неможливо ототожню< вати з будь<якою іншою центральноазійською країною.

Згідно з іншою класифікацією є дві моделі поведінки керівництва

в країнах Центральної Азії. Перша модель більшою мірою притаманна Туркменистану та Узбекистану та проявляється в наступних основних тенденціях:

— посилення репресивного «компонента»,

— насичення структур державного управління співробітниками таєм<

ної політичної поліції,

— постійній ротації у середній та вищій ланці чиновництва, інтенсив<

ним збагаченням правлячих «сімей»,

— пауперизація широких соціальних прошарків.

«Протистояння влади та суспільства в різноманітних формах здатне

вплинути на формування в окремих групах правлячого прошарку переко< нання в необхідності серйозних змін на користь недопущення розвитку некерованих процесів соціально<політичної деструктуризації та економіч< ного колапсу. У цьому зв’язку не виключаються спроби «детронізації» те< перішніх глав Узбекистану та Туркменистану саме за допомогою перево< ротів у верхівці влади, активну роль в яких можуть зіграти зовнішні сили з<поміж країн СНД, а також окремих сусідів Узбекистану та Туркмени< стану по азійському регіону»³⁵.

Друга модель поведінки центральноазійських керівників реалізується

Казахстаном та Таджикистаном. Незважаючи на суттєву різницю в соціаль< но<політичній та економічній сферах, обидва режими очолюються безаль< тернативними правителями, які володіють серйозними політичними та еко< номічними ресурсами, що використовуються в межах системи «керованої демократії». Як Н. Назарбаєв, так і Е. Рахмонов роблять ставку на націо< нальну єдність, що інтерпретується ними з погляду владних інтересів.

Особлива ситуація, яка не вкладається у подану класифікацію, існує в Киргизстані. Після створення загальнорегіональної організації демо< кратичних сил Центральної Азії, в якій бере участь політична опозиція з<поміж представників усього регіону, «слід уже зараз говорити про те, що в Центральній Азії, незважаючи на всі труднощі та своєрідність розвитку, поданий старт політичній трансформації існуючих авторитарно<тоталітар< них режимів»³⁶.

Сильний інститут президентства в країнах Центральної Азії виріс на<

прикінці радянської епохи з інституту республіканських перших секре< тарів Комуністичної партії. Президентські вибори проводились у всіх но< вих державах після проголошення незалежності, але боротьба на них було суворо обмеженою. Всі наступні конституційні зміни та президентські вибори до останнього часу були в основному спрямовані на зміцнення та консолідацію влади глави держави. На думку спеціалістів з питань ви< вчення конституцій, до 1996 р. всі центральноазійські режими стали су< перпрезидентськими системами, в яких президент та його адміністрація контролюють прийняття політичних рішень, а парламент та суди мають лише номінальну незалежність. Безпосередній пережиток радянської си< стеми та політичної культури — централізоване управління, з допомогою якого центральноазійські президенти намагаються зберегти контроль над внутрішніми політичними та економічними структурами та міждержав< ними стосунками.

Хоча центральноазійський регіон має багато спільного, сімнадцять років незалежності продемонстрували, що розвиток Казахстану, Туркме< нистану, Узбекистану, Киргизстану та Таджикистану йшов різними шля< хами, кожна з країн набула своє обличчя, накопичивши величезний досвід в економічному будівництві та прийнятті політичних рішень.

_{284 ПОЛІТИКА В ОСОБАХІ VІІ. Політичні лідери країн СНД і Балтії: загальне й особливе 285}

Киргизстан: єдина країна, де відбулась «кольорова» революція. До сере<

дини 1990<х років Киргизія просувалася в напрямі створення демокра< тичної держави, і ця трансформація проходила майже паралельно анало< гічним процесам у країнах Центральносхідної Європи, таких як Румунія, Болгарія та Словакія. Але, оскільки стратегія, а за великим рахунком і цілі такої трансформації не були чітко визначені, то через серйозні протиріччя між вищими органами державної влади, а, по суті, всередині суспільства, вже у 1993–1996 рр. розпочалась глибока криза влади. «Разом з тим, скоро< чення повноважень представницьких органів, значне посилення ролі пре< зидента та посилення виконавчої влади одночасно з тяжким станом основ< ного загалу населення призвели до загострення внутрішньополітичної обстановки та виникнення у 2002 р. нової політичної кризи»³⁷.

У ході вирішення цієї кризи влада пішла на певні поступки, 2 лютого

2003 р. відбувся референдум стосовно нової редакції Конституції Кир< гизької Республіки, яка розпочала перехід Киргизстану від президент< ської до президентсько<парламентської республіки. Але потім, частково під впливом лідерів сусідніх держав, не говорячи вже про власну сім’ю, президент Акаєв втратив інтерес до демократичних реформ, і його повед< інка стала все більше нагадувати поведінку інших центральноазійських лідерів. Акаєв «перестав звертати увагу на всезростаюче невдоволення Заходу, коли побачив, з якою легкістю його рідні та друзі почали збага< чуватися. Врешті<решт родинні почуття та особисті обов’язки дістали гору над його ідеалізмом»³⁸

Політичний процес у Киргизстані і нині зазнає періоду важкої кризи.

По<перше, під час виборів новою владою була задекларована політична реформа, що передбачає трансформацію президентсько<парламентської республіки у парламентсько<президентську. Перед президентськими ви< борами в 2005 р. Курманбек Бакієв і Фелікс Кулов — лідер партії «Ар< Намис», що виступали як основні кандидати, уклали неформальну угоду, відповідно до якої Кулов знімав свою кандидатуру, натомість після пере< моги Бакієва одержував посаду прем’єра. Ця угода стала основою для роз< ділу повноважень і наступної спільної роботи в «тандемі».

Проте після виборів президента 10 липня 2005 р. ситуація змінилася. У листопаді<грудні 2006 р у Киргизстані були прийняті дві нові редакції Конституції Киргизстану. Перша, прийнята у період проведення мітингів опозиції, розширювала повноваження парламенту та уряду, скоротивши по< вноваження президента. Цей варіант був названий компромісним, оскільки зі зміною повноважень президент та парламент зберігали свої позиції до закінчення терміну їх повноважень у 2010 р. Період до 2010 р. називався перехідним. Між тим, наявність у новій редакції низки суперечливих мо< ментів, що стосувалися уряду, привела до відставки Кабінету Міністрів. К. Бакієв очолив опозиційні сили, ставши лідером Об’єднаного фронту «За достойне майбутнє Киргизстану». Останній варіант Основного Закону

розширює повноваження президента та скорочує, особливо в період до

2010 р., повноваження парламенту.

Невдалий виступ опозиції в Киргизстані, спрямований на повалення президента Бакієва, повернув країну до тієї ситуації, яка була до масових, публічних акцій протесту. Влада знаходиться в руках Курманбека Бакіє< ва, але поки соціальна ситуація в країні не зміниться, влада ця буде хит< кою. Таким чином, є шанси у тих сил, які налаштовані на трансформацію влади в бік переходу її від Півдня (а південний клан представляє саме Бакієв) на користь північних кланів.

У Киргизії існує лінія глобального протистояння північ<південь. Окрім

цього, наявна величезна кількість кланів, які залишилися майже з племін< ного устрою. Всередині південного та північного утворень існує поділ, який призводить, у свою чергу, до їхнього внутрішнього протиборства.

Кількість партій постійно змінюється, але за останні роки їх кількість

не була меншою за декілька десятків. Найбільш значні це: Блок «Націо< нальний рух Киргизстану» (НДК), який сформувався у вересні 2004 р., об’єднавши дев’ять партій та рухів: Партію комуністів, Комуністичну партію, Республіканську партію, Партію національного відродження

«Асаба», Демократичний рух Киргизстану, «Кайран Єль», «Новий Кир< гизстан», «Еркин Киргизстан» та «Еркиндик». Виборчий блок «За чесні вибори» об’єднав партії «Ар<Намис», «Ел», «Ата<Мекен» та Соціал<де< мократичну партію. Роза Отунбаєва, колишній міністр закордонних справ, заснувала партію «Ата<Юрт» («Вітчизна»). Є декілька партій на< ціоналістичного спрямування: «Асаба», «Ата<Мекен», «Еркиндик» та Народно<патріотичний рух.

16 грудня 2007 р. в Киргизстані вперше відбулися парламентські ви<

бори за партійними списками. Перемогу здобула пропрезидентська партія

«Ак жол». Таким чином, президент К. Бакієв отримав лояльний щодо ньо< го парламент, що загрожує перетворенням реформатора Бакієва на лідера з авторитарними рисами.

Казахстан: на шляху перетворення в «азіатського барса». Республі< ка Казахстан є президентською республікою. Перший президент країни Н. Назарбаєв був обраний на цю посаду в квітні 1990 р. Верховною Ра< дою Казахської РСР. У січні 1991 р. громадяни країни обрали його на п’ятирічний термін на загальнонародних, проте безальтернативних ви< борах, віддавши кандидату більше ніж 98 % голосів. Повноваження пре< зидента були подовжені до 2000 р. загальнонаціональним референдумом, який відбувся 30 квітня 1995 р. В жовтні 1998 р. парламент виступив з ініціативою проведення дострокових президентських виборів та подо< вження терміну президентських повноважень до 7 років. У листопаді

1998 р. була створена узгоджувальна комісія для вирішення суперечності між пропозиціями глави держави та депутатів про внесення змін в Конс< титуцію Республіки Казахстан.

_{286 ПОЛІТИКА В ОСОБАХІ VІІ. Політичні лідери країн СНД і Балтії: загальне й особливе 287}

За підсумками роботи узгоджувальної комісії був розроблений зако<

нопроект «Про внесення змін та доповнень в Конституцію Республіки Ка< захстан». Серед інших 19 поправок, що тим або іншим чином впливають на конституційно<правовий статус президента, були, зокрема, такі, що пе< редбачали продовження терміну повноважень президента з 5 до 7 років та відміну умови про вікову межу президента у 65 років. «Традиційна по< літико<правова свідомість казахів, орієнтована на етатизм, стала структу< роутворюючим фактором стійкості режиму Назарбаєва»³⁹.

8 листопада 1998 р. депутати парламенту прийняли постанову «Про звернення до Президента Республіки Казахстан щодо його погодження на скорочення терміну його повноважень». Таким чином, поправка до ст. 94 Конституції звучала так: «За згодою президента Республіки Казах< стан даний термін повноважень може бути скорочений постановою пар< ламенту Республіки, прийнятою на спільному засіданні його палат більшістю голосів від загальної кількості депутатів кожної з палат»⁴⁰.

На альтернативних виборах, які відбулися 10 січня 1999 р., Назарбаєв

отримав 78,3 % голосів. Останні президентські вибори відбулися у Казах< стані 4 грудня 2005 року. За посаду голови держави боролися п’ять канди< датів: чинний президент Нурсултан Назарбаєв, лідер опозиційного блоку

«За справедливий Казахстан» Жармахан Туякбай, голова партії «Ак жол»

(«Світлий шлях») Аліхан Байменов, представник Комуністичної народ< ної партії Єрасил Абилкасимов та голова екологічного союзу «Табігат» («Природа») Мелс Єлеусізов.

Перемога Нурсултана Назарбаєва була цілком прогнозованою. Він вза<

галі не є тим кандидатом, на імідж якого повинні були працювати PR<ме< неджери. Його рейтинги завжди були високими: 98,78 % в 1991 р., 95,4 % — на референдумі 1995 р., 79,78 % — на виборах 1999 р. Останні вибори за< свідчили, що Н.Назарбаєв був найбільш впізнаним кандидатом (99,4 %); його програму знала абсолютна більшість виборців (82,1 %); передвибор< чу кампанію вважали найцікавішою 85,5 % опитаних; 82,4 % підтримують його висунення на новий термін, а ще 10,6 % взагалі не бачать йому до< стойної зміни.

Проте дослідники, зокрема економісти, вважають, що зростання рей< тингу Назарбаєва є закономірним результатом його власної успішної по< літики. Якщо взяти період з 1998 по 2005 рік — а це сім років, — то серед< ньорічні темпи зростання ВВП в Казахстані сягають 10,4 %. А абсолютний приріст ВВП у республіці — 85 %. Своє кредо як державного діяча Н.На< зарбаєв формулює таким чином: «Політична стабільність понад усе. Дис< ципліна й порядок в азіатському суспільстві важливіші за демократію, що мусить розвиватися поступово». Це було політичним кредо Лі Куан Ю (прем’єр<міністр, «батько<засновник» Сінгапуру). Я ніколи не прихо< вував, що такий підхід мені до душі. Завжди казав: «Спочатку економі< ка, а потім політика»⁴¹ . У Казахстані превалюють позитивні суспільні

очікування, що дозволяє прогнозувати подальше зміцнення правлячого

режиму.

Проте навіть враховуючи, що досягнення політики Президента є оче< видними, а його популярність ніколи не викликала сумнівів, треба зважа< ти, що опозиції на виборах не вдалося згуртувати навколо себе свій потен< ційний електорат. Якщо ще у 2004 році передбачалося, що противники Нурсултана Назарбаєва зможуть розраховувати на 25–30 % голосів, то на самих виборах прихильники усіх чотирьох альтернативних кандидатів ста< новили менше п’ятої частини електорату. Тобто на сьогодні еліти Казах< стану не мають реальної альтернативи курсу та команді Нурсултана На< зарбаєва. «Моноцентричність системи концентрує політичну волю центральної влади, що дозволяє їй цілеспрямовано проводити реформи, в тому числі й не завжди популярні»⁴².

Новий етап політичних рішень у Казахстані почався з виступу голо<

ви держави 16 травня 2006 р. на спільному засіданні палат Парламенту. Президент Казахстану Н.Назарбаєв запропонував внести поправки до Конституції країни, спрямовані на модернізацію, підвищення ефектив< ності казахстанської політичної системи. Результатом загальнонаціо< нальних консультацій, включаючи опозиційні сили, стала робота Дер< жавної комісії у 2006–2007 роках, яка дійшла висновку щодо внесення змін до Основного Закону країни. В тому числі й з такого ключового питання, як форма правління. «Саме за результатами роботи Державної комісії було прийнято рішення про зміну форми державного правління з президентської на президентсько<парламентську, що є безпрецедент< ним для центральноазійського регіону рішенням у сенсі легітимності та народного волевиявлення»⁴³.

Конкретні кроки політичної реформи в Казахстані передбачають знач< не посилення ролі парламенту. Повинна кардинально змінитися система виборів до Мажлісу, який буде на 100 відсотків сформований за партійни< ми списками. Ще одне важливе нововведення — це збільшення кількості депутатів обох палат парламенту на 38 осіб. У новому парламенті будуть представлені 154 депутати. Список депутатів Сенату збільшиться на вісім осіб. Причому частина з них стане депутатами після узгодження з Асамб< леєю народів Казахстану.

У Казахстані триває процес виникнення нових політичних партій, причо< му новоутворені організації належать до опозиційних. Тим не менш і в цій країні помітною є стабілізація, оскільки нові партії виникають в основно< му шляхом реформування вже існуючих партійних структур. Тому чисель< ність партій в Казахстані останні роки коливається в межах 10–12 партій. Наприклад, «Отан» («Вітчизна»), пропрезидентська партія; «Асар», про< президентська партія, яку очолює дочка Нурсултана Назарбаєва Даріга. До опозиційних партій можна віднести: «Ак жол» («Світлий шлях»), «Де< мократичний вибір Казахстану», партія, яка підтримує опозиційні кола,

_{288 ПОЛІТИКА В ОСОБАХІ VІІ. Політичні лідери країн СНД і Балтії: загальне й особливе 289}

Республіканська народна партія Казахстану. Проте перепони з боку уряду,

а також внутрішні організаційні проблеми завадили розвитку цієї партії, яка залишається досить пасивною. Узагалі, на думку казахстанських до< слідників, саме нерозвиненість партійної системи сприяє посиленню пре< зидентської гілки влади. «Специфікою сучасного конституційного процесу в Казахстані є те, що його суб’єктами стали не повновцінні політичні партії (які знаходяться на стадії становлення), а інститути державної влади»⁴⁴.

Як вважають казахстанські дослідники, вже зараз у Казахстані роз<

почалася боротьба за посаду правонаступника Президента Назарбаєва. Найскандальнішою формою цієї боротьби за останній час є відкритий та публічний конфлікт Нурсултана Назарбаєва зі своїм старшим зятем Ра< хатом Алієвим. Загострення елітної боротьби в Казахстані можна очіку< вати з наближенням виборів 2012 р. Проте факт зняття обмежень на кількість термінів для першого Президента може суттєво вплинути на ситуацію — за якийсь, ще невизначений, час можна очікувати появи но< вих претендентів.

Процес зміни еліт у центральноазійському регіоні відносять до факторів ризику. Жодна з центральноазійських республік на сьогоднішній день не пройшла через процедуру зміни еліт. І поки що незрозуміло, яким чином цей процес буде організований, як від проходитиме. В Центральній Азії існує ланцюг взаємозв’язків: влада — власність — фінанси. До цих пір втра< та влади означала втрату власності та фінансів. Тому завдання нинішньої еліти — «імітувати наявність прозорості в процесі зміни еліт, зберегти усі існуючі канали влади, а значить, і власність, і фінанси. І ця «непрозора лінійка» є фактором ризику»⁴⁵. Наразі, політична еліта Казахстану — це значною мірою колишня радянська номенклатура. Її оновлення відбу< вається природним шляхом, в основному завдяки ветеранам казахстан< ської політики. Молодіжне крило казахстанської еліти — це управлінці, які вийшли завдяки програмі «Болашак» — програмі навчання казахів за кордоном, що отримала розвиток після 1993 р. Ця нова казахстанська елі< та сильно вестернізована. Також існує «новоказахська» частина еліти, яка сформувалася в основному з перших бізнесменів та управлінців середини

90<х років, так звані младотюрки. Сам президент Казахстану Н.Назарбаєв, описуючи таку частину еліти, як младотюрки, пише: «Одним з факторів, котрий сприяв економічному зростанню низки азіатських країн, було на< вчання тисяч їхніх студентів у світових наукових і навчальних центрах США та Європи. Незважаючи на певні збої, допущені під час реалізації програми «Болашак», ми й надалі будемо надавати держвану підтримку галузі освіти, сприяти підвищенню у казахстанців знань і навичок, необ< хідних і нині, і в майбутньому. Фінансуючи навчання наших студентів у зарубіжних університетах, ми достеменно знаємо — і це доводить досвід Китаю, Кореї, Японії — що саме так треба готувати кадри для розв’язання складних завдань»⁴⁶.

Політичне життя сучасного Казахстану значною мірою визначається

жузовими, родоплемінними та кланово<сімейними відносинами. Воно «де< терміноване боротьбою за владу представників трьох великих племінних об’єднань — жузів: Старшого — «Ули» (південний та південно<східний Ка< захстан); Середнього — «Орта» (північний, центральний та східний Ка< захстан) та Молодшого — «Кіши» (західний Казахстан). І хоча за історич< ними мірками жузи утворилися нещодавно, на початку ХVII століття, протиріччя між ними міцно вкорінился у ментальності казахів»⁴⁷.

Клановість та трайбалізм у центральноазійському регіоні ніколи не схо< дили з порядку денного, а на сьогодні вони чи не найголовнішим чином впливають на політичне життя кожної країни, як внутрішнє так і зовнішнє. Наприклад, як зазначають російські дослідники жузової системи Казах< стану Л. Гусєв та М. Шах, «Окреме та особливе питання — «модернізація» інституту традиційних племінних авторитетів<старійшин (аксакалів). За свідченням представників казахстанської політичної еліти ще радянських часів, багато з важливих рішень (особливо кадрові) приймалися та затвер< джувалися зовсім не у кабінетах ЦК, а в тихих бесідах старих аксакалів у невеличкому парку на лавах навпроти Театру юного глядача»⁴⁸. Прези< дент Н. Назарбаєв в одній зі своїх публікацій зазначав, що «регіональна належність завжди відігравала суттєву роль у політичному устрої» Рес< публіки. При цьому він сам «категорично не приймає політичну ідеоло< гію традиційного типу, яка заснована на відновленні архаїчних форм су< спільного устрою, родоплемінної психології»⁴⁹.

Попри всі ознаки авторитарності казахстанської влади, вона, за де<

яким винятком, діє неагресивно, надаючи перевагу консенсусним рішен< ням та відносно ліберальному стилю політичного управління. Правля< чий режим зумів сформувати політичний ландшафт таким чином, що в Казахстані немає реальної альтернативи правлячому Президенту, який би міг отримати суттєву підтримку населення цієї країни. Як зазначає Р. Джангужин, «зі всією впевненістю можна стверджувати, що в сьогодні< шньому Казахстані немає сильної опозиції, немає сильних опозиційних ЗМІ, здатних вплинути на масову свідомість, як, наприклад, в Україні або в Грузії»⁵⁰. Незважаючи на величезні розміри території, існуючу сегрега< цію населення за етнічною та регіонально<родовою ознаками, чинний президент та його регіональні ставленики зберігають за собою функції абсолютного політичного арбітра. Таким чином, вважає Р. Джангужин, баланс еліт у Казахстані поки що є досить стійким, і Нурсултан Назар< баєв має часовий резерв для успішного вирішення міжелітних конфліктів, що періодично виникають.

Узбекистан: найбільш авторитарна країна Центрально азійського ре$

гіону. У 1991 р. становище Узбекистану було досить складним порівняно з іншими державами Центральної Азії (за винятком Таджикистану). В країні діяла сильна опозиція, постали складні національні проблеми. Економіка

_{290 ПОЛІТИКА В ОСОБАХІ VІІ. Політичні лідери країн СНД і Балтії: загальне й особливе 291}

країни залежала від поставок нафти та зерна з Росії, в сільському госпо<

дарстві панувала монокультура (бавовна).

У цей час, після розпаду СРСР, шляхом всенародного голосування І. Карімов здобув 86 відсотків голосів і став Gрезидентом Узбекистану. Невдовзі після виборів в країні почалися репресії проти представників опозиції. Були заборонені опозиційні партії «Бірлік» та «Ерк», почався тиск на іслам. У 1995 р. повноваження І. Карімова були подовжені на п’ять років на всенародному референдумі, який, за словами Держдепар< таменту США та інших джерел, не був справедливим. Такі самі комен< тарі були і з приводу президентських виборів 2000 р. Другий кандидат на виборах — Абдулхафіз Джалалов — сам визнавав, що мріяв лише про перемогу Іслама Карімова. Задля обмеження президентської влади 6 груд< ня 2001 р. І. Карімов запропонував реформу виконавчої влади з метою передачі частки президентських повноважень Кабінету Міністрів. Для реалізації цих пропозицій прийняті відповідні законодавчі акти. Були внесені зміни до Конституції та прийнятий Закон «Про Кабінет Міністрів Республіки Узбекистан» у новій редакції, які і закріпили за парламен< том повноваження щодо розгляду та призначенню Прем’єр<міністра. Цей крок вважається кардинальною зміною в системі управління Узбекиста< ну. В 2002 р. І. Карімов провів референдум, внаслідок якого строк його правління був збільшений до 7 років.

Тим не менш, відповідно до Конституції Республіки Узбекистан Пре<

зидент Узбекистану є главою держави та виконавчої влади. Він користуєть< ся необмеженою владою та є центральною фігурою, яка визначає політич< ний та економічний курс країни. Окрім цього, за традицією повноваження президента поширюються й на основні питання державної політики, що формально належать до компетенції законодавчої або судової влади.

Президент Узбекистану має повноваження призначати практично всіх

чиновників. Уряд повністю підзвітний президенту, незважаючи на те, що після формування двопалатного парламенту частина повноважень прези< дента були передані парламенту. До створення двопалатного парламенту головою Кабінету Міністрів був президент і всі рішення президента мог< ли бути прийняті як від імені Президента Республіки Узбекистан, так і від імені Кабінету Міністрів. Наразі, Кабінет Міністрів очолює Прем’єр< міністр, проте на законодавчому рівні за президентом зберігається право приймати рішення від імені Кабінету Міністрів.

Особливу позицію в системі виконавчих органів займає апарат прези< дента. Всі рішення, які приймаються міністерствами та відомствами Уз< бекистану, проходять обов’язкову процедуру узгодження з відповідним державним радником. Будь<які кадрові призначення республіканського, обласного та районного масштабу, за винятком призначень, що входять до компетенції президента, здійснюються або за узгодженням, або за вказів< кою апарату президента. Конституція Узбекистану — єдина серед країн

СНД, яка навіть не передбачає можливість відсторонення глави держави

від посади через імпічмент.

Політична система Узбекистану заснована на уяві про те, що у східній країні демократія не може виглядати так, як у західних країнах. Прези< дент країни Іслам Карімов є ідеологом узбецького «демократичного ко< лективізму». Узбекистан — держава, що обрала свій, самостійний шлях розвитку. Цей шлях у всьому світі визнаний як «узбецька модель» дер< жавного та суспільного будівництва. Одна з основних його характерис< тик полягає в системному перетворенні суспільства не революційним, а еволюційним шляхом, послідовно.

Ісламом Карімовим були обґрунтовані п’ять принципів реформування суспільства. «Перший принцип. Пріоритет економіки над політикою. Еко< номічні реформи не повинні підкорятися будь<якій ідеології, внутрішні та зовнішні економічні відносини мають бути вільними від неї.

Другий принцип. Держава — головний реформатор. Вона зобов’язана визначати головні напрями реформ, виробляти політику оновлення та пе< ретворень, послідовно втілюючи її в життя.

Третій принцип. Верховенство закону у всіх сферах суспільства. Прий<

няті демократичним шляхом Конституція та закони повинні дотримува<

тися всіма без винятку.

Четвертий принцип. Проведення сильної соціальної політики з враху< ванням демографічної ситуації в країні. Одночасно з запровадженням рин< кових відносин необхідно вживати дієвих заходів соціального захисту на< селення, особливо малозабезпечених родин, дітей та людей похилого віку.

П’ятий принцип. Перехід до ринкових відносин здійснюється еволю< ційним шляхом з врахуванням об’єктивних економічних закономірностей, послідовно, продумано, поетапно.»⁵¹

Основним елементом узбецького суспільства оголошена махалля (об<

щина). Прийнятий у квітні 1999 р. закон про органи місцевого самовряду< вання, з одного боку, поставив махаллю в залежність від органів виконав< чої влади, а з іншого — наділив голів махаллінських комітетів широкими повноваженнями, що передбачають навіть втручання в приватне життя громадян. Відносно стабілізувалася за два останніх роки кількість партій в Узбекистані, де існує п’ять партій. Народно<демократична партія — про< президентська партія. Це — колишня Комуністична партія Узбекистану, яка була реорганізована 1991 р. «Прогрес вітчизни», також пропрезиден< тська партія, яка надавала підтримку домінуючій Народно<демократичній партії. Соціал<демократична партія «Адолат» — також пропрезидентська партія. Опозиційних партій дві. Перша — «Бірлік» («Єдність»). Її лідер — А. Пулатов, живе у вигнанні в США. Незважаючи на те, що з 1992 р. партія заборонена, вона змогла у квітні 2002 р. провести декілька зборів, у тому числі сім регіональних, без втручання влади. Друга — Демократична партія

«Ерк» («Свобода»). Лідер партії М. Соліх був суперником Іслама Карімова

_{292 ПОЛІТИКА В ОСОБАХІ VІІ. Політичні лідери країн СНД і Балтії: загальне й особливе 293}

на президентських виборах 1991 р. і отримав 12 % . У 1992 р. партію забо<

ронили, а лідер Саліх з 1993 р. проживає в Норвегії.

Структура політичної еліти Узбекистану значною мірою має клановий характер, що взагалі характерно для центральноазійського регіону. Ще за радянських часів в політичному житті Узбекистану основними гравцями та опонентами були численний ташкентський клан (який має ще дора< дянську історію) та джизакський клан, який утворився та став впливовим під час правління Шарафа Рашидова.

Ретрадиціоналізація, яка зачепила тією чи іншою мірою усі держави Центральної Азії після розпаду СРСР, мала неоднозначні наслідки. «Укріп< лення кланових, сімейних, махаллінських (общинних, сусідських), зем< ляцьких зв’язків було викликано не стільки пошуками ідентичності, скільки соціально<економічними причинами — вони підтримують великі родини, дають можливість підняти дітей за відсутності заробітків, згла< дити наслідки неминучої зміни рольових функцій у сім’ї, пом’якшити над< звичайно тяжкий психлогічний удар для чоловіків, що звикли годувати та забезпечувати своїх близьких. У той же час традиційні зв’язки означають суттєве зниження ролі особистості, домінування колективних цінностей та колективного здорового глузду, безумовне підкорення авторитету стар< ших з їх великим, але іноді безнадійно застарілим життєвим досвідом»⁵².

Після здобуття Узбекистаном незалежності джизакська еліта поступи< лася лідерством самаркандському клану, представником якого і є Іслам Карімов. До 2003 р. характер політичної ситуації в Узбекистані визначав< ся боротьбою між двома основними кланами — самаркандським та таш< кентським, які залучали представників ферганського та бухарського кланів. Наприкінці 2002 — початку 2003 р. кланове протистояння досягло свого апогею. Відбулися кадрові перестановки, внаслідок яких самаркан< дський клан розпався, а ташкентський, відмовившись від регіонального принципу об’єднання, організаційно перебудувався.

Клановий принцип розподілу влади тривалий час забезпечував полі<

тичну стабільність, але допускав можливість консолідації опозиційних до Президента сил. З часом він себе вичерпав. На думку експертів, в Узбеки< стані відбувається формування функціональних політичних угруповань, які мають значну фінансову базу, зовнішні контакти та внутрішню підтрим< ку, контролюють наукову та освітню сфери.

Іслам Карімов взяв курс на підтримання рівноваги між кланами, став

проводити стратегічний курс на поступове зниження впливу клановості на ситуацію в державі. З такою метою проводиться кадрова політика, яка передбачає ротацію державних чиновників, ціль якої — не дати їм набути міцних ділових знайомств, сумнівних обов’язків, кримінальних зв’язків. Тим не менш, політичний діяч в Узбекистані, який є відторгнутим еле< ментом свого клану, не може розраховувати на політичну кар’єру. Явище клановості в Узбекистані усе ще відображає специфіку тривалого етапу

національної самоідентифікації, формування узбецької нації. «Наприклад,

важливою причиною, через яку лідери опозиційних партій М. Соліх та А. Пулатов не змогли отримати будь<якої масової соціальної бази, поля< гає в тому, що вони, також як і деякі інші опозиціонери, ще до того, як зайнялися політикою, через певні причини були позбавлені кланової підтримки»⁵³.

Відбувається боротьба за регіональне лідерство між Узбекистаном та Казахстаном. Між цими двома сусідніми державами превалюють відно< сини неконструктивної конкуренції та недовіри. «В намаганні зробити свої держави унікальними, лідери Центральної Азії захопилися стратегіями формування націй, які максимізували суперництво та мінімізували співро< бітництво. Хоча всі вони стикалися зі спільними проблемами, кожний ке< рівник боявся, що його особисті позиції похитнуться, якщо ці проблеми будуть вирішуватися спільно»⁵⁴.

«Хворобливу атмосферу суперництва між Ташкентом та Астаною мож<

на охарактеризувати терміном «синдром Бжезінського»⁵⁵. У своїй книзі

«Велика шахівниця» американський політолог намагався виявити май< бутнього лідера Центральної Азії, причому перевагу віддавав Узбекис< тану: «З п’яти нових незалежних держав Середньої Азії Казахстан та Уз< бекистан відіграють найважливішу роль. Казахстан є в регіоні щитом, а Узбекистан — душею різноманітних національних почуттів, що пробу< джуються. ...Фактично Узбекистан є головним кандидатом на роль регіо< нального лідера в Середній Азії»⁵⁶.

З перших років незалежності Іслам Карімов бачив Узбекистан регіо<

нальним лідером Центральної Азії. Але, на відміну від Казахстану, Узбе< кистан не пішов шляхом «шокової терапії», а проводив політику «поетап< них реформ». До кінця 90<х рр. такий підхід, особливо серед сусідніх країн, вважався більш мудрим. Зокрема, спад виробництва в Узбекистані на той період був нижчим, ніж в інших країнах СНД, а у 2003 р. Узбекистан став першою країною серед СНД, яка досягла обсягу ВВП дореформе< них часів — 1990 р. Проте з настанням нових ринкових часів та прискоре< ної глобалізації Узбекистан зазнав труднощів через надмірну зарегульо< ваність своєї економіки, низького внутрішнього попиту та перевитрати власних сировинних ресурсів. Останніми роками, особливо після подій в Андижані, роль регіонального лідера явно перейшла до Казахстану. Ка< рімов як політик<стабілізатор не зміг провести успішні та результативні реформи, оскільки у його поглядах завжди превалювали цінності контро< лю, аніж лібералізму та вільного ринку, що впливало і на внутрішню ситуа< цію в Узбекистані.

Нині Ташкент переживає нелегкі часи своєї історії. Можна стверджу<

вати, що в еліти Узбекистану сформувався комплекс неповноцінності, ви< кликаний станом соціально<економічних реформ всередині країни. Харак< терно, що більшість експертів оцінюють стан Узбекистану через призму

_{294 ПОЛІТИКА В ОСОБАХІ VІІ. Політичні лідери країн СНД і Балтії: загальне й особливе 295}

досягнень Казахстану. І якщо в Узбекистані не виходить з регіональним

лідерством, то його керівництво намагається стримувати просування Ка<

захстану на цьому шляху.

У своїх останніх виступах Іслам Карімов наголошує на прискореній економічній модернізації країни. На думку експертів, Узбекистан йде тим самим шляхом, що й Казахстан, але відстаючи приблизно на п’ять<сім років. На нашу думку, не слід відкидати Узбекистан як остаточно переможеного за звання регіонального лідера. Узбекистан — країна великих, але поки що не реалізованих можливостей. Велика територія та 26,4<мільйонне населен< ня, кваліфікована та освічена робоча сила, вагомі сировинні ресурси — все це створює передумови для прискореного економічного зростання країни не лише в межах центральноазійського регіону.

Сьогодні в Узбекистані склалася більш сприятлива макроекономічна ситуація для розвитку приватного сектору. Країна досягла стійкого зни< ження інфляції, світові ціни на сировину зросли, а держава визначила на< міри здійснити структурні реформи. Так, наприклад, уряд планує розви< вати реформи у банківській сфері. Більш важливою ознакою економічних реформ є процес приватизації. Тому особливої уваги потребуватимуть соц< іальні питання щодо рівня доходів та зайнятості населення Узбекистану. Згідно з державною стратегією, перехід до ринкової економіки повинен здійснюватися через сильний механізм соціального захисту, що потребує великих зусиль з боку держави.

Узбекистан займає лідируючі позиції у світі за запасами золота, ура< ну, міді, природного газу, свинцю, фосфору, каоліну тощо. Четверте місце в світі за запасами золота, сьоме — за його видобутком, десяте — за запа< сами міді, сьоме — за запасами урану, друге — за експортом бавовни, а також потужні обсяги виробництва електроенергії, газу й нафти та по< тенціал розвитку туризму роблять перспективи Узбекистану позитив< ними. За висновками експертів Казахстанського Інституту економічних стратегій, Узбекистан це, «безумовно, гігант Центральної Азії, але, на жаль, поки що сплячий»⁵⁷.

Таджикистан: післявоєнне відродження. Наприкінці 80<х — початку

90<х років суспільні відносини у Таджикистані характеризувались над< звичайним загостренням протиріч, нарощуванням та розширенням конф< ліктності. Конфлікти все частіше набували жорсткого характеру, призво< дили до кривавих сутичок, і, як наслідок, — до громадянської війни.

Ще у 1992 р. були зроблені перші спроби щодо врегулювання ситуації в Таджикистані. Протягом року між конфліктуючими сторонами відбулося три зустрічі. Слід зазначити, що ці зустрічі відбувалися без участі міжна< родних організацій. На жаль, зобов’язання, прийняті на них, постійно пору< шувалися. Почалася широкомасштабна громадянська війна, яка призвела до численних матеріальних та людських втрат. Лише економічні втрати, за підрахунками спеціалістів, становили більше 7 млрд доларів США. Кількість

загиблих перевищила 50 тис, кількість біженців досягла десятків тисяч.⁵⁸

Лише 27 червня 1997 року в Москві була підписана Загальна Угода про вста<

новлення миру та національної злагоди в Таджикистані.

Головна роль в миротворчому процесі віддається Емомалі Рахмонову, якого таджицькі дослідники взагалі порівнюють з Авраамом Лінкольном, оцінюючи його роль таким чином: «Його президентство — це найкраща гарантія відродження держави таджиків. Нащадки Саманідів безумовно приведуть Таджикистан до нових вершин процвітання на просторі цивілі< зації третього тисячоліття»⁵⁹.

У 1993 р. Е. Рахмонов став Головою Верховної Ради Таджикистану. Че<

рез рік він оголосив про введення президентського правління. Пізніше він змінив Конституцію та подовжив строк президентского правління з п’яти до семи років. 6 листопада 2006 р. Е. Рахмонов був обраний на третій прези< дентській термін. Він набрав 79,3 % голосів. Уже наприкінці місяця указом президента було ліквідовано десять міністерств, п’ять державних комітетів та п’ять комітетів органів центральної виконавчої влади. Останні зміни доз< воляють залишатися Емомалі Рахмонову президентом до 2020 р.

У партійній системі Таджикистану спостерігається певна стабілізація

як і у країні. Там існує дві проурядові партії — Народно<демократична партія Таджикистану (НДПТ), її головою є президент Е. Рахмонов та Ко< муністична партія, яка виступає у союзі з НДПТ. Соціалістична партія Таджикистану наразі розколота і не є впливовою. До опозиційних нале< жать: Соціал<демократична партія (світська опозиція), Демократична партія Таджикистану та Партія ісламського відродження Таджикистану, члени якої представлені в різноманітних урядових інститутах згідно з уго< дою, укладеною після війни 1992–1997 рр. Лідер партії — Саід Абдулло Нурі. У Таджикистані проживає сім мільйонів осіб, з яких більше ніж дві третини проживає за межею бідності. Ще близько мільйона щорічно ви< їжджають на роботу в Росію та інші країни СНД. Взагалі Таджикистан є найбіднішою країною центральноазійського регіону.

Еліти у Таджикистані формувалися здебільшого на регіональній основі. В цьому плані надзвичайно показовим є таджицький конфлікт 1990<х рр. Незважаючи на зміну ідеології або форми державності, еліти, їхній харак< тер та форми боротьби за владу є невід’ємною частиною місцевого політич< ного та соціально<економічного життя та залишаються такими у найближчій перспективі. Таджицький досвід показав, що жодна з політичних еліт не здатна на сьогодні ефективно та довготерміново керувати одноосібно. Окрім того, інтереси тієї або іншої правлячої еліти не завжди збігаються з загаль< нонаціональними та загальнодержавними інтересами. Лише баланс інтересів основних політичних угруповань, етносів та регіонів країни може дати в сумі гарантію захисту інтересів держави, її незалежності та спокою⁶⁰.

До 1990<х рр. в республіці склалися чотири основні номенклатурні угру<

повання — ходжентско<ленінабадське, гармське, кулябське та бадахшанське.

_{296 ПОЛІТИКА В ОСОБАХІ VІІ. Політичні лідери країн СНД і Балтії: загальне й особливе 297}

Поява в цій ситуації політичних партій різко ускладнила боротьбу між

регіональними номенклатурними угрупованнями. Правляче з 1947 р. ле< нінабадське номенклатурне угруповання на момент розпаду СРСР уже не користувалося підтримкою та популярністю на півдні республіки, прав< лячий клан був не здатний контролювати республіку одноосібно. Внаслі< док цього в республіці склалися два військово<політичні союзи: з одного боку, гармсько<бадахшанський, а з іншого — ленінабадсько<кулябський аль< янси. Це була свого роду політична рівновага сил, коли жодна зі сторін не мала вирішальної переваги, але не втрачала надії добитися остаточної пере< моги, а значить, не збиралася поступатись. «Таким чином, конфлікт еліт привів країну до громадянської війни. Підписання договору про мир у липні

1997 р. стало результатом необхідного компромісу між ворогуючими еліта<

ми. Разом з тим, процес даного співробітництва знаходиться лише на само<

му початку свого розвитку, і дисбаланс влади ще далеко не подоланий»⁶¹.

У листопаді 2006 р. Е. Рахмонов був обраний на третій президентській термін. Він набрав 79,3 % голосів. Останні зміни до Конституції цієї краї< ни дозволяють залишатися Емомалі Рахмону президентом до 2020 року.

Туркменистан є найбільш закритою і не прогнозованою країною в Цент$

ральній Азії. У Туркменії національної еліти як такої немає, а ті діячі, які за посадою могли б скласти еліту, не відіграють ніякої політичної ролі в політичному житті країни. Існують ахал<текінське, марійське, кизил<ар< ватське, балканське (йомудрське), чарджоузьке (ерсарі), ташаузьке угру< повання (північні йомуди). В сьогоднішніх умовах говорити про існуван< ня будь<якої політичної або економічної еліти в Туркменистані навряд чи було б правильним. Усі більш<менш впливові угруповання пов’язані один з одним корупцією, кримінальними зв’язками.

Явка на перших альтернативних президентських виборах склала 99 %. На цих виборах було шість кандидатів, але від самого початку було зрозу< міло, що президентську посаду обійме 49<річний Гурбангули Бердимухам< медов, якого наприкінці минулого року, після смерті Сапармурата Ніязова, призначили в. о. президента. Власне, це вже означало, що Бердимухаммедов стане спадкоємцем Туркменбаши.

У ході виборчої кампанії в.о.президента пообіцяв переглянути деякі найбільш непопулярні рішення Ніязова. Він пообіцяв повернути скасова< ну десятилітню середню освіту, відтворити мережу лікарень, які зараз є тільки в містах, по всій країні, повернути селянам пенсії. Більше того, Бердимухаммедов навіть пообіцяв дати населенню вільний доступ до Інтернету й забезпечити мобільним зв’язком мешканців села. Нарешті, Бердимухаммедов заявив, що Туркменія буде рухатися демократичним шляхом і висловився за розвиток багатопартійності. Зараз Президент Тур< кменії Гурбангули Бердимухаммедов одноголосно обраний головою за< гальнонаціонального руху «Галкиниш» і Демократичної партії Туркменії (ДПТ) — єдиної легальної партії в країні.

Усе ще важко робити прогнози стосовно Туркменистану, оскільки

інформація надходить звідти дуже дозовано. Можна передбачити, що го< ловне завдання туркменського лідера нині — це зберегти у своїх руках всю повноту влади, не допустивши одночасно кланової боротьби. Знаковою подією в цьому контексті є відсторонення від посади одного з найвпливо< віших силовиків країни, начальника президентської охорони Акмурада Реджепова, якого після смерті Сапармурада Ніязова вважали одним з віро< гідних наступників Туркменбаші.

Отже, поки що в Центральній Азії головні умови розриву з авторитар< ною моделлю відсутні. «Навіть «європейське» населення, що виховане в дусі радянського державного патерналізму, демонструє вкрай низький рівень політичної активності»⁶². Постійне зниження його кількості об’єктив< но посилює характер місцевого суспільства з одночасним привнесенням східних/західних рис. А це, в свою чергу, може сприяти трансформації

«м’якого» авторитаризму в жорстку владу.

Як відомо, одним з найважливіших атрибутів та умов функціонуван< ня демократичного суспільства є інститут політичної опозиції. Не< обхідність наявності опозиційних партій у різний час підтверджувалося й керівництвом практично всіх центральноазійських країн. Чинниками, що впливають на специфіку розвитку опозиції, є відсутність там традицій легальної політичної боротьби, що зумовлено особливостями історич< ного розвитку.

Спільною рисою усіх цих партій та інших опозиційних сил є їхній со< ціальний склад: група старої еліти, чиї інтереси увійшли в суперечку з прав< лячою елітою, яка спирається на маргінальний соціальний компонент та на регіонально<клановий фактор. Для багатьох представників цієї опози< ційної контреліти характерні апеляції до зовнішньої підтримки. Тою чи іншою мірою усі центральноазійські опозиційні угруповання можна оха< рактеризувати подібним чином.

Досвід авторитарних режимів центральноазійських країн, що розвива<

ються, доводить, що перехід від жорсткого авторитаризму до м’якого, від деспотії до керованої демократії, до режимів, здатним, попри всю їхню не< досконалість, просуватися шляхом справжньої демократизації, може здійснюватися по<різному. В одних випадках поштовх до переходу дає ма< сове соціальне заворушення, в інших — локальний, але сильний протест однієї, найбільш свідомої соціальної групи населення, в третьому випад< ку — достатньо зростаючої апатії та невдоволення мас і розколу еліт.

Скоріш за все, центральноазійський регіон найближчим часом очікує

нове політичне та економічне переформатування. Перші, але впевнені па< ростки цього процесу сьогодні проглядаються вже досить чітко. До цих пір місце і вплив нашої країни в Центрально азійському регіоні є мінімаль< ними. Ми залишаємося пасивними учасниками «великої гри» в Централь< ній Азії, задовольняючись тим, що пропонують інші. Проте національні

_{298 ПОЛІТИКА В ОСОБАХІ VІІ. Політичні лідери країн СНД і Балтії: загальне й особливе 299}

інтереси нашої країни вимагають іншого — передбачити майбутній розк<

лад і зайняти в ньому максимально вигідні позиції, розуміти внутрішні процеси в центральноазійському регіоні і намагатися використовувати їх в національних інтересах України.

«Входження України в геополітичний простір Центральноазійського регіону можливо за умови балансування між інтересами таких зовнішніх сил, як РФ, Західна Європа і США, Туреччина, Пакистан, Іран, Індія, Ки< тай, вплив яких, зумовлений історичною традицією або наявністю еконо< мічних важелів, стає все більше відчутним, і які, зрозуміло, вбачають в інших державах небажаних конкурентів⁶³. Тим не менш, продуктивна співпраця із країнами Центральної Азії має носити не лише характер нашої зацікав< леності в даному регіоні, а й демонструвати бажання та можливість Укра< їни стати фактором підвищення рівня безпеки в цьому регіоні. Тільки сприйняття України як рівного партнера допоможе їй стати активним учас< ником геополітичної гри в Центрально азійському регіоні.

3. Моделі політичного лідерства у країнах Балтії

Потрібно відзначити, що литовці, латиші, естонці, виріз< няли себе з маси «радянських людей», яких намагалася створити радянська влада доби СРСР. Ця відмінність відчувалася на ментальному рівні — щось із поведінки, із побутової культури, щось специфічне, що помічали багато співгромадян колишнього Радянського Союзу, відвідуючи ці республіки.

Після Другої Світової війни ці нові радянські республіки стали своє< рідним західним форпостом, на який працювала радянська планова еко< номіка, намагаючись підняти соціальний рівень хоча б для якогось по< рівняння із Заходом. Хоча насправді ці республіки були так само відрізані

«залізною завісою». Значно більш важливе для виховання місцевої еліти відігравало те, що лідери «варилися» в союзній політичній кухні. Вони, представники маленьких територій і порівняно нечисленних народів, мали однаковий рівновеликий статус з представниками інших союзних рес< публік. Більше того, завжди зберігали певну специфічну вагу як націо< нальні еліти. Тобто, для лідерів Литви, Латвії та Естонії лишається харак< терним, або, точніше, на першому місці націоорієнтованість. Це також виявлялося в тому, що не відбувалася асиміляція.

Прибалтійські республіки вперто відрізнялися за класичними показ< никами, зокрема кількості членів КПРС. Так, кількість членів Комуністич< ною партії в прибалтійських республіках була найнижчою, порівняно з іншими республіками СРСР. Комуністична партія, наприклад, в Есто< нії, за даними на 1981 р., налічувала 5,5 % населення, що значно менше, ніж в інших республіках СРСР (крім сусідніх прибалтійських республік).

Причому, тільки 52 % з комуністів Естонії того часу були етнічними

естонцями.

Литва: власний шлях. Вони знали або відчували, що були іншими. Мож< ливо тому, що задовго до подій 90<х рр. — розпаду Радянського Союзу і нової доби незалежності вже мали своїх Президентів. Президенти Лит< ви: (1919–1920) Антанас Смятона; (1922–1926) Аляксандрас Стульгин< скис; (07.06.1926–19.12.1926) Казис Гринюс; (1926–1940) Антанас Смя< тона. Ці Президенти були частиною національної історії.

Альгірдас Миколас Бразаускас став Президентом Литви після віднов< лення незалежності 25 жовтня 1992 р., коли з проведенням першого туру до Сейму Литовської Республіки був проведений референдум, прийнята Кон< ституція та відновлений інститут президентства. Тоді, після перемоги Де< мократичної партії праці, лідер партії Альгірдас Миколас Бразаускас був обраний Головою Сейму і згідно з Конституцією став тимчасово виконува< ти обов’язки Президента до президентських виборів. Президентом Литовсь< кої республіки він обраний 14 лютого 1993 р. До того він пройшов кар’єрні щаблі радянської системи. Так, у 1965 р. був міністром промисловості буд< матеріалів. У 1967 р. — заступник голови комітету Держплану. В 1974 р. здобув наукову ступінь доктора економічних наук. Він належав до радян< ської системи, але осередок самої системи був заряджений національною ідеєю. Відповідно, сама система виступила за зміни, система, яка мала цим змінам протидіяти. Очевидно, що А. Бразаускас — вольова і самостійна фігу< ра, яка вирощена системою і яка очолила рух за відчуження цієї системи.

Так, у 1988 р. був обраний першим секретарем ЦК Комуністичної партії

Литви. Його кандидатура підтримана литовським національним рухом

«Саюдісом». Під керівництвом А. Бразаускаса в 1989 г. Компартія Литви відділилася від Компартії Радянського Союзу. Здавалося дрібниця — роз< ділення осередків партійної організації. Проте на той період і для тієї сис< теми це були гігантськими і нечуваними реформаторськими кроками. У 1990 р. на установчому з’їзді Демократичної партії праці А. Бразаускас був обраний її лідером і став керівником значимої політичної партії Лит< ви. Як зазначалось, А. Бразаускас був обраний у 1993 р. на п’ятирічний термін Президентом. Він не висував свою кандидатуру на другий термін, але лишився гравцем з високою політичною енергетикою, про що свідчить призначення його колегіальним органом — Сеймом у 2001 р. та 2004 р. Прем’єр<міністром уряду Литовської республіки. Тобто, в його характері — не амбітність понад усе, а політичний прагматизм. Такий варіант важко уяв< ляється для представників політичної еліти України. На посаді Президента А. Бразаускаса змінив у 1998 р. Валдас Адамкус. (26.02.1998–25.02.2003) з ідеєю швидкої модернізації. В. Адамкасу не вдалося втриматися на по< саді на два терміни підряд.

Наступним Президентом став 26.02.2003–06.04.2004 Роландас Паксас,

термін перебування якого на президентському кріслі обмежив Сейм. І вже

_{300 ПОЛІТИКА В ОСОБАХІ VІІ. Політичні лідери країн СНД і Балтії: загальне й особливе 301}

після виконувача обов’язки Президента з 06.04.2004 по 12.07.2004 Арту<

рас Паулаускаса, В. Адамкус повторно на виборах здобуває пост Прези< дента. Людина незвичайної долі, якщо можна так висловитися, він був литовцем в Америці і, можливо, американцем у Литві. Саме його повер< нення, або приїзд з еміграції, закидається скептиками. При цьому, читаю< чи інтерв’ю президента з приводу «повернення», не відчувається якогось бар’єра чи натяку на виправдання. Литовець Валдас Адамкус повернувся до Литви, прагнув щось зробити, а такі пориви були далеко не поодинокі. Це говорить про певний дух і патріотизм, характерний своєрідній добі відродження. Щоправда, Валдас Адамкус відчував відмінність того су< спільства в яке влився, певну пасивність, як зазначав він сам, неготовність людей брати особисту відповідальність, самостійно діяти, очікування вка< зівок — радянське виховання давалось взнаки⁶⁴.

До політичних штрихів характеру Президента Литви — Валдаса Адам<

куса, спираючись на його спогади в книзі «Ім’я долі — Литва», потрібно бе< зумовно віднести підпільну дисидентську роботу часів німецької окупації, а саме: видання газети і все, що з цим пов’язано. На той час молоді гімна< зисти планували продовжити підпільну роботу з наступом радянських військ і проти радянської системи. Доля Валдаса Адамкуса так склалася, що він емігрував з батьками на Захід. Еміграційна хвиля наприкінці війни була відносно масовою, і це були люди, які їхали не на заробітки, а втікали від приходу радянської влади. Можна сказати — політична еміграція.

Політична кар’єра майбутнього президента Литви розпочалася в 1968 р., коли Валдас Адамкус узяв участь у виборчій кампанії сенатора США Дірксена. Можливо, саме це кардинально змінило його долю, оскільки більшість з литовської діаспори переймалася прикладними професіями і не йшли в політику. Валдас Адамкус також переймався заробітчанством і щодень боровся за виживання, в принципі як і всі емігранти. Фабрична робота з мінімальною платнею, виплати за орендоване житло, нарешті кре< дит на придбання власного помешкання і низка побутових проблем — усе це не пригасило духу активного громадянина, його помітили. У виборчій кампанії сенатора Валдас Адамкус їздив на зустрічі і виступав з питання< ми про поліпшення санітарного стану Чикаго, що стало школою публіч< ного діяча, вкрай важливою для професії політика.

Після перемоги сенатора<республіканця молодий помічник отримав за< прошення працювати у справах нагляду за чистотою води певного регіону. З цього приводу був навіть газетний скандал, який звинувачував владу, що призначає осіб без фахової підготовки. В. Адамкус намагався відмовитися від посади, але республіканці наполягли, оскільки відмова означала б ви< знання поразки. Так розпочалася тридцятирічна кар’єра на федеральній службі США. Хоча на цей час разом з дружиною він мав успішний турис< тичний бізнес. Думається, що дух Америки і Чикаго, підприємництва і ініціа< тиви закладений в характері литовського лідера.

Шлях до своєї країни прокладався саме на цій службі. В 1972 р. він був

включений до урядової делегації США, яка проводила зустріч у Москві. А потім, долаючи бюрократичні перепони, вдалося відвідати рідну Литву, стикаючись з контролем КДБ тощо. З часом візити на Батьківщину стали частішими. Можливо, недарма спецслужби контролювали кожен крок аме< риканського литовця. Думається, що для родичів і близьких він був ковт< ком свободи з іншого світу, які, як і багато співгромадян Радянського Со< юзу хотіли знати, що там робиться. У спогадах Валдас Адамкус, пише, що на початок подій відродження він знав усіх лідерів з опозиційного руху Саюдиса⁶⁵. Це говорить про те, що він не займав пасивну позицію і був дотичний до соціальних процесів.

Безпосереднім поштовхом стало те, що Валдас Адамкус був запроше<

ний своїм повоєнним товаришем Стасісом Лозорайтісом, який був із сім’ї дипломатів у вигнанні, на його президентську виборчу кампанію. Остан< ньому не вдалося виграти вибори, але для «правої руки», ким був Вал< дас Адамкус, це був колосальний досвід, що став основою майбутньої перемоги. Думається, що був використаний досвід сенаторської кампанії, коли потрібно було об’їжджати міста і містечка з виступами. Ця виборча кампанія дала нові соціальні контакти, можливо, продемонструвала со< ціальні настрої В. Адамкуса. Як Президент він стикається з повним спек< тром політичних нюансів, у тому числі з політичними кризами, напру< женістю партійних конфліктів, виконуючи функцію арбітра. Політичне життя Литви зазнає кризових і конфліктних ситуацій⁶⁶. Разом з цим не припиняється активна участь в міжнародній політиці. Литва серйозно розглядає своє членство в ГУАМ. Валдас Адамкус є активним учасни< ком усіх самітів організації.

Можемо констатувати певну закономірність, що республіки прибал< тійського регіону (Литва, Латвія, Естонія) взяли на найвищу державну посаду представників (або, точніше, дітей) еміграції. Будучи інтегровани< ми в західні суспільства, вони не ставили питання бар’єра контактів із за< хідними демократіями, тому сприймались як відкриті лідери. Натомість завжди стояло питання діалогу зі східними сусідами, зокрема Російською Федерацією, які виявляли риси нових політичних лідерів.

До речі, Литва вже має договір щодо кордону з РФ. Натомість Естонія

і Латвія не узгодили територіальні претензії з РФ, що характеризує пев< ний темперамент відносин. Наполягання цих республік на визнанні ра< дянської влади як окупаційного режиму ще раз підтверджує національ< ний характер дій. Саме такі питання, скоріше морально<етичні, будуть характерні для національних держав та їх еліти.

Одна з причин приходу на політичну арену лідерів із діаспори в тому,

що еміграція, яку вони представляли, а була вона перш за все політич< ною, є достатньо молодою. І на початку 90<х помітна кількість осіб повер< нулася на батьківщину своїх батьків, багато з яких уже ввійшли в ешелон

_{302 ПОЛІТИКА В ОСОБАХІ VІІ. Політичні лідери країн СНД і Балтії: загальне й особливе 303}

економічної і політичної еліти, що ще раз підкреслює живий національ<

ний дух діаспор цих країн. Лідери, які переїхали із заходу, очевидно, демон< стрували динамічність дій і, безумовно, національну ідею. Вони демонст< рували, можливо, те, чого бракувало, українським політикам.

Згадаємо, для прикладу, українське суспільство, яке понад десятиліття після проголошення незалежності не є згуртованим навколо спільних ідей. До речі, такі ейфорійні переживання і прийняття лідерів з діаспори були відомі і в інших політичних системах, зокрема, свого часу в Бол< гарії, коли виборці активно голосували за «партію Царя». В таких випад< ках постать лідера не сприймається, як емігрант, а як свій. Щоправда, політичні конкуренти закидають, що це агент тієї чи іншої розвідки тощо. Для нас важливий той факт, що прибалтійські республіки прийняли

«своїх варягів». Разом з тим, що характеризує лідерів, ці «варяги» не були залежні від колишніх зобов’язань, від існуючої радянської системи гос< подарювання, а тому, як наслідок, максимально швидко її реформували і рушили. Формування «прозорої економіки» зобов’язує до відповідних характеристик і самої еліти.

Латвія: крок за кроком. Можна сказати, що так само історія Латвії має

постаті<символи державності — довоєнних Президентів: Яніс Чаксте (1922–1927); Густав Земгалс (1927–1930); Алберт Квіесіс (1930–1936); Карліс Улманіс (1936–1940) і першим пострадянським Президентом був Гунтіс Улманіс (1993–1999). Фактично аналогічно, із діаспори, обираєть< ся Президент Латвії. 17 червня 1999 р. Сейм Латвійської Республіки оби< рає Вайру Віке<Фрейберга Президентом. А в 2003 р. вона була переобра< на повторно.

Президент Латвії В. Віке<Фрейберга за своїм характером класичний

представник активного громадського діяча, що посилювалося спорідне< ним колом суспільно<політичних інтересів. Активна участь у багатьох громадських і наукових процесах, які мали гуманітарне спрямування, свідчить про високий ступінь комунікабельності. Зазначену тезу демонст< рує досвід адміністративної роботи до обрання Президентом у 1999 р. На< звемо деякі сфери: Президент (1998–1999 рр.) і член Ради (1994–1998 рр.) Академії французької мови Гуманітарного інституту Канадської академії наук; віце<президент (1984–1989 рр.) і член (1980–1983 рр.) Наукової ради Канади; була запрошена парламентом Бразилії для участі в роботі комісії з питань реформи Конституції (1989 р.); Член Консультативного комітету уряду Канади (1990–1991 рр., 1995–1996 рр.); Президент (1984–1986) і член правління (1982–1988) Асоціації підтримки балтій< ських досліджень.

Високу соціальну активність підтверджує ряд нагород та стипендій,

що були здобуті до 1999 р. Потрібно відзначити, що кар’єра та віхи ста< новлення майбутнього Президента Латвії Вайри Віке<Фрейберга відбули< ся на Заході, зокрема в Канаді. Тому однозначно, що вона для литовського

суспільства є символом західної культури і, очевидно, політичний темпе<

рамент та методи її діяльності є ближчими до західної моделі. Разом з тим, вона зберігала національні корені, зокрема з 1957 р. працювала в націо< нальних таборах діаспори та дослідженнях латиської мови. Очевидно, що для суспільно<політичної системи національних держав, як Латвія, мало велике значення те, щоб перша особа була ефективним менеджером чи

«західником». Думається, що, в першу чергу, першочергово ця особа має бути носієм національного символу.

Входження у сферу комунікацій відбулося через Академію наук Латвії, членом якої майбутній президент стала з 1990 р. Характеристика політич< ного шляху визначає самого політичного лідера. Гуманітарій, учений, ке< рівник наукових проектів, радник, скоріш за все, буде відрізнятись від ке< рівника (представника) бізнесу, олігархічних кланів як поведінкою, так і образом мислення тощо. Хоча певні політичні кола закидають інше — те, що ці лідери, Президент Латвії є ставлеником США, що робить певний наліт на політичному портреті. Так само, як інша частина політикуму при< писує стосовно всіх негараздів руку Кремля.

Президент В. Віке<Фрейберга не є членом жодної з партій. За її слова<

ми, не збирається змінювати таке становище й надалі. Отже, її політичний портрет прикрашений не партійним членством, а науковим багажем, що додає вигідних штрихів як зваженого, розумного, інтелектуального ліде< ра. В її коментарях часто звучать репліки, що нагадують про походження з наукових кіл і причетність до науки. Тобто, цей елемент іміджу збері< гається і час від часу актуалізується.

В. Віке<Фрейберга вміло абстрагує себе від негативних для неї моментів, зазначаючи, що згідно з Конституцією Латвії у неї немає жодних повнова< жень виконавчої влади. Але така відповідь лунає з її вуст не як виправдову< вання чи жалкування за цим аспектом політичної діяльності, а як аргумент для підсилення свого іміджу.

У червні 2007 р. відбулися чергові вибори президента Латвії. Щоправда,

у латвійської леді не помічено хворобливого бажання до продовження тер< міну перебування на цій посаді. Аналітики в подальшому прогнозують їй кар’єру в міжнародних установах, зокрема в ООН. На час виборів нового Президента Вайра Віке<Фрейберга не була позбавлена такої авторитарної риси, як підтримати ставленика. Таким чином, сьомим президентом Латвії став головний лікар клініки травматології і ортопедії — людина без особли< вої політичної історії, 52<річний Валдис Затлерс. Він переміг на цих зма< ганнях у колишнього голови Конституційного Cуду. Характерною рисою передвиборчих змагань стали звинувачення сторін та сірий PR, що розді< лили суспільні настрої на табори. Новообраний президент ближчим ча< сом має примирити впливові кола, зокрема інтелігентські організації, що офіційно підтримували опонента. Він також прагне компенсувати прога< лини попередника, який здебільшого приділяв увагу міжнародній політиці,

_{304 ПОЛІТИКА В ОСОБАХІ VІІ. Політичні лідери країн СНД і Балтії: загальне й особливе 305}

обіцяючи зосередитися в основному на внутрішній політиці, консолідації

суспільства та підвищення рівня життя⁶⁷.

Затлерс здобув вищу медичну освіту в Ризькому медичному інституті, який закінчив у 1979 р., відразу ж розпочавши медичну практику. В 1985 р. став керівником відділення, а в 1994 р. –керівником лікарні. Наприкінці

80<х років Затлерс був членом думи Народного Фронту. Він є засновни<

ком і президентом Латвійської асоціації артроскопії, віцепрезидентом Лат< війської асоціації ортопедів. Нагороджений орденом трьох зірок. У його біографії є відомі сірі плями, пов’язані зі звинуваченнями в шахрайстві та медичній корупції⁶⁸. Кандидатуру Затлерса на пост Президента висунула правляча коаліція — Народна партія, Латвійська партія, Союз зелених та селян⁶⁹. Відсутність політичного досвіду інтерпретується новим президен< том як бажання суспільства мати незаполітизованого керівника. Разом з цим, це не гарантує від політичної заангажованості керівника держави, перед< усім правлячої коаліції, яка його висунула⁷⁰.

Очевидно, що латвійське суспільство, (для довідки нагадаємо, що

російськомовне населення становить 40 % населення із яких більше 90 %

«негромадяни»)⁷¹, перегріте соціально<політичною проблематикою на тлі нормального економічного розвитку. Все частіше постають питання про всенародне обрання Президента, яке буде прозоре і зрозуміле, на проти< вагу кулуарним висуванням та парламентським процедурам. Назріван< ня недовіри до інституту та результатів голосування є передднем полі< тичної кризи та плацдармом активних дій опозиції. Тому вірогідно, що перші кроки новообраного керівника держави будуть супроводжувати< ся кризовими явищами, що змушуватимуть демонструвати характер та активно здобувати політичні навички. Як наслідок, крісло президента буде досить хитким.

Естонія: націоналізм чи патріотизм… Естонія теж мала довоєнну рес<

публіканську історію. Першим президентом вважається Константин Пятс. Він з 1921 р. до 1934 р., щонайменше п’ять разів ставав головою держави. В 1934 р. здійснив переворот, оголосивши себе державним про< тектором Естонії. А вже в 1938 р. був обраний Президентом, яким ли< шався до арешту радянськими спецслужбами у 1940 р. Його постать була унікальна і сьогодні має неоднозначні відгуки. Активний, вольовий, рішу< чий. За часів його правління був введений фактично авторитарний ре< жим із забороною політичних партій і цензурою преси. Його принципо< вою позицією були незалежність Естонії і визнання СРСР як окупанта. Життя скінчив після тривалого заслання в психіатричній лікарні. Першим президентом Естонії після її виходу з Радянського Союзу був Леннарт Мері (1992–2001). Він народився в сім’ї дипломата. Освіту (до 12 років) здобу< вав у європейських закладах. Оволодів п’ятьма іноземними мовами. Коли сім’я повернулася в 1940 р. до Естонії, то зі зміною влади була репресо< вана і заслана до Сибіру.

У 50<х роках Леннарти повернулися зі заслання до Естонії. Мері здо<

був гуманітарну освіту та працював в художньо<творчій сфері. Драматург у театрі, режисер на радіо, робив переклади та писав сценарії. Серед його здобутків були як заборонені в СРСР твори, так і популярні. З 1963 р. став членом Спілки письменників Естонії. В 1970 р. отримав дозвіл на виїзд за кордон. В поїздках він познайомився з політиками та естонською діаспорою. З 1988 р. Леннарт Мері схилився до політичної діяльності, став членом Народного Фронту на хвилі екологічних протестів, які в Естонії перетікали в антирадянські. За його ініціативи був створений Інститут Естонії з метою розвитку міжнародних відносин із Заходом, він сприяв стажуванню студентів за кордоном. Став членом Конгресу грома< дян Естонії та з 1992 р. членом Конституційної асамблеї. В 1990–1992 рр. обіймав посаду міністра закордонних справ у міністерстві, яке сам ство< рив. І, безумовно, першими його кроками на цій посаді були міжнародні презентації Естонії. З 1992 р. призначений послом Естонії у Фінляндії. В 1992 р. був висунутий на пост Президента блоком «Батьківщина». Волею долі став президентом, оскільки в першому колі не був обраний кандидат, а тому другий тур голосування був на Державних зборах, де здо< був 59 голосів із 101. Він був більшою мірою арбітром, аніж класичним політиком. Його змінив опонент, який на попередніх президентських ви< борах балотувався і здобував вагому частку голосів, навіть більшу від переможця на всенародному, першому турі, голосуванні. Ним був А. Рюй< тель — вихованець радянської номенклатури, але реальний творець не< залежності своєї країни.

Так, з 1977 р. А. Рюйтель посідає кілька високих державних посад. Спо< чатку в політичній сфері, пізніше у виконавчій та законодавчій владі. В 1983 р. — голова Президії Верховної Ради Естонії. Він відіграв важливу роль у підготовці та прийнятті Декларації про незалежність Естонії, яка стала основою для виходу зі складу Радянського Союзу. Своєю політич< ною діяльністю здобув популярність як захисник естонської незалежності в конфлікті з центральною московською владою. В 1990 р. А. Рюйтель зно< ву був обраний головою Верховної Ради Естонії. Йому належить важлива роль у підготовці та прийнятті Декларації про незалежність Естонії, яка стала легітимною основою для виходу республіки зі складу Радянського Союзу. Цього ж року за його ініціативи в Талліні була створена Рада Бал< тійських держав з боротьби за власну незалежність. Нині чинний новооб< раний президент Естонії Томас Хендрик Ільвес народився 1953 р. в м. Сток< гольм (Швеція). Здобув освіту в США. В 1978 р. став магістром психології в Пенсільванському університеті. У 80<х роках Ільвес працював журналіс< том на радіо «Вільна Європа»/«Радіо Свобода». До Естонії приїхав після здобуття незалежності в 1991 р. В 1993 р. був призначений надзвичайним і повноважним послом Естонії в США, Канаді і Мексиці. 1996–1998 рр. пра< цював міністром закордонних справ Естонії. Незабаром Ільвес був обраний

_{306 ПОЛІТИКА В ОСОБАХІ VІІ. Політичні лідери країн СНД і Балтії: загальне й особливе 307}

головою опозиційної Народної партії, яка сформувала передвиборчий союз

з партією Поміркованих. Після парламентських виборів 1999 р. Ільвес знову став міністром закордонних справ. Він був палким прихильником вступу Естонії до Європейського Союзу, проводив переговори, які увінча< лися, зрештою, вступом у 2004 р. У 2002 р. Ільвес склав повноваження лідера Народної партії поміркованих після поразки партії на муніципаль< них виборах. З 2003 р. Ільвес член Європейського парламенту⁷².

Як ми бачимо лідер держави був партійним: у 2001–2002 рр. голова

партії Поміркованих, у 2002–2004 рр . — член соціал<демократичної фракції парламенту. А в 2006р. вийшов зі складу соціал<демократичної партії у зв’язку з обранням Президентом.

Він був висунутий на посаду Президента Блоком правих сил і водно<

час вийшов із Соціал<демократичної партії. За словами її голови, Ільвес, є Президентом усього народу, хоча механізм обрання реалізується шля< хом голосування в парламенті. З 345 голосів ним здобуто 174, що лише на

12 голосів більше ніж в його опонента.

Томас Хендрик Ільвес відомий своїми радикальними поглядами на відносини з Росією і є першим з<поміж естонських президентів, котрий не володіє російською мовою. Він народився в Стокгольмі, а освіту здобув в США. Отже, новий президент позбавлений будь<яких радянських сте< реотипів, зв’язків і характеристик. У своїх виступах він часто звинувачує Росію як недемократичну та тиранічну державу, що її вибори не легітимні, пропонує виключити її з міжнародних установ⁷⁵, створивши лінію конф< лікту, яка набула апогею в 2007 р. з перенесенням пам’ятника радянсько< му солдату. Останнє, з належним оформленням та пропагандою могло не мати жодних наслідків, натомість виявило протестні сили та міжнарод< ний конфлікт, відповідні заяви російської влади тощо. Безумовно, таку позицію можна інтерпретувати як стійкість в поглядах, але насправді є відсталість, тим більше, що тягар перекладений на уряд як потенційна загроза конфліктної ситуації⁷⁵.

Малі за розміром, але сильні за духом. Однозначно, що більш зріле су< спільство зобов’язує і вимагає більш зрілої еліти. Якщо не попристосову< ватися до винятків, то ця аксіома характерна для Прибалтійських рес< публік. Це не означає, що вона не може бути вражена «хворобами», пов’язаними з владою, не переживає внутрішні протиріччя і, однозначно, що ми її не ідеалізуємо.

Політична еліта цих країн не константа. Її цінність у тому, наскільки вона здатна відображати прагнення людей. У багатьох випадках політич< на еліта Прибалтійських республік відрізняється солідаризованістю. Це не виключає запеклу конкурентну політичну боротьбу, але за ключовими напрямами досягнутий консенсус, принаймні стратегічно, — це членство в НАТО та інтеграція в ЄС. Хоча безумовно, що суспільством багато ре< чей не сприймалися однозначно і деякі питання викликали суперечки, що,

до речі, характерно не тільки для пострадянських республік, але і для країн

Європи загалом. Складно сприймались економічні реформи, відкриття ринку, але це говорить про наявність міцності і політичної волі у еліти.

Малі за розміром і за кількістю населення Прибалтійські держави, ра<

зом з тим, мають повноцінні політичні системи з усіма атрибутами влади та лідером — президентом, який представляє країну в світовому співтова< ристві. В дискусії з «великими сусідами», які мають енергетичні важелі та потужний військовий потенціал, ці держави з музейними танковими бри< гадами і відсутністю військових літаків використовують інші важелі в дип< ломатії. Позбавившись власного військового тягаря, Латвія, Литва та Ес< тонія спираються на підтримку НАТО. Вони, за визначенням деяких ЗМІ, являють собою лінію фронту між «Заходом» і «Сходом». Хоча «Схід», у даному контексті — не зовсім коректне визначення, оскільки мається на увазі не Схід як такий, а цілком конкретний геополітичний персонаж — Російська Федерація.

Як уже зазначалося, вибір еліти країн Балтії був однозначно віддале<

ний від усього радянського. Становлення незалежності проходило з про< тистоянням радянській системі, саме протистояння, а не пасивна роль у добу розпаду СРСР. Лідери цих держав тільки підтверджують дану тезу. Безумовно, що така позиція індивідуальності і незалежності інтерпретуєть< ся певними політичними колами як протистояння цих держав Російській Федерації. Остання намагається перебрати на себе місію патронування колишніх територій СРСР, виявляючи свої імперські амбіції.

Тому для політичних портретів еліти і, зокрема, президентів держав

Балтії і надалі характерною буде риса політичної стійкості у відстою< ванні національних пріоритетів у дискусіях з найближчими сусідами. Тут ідеться не лише про Російську Федерацію, а й, безумовно, про Республі< ку Польща та місце в Євросоюзі. Думається, що еліти Прибалтійських держав уже подолали етап наївності щодо прийняття простих рішень, які самі собою дадуть результат. Ані вступ до міжнародних установ та організацій, ані визнання рівності не дає системних зрушень. І тільки індивідуальна робота власної еліти, формування сталих принципів, гро< мадська ініціатива і усвідомлення дадуть разом спільний продукт, що називається розвитком.

Президенти країн Балтії відрізняються статусом. Президенти парла< ментських республік не схожі на президентів пострадянських держав, які переважно відігравали роль авторитарного «господаря», або «хазяїна». Президент парламентської держави — щось на зразок визнаного арбітра нації, який вгадує її дух і темперамент. При цьому має бути тонка органі< зація урядових установ. Тобто повноцінний парламентський контроль та адекватний громадянського суспільства під лупою ЗМІ. Разом з тим су< спільство неоднозначно сприймає результати голосування, оскільки вони модифіковані через призму «парламентських кулуарів».

_{308 ПОЛІТИКА В ОСОБАХІ VІІ. Політичні лідери країн СНД і Балтії: загальне й особливе 309}

Поміж спільних рис лідерів країн Балтії — це, по<перше, націоорієнто<

ваність. По<друге, консолідованість у стратегічних питаннях. По<третє — це, значно швидше, позбавлення від радянського «вантажу». Разом з тим, за євроінтеграції та відносно успішного розвитку економіки ані суспіль< ство, ані політична система не позбавлені випробувань кризами та конф< ліктами. Сьогодні перше і ключове питання самостійності і незалежності республік вирішене, а це означає, що постають нові виклики як перед по< літичною системою, так і перед лідерами держав.

4. Еволюція формування політичного лідерства в пострадянських країнах

Політичне лідерство як явище є притаманним практично кожній з сучасних країн. Відрізняючись за характеристиками та формою, воно є незмінним у виконанні певних функцій. Це пояснюється тим, що сучасне суспільство не може функціонувати без структуризації відносин на основі лідерства, тим більше в політичній сфері. Лідери поширюють нові ідеї та ведуть суспільство за собою, вони розв’язують конфлікти, ви< конують ряд функцій, що склалися історично в процесі еволюції людського суспільства.

У той же час інститут лідерства всюди має свої особливості. Так в од< них країнах політичний лідер може бути моральним та духовним автори< тетом, що спрямовує розвиток суспільства, а в інших — лише тимчасовим виконувачем волі більшості, десь лідер має рівні права з громадянами, а десь достатньо лише його бажання, щоб ці права змінити. Множинність різних варіантів розвитку інституту політичного лідерства демонстру< ють постсоціалістичні країни утворені на території колишнього Радян< ського Союзу. На сьогодні говорити про ці країни як про якусь певну сукупність, поєднану спільними ознаками, не можна. Оскільки за пев< ними помітними спільними рисами приховані значні відмінності. Важ< ко говорити про якусь подібність чи єдність їх стратегій та траєкторій розвитку. Стартові умови для них стосовно деяких показників були аб< солютно ідентичними, стосовно інших — значно відрізнялися. Зрозу< міло, що відрізнялися умови економічні, зумовлені особливостями і спе< цифікою кожного з регіонів, відрізнялися умови соціокультурні, які ви< пливали з етнічних, релігійних чи навіть і цивілізаційних відмінностей між республіками СРСР, що їх не змогла зрушити навіть уніфікаторська політика уряду, спрямована на формування радянської людини. Проте стосовно політичного лідерства ситуація була практично ідентич< ною. Фактично не існувало ринку політичного лідерства. Не існувало середовища, яке могло би привести до спонтанної появи лідера, і єдиний

канал формування політичних лідерів представляли собою партія та

державні органи.

Найвпливовішою особою і фактичним політичним лідером в кожній з країн був секретар Центрального Комітету Комуністичної партії даної країни чи республіки. Його легітимність базувалася на авторитеті та впливовості партії і часто — на відсутності можливих опонентів у цент< ралізованій системі комуністичної держави, де партія і її лідер виступа< ли як стрижень і керівний елемент політичної системи. Зазначена тен< денція проявлялася тією чи іншою мірою практично в кожній з колишніх республік Радянського Союзу. Проте поряд з цим практично кожна з них характеризується власними особливостями і відмінностями формуван< ня політичного лідерства. Подекуди альтернатива партійним лідерам таки знаходилася. По<перше, це були представники дисидентського руху, творчої інтелігенції, наукової спільноти, які як в рамках соціалістичних режимів, так і в нових умовах проводили активну громадську чи полі< тичну діяльність і завдяки авторитету людей, що піклуються про справи загалу навіть на шкоду власним інтересам, і за умови відсутності яскра< вих, харизматичних особистостей серед партійного керівництва завойо< вували прихильність громадян і набували легітимності як представники народної волі. Іншою альтернативою, яка, втім, мала місце лише в Росії, було протиставлення загальносоюзним партійних керівників місцевих, республіканських.

Таким чином, двома основними механізмами формування політичних лідерів у республіках Радянського Союзу, який існував під час перебу< дови і в останні роки перед здобуттям ними незалежності, були система номенклатурного розподілу повноважень, в рамках якої статус політич< ного лідера був певною похідною функцією від державної чи партійної посади, та сукупність дисидентських рухів, тут відбір лідерів відбувався за особистими характеристиками. Стосовно останніх, то в їх рамках була вихована плеяда яскравих політиків, політичних лідерів — В. Чорновіл, З. Гамсахурдіа та ін., які стали справжніми політичними лідерами в своїх країнах. Крім того, в таких країнах, як Білорусь, Вірменія, Грузія, Лат< вія, Молдова та інших, станом на 1991 р., представники дисидентських рухів або політичної опозиції до КПРС були помітними та впливовими політичними лідерами, яким було під силу і зайняття вищих посад в дер< жавних структурах.

Перемога партійних керівників була зумовлена «експлуатаційним» (maintaining) характером їх лідерства. К. Фрідріх пропонує власну класи< фікацію політичних лідерів і виділяє: 1) «ініціативний», 2) «експлуата< ційний» та 3) «протекційний» (захисний) типи⁷⁶. Ці типи розрізняються навіть в рамках певного соціального ладу і пов’язані з різними етапами його розвитку. Наприклад, ініціативне лідерство виникає там, де є запит на утворення нового соціального порядку, «експлуатаційне» — забезпечення

_{310 ПОЛІТИКА В ОСОБАХІ VІІ. Політичні лідери країн СНД і Балтії: загальне й особливе 311}

стабільного функціонування, захисне покликане запобігти його руйнуван<

ню. Якщо в Прибалтиці, Україні, Грузії існував запит на утворення нового соціального порядку, то це привело до появи ініціативних лідерів, а в цен< тральноазійських республіках лідерство було переважно «експлуатацій< ним» та «захисним».

Становлення і розвиток політичного лідерства в Україні, Росії, Біло<

русі та Молдові мали свої специфічні особливості внаслідок того, що про< цес формування багатовекторності внутрішньополітичного життя в цих країнах проходив досить активно і багатопартійність та демократичність ЗМІ стали багато в чому визначальними факторами політичної реальності.

В Білорусі, Молдові, Україні та Росії, які за специфікою еволюції інсти< туту політичного лідерства можуть бути виділені в окрему групу, система формування політичного лідерства функціонує як антрепренерська (підприємницька) — відкрита та незбалансована, тож включає елементи гільдії (бюрократичної) — закритої. Рівновагу і стабільність лідеротворен< ня у конкретних умовах перехідного періоду може забезпечити лише пе< реорієнтація на домінанти демократичного просування до влади — кон< курентність, багатоканальність й поліархічність форм.

Особливість нинішнього етапу в Україні полягає у трансформуванні ав< торитарного політичного лідерства у демократичне та посиленні політич< ної взаємозалежності суспільства і влади. Політичне лідерство в сучасній Україні поступово еволюціонує в напрямі набуття демократичних пріори< тетів⁷⁷: спрямування на легалізацію політики, персоніфікацію, професіона< лізацію, інституціоналізацію. Запровадження їх у систему лідеротворення за конкретних політичних реалій змінює тип і структуру лідерства від пе< рехідного, формалізованого зразка до раціонально<легального, реформа< торського і демократичного та формує інфраструктуру лідеротворення адап< тивної державної влади, адекватну громадянському суспільству.

Перманентність лідеротворчого циклу в Україні може досягатися за ра< хунок побудови упорядкованої ієрархічної ланки інституціоналізаційних підсистем — представництва й відставки суб’єктів конкурентної кадрової політики, що зруйнує структуру номенклатурних зв’язків, легітимізує інсти< туціональний процес та стабілізує систему формування політичних лідерів, розвиток якої має забезпечити завершений цикл: рекрутуювання (залучен< ня), підготовку (виховання), просування (кандидуювання) й підтримку дієвих політиків, які прагнуть зайняти провідні позиції у системі політич< ної влади. За цих умов механізм демократичного утримання і передачі вла< ди, започаткований в Україні, у перспективі може забезпечити багатока< нальність й прозорість лідеротворчого процесу.

Найбільшою мірою серед названих країн тяжіння до закритості, бю<

рократичності системи формування політичних лідерів демонструє Ро< сія. Інституційно, на правовому рівні в Росії закріплені демократичні ме< ханізми циркуляції еліт, але фактично, на наш погляд, політична еліта

країни реалізує стратегію самозбереження через спадкоємність влади.

В 1996 р. президентом Росії обраний Б. Єльцин, який достроково пішов у відставку наприкінці другої президентської каденції. Виконуючим обо< в’язки президента Б. Єльцин призначив тодішнього прем’єра В. Путіна, який через декілька місяців, в березні 2000 р., був обраний президентом Росії. Одразу ж після приходу до влади В. Путін реформує систему управл< іння державою — у федеральних округах з’являються намістники В. Путіна (повноважні представники). Функції повноважних представників надзви< чайно широкі: координація діяльності територіальних органів федеральних органів виконавчої влади, робота з кадрами для федеральних органів, при< ведення регіонального законодавства у відповідність з федеральним і таке інше. Фактично інститут повноважних представників дозволяє В. Путіну створити модель централізованного управління країною. До того ж, В. Путін, як і Б. Єльцин, користується не аби якою підтримкою населення: як зауважує політолог Д. Видрін «Путін зв’язав політично різні російські покоління, і після його приходу можна було говорити про Росію, як про певну ціліс< ність»⁷⁸. Підтримка населення і керований апарат державного управління дозволили В. Путіну передати владу своєму приємникові Д. Мєдвєдєву —

2 березня 2008 року колишній керівник «Газпрома» і президентської адмі< ністрації Д. Мєдвєдєв обраний Президентом Росії. А 8 травня Державна Дума затверджує кандідатуру В. Путіна, внесену на розгляд новим прези< дентом, на посаді Прем’єр<міністра.

В Білорусі помітну роль, включно до 1992 р., відігравав Білоруський Народний Фронт, що привело до руйнації монополії комуністів у сфері партійної організації і поступового утворення партійного різноманіття. Національні еліти, що представляли різні соціальні групи білоруського суспільства, в короткі строки сформували ряд політичних партій, які реаль< но змінили обличчя білоруської політики.

Згідно з прийнятою 15 березня 1994 року новою Конституцією Рес< публіки Білорусь в країні вводилася посада Президента. Саме в цей час починається і політична кар’єра О. Лукашенка, на той час депутата біло< руського парламенту. Провідними політиками на той час в Білорусі були В. Кебич — прем’єр<міністр, С. Шушкевич — спікер та Зенон Позняк — лідер опозиційного руху Білоруський Народний Фронт (БНФ). Саме в умовах боротьби між цими політиками за повноваження та вплив і відбу< вається становлення О. Лукашенка як публічного політика і лідера біло< руського суспільства.

Можна вважати, що саме В. Кебич фактично зростив собі конкурента,

якому й програв на перших в Білорусі президентських виборах. Він на< магався використати нікому не відомого депутата для боротьби проти С. Шушкевича. О. Лукашенко очолював парламентську комісію по бо< ротьбі з корупцією, яка, серед іншого, продукувала і звинувачення проти С. Шушкевича. Проте після відставки С. Шушкевича комісію розпустили

_{312 ПОЛІТИКА В ОСОБАХІ VІІ. Політичні лідери країн СНД і Балтії: загальне й особливе 313}

за подальшою непотрібністю. Таким чином В. Кебич сам почав забезпечу<

вати О. Лукашенку стійкий імідж ображеного і переслідуваного владою борця за справедливість.

У перший період своєї діяльності, аж до кінця 1994 р., до скандалу

з «білими плямами» у чотирьох центральних газетах Білорусі, О. Лука< шенко є об’єктом сподівань як зовні, так і в межах країни. Його діяльність у цей період переважно трактується як перемога «прагматичного здоро< вого глузду» над «короткозорим консерватизмом» В. Кебича. В цей період О. Лукашенко гранично ліберальний, явно прагне сподобатися всім, і в пер< шу чергу — засобам масової інформації, обіцяючи їм повну незалежність і волю протягом усього свого періоду перебування у влади. Він принципо< во уникає будь<якої конфронтації з будь<ким, і роздає обіцянки в темпі передвиборної кампанії. Однак уже на цьому етапі на задньому плані по< літичного життя відбувається інтенсивне і спочатку малоафішоване ство< рення «опричних», тобто, по суті, надсистемних органів влади, чиє існуван< ня жодною мірою не визначалося Конституцією. Адміністрація президента стає вершиною призначуваної президентської «вертикалі» і досить швид< ко, уже на початку осені 1994 р., заміняє собою місцеві виборні Ради, що були розпущені під приводом економії державних засобів. Репресії сто< совно до ЗМІ ознаменували початок реального і відкритого поглинання

«опричниною» сформованої політичної системи, виведення громадян< ського суспільства за рамки створюваної шляхом спрощення президентської політичної системи. На наш погляд, це був початок побудови радянської системи в її найбільш міфологізованому, «фундаменталістському» варіанті.

У республіці Молдова політичне лідерство на рівні президентської вла< ди в перший пострадянський період пов’язане з ім’ям М. Снєгура, за часів правління якого ситуація в країні значно погіршилася як в плані соціаль< но<економічному, так у внутрішньополітичному, що зумовило прихід до влади П. Лучинського. З діяльністю останнього пов’язана єдина серед пост< радянських президентів невдала спроба забезпечити зростання своїх мож< ливостей шляхом законодавчих новацій та переходу від напівпрезиден< тської до президентської форми правління. Проте спроби провести всенародний референдум з цього питання провалилися і натомість зросла роль парламенту. Конфлікти між Лучинським та парламентом привели до розпуску останнього та перевиборів, на яких переконливу перемогу здобула Комуністична партія на чолі з В. Вороніним, який і зайняв пост президента за результатами голосування парламентарів.

Для України, Росії, Молдови та Білорусі головна особливість еволюції

формування сучасного політичного лідерства полягає в тому, що воно, з од< ніго боку набуло певних рис, притаманних політичним лідерам демокра< тичних країн, а з іншого — успадкувало риси, притаманні лідерам номенк< латурної системи. Особливістю політичних лідерів у цих країнах є те, що вони часто поєднують роль власника засобів виробництва, що виконує

функції організатора виробництва, і роль політика, що виконує функції

організатора політичного життя.

Номенклатурне минуле більшості сучасних політичних лідерів у цих країнах, у поєднанні з відсутністю дієвого соціального контролю і поши< реністю моделей поведінки легалізованих діячів тіньової економіки, все ще помітно проявляється і приводить до відтворення певних форм та ме< тодів діяльності номенклатурної системи. Проте зарадити цьому процесу може не зміна природи політичного лідерства, а загальний розвиток полі< тичних систем у цих країнах⁷⁹.

Наразі проявляються дві тенденції еволюції політичного лідерства при<

таманні цим країнам, які багато в чому змінюють уявлення про лідерів у постсоціалістичних країнах і визначають особливості даного етапу роз< витку цього інституту. Ці тенденції — інституціоналізація і професіоналі< зація лідерства, які є притаманними більшості з країн — колишніх респуб< лік Радянського Союзу.

У центральноазійських державах, що виникли на базі республік колиш<

нього Радянського Союзу, ситуація характеризується ще меншою кіль< кістю альтернативних шляхів та каналів формування політичного лідер< ства, ніж в інших республіках. Політичні партії в цих країнах виконують, фактично, лише символічну роль і є цілком підконтрольними державі. Стосовно «третього сектору», то він теж є малорозвиненим і не може бути інституційним підґрунтям до виникнення нових лідерів. Фактично лише державні органи володіють можливістю формування потенційних політич< них лідерів, що веде до відсутності системної, багатоканальної та цілісної основи цього процесу. Поява потенційних нових, некерованих політичних лідерів, звісно, розцінюється автократичними правителями держав як за< гроза власним позиціям.

Стосовно центральноазійських постсоціалістичних держав слід заува<

жити, що їх можна вважати залишками імперії, щоправда доволі своєрід< ної. Як такі вони мають підпадати під певні закономірності, характерні саме для постколоніальних держав. Однією з таких закономірностей є по< ширеність харизматичного лідерства.

Наприклад, у практиці центральноазійських держав помітними є на< магання знайти обґрунтування влади їх політичних лідерів у традиціях країни, в її історії та культурі, намагання показати себе продовжувачами справ давніх правителів уже зниклих держав або державних утворень, які можна визнати попередниками нині існуючих держав.

Для центральноазійських країн лейб<мотивом еволюції політичного

лідерства стає створення нового типу механізмів формування політичних лідерів, які могли б забезпечувати передачу влади «у спадок». На сьо< годнішні фактично єдиним можливим варіантом становлення нових полі< тичних лідерів є продовження політичних династій. Подібна модель полі< тичного лідерства зумовлюється як прагненням автократичних керівників

_{314 ПОЛІТИКА В ОСОБАХІ VІІ. Політичні лідери країн СНД і Балтії: загальне й особливе 315}

забезпечити свою особисту безпеку, так і соціокультурними особливостя<

ми цих суспільств.

Становлення і розвиток політичного лідерства в кавказьких країнах відбувається суперечливо. Вже вдруге влада в Тбілісі змінюється внаслі< док революції⁸⁰. Вперше це сталося 1991 р., коли національно<визвольну революцію очолили колишні радянські дисиденти М. Костава та З. Гамса< хурдіа. Вдруге ситуація повторилася в 2003 р. під час «революції троянд», неможливої без харизматичного М. Саакашвілі. В обох випадках грузинсь< ким революціонерам протистояли представники традиційної грузинської номенклатури Патіашвілі та Шеварднадзе. Характерно, що на початку 90<х регіональна еліта автономій (Абхазія та Південна Осетія) скористалася войовничою риторикою харизматичних тбіліських лідерів (Тенгіза Кіто< вані, Джаби Іоселіані), щоб мобілізувати своє негрузинське населення під сепаратистськими гаслами. Вже в 2003–2004 рр. до подібної форми мобі< лізації вдавався й фактично феодальний власник Аджарії Абашидзе. Про< те аджарське населення підтримало не його, а харизматичного популіста Саакашвілі. Харизматичний тип лідерства демонструють і лідери невизна< них державних утворень Закавказзя.

Азербайджан, як і інші кавказькі держави, демонструє прихильність до харизматичних лідерів. Це можна пояснювати особливостями менталі< тету та політичної культури, особливостями умов їх діяльності та завдань, що постають перед ними, та особливостей виборювання влади. Хоча пер< винно владу в республіках отримали малохаризматичні представники вищої партійної номенклатури. В Азербайджані перші роки незалежності найбільш помітним політичним лідером був А. Муталібов, перший секре< тар ЦК Компартії республіки, який у вересні 1991 р. був обраний Прези< дентом. Однак його подальша президентська кар’єра проходила в гострій внутрішньополітичній боротьбі з Народним Фронтом Азербайджану.

У червні 1992 р. на президентських виборах перемогу здобув лідер На< родного Фронту Азербайджану А. Ельчибей. Первинно йому вдавалося де< монструвати відповідність складним умовам, в яких опинився Азербайд< жан. Але потім справи стали стрімко погіршуватися. З’явилися нові економічні, ідеологічні та зовнішньополітичні проблеми, які остаточно підірвали легітимність А. Ельчибея як впливового політичного лідера. Як наслідок, путч полковника С. Гусейнова влітку 1993 року привів до влади Г. Алієва, спочатку Головою Верховної Ради республіки, а на осінніх вибо< рах вже — Президентом країни. Свого послідовника, який міг би замінити його на найвищій державній посаді Г. Алієв готував заздалегідь — з травня

1994 р. його син Ільхам, який був призначений першим віце<президентом Державної нафтової компанії Азербайджану, постійно брав участь у всіх оф< іційних візитах Г. Алієва. А у 2003 році молодший Алієв, після виборів, з яких його батько зняв свою кандидатуру, звернувшись до народу з прохан< ням підтримати Ільхама як свого послідовника, здобув пост глави держави.

Політичне лідерство у Вірменії на рівні президентської влади з самого

початку незалежності країни стало формуватися на основі антикомуніс< тичної ідеології, яка була підкріплена масовим незадоволенням щодо роз< в’язання в СРСР територіальних питань між Вірменською та Азербай< джанською республіками. Лідери політичних структур, що протистояли радянській політичній системі, були найбільш помітними політичними лідерами країни і вже в 1991 р. здобули владу в республіці. Президентом країни став лідер політичного руху «Карабах» Л. Тер<Петросян. Саме че< рез організацію «Карабах» Тер<Петросян, доктор філологічних наук, прий< шов в політику в 1988 р. Він двічі заарештовувався і до 1991 р. мав репута< цію борця за справедливість і демократію.

Проте закріпити успіх 1991 р. він не зумів. Економіка країни з кожним

роком все більше приходила в занепад, різко погіршуючи становище більшості населення країни. Безробіття та інші соціальні негаразди дедалі погіршували стан справ в республіці. Політичний тріумф Тер<Петросяна в 1991 р. змінився спочатку апатією, а потім байдужістю. Від нього відвер< нулися навіть давні соратники, і в лютому 1998 р., вперше в політичній прак< тиці пострадянського періоду, він добровільно подав у відставку з поста президента. Головою держави 30 березня 1998 р. був обраний Р. Кочарян, який обіймав цю посаду на протязі двох президентських каденцій, а в лю< тому 2008 р. Вірменія обрала нового президента, яким став С. Саргсян, колишній міністр оборони країни.

Практично для всіх постсоціалістичних республік, крім прибалтійсь< ких, парадоксальним чином додав труднощів на шляху національного відродження полегшений спосіб досягнення державної незалежності. По< вноцінна боротьба за незалежність є принципово важливою складовою процесу повернення до нормального самостійного розвитку. Адже успіх у такій боротьбі свідчить про наявність потенціалу і закладає основу для подальшої природної еволюції. У випадку Литви, Латвії та Естонії здо< буття незалежності супроводжувалося виразним розривом з попереднім періодом, якісним стрибком до нового суспільно<політичного стану. Існу< вало чітке усвідомлення необхідності та доцільності встановлення демо< кратичного режиму та незалежного існування країни. Внаслідок цього Бал< тійським країнам удалося успішно повернутися в європейську спільноту, набути членства в провідних європейських та євроатлантичних інститу< ціях — ЄС та НАТО. На сьогоднішні їхній досвід — це один полюс демо< кратичного реформування для пострадянського простору, який показує позитивні можливості розвитку інституту політичного лідерства в напрямі формування демократичного та раціонально<легального інституту.

У Латвії, Литви та Естонії дійсно існують широкі можливості до ви<

никнення та розвитку політичних лідерів. Механізм формування політич< ного лідерства в цих країнах форматується як високодиференційований, він набуває відпрацьованих важелів парламентської боротьби, ідейних

_{316 ПОЛІТИКА В ОСОБАХІ VІІ. Політичні лідери країн СНД і Балтії: загальне й особливе 317}

платформ і течій, уже розвинутих партійних шкіл з власними пріори<

тетами й особливостями входження у владу. Він вичерпує практично весь спектр класичних політичних орієнтацій і утверджується на системній, багатоканальній та цілісній основі, вже близькій до інституціоналізо< ваних форм кандидуювання, що існують на Заході. Подібний напрям еволюціїх політичного лідерства можна вважати одним з зразкових для України.

Більшість тих, що правили, чи правлячі наразі на території колишньо<

го СРСР лідери, були партійними функціонерами. На зорі перебудови ви< бори та інші демократичні процедури розглядалися ними переважно як новітня політична технологія, за допомогою якої вдалося здобути владу, вирвати її з ослаблених рук перестарілих членів Політбюро. Після успіш< ного використання ця ж технологія почала становити загрозу для них са< мих, ті хто скористався виборчим процесом як механізмом формування власного політичного лідерства, розумів, що цей же механізм може приве< сти до формування й інших політичних лідерів. Відповідним стало і став< лення лідерів до даних процедур, практично кожен намагався зробити ці процеси керованими, чи, принаймні зменшити невизначеність їхніх резуль< татів. Проте це є правильним лише стосовно частини країн. Наприклад, А. Бразаускас на другий термін взагалі не висував своєї кандидатури. Проте він лишився гравцем з високою політичною енергетикою: Сейм Литви призначав його прем’єр<міністром у 2001 та в 2004 роках. Утім це лише підкреслює зайвий раз відмінність прибалтійських республік від решти постсоціалістичних країн, де сила правлячого режиму сьогодні часто вимі< рюється не ступенем довіри населення, а тим, наскільки міцно влада опа< нувала виборчий процес та тим, наскільки безпорадними виявляються опозиціонери у своїй протидії раптовим змінам правил гри (продовження президентських повноважень та запровадження нових конституцій через референдуми, рішення конституційних судів стосовно того, яким за чергою вважати поточний термін президентських повноважень, а то й просто — обрання президентів довічно).

Власне, демократичні країни тим і відрізняються від недемократичних,

що в них за відкритою, прозорою процедурою відбувається постійна зміна лідерів на підставі конкуренції. Пострадянські політичні лідери, номенк< латура деяких країн принципово не сприймає демократичні механізми цир< куляції еліт, її стратегія конкурентної поведінки — самозбереження через спадкоємність влади.

Таким чином постсоціалістичні країни, утворені на території колиш<

нього Радянського Союзу, демонструють множинність різних варіантів розвитку інституту політичного лідерства. Проте двома основними меха< нізмами формування політичних лідерів у республіках Радянського Со< юзу, які існували під час перебудови і в останні роки перед здобуттям ними незалежності, були система номенклатурного розподілу повноважень та

сукупність дисидентських рухів. Тобто стартові умови стосовно форму<

вання політичного лідерства у колишніх республіках СРСР були ідентичні. З часом кожна з новостворених країн набула власних специфічних рис процесу формування політичного лідерства. Так, в Білорусі, Молдові, Росії, Україні система формування політичного лідерства функціонує як антре< пренерська і водночас включає елементи гільдії. У центральноазійських державах ситуація в цій сфері характеризується ще меншою кількістю альтернативних шляхів та каналів формування політичного лідерства, ніж навіть в СРСР. Фактично, лише державні органи володіють можливістю формування потенційних політичних лідерів, одним з основних завдань політичної еліти стає створення нового типу механізмів формування полі< тичних лідерів, які могли б забезпечувати передачу влади «у спадок». Кав< казькі країни демонструють прихильність до харизматичного лідерства. В прибалтійських республіках найбільшою мірою виявляється еволюція політичного лідерства в напрямі його формування на засадах конкурент< ності, інституціоналізації та професіоналізації. Формування політичного лідерства у Латвії, Литві та Естонії відбувається на багатоканальній осно< ві, набуває відпрацьованих важелів парламентської боротьби, ідейних платформ і течій, уже розвинутих партійних шкіл з власними пріоритета< ми й особливостями входження у владу.

Література до розділу VІІ

¹ Див: Левада Ю. «Человек советский» 1989<2003 // Вестник общественного мнения. — М., 2004. — №5 (73) — С. 15.

² Див: Фурман Д. «Общее и особенное в политическом развитии постсоветс<

ких государств» // Пути российского посткоммунизма. — М., 2007. — С. 234–

274.

³ Див.: Коржаков О. «Борис Ельцин: от заката до рассвета». — М., — 1997. — С. 59.

⁴ Коржаков О. «Борис Ельцин: от заката до рассвета». — М., — 1997.– С. 52–53.

⁵ Там же. — С. 52.

⁶ Там же.

⁷ Див.: Третьяков В. «Cвердловский выскочка: политическая жизнь и смерть

Бориса Ельцина» // Политический класс. — М., 2006. — № 7 (19). — С. 98–106.

⁸ Там же.

⁹ Там же.

¹⁰ Див: Рябов А. «Самобытность вместо модернизации» // М. — Центр Карнеги. —

2005 — С. 18.

¹¹ Петров Н., Рябов А. Внутренние проблемы власт» // Пути российского пост<

коммунизма. — М, 2007. — С. 64–99.

¹² Див.: Милов В. «Может ли Россия стать нефтяным раем» // М., 2006. — Март<

апрель — С. 10.

¹³ Див.: Олкотт М. Путин и нефтяная политика России // М. — Рабочие мате<

риалы. — 2005. — С. 27.

_{318 ПОЛІТИКА В ОСОБАХІ VІІ. Політичні лідери країн СНД і Балтії: загальне й особливе 319}

¹⁴ Див.: Либман А. Политическая логика формирования экономических инсти<

тутов в России // Пути российского посткоммунизма. — М., 2007. — С. 99–

125.

¹⁵ Див.: Медведев Р. Владимир Путин: четыре года в Кремл». — М., 2004. — С. 515; Див.: Шмелев Н. Будем жить как в Швеции, но не скоро // Политический жур< нал. — М. — № 7/8. — С. 36–39.

¹⁶ Цит. за: Марков С. Началась борьба за повестку дня 2007–2008 гг. // Полити<

ческий класс. — М., 2006. — № 11. — С. 23–25.

¹⁷ Див: Бунич А. «Странный оптимизм: размышления экономиста о президентс<

ком послании<2006» // Политический класс. — М., — 2006. — № 8. — С. 43–48.

¹⁸ Крупнов Ю. Спасти президента Путина // Политический класс. — М., 2006. —

№ 8. — С. 19–22.

¹⁹ Див.: Айвазов А. У России будет лидер нации: политическая судьба Владимира Путина после 2008 года и стратегия развития России // Политический класс. — М., 2006. — № 11. — С. 17–21.

²⁰ Цит. за: Медведєв Р. Дмитрий Медведев — президент Российской Федерации //

2000. — 2008. — 7 марта. — С. 5.

²¹ Там само. — С. 5.

²² Див.: Popov V. The «Byelorussian Puzzle» // EURUS newsletter. — 2006. — Apr. — Р. 15–16.

²³ Див.: Либман О. «Политическая логика формирования экономических инсти<

тутов в России» // Пути российского посткоммунизма. — М., 2007. — С. 115.

²⁴ Коктыш К. «Белорусский проект обретения идентичности» // Pro et Contra. — М. — Март<июнь — 2006. — С. 105.

²⁵ Див.: Аслунд А. Розбудова капіталізму. — К., 2003 — С. 155–157.

²⁶ Див.: Там само. — С. 160.

²⁷ Цит. за: Приходько Н. Экс<президент Молдавии хотел бы завершить начатое // Независимая газета. — М. — 17.02.2001. — С. 7.

²⁸ Див.: Аслунд А. Розбудова капіталізму. — К., 2003 — С. 154–209; С. 405–465.

²⁹ Див.: Брутер В. Осень президента Лучинского// Независимая газета. — М. —

17.08.2000 — C. 6.

³⁰ Див.: Твердохліб В. Феномен Петра Лучинські // Дзеркало тижня. — К. — 24–

20 січня 1998. — С. 3.

³¹ Там само. — С. 3.

³² Див.: Твердохлеб В. Молдова политическая: покой нам только снится // Зерка<

ло недели. — К. — 14<20 августа 1999. — С. 4.

³³ Панарин С. А. Политическое развитие государств Центральной Азии в свете географии и истории региона // Вестник Евразии. — 2000. — № 1. — С. 30.

³⁴ Олкот М. Б. Второй шанс Центральной Азии. — Москва; Вашингтон, 2005. — С. 172, 173.

³⁵ Улунян А. Демократия доберется до кишлаков // В мире / Центральная Азия. w.prognosis.ru

³⁶ Там само.

³⁷ Чиналиев У. К. Кыргызстан на пути к демократии: трансформация политиче<

ской системы. — М., 2004. — С. 90.

³⁸ Олкот М. Б. Второй шанс Центральной Азии. — Москва; Вашингтон, 2005. — С. 168.

³⁹ Там само.

⁴⁰ Назарбаев Н. Казахстанский путь. — К., 2007. — С. 36.

⁴¹ Цит. за: Майлыбаев Б. А. Институт Президента в Казахстане. — Алматы, 2004. — С. 303.

⁴² Джангужин (Жангожа) Р. Н. Новые независимые государства Центральной

Азии в системе современных международных отношений. — К., 2005. — С. 331.

⁴³ Давлетов Т. Центры силы и влияния в системе новых полытических коорди<

нат // Казахстанская правда. — 12 июня 2007 года. — № 88. — С. 3.

⁴⁴ Майлыбаев Б. А. Институт Президента в Казахстане. — Алматы, 2004. — С. 391.

⁴⁵ Есть ли жизнь после Первого? О факторах дестабилизации, политических рис< ках и будущей смене элит в странах Центральной Азии. Интервью с Алексеем Власовым // Республика<2030. — 08 июня 2007. — С. 4.

⁴⁶ Назарбаєв Н. Політика миру і злагодию — К., 2007. — С. 139.

⁴⁷ Гусев Л., Шах М. Влияние жузовой системы на политику современного Казах<

стана // Аналитические записки. — М. — Вып. 7 (19). — 2006. — С. 3.

⁴⁸ Там само. — С. 9.

⁴⁹ Назарбаев Н. А. Идейная консолидация общества — как условие прогресса

Казахстана. — Алма<Аты, 1993. — С. 10.

⁵⁰ Там само. — С. 333.

⁵¹ Идея национальной независимости: основные понятия и принципы. — Таш<

кент, 2003. — С. 35–36.

⁵² Звягельская И. Бунт или революция. Всегда есть обнищавшие маргиналы, го< товые за деньги симулировать народные митинги // Независимая газета. — М., 2005. — № 100 (3496), 23 мая. — С. 11.

⁵³ Князев А. Государственный переворот 24 марта 2005 г. В Киргизии. Источник — Интернет.

⁵⁴ Олкот М.Б. Указ. соч. — С. 30.

⁵⁵ Абдумаликов А. Интеграция как жизненная необходимость // Республика<

2030. — 2007. — 8 июня.

⁵⁶ Бжезинский З. Великая шахматная доска. — М., 1998. — С. 156–157.

⁵⁷ Курманова А., Абдуллаев У. Узбекистан, спящий гигант Центральной Азии // Республика<20<30. — 2007. — 8 июня. — С. 11.

⁵⁸ Эмомали Рахмонов: наша цель — единство, согласие, созидание! — Душанбе, Ирфон. — 2000. — 125 с.

⁵⁹ Там само. — С. 122.

⁶⁰ Мулладжанов П. Элиты у власти: таджикистанский опыт // НГ<Содружество. — М., 2000. — 25 октября. — С. 2.

⁶¹ Там само.

⁶² Панарин С. А. Политическое развитие государств Центральной Азии в свете географии и истории региона // Вестник Евразии. — 2000. — № 1. — С. 38.

⁶³ Центральна Азія: геостратегічний аналіз та перспективні можливості для Ук< раїни / Б. Парахонський, Ю. Павленко, А. Гончарук, В. Маляров, Р. Жангожа, О. Сенченко, В. Кузнецов / За ред. Б. Парахонського. — К., 2001.

⁶⁴ Адамкус Валдис. Имя судьбы — Литва // Дружба народов. — 2000. — № 4. — С. 31.

⁶⁵ Там само. — С.33.

⁶⁶ Политическая система Литвы зашла в тупик // http://www.regnum.ru/news/

675022.html

_{320 ПОЛІТИКА В ОСОБАХІ}

⁶⁷ Воронина Н. Со скальпелем в политику // Российская газета. — 2007. — 1 июня. —

С. 3.

⁶⁸ Новый президент Латвии — Валдис Залтерс //http://www.all<news.net/politics/

?id=736

⁶⁹ Див.: там само.

⁷⁰ Тищенко М. Новый президент Эстонии почти не говорит по<русски // http://

lenta.ru/articles/2006/09/25/president/

⁷¹ Дюков А. Российские наследники доктора Геббельса // http://www.russ.ru/

politics/docs/drugaya latviya

⁷² Там само.

⁷³ _{Тищенко М. Догнать Европу // http://lenta.ru/articles/2006/09/25/president/}

VІІ

ПОЛІТИЧНЕ ЛІДЕРСТВО ТА ЛІДЕРИ ПОСТСОЦІАЛІСТИЧНИХ КРАЇН ЦЕНТРАЛЬНО СХІДНОЇ ЄВРОПИ: ТЕНДЕНЦІЇ ФОРМУВАННЯ

⁷⁴ Морозов О. Заявление президента Эстонии — уникально по беспардонности /

/ http://www.rian.ru/politics/foreign/20070606/66802495.html

⁷⁵ Лагунина М. Эксклюзивное интервью президента Эстонии Томаса Хендрика //

http://www.svobodanews.ru/transcript/2007/05/30/2007053012659587.h

⁷⁶ Friedrich C. Political Leadership and the Problem of Charismatic Power // Journal of Politics. — 1961. — Vol. 23, No. 1. — Р. 21.

⁷⁷ Див.: Горбач В., Лісничук О. Демократична зміна чи успадкування влади? //

http://cdrp.iatp.org.ua/material/geopolitics/gorbach.html

⁷⁸ Цит. за: «Явление по имени Путин» // «День». — 10 жовтня. — 2002.

⁷⁹ Див.: Дергачов О. Тип лідерства і формування політичного режиму // Політич<

ний менеджмент. — 2007. — Спецвипуск. — С. 36–45.

Останнім часом країни Центрально<Східної Європи (ЦСЄ), зокрема

Вишеградської групи¹ , які пройшли фази демократичного транзиту, про що й засвідчив факт набуття ними членства у Європейському Союзі, стик< нулися з перманентними політичними кризами, що супроводжуються ма< совими акціями протесту і водночас різким зниженням рівня довіри до владних інститутів і політичних лідерів (Польща, Словаччина, Чехія), зму< шують замислитися над ефективністю урядової політики, з одного боку, і ставлять під сумнів адекватність політичних лідерів, з іншого. Оскільки Вишеградська четвірка вважається найуспішнішим проектом, який доз< волив країнам<учасницям досягнути критеріїв членства в ЄС, застосову< ючи принцип «концентрації зусиль», виконати політичні та економічні умови членства, на особливостях політичного лідерства саме країн Више< градської четвірки доцільно зупинитися в межах даної монографії.

1. Історичні умови формування стилів політичного лідерства країн Вишеградської групи

(Польща, Словаччина, Угорщина, Чехія)

Історичний розвиток країн нинішньої Вишеградської гру< пи можна поділити на кілька етапів. Перший етап — період існування на< ціональних держав на території нинішньої ЦСЄ — Чеського та Угорсько< го королівств, Речі Посполитої. Для цього періоду характерне закріплення початкових основ республіканізму та оформлення контурів нинішніх націй. Другий етап стосується періоду «бездержавного розвитку» цих те< риторій протягом XVIII–XІX ст. і належності до тогочасних імперій — Російської, імперії Габсбургів та Австро<Угорської імперії. Нагадаємо, що ці століття — час бурхливого розвитку капіталізму на Заході, остаточного оформлення націй. На цей період припадає найбільш інтенсивне форму< вання ментальних характеристик центрально<східноєвропейських народів.

_{322 ПОЛІТИКА В ОСОБАХІ VІІІ. Політичне лідерствота лідери постсоціалістичних країн... 323}

Третій етап стосується періоду демократичного розвитку у міжвоєнний

період (1918–1940 рр.). Незважаючи на відносно коротку тривалість, де< мократичний досвід сприяв розвитку політичної свідомості та політичної культури цих народів. Четвертий етап пов’язаний з розвитком Польщі, Угорщини та Чехословаччини в умовах авторитаризму, що позначилося згортанням демократичних традицій, сформованих у центрально<східно< європейських суспільствах у попередній період. І, нарешті, сучасний етап розвитку пов’язаний з процесами демократизації та поверненням країн ЦСЄ у лоно європейської цивілізації.

Подібна періодизація умовна, однак для кожного з виділених періодів

характерний особливий тип відносин держави та суспільства, що стало підставою для оформлення певних форм суспільної самоорганізації, ство< рило передумови і великою мірою визначило темпи становлення повно< цінного громадянського суспільства, ефективність реформування, стилі політичного лідерства.

Як і у країнах Західної Європи, на розвиток центрально<східноєвро<

пейських суспільств на ранньому етапі їх історії позитивний вплив мав період Ренесансу (XIV–XV ст.). На час зародження капіталістичних відно< син території нинішніх країн ЦСЄ були частиною могутніх, але досить різних за своїми соціально<політичними характеристиками імперій. Три< валий час ці народи розвивалися в межах європейської політичної та куль< турної традиції — йдеться про розвиток громадянських відносин в межах національних держав, а потім імперії Габсбургів, Австро<Угорської імперії, які протягом тривалого часу були найпотужнішими державами Європи.

«Ці впливи не однаково позначилися на всіх слов’янських народах і по< різному відбилися на різних сторонах життя, — зазначає Ф. Дворнік, — але два слов’янські народи, чехи та поляки, були особливо доступними для західних впливів і всього того, що відбувалося в Європі»² .

Зокрема, значна частина сучасної Чехії — Моравія входила до складу Німеччини — розвиненої держави із доволі деталізованими, як на той час, нормами права. Ще у XV ст., прагнучи об’єднати німецькі землі король, Карл IV видав документ «Золоту буллу», яким закріпив права німецьких князів. Цим було підтверджено виборчі права світських князів, встанов< лено неподільність курфюрств і їх успадкування за принципом первород< ства. «Золота булла» була основним законом імперії до 1806 р. і мала без< посередній вплив на розвиток громадянських відносин як всередині імперії, так і на сусідніх територіях. Йдеться про появу і посилення до< радчих при монархах органів — сеймів. Це посилило вагу знаті у держа< вотворчих процесах. На відміну від східнослов’янських народів, у захід< них слов’ян знать формувалася як доволі диференційований прошарок, тобто була широкою верствою нижчої шляхти — «воїни другого ряду» — прошарок вільних людей, відомих як лицарі. Ще одна важлива особливість Моравії у тому, що феодалізм тут не набув такого вкорінення як у Західній

Європі. Найвищим здобутком існування земського права стало утвер<

дження ще на початку ХІІІ ст. дуалістичної монархії у Чехії, коли полі< тичною владою було наділено не лише короля, а й привілейовані класи. Вища знать як стан, до якого пізніше приєдналися інші стани, звані «на< родом», мали свою печатку, яка прикладалася до державних документів поряд з королівською. Тобто, на чеських землях поступово розвинувся такий соціальний стан як лицарі, які виконували посередницьку функцію між королем та суспільством. Оскільки у традиціях лицарства було до< тримання високих моральних стандартів поведінки, вони поширювалися на решту суспільства.

Таким чином інституціоналізовувалися відносини всередині еліти, яка стала більш захищеною від засилля королівського абсолютизму, що збе< рігало її вольності та привілеї, забезпечувало їх реальну участь в управлінні державою. У Богемії — іншій частині сучасної Чехії вищій знаті вдалося досягти закріплення власних прав — т. з. «земського права». Кодифікація територіальних прав неминуче призводила до значного обмеження цент< ральної влади. Зрештою, обмеженість абсолютизму на чеських територіях сприяла розвитку і поширенню традицій громадянського спілкування, які ґрунтуються насамперед на взаємоповазі.

Польське суспільство найбільшого розквіту зазнало в період існуван<

ня Речі Посполитої — дуалістичної монархії, яка на той час була розви< неною європейською державою. На відміну від чеських земель, на поль< ських територіях першим як окремий стан утвердилося духівництво, посівши таким чином домінуюче становище в державі. Слід відзначити, що духівництво було найбільш освіченим прошарком, що також позна< чилося на характері громадянських стосунків. Зрештою цей суспільний прошарок відігравав посередницьку роль між королем та пересічними громадянами.

Поряд з духівництвом в окремий соціальний стан оформилося бюр< герство завдяки поширенню Шродського та Хелминського права, які по< ходили з Магдебурзького. Особливість Речі Посполитої в тому, що динас< тична королівська влада була вкрай нестабільною. Натомість привілеї вищої знаті через слабкість влади короля набули небачених, порівняно з іншими країнами ЦСЄ, масштабів. Вони мали традиційно великий вплив на короля. При цьому статус знаті не забезпечувався жодним правовим актом, а існував як неписана, але загальновизнана норма і був закріпле< ний у свідомості громадян багаторічною практикою застосування.

Словаків та угорців у цей період об’єднувала належність до спільної

держави — Угорського королівства. В Угорщині, як і в інших централь< ноєвропейських державах права знаті та вільних людей були підтверджені Золотою буллою (1222 р.). Після видання Золотої булли, яка нагадувала англійську Велику хартію вольностей, вплив нижчої знаті на управління країною значно зріс і король часто шукав у них підтримки проти зазіхань

_{324 ПОЛІТИКА В ОСОБАХІ VІІІ. Політичне лідерствота лідери постсоціалістичних країн... 325}

магнатів. Пізніше Угорщина, незважаючи на глибше проникнення феода<

лізму, ніж у чехів та поляків, з ініціативи короля Карла Роберта запрова<

дила традиції французького та італійського лицарства.

Отже, традиції громадянського спілкування у східних слов’ян ґрунтува< лися насамперед на правовому закріпленні нових суспільних прошарків. Тісні контакти з Європою відкривали шлях до культурних здобутків, а по< ширенню нової освіти сприяло введення поняття особистості в приватному і громадянському праві.

Соціально<економічні зміни, які відбувалися впродовж XV–XVІ ст. у центрально<східній Європі також стимулювали розвиток політичних інститутів. З введенням в Речі Посполитій Радомської 1505 р. Консти< туції, «Генрикових артикулів» (запроваджено виборність королів, право шляхти на виступи проти короля у разі порушення її привілеїв), із запро< вадженням «ліберум вето» в 1652 р. (влада сейму посилювалася) відбува< лися якісні зміни польської шляхти, яка перетворилася в політичну, еко< номічну і соціокультурну еліту.

Але після поетапного поділу Речі Посполитої (1772, 1793 і 1795 рр.) і входження центрально<східноєвропейських народів до складу імперії Габс< бургів, Австро<Угорської та Російської імперій призвело до того, що проце< си самоорганізації у кожній з них набувають відмінного характеру. «Одна річ належати до Габсбургів чи Німецької імперії і зовсім інша — бути у складі Османської чи Російської імперій», зазначав В. Тисменяну³ .

В умовах монархії Габсбургів та Австро<Угорської імперії, завдяки при< належності до західно<християнської цивілізації, а пізніше під впливом національно<визвольних повстань у XVIII ст., посилення націонал<сепа< ратистських настроїв, революції 1848–1849 рр. в самій Австро<Угорщині правляча еліта імперії змушена була піти на деякі політичні нововведен< ня: Галичині було надано автономію, розширено політичні права її меш< канців. Реформа 1864 р. ліквідувала феодальні підвалини у сільському гос< подарстві. Істотно трансформувалася й політична система, внаслідок чого набули розвитку інститути парламентської демократії, система партійно< політичного плюралізму як на загальноімперському, так і на місцевому рівні, що забезпечувало умови для відносно вільного національно<куль< турного розвитку народів імперії.

На територіях, які входили до складу Російської імперії (Польське ко< ролівство), самоорганізація суспільства відбувалася на інших засадах. Най< більший гальмівний вплив на розвиток громадянських потенцій суспіль< ства мали відносини особистої залежності. Мешканці цих територій втратили адміністративну і національну автономію, зазнали жорсткої ру< сифікації. Але на польських територіях, на відміну від решти територій Ро< сійської імперії, протягом майже 150<річного періоду бездержавності яск< раво вираженим був спротив політиці імперського уряду (хвиля повстань

1831–1832, 1846, 1863–1864 рр.). Високий рівень взаємодії суспільства та

еліти, який склався у Польщі ще в часи Речі Посполитої, був основою для

розвитку різноманітних форм взаємовпливу держави і суспільства після набуття Польщею державності у 1918 р.

Суспільні процеси на польських територіях цього періоду повною

мірою відображали стан справ всередині імперії. У цей період наростають економічні, політичні та соціокультурні диспропорції в розвитку окремих територій. До того ж у період бездержавного існування поляки вступили маючи вкорінену у суспільну свідомість політико<державну доктрину, сформовану ще в період розквіту Речі Посполитої, яка належить до най< консервативніших у світі. Суть її, за Я. Дашкевичем, в ідеї шляхетської, загальнонаціональної польської вищості при специфічній польській мо< делі католицизму, який виконував роль «форпосту християнства проти антихристиянського варварства». Безкомпромісність цієї політичної докт< рини (законсервованої протягом XVIII–XIX ст.), яка ґрунтувалася на

«історичних» правах, а не на реальному аналізі становища, яке динамічно змінювалося, багато разів спричиняла нові конфлікти. Проте для консолі< дації польського суспільства вона відіграла неабияку роль, фактично дав< ши можливість вижити полякам як політичній нації протягом більш ніж сторічного періоду відсутності державності⁴ .

Сприяв вдосконаленню суспільних відносин і особливий стиль органі<

зації соціальних зв’язків та спілкування у шляхетському середовищі: ви< борність короля, право шляхти на протести у разі порушення її прав, пра< во «ліберум вето», покарання всередині шляхетського стану, до яких залучалися селяни тощо. Тим самим було створено умови для поступо< вого перетворення польської шляхти у політичну, економічну та соціо< культурну еліту, яка виявилася в авангарді політичних, економічних та культурних перетворень — від реформаційного руху до сучасних демокра< тичних процесів.

Належність центрально<східноєвропейських суспільств до країн Захо< ду, навіть у складі імперій, сприяла появі особистості, здатної до суверен< них вчинків, підпорядкованих власному інтересу. Наслідком розвитку цих процесів стала поява на історичній сцені Західної Європи такого суб’єкта, для якого «світ споглядання звільнив місце світу дій, побудованого на на< чалах раціональності і доцільності»⁵ . Своєю чергою внаслідок цього по< чали формуватися й канали задля цивілізованого залучення «суб’єкта дій» до процесів формування політичних рішень.

Зокрема, це проявилося вже після Першої світової війни, яка докорін< но змінила європейську і світову геополітичну ситуацію. Країни ЦСЄ вий< шли з неї суверенними державами, діставши можливість втілювати власні моделі розвитку. До того ж, країни ЦСЄ зазнали впливу так званої «першої хвилі демократизації»: у Польщі цей період датується 1918–1926 рр., в Угор< щині 1918–1932 рр., у Чехословаччині 1918–1939 рр. Однак через недо< статність передумов для демократизації ці процеси згодом були згорнуті.

_{326 ПОЛІТИКА В ОСОБАХІ VІІІ. Політичне лідерствота лідери постсоціалістичних країн... 327}

Але протягом цього відносно нетривалого періоду демократизації у краї<

нах регіону утворилася мережа різноманітних громадських організацій, політичних партій, відроджувалися принципи місцевого самоврядуван< ня, парламентаризму. За висновками Т. Парсонса, до Другої світової війни ці країни були більш європейськими, ніж СРСР, а тому немає нічого див< ного в тому, що вони, «хоча й різною мірою спорадично, проявляли силь< ніші устремління до лібералізації»⁶ .

Як відомо, країни ЦСЄ під комуністичний експетримент потрапили

після Другої світової війни, ввійшовши у так звану «зону радянського конт< ролю». Процеси «радянізації» політичних режимів країн ЦСЄ спричини< ли оформлення владних моделей у Польщі, Угорщині та Чехословаччині за радянським зразком: фактичне двовладдя. Формально існували вищі органи представницької влади у формі президій вищого представницько< го органу, але на практиці усі найважливіші рішення приймалися вищими партійними органами.

Але слід звернути увагу, що одним з важливих факторів закріплення

влади комуністичних партій в країнах соціалістичної співдружності було економічне зростання (з середини 1950<х рр.), яке супроводжувалося під< вищенням життєвого рівня, істотними зрушеннями в соціальній сфері — освіті, охороні здоров’я, соціальному забезпеченні. Тому важко запере< чувати, що радянська модель модернізації, апробована спочатку СРСР, а згодом реалізована країнами ЦСЄ, мала певний потенціал. Характери< зуючи соціалістичну систему, відомий дослідник С.Гантінгтон ще в на< прикінці 60<х рр. ХХ ст. відзначав, що соціалістичні країни «разом з лібе< ральними США і «британськими державами» є «розвиненими» країнами, оскільки всі вони мають «сильні, здатні до адаптації і цілісні політичні інс< титути», включаючи «ефективну бюрократію, добре організовані полі< тичні партії, високий рівень участі народу у публічних справах, системи громадського контролю над військовими, широку активність урядів в еко< номіці і відносно ефективні процедури для регулювання порядку спад< ковості влади і контролю над політичними конфліктами»⁷ . Інша справа, що поступово цей потенціал було втрачено через однобічну, непропор< ційну і непослідовну політику.

Також у країнах ЦСЄ комуністична система почала «давати збій» май<

же від часу запровадження. Наслідком «радянізації» країн ЦСЄ стала не< достатня легітимність нових режимів, де, за Л. Ликошиною, соціалізм «виріс не з внутрішніх протиріч суспільства, кривавої революції чи громадянської війни, а був принесений на радянських багнетах окупаційним режимом»⁸ . Дефіцит легітимності правлячих комуністичних партій проявлявся у масо< вих, однак епізодичних, антиурядових акціях: Польща — виступи робітників

1956, 1968, 1970–1980<х рр.; Угорщина — 1956 р., Чехія — 1968 р.

Поступово протягом 1970 рр. «класичну авторитарну систему було за<

мінено на нову, в якій поєднувалися технократія, бюрократія і пасивний

авторитаризм. Майже повністю зник основний психологічний елемент, що

робив сталінізм можливим — страх»⁹ . Під впливом масових акцій протес< ту соціалістична система почала давати збої. В одних країнах це проявля< лося у формі «соціалістичного оновлення» — спробах реформування сис< теми (Польща, Угорщина), в інших — посиленням реакції з боку влади (Чехословаччина).

Слід звернути увагу й на тактику опозиційних сил. У Польщі та Угор< щині опозиція не йшла на співпрацю з владою, а вимагала проведення де< мократичних виборів, домагаючись в такий спосіб власної легітимації. Водночас, за Л. Нагорною: «у Польщі, Угорщині, Чехословаччині суспільна свідомість легко сприйняла антикомуністичну ідею, спрямувавши процес у русло класичної контрреволюції»¹⁰ . Зрештою, політичне протистояння кінця 80<х рр. привело до «акту перебудови влади», що вилилося у «окса< митові революції». При цьому розмах суспільно<політичних рухів безпо< середньо позначився на способах зламу авторитарної системи у країнах ЦСЄ, де з усією очевидністю проявилися дві моделі демократичного пе< реходу, що зрештою вплинуло на ступінь ротації влади.

Демократичний перехід у Чехословаччині класифікується як політич<

ний перелом або абдикація, коли структури недемократичного режиму були стрімко і цілковито заміщені опозиційними. Лише наприкінці 1980<х рр. у цій країні маніфестації та виступи набули масового характеру і поклали початок розвитку загальнодержавних форм самоорганізації суспільства насамперед за критерієм ставлення до правлячого режиму.

Підсумовуючи, можемо зробити наступні висновки.

По<перше, ступінь проникнення авторитаризму (тоталітаризму) у краї< нах ЦСЄ був різним й інколи (режим Чаушеску в Румунії) набував відвер< то тоталітарних форм. Однак його тривалість була замалою для того, щоб знищити так звану «історичну пам’ять суспільства». І на початок лібера< лізації авторитарних режимів покоління громадян, які жили в умовах не< тривалого демократичного досвіду, залишалося дієздатним і активним. Саме ці громадяни свого часу були активними діячами гельсінських груп, пізніше опозиційних рухів, ставши главами держав у 1989–1890 рр. (Л. Валенса, Р. Шустер, В. Гавел).

По<друге, очевидно, що ступінь легітимності авторитарних політичних

режимів обернено пропорційний ступеню суспільної самоорганізації. Більша ліберальність правлячих режимів у Польщі та Угорщині зумови< ла формування опозиції режиму у масштабах всього суспільства, що та< кож сприяло якісній ротації політичної еліти.

По<третє, безпосередній вплив на інтенсивність демократизації та ро<

тації влади мала тривалість «підготовчої фази», яка у Польщі налічувала

10 років, в Угорщині — кілька місяців, у Чехословаччині підготовчої фази як такої не було — «демократизація практично одразу ж ввійшла у фазу вирішення»¹¹ . Також у Чехословаччині серед правлячої еліти реформаторів

_{328 ПОЛІТИКА В ОСОБАХІ VІІІ. Політичне лідерствота лідери постсоціалістичних країн... 329}

майже не було, що ускладнювало можливості ініціювання змін зсереди<

ни. Опозиція залишалася нечисленною і неконсолідованою. Тому падін< ня авторитарного уряду було здебільшого наслідком екзогенних впливів (лібералізація і наступний розпад СРСР, політичні події у Польщі). Од< нак, спираючись на висновки А. Пшеворськи, «стабільність новостворе< ного режиму залежить від присутності (відсутності) переконливої альтер< нативи даному політичному режиму у той момент, коли він втрачає свою легітимність. Якщо на момент втрати йому немає іншої альтернативи, гро< мадяни не можуть зробити осмисленого вибору на користь утвердження нових компромісних інститутів — так званої «віртуальної демократії»¹² . У випадку Чехословаччини цього не сталося, тому без перебільшення мож< на стверджувати, що важливу роль у тому, що процеси демократизації не зазнали стагнації на початку 1990<х рр. відіграв В. Гавел, який уособлював роль морального лідера, і завдяки авторитету якого консенсусу, як основ< ної умови потсупального демократичного транзиту, було досягнуто знач< но швидше навіть за відсутності потужної опозиції правлячому режиму.