Тема 2. Структура етики (сфери, основні елементи та проблеми)

У даній темі розглядаються такі питання:

1. Діяльне (практичне) і свідоме (теоретичне) в моралі й етиці.

2. Елементи моральної діяльності: особливості їх взаємодії.

3. Моральна свідомість. Сфери буття людського сумління.

4. Моральна диспозиція особи. Переконання та позиційні настанови.

1. Діяльне (практичне) і свідоме (теоретичне) в моралі й етиці

Може показатися, що положення про безпосередність зв'язку моральної свідомості з практичною діяльністю легко спростовується фактом існування моральної уяви, коли найрізноманітніші моральні колізії як би "програються" у свідомості, не одержуючи при цьому ніякого "опредметнення" у вчинках. Людина може уявити чи помислити, через спраглу потребу у помсті за нанесену образу, якесь бажане зло своєму недругу, однак нікому не спаде на думку поставити це йому у провину, якщо мстиві плани не знайшли втілення в реальних діях. Проте даний аргумент не спростовує висунутого положення про неодмінність зв'язку моральної свідомості з поводженням. По-перше, діяльність навіть самої буйної уяви генетично породжується чужими чи власними, попередніми їй учинками., а у більш широкому плані – усім духовно-практичним досвідом суспільства, засвоєним даним індивідом, тому що тільки з нього уява може черпати "конструктивний матеріал" для своїх, нехай самих фантастичних, побудов. По-друге, діяльність моральної уяви конкретного індивіда, якщо вона створює комплекс стійких уявлень, що одержали внутрішнє суб'єктивне схвалення чи згоду рано чи пізно проявиться у вчинках. Чи, навпаки, якщо продукти діяльності уяви внаслідок їхнього суб'єктивного несхвалення чи неприйняття відкидаються індивідом, коли вони затіняють його позитивні моральні установки й ціннісні орієнтації, ця діяльність уяви здатна утримати людини від дурних учинків. Відмова від здійснення недоброго це теж свого роду гарний учинок.

Безумовно, свідомість володіє внутрішньою структурою, самостійною щодо своєї архітектоніки. Це дозволяє у певних наукових цілях вилучати чи свідомість, чи його окремі елементи як самостійні об'єкти дослідження. Але можливість подібного абстрагування зовсім не означає, що свідомість у дійсності існує незалежно від поводження, до нього, поруч з ним чи над ним. Тим більше безглуздо надавати єдино свідомості реальність, що служило для приводом замкнути аналіз моралі винятково в границях моральної свідомості, яку, як умістилище "належного", протиставляли "сущому" поводженню людей. Поза поводженням немає моралі, інакше довелося б допустити існування якихось моральних феноменів (ідей, цінностей, імперативів), що мають незалежне від людей буття, Якщо під поводженням розуміти всю соціально значиму діяльність людей, то воно являє собою нерозривну єдність матеріального і духовного, об'єктивного і суб'єктивного, суспільного й особистісного.

Акцент на поведінковий аспект моральності був представлений переважно у творах філософів-матеріалістів, етичні погляди яких спирались на дані природничих наук й емпіричної психології. Надалі, якщо мати на увазі немарксистську філософію, ця лінія знайшла своє продовження в різновидах сучасного "натуралізму”, наприклад у деяких відгалуженнях психоаналізу, психології біхевіоризму, в апробаційній етиці, еволюційній етиці, почасти в етології.

Слід зазначити, що в минулому проблемою взаємозв'язку свідомості і поводження займалися не філософи, для яких предметом міркування виступає “весь світ", а переважно психологи, тобто представники науки, що має своїм предметом свідомість. Саме психологи вивчали свідомість людини в нерозривному зв'язку з його вчинками. І це не випадково. Переслідуючи свою практичну кінцеву мету – лікування душевних хвороб, психологи і психіатри не могли вчиняти інакше, як тільки досліджувати психіку в єдності з поводженням, у її нормі й у патології. Чисто інтроспективний метод (самоспостереження) мало що міг дати через незначну репрезентативність свідчень, отриманих від спостереження психіки одної-єдиної людської особи – самого себе. Психіка ж інших людей, процеси, у ній що відбуваються, можуть вивчатися тільки опосередковано, через зовнішнє спостереження поведінкових актів. Почасти з цієї причини поводження людини, як і тварин, вивчене й описано більш-менш глибоко, детально головним чином у психологічних науках. Навіть сучасна психологія може досліджувати явища психіки тільки за допомогою спостереження їхніх зовнішніх проявів у вчинках і діях людини, у тому числі мовних, прагнучи таким способом установити причинні, функціональні й інші зв'язки між процесами у свідомості й поведінкових актах.

Але суть справи не тільки і не стільки в засобах і способах спостереження; наукова психологія принципово наполягає на єдності діяльності свідомості та поводження людини. У залежності від світоглядних позицій представників тієї чи іншої школи чи напрямку в психології проблема взаємозв'язку свідомості й поводження людей трактувалася по різному.

Відомі впливові у свій час концепції, що принципово заперечували зв'язок свідомості з поводженням, замикаючи психіку в межі "безпосереднього досвіду суб'єкта", тобто спрощуючи її до доступних спостереженню психічних об'єктів, унаслідок чого єдиним засобом спостереження виступала інтроспекція. Такими були, наприклад, психологія "безпосереднього досвіду" В. Вундта і його школи, структуралізм Е. Тітченера та його послідовників, теорія інтенціональних актів свідомості" Ф. Брентано, психологічна концепція Вюрцбургськой школи. Хоча представники цих напрямків у психології й оперували термінами "діяльність" і "дія", вони кваліфікували їх винятково як ”розумові дії", чи як елементарні акти.

До того ж типу теорій відноситься гештальтпсихологія, що, правда, протиставляла чистій інтроспекції метод об'єктивного спостереження поводження. Відомі досліди Келера над мавпами. Проте вони також уявляли свідомість складеним зі спонтанно виникаючих цілісних образів ситуації, "психологічних полів", вільних від якої б то ні було зовнішньої детермінації. Сюди ж повинна бути віднесена й теорія психоаналізу, яка, визнаючи детермінованість поводження несвідомими спонуканнями, "психічною енергією", водночас заперечувала фізіологічну, а тим більше соціальну обумовленість свідомості.

В історії психології широко представлені й такі напрямки, у яких затверджувалася зовнішня обумовленість психіки, її безпосередній зв'язок з поведінковими актами, а так само з явищами дійсності. Але ці зв'язок і обумовленість мислилися в границях природничонаукового світогляду як рефлекторні зв'язки "роздратування – реакції", як засоби пристосування організму до зовнішнього середовища, з числа яких принципово виключається діяльність свідомості, як це має місце в біхевіоризмі.

Хоча представники цього напрямку внесли певний вклад у науку, висунувши на перший план методи об'єктивного спостереження, все-таки і вони не дали і не могли дати наукового пояснення взаємозв'язку свідомості й поводження людини, зводячи їх відношення до "технологій поводження" в аспекті теорії рефлексів. Саме в розробці "теорії технології" Б. Скіннер бачить вихід із кризи формалістичної етики, у якій протягом тривалого часу панували метафізичні концепції неопозитивізму, й пропонує ідею створення "нової моралі", покликаної врятувати сучасне суспільство від аморальності. Для створення "нової моралі" та її теорії треба досліджувати реальне поводження людей за допомогою наукових методів, інструментів пізнання, аналогічних тим, що застосовуються в природничих науках. Необхідно вивчити не суб'єктивні цілі, почуття, спонукання, що було властиве "донауковій" філософській етиці, а об'єктивні причини того чи іншого типу поводження, умови, у яких воно має місце. Для цього треба розглядати поводження чисте "оперантно".

Ми будемо розглядати людину не як автомат природи, а як також суб’єктивну само детермінованість, як духовну істоту. І структурувати мораль і етику будемо з цієї позиції.

Ідею Олега Дробницького (1974 р.), вичленувати в моралі три основні сфери (підсистеми): моральну свідомість, моральну діяльність, моральні відносини, сучасний провідний український етик В.А. Малахов вважає обмеженою, але приймає її як логічно чітку: дійсно, мораль не існує поза свідомістю й активністю людей, поза контекстом спілкування, відношенням до природи та культури. Саме ця схема визначила виклад матеріалу в його книзі “Етика: Курс лекцій. – К., 2001”.Сучасні наукові уявлення дозволяють нам внести певні корективи у цю тричленну схему. Чим ми й скористаємося.

Три підструктури виділимо у структурі як етики, так і естетики. Дві з них виділяють традиційно: діяльність і свідомість. Третя підструктура – це елементи єдності, які характеризують особливі настанови та переконання людини (у соціальній психології це назвали диспозиційною структурою особи), її синтетичні здібності й якості. Це підструктура реалізації й самореалізації, в якій взаємозв’язок діяльності та свідомості (моралі й етики) нерозривний.