2. Контексти політичного лідерства в країнах

Центрально₍Східної Європи

Аналіз розвитку традицій взаємодії влади і суспільства у країнах ЦСЄ логічно підвів до аналізу проблеми, зміст якої полягає у необхідності дати відповідь, якою мірою здобутки «оксамитових рево< люцій» були використані у подальшому суспільно<політичному розвитку, що й створило певні контексти політичного лідерства. Нині очевидно, що незалежно від того, яких ознак набула «оксамитова революція» у кожній з країн ЦСЄ, лібералізація комуністичних партій протягом 1980<х років дала поштовх до трансформації цих країн загалом. Внутрішня потреба в таких змінах визріла у країнах ЦСЄ значно раніше, ніж в решті країн соціаліс< тичної співдружності, і суб’єктивна готовність до реформ і у «верхах», і у «ни< зах» тут була значно вищою. Зокрема, західні аналітики, які за процесом

«відходу» цих країн від соціалістичної моделі стежили особливо при<

скіпливо, на початку 1989 р. вважали, що найбільшу готовність до транс< формації у ЦСЄ виявляє Польща, потім Угорщина, НДР і на четвертому місці — Чехословаччина¹³ .

Першочерговими кроками Польщі у напрямі переходу до етапу безпо<

середньої демократизації став демонтаж соціалістичної системи і створен< ня нових владних структур. Як підмічено З. Бжезінським, завдяки ство< ренню демократичних політичних інститутів досягається стабілізація політичного режиму на початкових етапах реформування, а також полі< тична консолідація і стійке економічне зростання на наступних¹⁴ .

Слід зазначити, що з дня заснування (за Л. Гарлицьким) пост прези<

дента призначався генералу Ярузельському і «сприймався не інакше як певна гарантія влади комуністів»¹⁵ . Закріплення інституту президентства було свого роду контрпропозицією на переговорах за «круглим столом» у 1989 р., яка мала за мету «розбавити» висунуті «Солідарністю» вимоги, тому президент наділявся вагомими владними повноваженнями. Завдяки цьому у Польщі на початку 1990<х рр. склалася специфічна модель по< літичної системи з одночасно сильним і парламентом, і президентом. По< дібний дуалізм влади призвів до того, що обидві сторони суспільного кон< флікту змушені були укладати компроміси та угоди.

Однак перемога лідера опозиції Л.Валенси на президентських виборах

1990 р. (74 % голосів виборців), що стало несподіванкою для влади, суттє< во змінила розстановку сил у владних структурах. «Влада забила гол у свої ворота», — прокоментував результати виборів новообраний прези< дент¹⁶ . Тобто наявна у Польщі початку 1990<х рр. модель президентсько< парламентської республіки є наслідком своєрідного парадоксу. Суть його в тому, що влада, намагаючись зменшити роль опозиційних сил в уряді, після неочікуваних результатів виборів сама виявилася в ролі опозиції. Пізніше за рахунок посилення парламенту (т. з. «сеймократія») і запро< вадження системи «раціоналізованого парламентаризму» демократія по< ступово набувала рис консенсусної, що сприяло динамічному розвитку країни протягом 1990<х рр.

Слід віддати належне Л. Валенсі, який, ставши «винахідником агресив< ного президентства»¹⁷ , забезпечив проведення в країні динамічних еконо< мічних рефор, відомих як «шокова терапія».

Авторство «шокової терапії» належить тодішньому міністру фінансів

Л. Бальцеровичу. Його програма спрямовувалася на стабілізацію еконо< міки і зводилася до: лібералізації цін (перехід до ринкового принципу ціноутворення); скорочення дефіциту державного бюджету внаслідок ре< форми податкової системи; перегляду грошової політики, утримання ста< більного курсу злотого¹⁸ . Завдяки жорстким обмеженням збільшилася загальна ефективність економічної сфери, підвищилася конкурентосп< роможність. Завдяки застосуванню «шокового методу» Польща першою з<поміж постсоціалістичних країн у 1992 р. подолала спад виробництва. Частка приватного сектору у обсягах ВВП у Польщі вже у 1994 р. стано< вила 55 %¹⁹ . Рішучі економічні перетворення на початковому етапі мали принципове значення для стабілізації політичної системи. Однак рефор< ми початку 1990<х рр. мали надзвичайно високу соціальну вартість. Вна< слідок спаду промислового виробництва рівень безробіття у 1993 р. сяг< нув 16 %, різко знизився рівень купівельної спроможності населення²⁰ .

Цілком природно, що економічна криза спричинила глибоку політичну кризу 1991–1993 рр., яка у поєднанні з «соціальною незахищеністю різних верств населення перед шоковими ринковими реформами... призвела до

_{330 ПОЛІТИКА В ОСОБАХІ VІІІ. Політичне лідерствота лідери постсоціалістичних країн... 331}

критичного рівня довіри до владних структур»²¹ , і, відповідно, спричини<

ли перемогу лівих сил на дострокових парламентських виборах 1993 року у Польщі і наступну перемогу у 1995 р. на президентських виборах канди< дата від спадкоємців колиньої ПОРП — Союзу лівиці демократичнох (СЛД) — А. Кваснєвського (51,72 % голосів виборців)²² .

Загалом протягом останніх років польська політична сцена істотно

радикалізувалася. Новий президент Польщі Л. Качинський, обраний у 2005 р., виявився менш впливовою політичною фігурою, ніж його попе< редники. На фоні інтенсивного зростання економіки, політичний процес відзначається крайньою нестабільністю, про що свідчить проходження до парламенту на виборах 2006 р. партій «Право і справедливість» і Ліги польських родин (10 % парламентських мандатів) і розпуск парламенту президентом Польщі Л. Качинським (2007 р.).

На дострокових парламентських виборах, які відбулися у Польщі

у жовтні 2007 р., перемогу здобула «Громадянська платформа» (41,51 % голосів виборців). Друге місце зайняла консервативна партія «Право і справедливість» (32,11 % голосів). Наразі Д. Туск — новий прем’єр<міністр Польщі свої зусилля спрямовує на зниження рівня безробіття, яке у де< яких регіонах сягає 30 % і на підвищення рівня соціального захисту.

Загалом контексти політичного лідерства у Польщі, на наш погляд,

незважаючи на економічні і соціальні проблеми, слід вважати досить сприятливими. Насамперед сформована владна модель додавала вираз< ності посаді президента країни. Також особистісні якості і Л. Валенси, і А. Кваснєвського істотно стабілізували політичний процес, уможлив< люючи доволі послідовні, як для транзитної країни, реформи.

Характерною особливістю реформ В Угорщині була їх спадковість.

Зміни, розпочаті після «оксамитової революції» були логічним продов<

женням економічних реформ, започаткованих урядом Я. Кадара²³ .

Весною 1990 р. в країні відбулися перші вільні вибори, які проводи< лися на змішаній основі із застосуванням чотиривідсоткового бар’єра. В парламент потрапило лише шість партій (блоків). Оскільки жодна з партій не отримала абсолютної більшості, в коаліції з Незалежною партією дрібних власників і Народною партією християнських демо< кратів Угорський Демократичний Форум сформував коаліційний уряд на чолі з Й. Анталлом. Уклавши угоду зі СВД як компроміс, цій партії було запропоновано висунення зі своїх рядів президента країни, яким став А. Гьонц.

Хід революційних за своєю суттю перетворень в Угорщині мав спе<

цифічні для країн ЦСЄ риси, які полягали в наступному: в Угорщині, яка мала багаторічний досвід реформ, процес перетворень відбувався по< ступово шляхом створення суспільних інститутів, які вирізнялися висо< ким рівнем легітимності; ініціаторами перетворень в Угорщині виступали насамперед правляча Угорська Соціалістична партія, що не спричиняло

жорсткої внутріполітичної кризи, яка у решті країнах розгорталася

у боротьбі за владу; трансформаційні процеси у громадян асоціювалися з відродженням демократичної системи, яка існувала у міжвоєнний пер< іод, тому реформаторські сили отримали високий кредит довіри у гро< мадян. Таким чином, зі зміною влади в Угорщині «революція — еволю< ція» була завершена.

Наступні після «оксамитової революції» роки характеризуються бороть< бою між опозицією і правлячою коаліцією і боротьбою в самій правлячій коаліції. Парламентські скандали, що супроводжували розкол, і взаємні зви< нувачення призвели до того, що вже наприкінці цього року громадська думка прихилилася на бік соціал<демократів, які успішно консолідували< ся з лібералами²⁴ .

Необхідно підкреслити, що Угорщина порівняно із сусідніми країна< ми, протягом 1990<х рр. продемонструвала більшу політичну стабільність. Це пояснюється перш за все намаганням правлячої коаліції зберегти кон< сенсус провідних парламентських партій.

Останнім часом Угорщина демонструє тенденцію до оформлення дво< партійної системи, про що засвідчили як президентські 2000 р., так і парла< ментські 2002 р. вибори. На парламентських виборах в парламент потрапи< ло 6 політичних партій. Однак виборча кампанія 2002 р. була найбільш брутальною з усіх попередніх. Агресивна виборча кампанія засвідчила за< гальну тенденцію у регіоні, яка полягає у кризі демократії як такої через безсилля перед викликами політичного насилля.

У другому турі соціалісти об’єдналися з вільними демократами та здо<

були більшість місць у парламенті. Новий уряд очолив П. Медд’єши,

60<річний економіст, що мав репутацію не тільки одного з найбільших спеціалістів у галузі макроекономіки, а й урівноваженого, прагматичного політика. На меті він перш за все мав виправлення внутрішньо< і зовніш< ньополітичних помилок попередника та продовження реформування у відповідності до нормативів ЄС. Президентом країни став Ф. Мадл, який

«претендує на титул «вчителя нації»²⁵ , який 2004 р. запропонував канди< датуру Ф. Дюрчаня на посаду прем’єр міністра, який нині і очолює угор< ський уряд. Політика Ф. Дюрчаня має на меті полегшити процедуру адап< тації в ЄС, підвищити рівень соціального забезпечення і т. ін.

Ряд спеціалістів як у самій Угорщині, так і за кордоном вважають, що політична система Угорщини страждає на один серйозний недолік: при могутніх лівому і правому блоках сьогодні центристи, (а саме вони мо< жуть вплинути на стабільність суспільного розвитку) виглядають істотно більш слабкими. Угорське суспільство все ще залишається надто заполі< тизованим, що не додає стабільності політичній системі.

Чехословацький варіант 1989 р., який також іменується як «оксамитова революція», відрізняється від польського і від угорського більшою участю

«вулиці», гостротою протистояння. Невдоволення, що накопичувалося

_{332 ПОЛІТИКА В ОСОБАХІ VІІІ. Політичне лідерствота лідери постсоціалістичних країн... 333}

десятиріччями, вилилося з особливою силою після відходу з поста гене<

рального секретаря ЦК КПЧ Г. Гусака. М. Якеш, який змінив його у 1987 р., жорстко придушував будь<які спроби перетворення в партії і країні. Со< ціальний вибух стався у січні 1989 р. і вилився у масових антиурядових демонстраціях, які були розігнані поліцією. Але вже в листопаді друга хвиля демонстрацій змела режим без особливого протистояння. Створе< ний 19 листопада Громадянський Форум на чолі з В. Гавелом оголосив:

«Ми не опозиція. Опозиція — комуністи». Новий коаліційний уряд очо<

лив М. Чалфа. Заключними акордами революції стали президентські (гру< день 1989 р.) і парламентські (червень 1990 р.) вибори, які закріпили пе< ремогу опозиції²⁶ .

Специфіка Чехії, яка набула статусу незалежної держави внаслідок

«оксамитового розлучення» у 1993 р. в тому, що вона є радше «подвійним винятком із правил» демократичного транзиту на постсоціалістичному просторі, «ідеальною лабораторією» посткомуністичної трансформації. Тут праві (або точніше — правоцентристський блок) міцно утримують владні позиції, і тут ми спостерігали винятковий приклад довгостроко< вої успішної співпраці між президентом і прем’єр<міністром — В. Гаве< лом і В. Клаусом²⁷ .

Як альтернативу «реальному соціалізму» чехи і словаки від початку

трансформації бачили західну ліберально<демократичну модель у «чис< тому вигляді», без нашарування національних стереотипів. На відміну від решти країн регіону, Чехія не зазнала такого катастрофічного економіч< ного спаду. Вона була у зоні підвищеної уваги СРСР, що прискорювало оновлення і модернізацію її виробничих потужностей. Це спричинило зміну соціальної структури чехословацького суспільства: зросла зайнятість населення, змінилося співвідношення працівників промисловості та аг< рарного сектору на користь перших, зросла кількість службовців та інте< лігенції тощо. Також це суттєво нівелювало регіональні розбіжності між Чехією та Словаччиною. В умовах повної або часткової заборони приват< ної підприємницької діяльності освіта виявилася ледь не єдиним засобом підвищення соціального статусу, що поступово привело до формування аналогу середнього класу, орієнтованого на відносно високі стандарти спо< живання та рівень добробуту²⁸ .

У Чехословаччині активністю елементів громадянського суспільства, що уможливило доволі швидке набуття ним інституціоналізованого ха< рактеру. До того ж у Чехословаччині на початку 1990<х рр. різноманітним організаціям була надана можливість не лише відчути власну причетність, а й реально бути причетними до державотворчих процесів. Це, звичайно ж, прискорило їх оформлення як громадянського суспільства. Проте «основ< ним джерелом формування нової політичної еліти стала «революційна ву< лиця», тобто ті робітники, службовці, представники творчої інтелігенції, консолідуючим принципом яких було заперечення попереднього режиму

і несприйняття попередніх лідерів країни. Відсутність у них досвіду по<

літичної та державної діяльності у тих умовах розглядалося як плюс, а не мінус»²⁹ . Цим пояснюється прихід у велику політику В. Гавела — драма< турга, дисидента і колишнього політв’язня. Місія «морального лідера»³⁰ , як визначив її для себе В. Гавел, перетворювала його на з’єднувальну лан< ку між державою, главою якої він став 29 грудня 1989 р., та народжува< ним громадянським суспільством. Така позиція президента, за висновка< ми більшості дослідників, виявилася продуктивною для нації, сприяла її консолідації.

Першим випробуванням для народжуваної партійної системи стали

парламентські вибори до нижньої палати в Чехії, які відбулися у травні

1992 р. Перемогу на виборах здобув право<ліберальний блок — Громадян< сько<демократичний союз (ГДС) та християнські демократи. Засновник та лідер ГДС В. Клаус обійняв посаду прем’єр<міністра. Другою партією в парламенті стали комуністи, які набрали 14 % голосів виборців. Вибори в Словаччині принесли прямо протилежні результат: більше 37 % голосів на них набрали націонал<популісти — Рух за демократичну Словаччину на чолі з В. Меч’яром.

Однак протиріччя між суб’єктами крихкої Чехо<Словацької Федерації після виборів знайшли політико<інституційний прояв: Чехія та Словач< чина отримали уряди з майже діаметрально протилежними поглядами як на економічну політику, так і на загальну стратегію розвитку респуб< лік. Збереження федерації стало неможливим. Причини того, що на Заході тоді ще єдиної країни перемогу здобули ліберальні прогресисти, а на сході — націонал<популісти, Я. Шимов пояснює тим, що соціалізм словакам дав значно більше, ніж чехам, тому й ставлення до перетво< рень, які почалися після 1989 р., у Словаччині виявилися більш стрима< ними³¹ . Досвід розвитку чехів та словаків є яскравим підтвердженням взаємозалежності якості соціалістичних перетворень та подальшого по< ступу цих держав.

Процеси демократизації у країнах Вишеградської групи засвідчує, що політичний процес був досить нестабільним. Проте розширення сфери гро< мадського впливу та інституціоналізація найважливіших атрибутів демо< кратії — демократичних виборів і парламентського принципу формуван< ня уряду, сприяли запровадженню у всіх країнах регіону консенсусної моделі демократії. Звісно, що глави держав відігравали належну консолі< дуючу роль у цих суспільствах. Причому чим менш інституціоналізова< ними були механізми демократії, тим більшою була роль політичних лідерів. Водночас очевидно й те, що усталення демократичних практик стало можливим завдяки меншому рівню стагнаційності системи, що по< яснюється відповідно нижчим рівнем легітимності попереднього режиму, навіть незважаючи на тривалі навколокоаліційні баталії у Чехії і автори< таризм В. Меч’яра у Словаччині. «Рецидиви авторитаризму» не завадили

_{334 ПОЛІТИКА В ОСОБАХІ VІІІ. Політичне лідерствота лідери постсоціалістичних країн... 335}

Чехії і Словаччині разом з Польщею, Угорщиною та іншими країнами,

набути членства в ЄС і НАТО.

Причини втілення різних сценаріїв та моделей демократизації лише на перший погляд можна пояснити історичною спадщиною. Не менш важливу роль у процесі демократизації відіграла конфігурація політич< них акторів. Політичні партії сперечалися навколо темпів руху, а не нав< коло цінностей, що знижувало конфліктогенний потенціал суспільства та політичного класу в країнах Вишеградської групи. Іншою важливою складовою «оксамитових революцій» слід вважати зміну еліт. До влади прийшли еліти, які артикулювали у складі своїх політичних сил демо< кратичні цінності. Це стало можливим ще й за рахунок застосування суто правових засобів — проведення процедури люстрації. Закони про люстра< цію, прийняті Польщею, Угорщиною та Чехословаччиною, запроваджу< вали обмеження на зайняття посад у органах державної влади особам, які співпрацювали зі спецслужбами за часів соціалізму. Нині американська організація «Freedom House» рівень свободи в Угорщині, Польщі, Сло< ваччині та Чехії прирівнює до «рівня свободи» Великобританії. У цих країнах еволюція у бік авторитаризму у середньоісторичній перспективі малоймовірна. Ці системи вже довели спроможність долати політичні кризи без загрози демократичному порядку. В даний час більшість країн регіону не обмежують діяльність опозиції. Відносини між урядом та опо< зицією носять активний характер. Політична боротьба не виходить за межі конституції.

Щодо політичної еліти, то в політичній науці існують і прямо протилежні

оцінки процесів їх формування в країнах Вишеградської групи. Зокрема, ро< сійський політолог В. Клазаров зауважує, що становлення нової правлячої еліти пройшло завершений цикл: в результаті глобальних змін комуністич< на еліта була замінена елітою, генетично пов’язаною з опозиційними руха< ми; потім в результаті складних суспільних процесів основним суб’єктом політики виявилася еліта посткомуністична³² .

3. Стилі політичного лідерства: дилема раціональності та легітимності

Якщо осягнути історію розвитку країн Вишеградської гру< пи (ВГ) останнього десятиріччя, то, безумовно, цей період став для Польщі, Угорщини, Словаччини та Чехії — періодом економічного зростання і під< вищення рівня життя. На цей час країни ВГ суттєво перевищили еко< номічні показники 1989 р. Однак парламентські та президентські вибори, які відбулися протягом останніх років, засвідчили істотну радикалізацію політичної сцени. У більшості країн ЦСЄ проєвропейські і проринкові

партії поступилися місцем у владі популістським, націоналістичним чи

відверто радикальним партіям. Так, у Польщі, Угорщині, Чехії до влади прийшли політичні сили, які відзначаються більш жорстким ставленням до факту набуття членства у ЄС, пропонуючи переглянути умови член< ства, виступають за посилення ролі держави в економічній сфері, сфері освіти та ЗМІ. У всіх країнах, незалежно від того, при владі ліберали, ра< дикали чи соціалісти, спостерігається згортання соціальних програм або ж скорочення витрат на соціальну сферу.

Факт радикалізації політичної сцени, спалахів ксенофобії та екстре< мізму серед фахівців мають різне пояснення. Так, на думку російського дослідника Т. Бордачова, проблема, з одного боку, в незрілості суспільств, з іншого, — у тому, що політичні інститути, сформовані внаслідок реалі< зації євроінтеграційної стратегії, вкрай консервативні і не здатні врахува< ти багатоманітність центрально<східноєвропейських суспільств³³. Вагови< ми є висновки українського дослідника Ф. Рудича, який стверджує, що радикалізація центрально<східноєвропейської політики — «результат не< вдалої спроби форсування переходу від капіталізму до соціалізму без ура< хування багатоманітності і поліваріантності об’єктивних процесів»³⁴.

Отже, у початковій фазі демократичної трансформації — фазі лібералі зації авторитарного режиму, яка у країнах ЦСЄ тривала з середини 80<х — початку 90<х рр. ХХ ст, відбулося своєрідне «відкриття» авторитарних по< літичних систем. Цей процес супроводжувався поступовим послабленням усіх державних інститутів, характерних для авторитарного режиму, і одно< часним запровадженням нововведень, притаманних режимам демократич< ним. Однак за рахунок відмирання старих інститутів і формування демо< кратичних структур (парламентів, повноцінних виборчих систем, органів місцевого самоврядування), які на той час ще не стали інститутами, а фун< кціонували саме як структури, утворився своєрідний політико<правовий вакуум, коли велика кількість сфер суспільного життя або не була врегу< льована законодавчо, або ж нормативно<правова база не забезпечувала функціональність демократичних структур. Тому так звані «політичні пустоти» цього періоду заповнювалися насамперед авторитетом політич< ного лідера, який за несформованості правил гри ставав гарантом посту< пального розвитку держави. Це стосується, наприклад, процедури прове< дення установчих виборів у Польщі у 1989 р., в Угорщині в 1990 р., коли позиція лідера тієї чи іншої політичної сили або держави була своєрідною гарантією послідовності дій політичних сил, які він представляє. Водно< час в середовищі правлячої еліти у процесі лібералізації відбувалося роз< шарування на «реформаторів» та «прихильників жорсткої лінії». В цій си< туації належність лідера держави до тих чи інших визначала наступний перебіг подій: швидку лібералізацію режиму (випадок Польщі та Угор< щини) або ж її гальмування (Чехословаччина, СРСР). Незалежно від того, як швидко відбувалися перетворення, політичні лідери соціалістичних

_{336 ПОЛІТИКА В ОСОБАХІ VІІІ. Політичне лідерствота лідери постсоціалістичних країн... 337}

країн — В. Ярузельський, Я. Кадар, Г. Гусак, М. Горбачов та інші змушені

були поступитися новим лідерам — представникам опозиційних сил.

В умовах лібералізації старого режиму політичні лідери, як правлячих, так і опозиційних сил виконували роль своєрідних запобіжників крайнього екстремізму. А мирний характер «оксамитових революцій» був забезпече< ний й особистісними якостями політичних лідерів, причому як комуні< стичних, так і опозиційних, які в умовах крайньої поляризації суспільств і політичного класу змогли утримати маси від насильницьких дій.

У процесі власне «інституціоналізації демократії» — другої фази де мократичного транзиту через запровадження повноцінних виборів, по< літичної відповідальності урядів перед народними обранцями, наданням прав на формування коаліцій та партійної конкуренції роль політичних лідерів дещо нівелюється. Однак, оскільки «оксамитові революції» у краї< нах ЦСЄ були антиавторитарними за своїм спрямуванням, відповідно й очолили їх «лідери<інтелігенти» — вихідці із середовища, яке найбільш категорично ставилося до існуючого режиму. Факт обрання президента< ми Угорщини, Чехословаччини, Болгарії, Польщі колишніх дисидентів, є свідченням відповідного суспільного попиту — попиту «на моральних лідерів». Звісно, реалізація подібної політики була б неможливою без спри< яння політичних еліт. Однак «основним джерелом формування нової по< літичної еліти стала так звана «революційна вулиця», — робітники, служ< бовці, представники творчої інтелігенції, яких об’єднувало заперечення попереднього режиму. Відсутність у них досвіду політичної та державної діяльності у тих умовах сприймалося радше як плюс, а не мінус. Вони ста< ли з’єднувальною ланкою між державою та суспільством, що, звісно, по< легшило процес повернення до загальнолюдських гуманістичних ціннос< тей та ідеалів громадянськості.

Зауважу, що простір для маневру розширювався й завдяки своєрідно<

му міжнародному інституційному вакууму, який утворився з розпадом Організації Варшавського договору (ОВД) та Ради економічної взаємодо< помоги (РЕВ) на початку 1990<х рр. Тому міжнародна спільнота була заці< кавлена у якомога швидшому формуванні політико<правових процедур, надаючи тодішнім країнам ЦСЄ всіляку підтримку. Це дало змогу досить швидко, здебільшого вольовими, волюнтаристськими рішеннями лідерів країн ЦСЄ визначитися із зовнішньополітичними пріоритетами, розпо< чати кардинальні політичні та економічні реформи.

У процесі консолідації демократії — останньої фази демократичного транзиту, а у країнах ЦСЄ вона триває від кінця 1990<х рр. — доступ полі< тичних акторів до процесів прийняття політичних рішень відбувається ніби то в межах легітимних процедур. Однак в цей період істотно змінили< ся поведінкові зразки в суспільстві. Зазвичай цей період супроводжується масовим суспільним розчаруванням. Це зумовлено тим, що головна ви< мога виконана — старий режим зруйновано, права на свободи реалізовані,

демократичні і конституційні відносини встановлені. Тобто групи, які мали

на меті ці завдання, втратили основні мотиви для подальшої активності.

Інший аспект проблеми цього періоду полягає у зміні ставлення до дер< жави, яка за неможливості нівелювання «тіньових сторін» демократизації, що проявилося у масовому поширенні корупції, дискредитує себе, що спри< чиняє політичне відчуження і обертається девальвацією демократії як по< літичного режиму загалом. Подібна фрустрація виливається у кращому разі у масову суспільну аномію, у гіршому — у насильницькі дії проти чин< ної влади. Тобто у випадку неефективності або низької легітимності по< літичних інститутів і слабкості політичних лідерів суспільна реакція на< буває форм «суспільного свавілля», коли політика твориться на вулиці. Держава ж при цьому поступово перетворюється у таку собі охлократію. Свідченням подібної неефективності політичних інститутів і стали нещо< давні масові виступи в Угорщині, політична криза у Польщі, події «пома< ранчевої революції» в Україні.

Тому в цих умовах консолідуюча позиція політичного лідера є не менш

важливою, ніж на початку перетворень. Зазвичай за таких обставин су< спільства потребують лідерів з авторитарним нахилом, які в уявленні су< спільства здатні «міцною рукою» якщо не консолідувати націю, то бодай зупинити подальшу дезінтеграцію системи, у випадку країн ЦСЄ — забез< печити виконання завдань, пов’язаних з адаптацією в ЄС.

Євроадаптаційні контексти політичного лідерства. Нагадаю, що заяви

на вступ до ЄС країни<неофіти подали у першій половині 90<х рр., а юри<

дично стали членами ЄС з травня 2004 р., Болгарія та Румунія лише з січня

2007 р. Зважаючи, що ЄС збільшився на 12 нових членів проти 15 старих, нинішнє розширення ЄС є типовою інтеграцією «вшир». Беручи до уваги економічні і політичні відмінності між старими і новими членами, біль< шість фахівців небезпідставно вважають цей етап розширення найсклад< нішим, який може поділити Європу на дві складові, спричинити відторг< нення нових членів і, зрештою, призвести до дезінтеграції. Це зумовлює підвищення зусиль як країн<неофітів, так і старих членів у напрямі інтегра< ції «вглиб». Іншими словами, всупереч наявній спільній європейській іден< тичності країнам<неофітам Європою насамперед у соціокультурному та економічному сенсі все ж належить стати.

Водночас відшукати внутрішні резерви за рахунок економічного зро< стання країни ЦСЄ вже не можуть. Так, за спостереженням шведського економіста А. Ослунда «до 1998 р. приватизація, лібералізація, макро< економічна стабілізація, демократія, хороше управління і економічне зростання йшли у всій Європі синхронно. Циніки говорили, що чим ближче країна до Брюселю, тим краще для неї. Тепер виявилося, що чим далі від Брюсселю, тим швидше зростає економіка». На підтвердження А. Ослунд наводить цифри: з 2000<го по 2005 рр. ВВП Польщі, Чехії, Словаччини та Угорщини зростав лише на 3,6 %: порівняно з 8<відсотковим зростанням

_{338 ПОЛІТИКА В ОСОБАХІ VІІІ. Політичне лідерствота лідери постсоціалістичних країн... 339}

в 15 країнах колишнього СРСР. Нині ж високий рівень регламентації еко<

номічного життя, пов’язаний з прийняттям європейських вимог і стан< дартів унеможливлює швидке економічне зростання³³ . Отже, поліпшити ситуацію можна лише за рахунок «затягування паска» — зменшення ви< трат на соціальну сферу. Саме ця причина, на наш погляд, пояснює пара< доксальну перемогу націоналістів та популістів. Вражає й те, що загалом кількість громадян, задоволених своїм життям, не знижується. Це підтвер< джує, скажімо, приклад з політичної практики Польщі. Так, у 2005 р. кількість задоволених своїм життям поляків досягла максимальних по< казників за останні десять років. Польща перетнула позначку в 50 % насе< лення з середнім достатком за стандартами ЄС. Однак в кінці 2005 р. лише

45 % громадян Польщі бачили в демократії оптимальний спосіб правлін<

ня, тимчасом як 40 % вважали, що влада в руках сильної особистості кра< ща³⁴ . Тобто, це й пояснює радикалізацію польської політики (прихід у парламенті влади партії «Право та справедливість», яка більше 10 років перебувала на периферії польської політики, «Самооборони», Ліги польських родин — партій, які є прихильниками ідеї перегляду умов член< ства в ЄС). Показово, що усі країни ЦСЄ тяжіють до радикалізації по< літики, незалежно від того, які назви мають політичні сили, що перебува< ють при владі, хоча там ця тенденція менш виразна. Інший приклад стосується Словаччини, де правляча коаліція сформована на основі со< ціалістичної партії. Однак політика соціалістів радше є ліберальною, тому що уряд Словаччини, вирішуючи проблему євроадаптації, подібно польському чи угорському, змушений скорочувати насамперед соціальні програми і витрати на соціальну сферу.

Своєю чергою, це спричиняє популістську політику і тим самим вини<

кає дилема між раціональністю та легітимністю у діях політичних лідерів та політичних сил, які вони представляють, суть якої в наступному:

• проблема євроадаптації змушує лідерів, що називається «затягувати пасок», зменшуючи витрати на соціальну сферу, приймати досить ради< кальні аграрні програми, що знижує рівень легітимності як влади, так і ЄС як наднаціональної організації;

• наслідком кризи легітимності є так звана «вулична демократія», і відповідне підвищення рівня популізму як такого і популярності саме радикальних сил, що загалом розхитує політичну систему;

• це спричиняє популізм у діях урядів, які тим самим змушені підтри<

мувати власну легітимність, однак це призводить до вищого рівня віртуа<

лізації політики.

Тому традиційні для консолідованої демократії інститути розхитують< ся, що призводить до відродження і поширення нелегітимних практик. Країни ЦСЄ ніби ходять по колу: виникає конфлікт між діями лідерів, від яких суспільство чекає дієвих кроків, і власне створеними інститутами (парламентські республіки), які через свій консерватизм унеможливлюють

проведення більш ефективної політики політичними лідерами. Пробле<

ма ускладнюється і зміною поколінь політичних еліт та лідерів, що може мати неоднозначні наслідки.

Якщо звернути увагу на постаті лідерів країн і порівняти їх з їх по<

передниками, то стане очевидно, що багатьом з них не вистачає політичної ваги. Так, наступнику В. Гавела, який уособлював у собі «совість чехосло< вацької «оксамитової революції», В. Клаусу — євроскептику очевидно не вистачає гавеловської міжнародної ваги. Те ж саме стосується президента Польщі Л. Качинського, авторитет якого не порівняти з його попередни< ком А. Квасневським. У чому неоднозначність зміни поколінь? З прихо< дом нових лідерів, за спостереженнями С. Ларрабі, тьмяніє пам’ять про комуністичну епоху, глибока прихильність євроатлантизму, характерна для першого покоління європейських лідерів, отже і переконаність у доціль< ності розширення знижується³⁵ . Це означає, що центрально<східноєвро< пейці стикнулися з новою кризою ідентичності, що проявляється у голо< суванні за радикалів та популістів.

Отже, викладені міркування дають змогу вивести певні закономірності політичного лідерства, які особливо виразно проявляються на постсоціа< лістичному просторі.

По<перше, у постсоціалістичних країнах існує тісна взаємозалежність

між стилем політичного лідерства та якістю політичних інститутів. На наш погляд, ці процеси розвиваються циклічно. Новостворені під тис< ком потреб суспільства інститути з часом перестають задовольняти інте< реси все того ж суспільства. У цей момент на перший план як консоліду< юча сила виходять політичні лідери, стиль поведінки яких обумовлений все тими ж потребами суспільства. Він фактично заміщує собою неефек< тивні інститути, які тим часом видозмінюються через внесення змін до конституцій, вдосконалення виборчих законів тощо. Періодично подібна схема повторюється, що дозволяє хоча й не безболісно, але переважно без значних соціальних потрясінь видозмінювати інституційну складо< ву політичної системи.

По<друге, роль політичного лідера у процесах демократичного транзи<

ту є більш важливою у розколотих суспільствах. Тут можна перефразува< ти тезу Л. Даймонда про те, що «життєздатне громадянське суспільство має більш важливе значення для консолідації демократії, ніж для її вста< новлення»³⁶ , в твердження, що чітка і недвозначна позиція лідера держа< ви має більш важливе значення не при зламі авторитарної системи, а саме при «консолідації демократії». При цьому лідер має нейтралізовувати як крайню активність громадянського суспільства, яке звужує поле для ма< невру урядів у здійсненні економічних реформ, так і стояти на заваді «не< обмеженим апетитам» нових економічних еліт.

По<третє, низький рівень інституціоналізації влади, з одного боку, та

суспільства, — з іншого, об’єктивно посилює індивідуалізм у політиці.

_{340 ПОЛІТИКА В ОСОБАХІ VІІІ. Політичне лідерствота лідери постсоціалістичних країн... 341}

Тобто, у суспільствах з високим рівнем «ручного управління» особистісні

риси політичних лідерів значною мірою визначають поступ держави. Од< нак у міру створення політико<правових умов функціонування політич< них акторів роль політичних лідерів нівелюється. На зміну лідерам<мора< лістам приходять вкрай невиразні лідери, які зазвичай залишаються лише лідерами певних політичних сил, так і не стаючи лідерами усієї нації. При цьому їх роль зводиться до такого собі політичного менеджменту в масш< табах країни. Однак невиразність лідерів і є свідченням ефективності інститутів.

По<четверте, проблеми євроадаптації, з якими стикнулися країни ЦСЄ,

повсюди спричинили зміну поколінь політичних лідерів. Однак, оскільки у своїй основній масі країни ЦСЄ — парламентські республіки, потреба нових лідерів спричинила кардинальну зміну пріоритетів виборців, що, зрештою, привело до влади радикальні, націоналістичні та популістські партії. Водночас низький рівень довіри до політичних інститутів перетво< рює саме лідерів на центри формування політичних рішень. Натомість нинішнім політичним лідерам не вистачає політичної ваги як всередині їх країн, так і за їх межами. Тому виходом із тупикової, на перший погляд, ситуації може бути лише подальше вдосконалення і адаптація політичних інститутів, пошук нових моделей взаємодії суспільств та політичного класу, здатних адекватно реагувати на дилеми, які виникають у зв’язку з євро< адаптацією.

Література до розділу VІІІ

¹ Вишеградська група — регіональне об’єднання, утворене 1991 р. у м. Вишег< раді за участю Польщі, Угорщини та Чехословаччини (з 1993 р. після роз’єд< нання Чехословаччини і утворення Чеської та Словацької Республік існує у форматі чотирикутника). Вишеградська група вважається найуспішнішим проектом, який дозволив країнам<учасницям досягнути критеріїв членства в ЄС і синхронно вступити в цю організацію у 2004 р. Після вступу до ЄС Ви< шеградська група не припинила свого існування. Навпаки, нині її діяльність інтенсифікується і спрямовується на вирішення проблем адаптації у ЄС.

² Дворнік Ф. Слов’яни в європейській історії та цивілізації / Пер. з англ. — К.,

2000. — С. 17.

³ Тисменяну В. Поворот у політиці: Східна Європа від Сталіна до Гавела. — К.,

2003. — С. 16.

⁴ Див.: Дашкевич Я. Шляхи подолання упереджень / Україна — Польща: істо< рична спадщина і суспільна свідомість. Збірн. наук. праць. — К., 1993. — С. 23–29.

⁵ Володин А. Г. Гражданское общество и модернизация в России. Истоки и со<

временная проблематика // Полис. — 2000. — № 3. — С. 104.

⁶ Цит. за: Миллер А. Авторитарный и тоталитарный опыт Центральной Европы

// Мировая экономика и международные отношения. — 1997. — № 7. — С. 52.

⁷ Див. за: Данилов А. Переходное общество: Проблемы системной трансформа<

ции. — Минск, 1998. — С. 118.

⁸ Политическое сознание и политическая культура польского общества 80<х гг./ Л. С. Лыкошина. — М., 1991. — С. 20.

⁹ Тисменяну В. Поворот у політиці: Східна Європа від Сталіна до Гавела. К., 2003. — С. 126.

¹⁰ Нагорна Л. П. Політична культура українського народу: історична ретроспек<

тива і сучасні реалії. — К., 1998. — С. 162.

¹¹ Див.: Crawford B., Lijphart A. Explaining Political and Economic Change in Post< Communist Eastern Europe. Old Legacies, New Institutions, Hegemonic Norms, and International Pressures // Comparative Political Studies. — Vol. 28. — № 2. —

1995. — P. 171–199.

¹² Цит. за: Харитонова О. Генезис демократии (Попытка реконструкции логики транзитологических моделей) // Полис. — 1996. — № 5. — С. 75.

¹³ Див.: The consolidation of democracy in East<Central Europe / Ed. by K. Dawisha, B. Parrot. — Cambridge: Univ. Press, 1997. — P. 69.

¹⁴ Див.: Brzezinski Z. The Grate Transformation // The National Interest. — 1993. —

№ 33. — P. 6.

¹⁵ Гарлицкий Л. Институт президентства в новой Конституции Польши // КПВО. —

1997. — № 3–4. — С. 67.

¹⁶ Цит. за: Майорова О. Польша 80<х годов: поиск пути к компромиссу // Меж<

дународный исторический журнал // http://www.history. machaon. ru/

¹⁷ Осятыньский В. После Валенсы // Конституционное право: Восточноевропей<

ское обозрение. — 1996. — № 1. — С. 3.

¹⁸ Див.: Гаврилюк Т. Головні напрями системних реформ у Республіці Польща // Зовнішня торгівля. — 2000. — № 2. — С. 10–15.

¹⁹ Див.: Колодко Г. Глобалізація і перспективи розвитку постсоціалістичних країн.

Перекл. з польської О. М. Палій. — К.: Основні цінності, 2002. — С. 27.

²⁰ Див.: Szylko$Skoczny M. Unemployment as a social problem // Poland: Government and Politics. — Warszawa, 1997, — P. 49.

²¹ Рудич Ф.М. Много ли власти нужно власти? (Украина в контексте трансформа<

ции политических систем в странах СНГ и Балтии, Центр. и Вост. Европі). — К.,

1999. — С. 110.

²² Див.: Elections in Poland // http://www.agora.stm.it/election/poland.htm.

²³ Див. детальніше: Ткач Д. І. Сучасна Угорщина в контексті суспільних транс<

формацій. — К., 2004. — С. 81–225.

²⁴ Див.: Кіш Є. Перехід Угорщини до парламентської демократії // Політична думка. — 1998. — № 1. — С. 31.

²⁵ Див.: Рудич Ф. М. Порівняльна політологія: Навч.посіб. — К., 2006. — С. 103.

²⁶ Див.: Шимов Я. В. Гражданское общество и правящая элита в переходный пе<

риод: чешский вариант // Полис. — 2001. — № 3. — С. 149.

²⁷ Див.: Там само. — С. 150.

²⁸ Див. дет.: Stroelein A. The Czech Republic 1992 to 1999: From Unintentional

Political Birth tо Prolonged Political Crisis. — Central Europe Rewiew. — 1999. —

№ 12.

²⁹ Демократическое правовое государство и гражданское общество в странах

Центральной и Восточной Европы. — М., 2005. — С. 15.

_{342 ПОЛІТИКА В ОСОБАХІ}

³⁰ Див.: Гавел В. В умовах демократії політик може підвести виборців лише один

раз // Дзеркало тижня. — 2004. — 14–20 лютого.

³¹ Див.: Шимов Я. Назв. праця. — С. 155.

³² Див.: Клазаров В. От авторитаризма к демократии: две модели //http://

pubs.carnegie.ru

³³ Див.: Бордачев Т. Суверенитет и интеграция // Россия в глобальной политике. —

2007. — № 1 //http://www. globalaffairs.ru

³⁴ Рудич Ф. М. Політичні лідери і стратегії реформ у країнах Центральної і Східної

Європи // Політичний менеджмент. — 2007. — № 2. — С. 25.

³⁴ Див.: Ослунд А. Парадокс евразийского роста // Россия в глобальной полити<

ке. — 2006. — № 6 //http://www. globalaffairs.ru

³⁵ Див.: Смоляр А. Польские радикалы у власти //www.polit.ru

³⁶ Ларраби С. Опасности и возможности в Восточной Европе // Россия в глобаль<

ной политике. — 2007. — № 1 //http://www. globalaffairs.ru

³⁷ Diamond L. Towards Consolidation // Journal of Democracy. — 1994. — Vol. 5. — P. 7.

ПІСЛЯМОВА

У монографії на основі широкого масиву історичних та сучасних наукових джерел, аналізу реальних політичних процесів подаєть< ся одна з провідних тем політології — природа, концепції та класифікація політичного лідерства в національному та регіональному аспектах. Ви< світлюються теоретико<методологічні проблеми політичного лідерства, ідеї лідерства в світовій політичній думці, формування політичного лідер< ства в сучасній Україні в умовах незалежності. Подано процес становлен< ня політичних лідерів у країнах СНД і Балтії, Центральної і Східної Євро< пи, висвітлені загальні закономірності й специфічні риси в порівнянні з тим, як відбувається це в нашій державі.

Які уроки можна винести для України з досвіду країн, розташованих

на постсоціалістичному просторі?

Перший. У період гострих політичних негараздів ефективних засобів відновлення контролю над суспільними процесами необхідно шукати в но< вих, більш дієвих формах правління, в підвищенні ефективності діяльності інститутів влади, а не в жорстокій боротьбі парламенту, уряду, президента та у витончених політичних інтригах. Досвід постсоціалістичних країн підтверджує, що і президентські, і напівпрезидентські форми державного правління, в яких витримано рівновагу повноважень, гарантують демо< кратичний розвиток країни. Парламентські системи правління, як прави< ло, також забезпечують процес демократизації за наявності суперповно< важень прем’єр<міністра. Відбувається це тому, що в цих країнах при владі стояли президенти, повноваження яких бути офіційно обмежені, але які мали потужний авторитет у суспільстві.

Другий. Глава держави має бути лідером нації. Суть лідерства —

здатність запропонувати перспективний курс розвитку країни, спрямова< ний на забезпечення національних інтересів і добробуту народу. Громадя< ни України, як свідчать соціологічні дослідження, бажають бачити на по< саді президента визнаного лідера загальнонаціонального масштабу, раціонального політика, який, очоливши державу, впевнено завершив би економічні реформи, поборов бідність, безробіття, викорінив злочинність, корупцію, клановість. До останнього часу цього не відбулося. Протисто< яння, яке виникло між гілками влади і яке послаблює владу, зумовлене: болісним процесом перерозподілу повноважень; недосконалістю змін, внесених до Основного Закону; суб’єктивним фактором взаємовідносин

_{344 Післямова}

між керівниками держави та їхнім оточенням. Очевидно, що слабка і безвід<

повідальна влада не зможе утриматися тривалий час тільки за рахунок колишніх обіцянок народові, які абсолютно не виконуються. Через те в нинішньої української влади залишається єдиний вибір: або залучити в свої ряди справжніх професіоналів, які, доклавши значних зусиль, змо< жуть виправити існуючу ситуацію, або її змете вихор історичних змін.

Третій. Для посилення стратегічної складової діяльності владних струк< тур, її аналітичного супроводу необхідно активно використовувати інте< лектуальний потенціал духовної еліти, яка професійно володіє словом, об< разом, гаслом, здатної апелювати як до сумління, так і до розуму громадян, і яка, зрештою, не повинна стояти осторонь від державних проблем, а має повернути собі голос, стати справжньою совістю нації і сказати своє слово так, щоб її почули і суспільство, і правляча еліта.

І на закінчення. Кожному етапу суспільного розвитку, кожній полі<

тичній системі й політичному режимові властиві свої методи управління суспільством. За умов тоталітаризму, як правило, владарюють диктаторські типи політичних режимів, які діють не за демократичними законами, а шляхом маніпулювання свідомістю мас. Проте політична історія свідчить, що лише за демократичного суспільно<політичного устрою відкривається можливість формування політичних режимів, які в основу своєї діяльності кладуть демократичні цінності. Процес цей відбувається складно, супе< речливо (приклад тому останні події в Грузії, Польщі, Угорщині, Чехії).

Консолідувати українське суспільство і повернути вектор його розвит< ку в бік реальних демократичних перетворень може тільки першочергова і найбільш прискіплива увага влади, її політичних лідерів до створення умов суворого контролю за виконанням прийнятих і тих, що будуть прий< няті, законів і демонстрація особистісних зразків поведінки, які б відпові< дали сучасним демократичним цінностям.

Яким бачиться вихід із ситуації? На сучасному етапі для українського народу сильна демократична влада є нагальною потребою. Сила демокра< тичної влади (а за такою владою перспектива) значною мірою ґрунтуєть< ся на довірі народу, його активній зацікавленій участі в здійсненні дер< жавної політики. Для здобуття такої довіри поряд з іншими передумовами, вирішальними є дії самої держави, її владних структур, її лідера, її полі< тичної еліти, які мають бути етично мотивовані.

ДАНІ ПРО АВТОРІВ

Балабан Ростислав Валерійович — старший науковий співробітник Інституту політичних і етнонаціональних досліджень ім. І. Ф. Кураса НАН України, кандидат політичних наук

Брехаря Світлана Григорівна — молодший науковий співробітник Інсти< туту політичних і етнонаціональних досліджень ім. І. Ф. Кураса НАН України, кандидат політичних наук

Дергачов Олександр Петрович — провідний науковий співробітник Інституту політичних і етнонаціональних досліджень ім. І. Ф. Кураса НАН України, кандидат історичних наук, доцент

Зеленько Галина Іванівна — провідний науковий співробітник Інституту політичних і етнонаціональних досліджень ім. І. Ф. Кураса НАН України, доктор політичних наук, доцент

Кононенко Наталія Вікторівна — науковий співробітник Інституту пол< ітичних і етнонаціональних досліджень ім. І. Ф. Кураса НАН Украї< ни, кандидат політичних наук

Кочубей Лариса Олександрівна — доктор політичних наук, професор кафедри зв’язків з громадськістю Київського національного універ< ситету культури

Кравченко Тамара Володимирівна — старший науковий співробітник Інституту проблем виховання АПН України, кандидат педагогічних наук, старший науковий співробітник

Левенець Юрій Анатолійович — директор Інституту політичних і етно< національних досліджень ім. І. Ф. Кураса НАН України, член<корес< пондент НАН України, доктор політичних наук

Ляшенко Тетяна Михайлівна — науковий співробітник Інституту полі< тичних і етнонаціональних досліджень ім. І. Ф. Кураса НАН України, кандидат політичних наук

Михальченко Микола Іванович — головний науковий співробітник Інсти< туту політичних і етнонаціональних досліджень ім. І. Ф. Кураса НАН України, член<кореспондент НАН України, доктор філософських наук, професор

Пахарєв Анатолій Дмитрович — головний науковий співробітник Інсти< туту політичних і етнонаціональних досліджень ім. І. Ф. Кураса НАН України, доктор політичних наук, професор

Рудич Фелікс Михайлович — завідувач відділу Інституту політичних і етнонаціональних досліджень ім. І. Ф. Кураса НАН України, доктор філософських наук, професор

Щербенко Едуард Васильович — провідний науковий співробітник Інсти< туту політичних і етнонаціональних досліджень ім. І. Ф. Кураса НАН України, кандидат філософських наук

ЗМІСТ

СЛОВО ДО ЧИТАЧА ................................................................................... 3

ПЕРЕДМОВА .................................................................................................. 5

І. ТЕОРЕТИКО МЕТОДОЛОГІЧНІ ПРОБЛЕМИ ПОЛІТИЧНОГО ЛІДЕРСТВА ....................................................... 7

1. Визначення поняття та сучасні концепції

політичного лідерства ..................................................................... 7

2. Функції, стиль, типологія, імідж

політичного лідера ......................................................................... 20

3. Політичне лідерство в ненасильницькому русі ................... 31

4. Психологічні аспекти дослідження

особи політичного лідера ............................................................. 40

5. Виборчі системи як передумова формування політичних лідерів і політичних еліт .............................................................. 54

ІІ. ІДЕЇ ЛІДЕРСТВА У СВІТОВІЙ

ПОЛІТИЧНІЙ ДУМЦІ .................................................................... 74

1. Уявлення про лідерство в стародавні часи

і в епоху Середньовіччя ................................................................ 75

2. Ідея лідерства в політичній думці

Нового і Новітнього часів ............................................................ 88

3. Концепції лідерства в російській

та українській політичній думці ............................................... 95

ІІІ. ПОЛІТИЧНІ ЛІДЕРИ ХХ СТОРІЧЧЯ ................................... 109

1. Конрад Аденауер ........................................................................... 109

2. Шарль де Голль .............................................................................. 115

3. Франклін Делано Рузвельт ....................................................... 123

4. Йосип Віссаріонович Сталін .................................................... 131

5. Уїнстон Черчілль .......................................................................... 143

ІV. ОБ’ЄКТИВНЕ ТА СУБ’ЄКТИВНЕ У ФОРМАХ РЕАЛІЗАЦІЇ

ПОЛІТИЧНОГО ЛІДЕРСТВА ................................................... 156

1. Національний порядок денний нових незалежних держав та умови

реалізації політичного лідерства ............................................. 158

2. Політичне лідерство і моделювання

національного розвитку ............................................................. 167