1.2. Структура готовності до навчання у школі дітей дошкільного віку

Майже всі діти 5 - 7-рiчного вiку готовi до навчання, хочуть iти до школи, у багатьох, однак переважає зовнiшня мотивацiя: „В мене буде портфель", „Я пiду з букетом квiтiв” та iн. Саме в цьому прагненнi закорiненi можливостi подолання кризи семи рокiв, адже вступ до школи засвiдчує перехiд до нової суспiльнозначущої та суспiльнооцiнюваної дiяльностi навчання. Дуже важливо, щоб цi змiни у життi дитини узгоджувалися з її внутрiшньою потребою.

Успiшний розвиток особистостi, ефективнiсть навчання дитини багато в чому залежить вiд того, наскiльки правильно враховується рiвень пiдготовки її до школи. Загалом, готовнiсть дитини до навчання у школi передбачає iнтелектуальну, особистiсну та соцiально-психологiчну, вольову складовi.

Інтелектуальна готовність до шкільного навчання.

Інтелектуальна готовність до шкільного навчання пов’язана з розвитком розумових процесів. Від рішення задач, що вимагають установлення зв'язків і відносин між предметами і явищами за допомогою зовнішніх орієнтованих дій діти переходять до рішення їхній у розумі за допомогою елементарних розумових дій, використовуючи образи. Іншими словами, на основі наочно-діючої форми мислення починає складатися наочно-образна форма мислення. Разом з тим, діти стають здатні до перших узагальнень, заснованим на досвіді їхньої першої практичної предметної діяльності і закріплюється в слові. Дитині в цьому віці приходиться дозволяти усе більш складні і різноманітні задачі, що вимагають виділення і використання зв'язків і відносин між предметами, явищами, діями. У грі, малюванні, конструюванні, при виконанні навчальних і трудових завдань він не просто використовує заучені дії, але постійно видозмінює їх, одержуючи нові результати.

Мислення, що розвивається, дає дітям можливість передбачати за раніше результати своїх дій, планувати їх.

В міру розвитку допитливості, пізнавальних процесів мислення усе ширше використовується дітьми для освоєння навколишнього світу, що виходить за рамки задач, висунутою їх власною практичною діяльністю.

Дитина починає ставити перед собою пізнавальний задачі, шукає пояснення заміченим явищам. Він прибігає до свого роду експериментам для з'ясування цікавлячих його питань, спостерігає явища, міркує і робить висновки.

У дошкільному віці увага носить довільний характер. Переломний момент у розвитку уваги зв'язаний з тим, що діти вперше починають свідомо керувати своєю увагою, направляючи й утримуючи його на визначених предметах. Для цієї мети старший дошкільник користається визначеними способами, що він переймає в дорослих. Таким чином, можливості цієї нової форми уваги – довільної уваги до 6-7 років уже досить великі.

Подібні вікові закономірності відзначаються й у процесі розвитку пам'яті. Перед дитиною може бути поставлена мета, спрямована на запам'ятовування матеріалу. Він починає використовувати прийоми, спрямовані на підвищення ефективності запам'ятовування: повторення, значеннєве й асоціативне зв'язування матеріалу. Таким чином, до 6-7 років структура пам'яті перетерплює істотні зміни, зв'язані зі значним розвитком довільних форм запам'ятовування і пригадування.

Вивчення особливостей інтелектуальної сфери можна почати з дослідження пам'яті – психічного процесу, нерозривно зв'язаного з розумовим. Для визначення рівня механічного запам'ятовування дається безглуздий набір слів: рік, слон, меч, мило, сіль, шум, рука, підлога, весна, син. Дитина, послухавши весь цей ряд, повторює ті слова, що він запам'ятав. Може використовуватися повторне відтворення – після додаткового зачитування тих же слів – і відстрочене відтворення, наприклад, через годину після прослуховування Л.А. Вегнер [48] приводить такі показники механічної пам'яті, характерної для 6-7 літнього віку: з першого разу дитина сприймає не менш 5 слів з 10; після 3-4 прочитання відтворює 9-10 слів; через одну годину забуває не більш 2 слів які відтворювалися раніше; у процесі послідовного запам'ятовування матеріалу не з'являються «провали», коли після одного з прочитань дитина згадує менше слів, чим раніш і пізніше (що звичайно буває ознакою перевтоми)

Методика А.Р. Лурія [9] дозволяє виявити загальний рівень розумового розвитку, ступінь володіння узагальнюючими поняттями, умінням планувати свої дії. Дитині дається завдання запам'ятати слова за допомогою малюнків: до кожного чи слова словосполученню він робить лаконічний малюнок, що потім допоможе йому це слово відтворити, тобто малюнок стає засобом, що допомагає запам'ятати слова. Для запам'ятовування дається 10-12 слів і словосполучень, таких, як, наприклад: вантажівка, розумна кішка, темний ліс, день, весела гра, мороз, примхлива дитина, гарна погода, сильна людина, покарання, цікава казка. Через 1-1,5 години після прослуховування ряду слів і створення відповідних зображень дитина одержує свої малюнки і згадує, для якого слова вона зробила кожний з них.

Рівень розвитку просторового мислення виявляється різними способами. Ефективна і зручна методика А.Л. Венгера [11] «Лабіринт». Дитині потрібно знайти шлях до визначеного будиночка серед інших, невірних шляхів і тупиків лабіринту. У цьому йому допомагають образно задані вказівки – повз такі об'єкти (дерев, кущів, квітів, грибів) він пройде. Дитина повинна орієнтуватися в самому лабіринті і схемі, що відображають послідовність шляху, тобто рішення задачі.

Найбільш розповсюдженими методиками, що діагностують рівень розвитку словесно-логічного мислення, є наступні:

а) «Пояснення сюжетних картин»: дитині показують картинку і просять розповісти, що на ній намальовано. Цей прийом дає представлення про те, на скількт вірно дитин розуміє зміст зображеного, чи може виділити головне чи губиться в окремих деталях, на скільки розвинута її мова;

б) «Послідовність подій» - більш складна методика. Це серія сюжетних картинок (від 3 до 6), на яких зображені етапи якоїсь знайомої дитині дії. Вона повинна вибудувати з цих малюнків правильний ряд і розповісти, як розвивалися події.

Серії картинок можуть бути по змісту різного ступеня складності. «Послідовність подій» дає психологу ті ж дані, що і попередня методика, але крім того, тут виявляється розуміння дитиною причинно-наслідкових зв'язків.

Узагальнення й абстрагування, послідовність умовиводів і деякі інші аспекти мислення вивчаються за допомогою методики предметної класифікації. Дитина складає групи карток із зображеними на них неживими предметами і живими істотами. Класифікуючи різні об'єкти, він може виділяти групи по функціональній ознаці і давати їм узагальнені назви. Наприклад: меблі, одяг. Може по зовнішній ознаці («усе більше» чи «вони червоні»), по ситуативних ознаках (шафа і плаття поєднуються в одну групу, тому що «плаття висить у шафі»).

При доборі дітей у школи, навчальні програми яких значно ускладнені, і до інтелекту що надходять пред'являються підвищені вимоги (гімназії, ліцеї), використовують більш важкі методики. Складні розумові процеси аналізу і синтезу вивчаються при визначенні дітьми понять, інтерпретації прислів'їв. Відома методика інтерпретації прислів'їв має цікавий варіант, запропонований Б.В. Зейгарник [9]. Крім прислів'я дитині даються фрази, одна з яких за змістом відповідає прислів'ю, а друга не відповідає прислів'ю за змістом, але зовні неї нагадує. Дитина, вибираючи одну з двох фраз, пояснює – чому вона підходить до прислів'ю, але вже сам вибір яскраво показує, на змістовні чи зовнішні ознаки орієнтується дитина, аналізуючи судження.

Таким чином, інтелектуальна готовність дитини характеризується дозріванням аналітичних психологічних процесів, оволодінням навичками розумової діяльності.

Особистісна готовність до шкільного навчання.

Щоб дитина успішно училася, вона насамперед, повинна прагнути до нового шкільного життя, до «серйозної» справи, «відповідальних» дорученням. На появу такого бажання впливає відношення близьких дорослих до навчання, як до важливої змістовної діяльності, набагато більш значимої, ніж гра дошкільника. Впливає і відношення інших дітей, сама можливість піднятися на нову вікову ступінь в очах молодших і зрівнятися в положенні зі старшими. Прагнення дитини зайняти новий соціальний стан веде до утворення його внутрішньої позиції. Л.И. Божович [55] характеризує внутрішню позицію як центральне особистісне позиціонування, що характеризує особистість дитини в цілому. Саме воно і визначає поводження і діяльність дитини і всю систему його відносин до дійсності, до самого себе і навколишнім людям. Спосіб життя школяра як людину, що займається в громадському місці суспільно-суспільно-значимим і суспільно оцінюваною справою, усвідомлюється дитиною, як адекватний для нього шлях до дорослості – він відповідає мотиву, що сформувався в грі, «стати дорослим і реально здійснювати його функції».

З того моменту, як у свідомості дитини представлення про школу придбало риси шуканого способу життя, можна говорити про те, що його внутрішня позиція одержала новий зміст – стала внутрішньою позицією школяра. І це значить, що дитина психологічно перейшла в новий віковий період свого розвитку – молодший шкільний вік.

Внутрішню позицію школяра можна визначити як систему потреб і прагнень дитини, зв'язаних зі школою тобто таке відношення до школи, коли причетність до неї переживається дитиною, як його власна потреба («Хочу в школу»).

Наявність внутрішньої позиції школяра виявляється в тім, що дитина рішуче відмовляється від дошкільно-ігрового, індивідуально-безпосереднього способу існування і виявляє яскраво позитивне відношення до шкільно-навчальної діяльності в цілому, особливо до тих її сторонам, що безпосередньо зв'язані з навчанням.

Така позитивна спрямованість дитини на школу, як на власний навчальний заклад – найважливіша передумова благополучного входження його в шкільно-навчальну дійсність, тобто прийняття їм відповідних шкільних вимог і повноцінного включення в навчальний процес.

Крім відношення до навчального процесу в цілому, для дитини, що надходить у школу, важливе відношення до вчителя, одноліткам і самому собі. До кінця дошкільного віку повинна скластися така форма спілкування дитини з дорослим, як позаситуативно-особистісного спілкування. Дорослий стає незаперечним авторитетом, образом для наслідування. Полегшується спілкування в ситуації уроку, коли виключені безпосередні емоційні контакти, коли не можна поговорити на сторонні теми, поділитися своїми переживаннями, а можна тільки відповідати на поставлені питання і самому задавати питання по темі уроку, попередньо піднявши руку.

Класно-визначена система навчання припускає не тільки особливе відношення дитини з учителем, але і специфічні відносини з іншими дітьми. Нова форма спілкування з однолітками складається на самому початку шкільного навчання.

Особистісна готовність до школи включає також визначене відношення дитини до себе. Продуктивна навчальна діяльність припускає адекватне відношення дитини своїм здібностям, результатам роботи, поводженню, тобто визначений рівень розвитку самосвідомості.

Про особистісну готовність дитини до школи звичайно судять по його поводженню на групових заняттях і під час бесіди з психологом.

Існують і спеціально розроблені плани бесіди, що виявляє позицію школяра (методика Н.І. Гуткіна), і особливі експериментальні прийоми.

Наприклад, перевага в дитини пізнавального й ігрового мотиву визначається на вибір діяльності прослуховування чи казки ігри з іграшками. Після того, як дитина розглянула іграшки протягом хвилини, йому починають читати казки, але на самім цікавому місці переривають читання. Психолог запитує, що йому зараз хочеться – дослухати чи казку пограти з іграшками. Очевидно, що при особистісній готовності до школи, домінує підготовчий інтерес і дитина воліє довідатися, що відбудеться наприкінці казки. Дітей, мотиваційно не готових до навчання, зі слабкою пізнавальною потребою, більше залучає гра.

Вольова готовність.

Визначаючи особистісну готовність дитини до школи необхідно виявити специфіку розвитку довільної сфери. Довільність поведінки дитини виявляється при виконанні вимог конкретних правил, що задаються вчителем при роботі зі зразка. Вже в дошкільному віці дитина виявляється перед необхідністю подолання виникаючих труднощів і підпорядкування своїх дій поставленої мети.

Це приводить до того, що він починає свідомо контролювати себе, керує своїми внутрішніми і зовнішніми діями, своїми пізнавальними процесами і поводженням у цілому. Це дає підставу думати, що вже в дошкільному віці виникає воля. Звичайно вольові дії дошкільників мають свою специфіку: вони співіснують з діями ненавмисними під впливом ситуативних почуттів і бажань.

Л.С. Виготський [44] вважав вольове поводження соціальним, а джерело розвитку дитячої волі убачав у взаєминах дитини з навколишнім світом. При цьому ведучу роль у соціальній обумовленості волі відводив його мовному спілкуванню з дорослими.

У генетичному плані Виготський розглядав волю, як стадію оволодіння власними процесами поводження. Спочатку дорослі за допомогою слова регулюють поводження дитини, потім, засвоюючи практично зміст вимог дорослих, він поступової мови регулювати своє поводження, роблячи тим самим істотний крок уперед по шляху вольового розвитку. Після оволодіння мовою слово стає для школярів не тільки засобом спілкування, але і засобом організації поводження.

Л.З Виготський і С.Рубіншейнт [44] вважають, що поява акта підготовляється попереднім розвитком довільного поводження дошкільника.

У сучасних наукових дослідженнях поняття вольової дії практикується в різних аспектах. Одні психологи первісною ланкою думають вибір рішення і постановку мети, інші обмежують вольову дію його виконавчою частиною. А.В. Запорожець [27] вважає найбільш істотним для психології волі перетворення відомих соціальних і насамперед, моральних вимог у визначені моральні мотиви і якості особистості, що визначають її вчинки.

Одним з центральних питань волі є питання про мотиваційну обумовленість тих конкретних вольових дій і вчинків, на які людина здатна в різні періоди свого життя.

Ставиться також питання про інтелектуальні і моральні основи вольової регуляції дошкільника.

Протягом дошкільного дитинства ускладнюється характер вольової сфери особистості і змінюється її питома вага в загальній структурі поводження, що виявляється в зростаючому прагненні до подолання труднощів. Розвиток волі в цьому віці тісно зв'язано зі зміною мотивів поводження, супідрядності їм.

Поява визначеної вольової спрямованості, висування на перший план групи мотивів, що стають для дитини найбільш важливими, веде до того, що, керуючись своїм поводженням цими мотивами, дитина свідомо домагається поставленої мети, не піддаючись відволікаючому впливу навколишнього середовища. Він поступово опановував умінням підкоряти свої дії мотивам, що значно вилучені від мети дії. Зокрема, мотивам суспільного характеру в нього з'являється рівень цілеспрямованості, типовий для дошкільника.

Разом з тим, не дивлячись на те, що в дошкільному віці з'являються вольові дії, сфера їхнього застосування і їхнє місце в поводженні дитини залишаються вкрай обмеженими. Дослідження показують, що тільки старший дошкільник здатний до тривалих вольових зусиль.

Особливості довільного поводження просліджуються не тільки при спостереженні за дитиною на індивідуальних і групових заняттях, але і за допомогою спеціальних методик.

Досить широко відомий орієнтаційний текст шкільної зрілості Керна-Йірасека включає, крім малювання по пам'яті чоловічої фігури, два завдання – змальовування у своїй роботі зразку (дається завдання намалювати по крапках точно такий же малюнок, як дана геометрична фігура) і правила (обмовляється умова: не можна проводити лінію між однаковими крапками, тобто з'єднувати кружок із кружком, хрестик із хрестиком і трикутник із трикутником). Дитина, намагаючись виконати завдання, може малювати фігурку, схожу на задану, ігноруючи правила й орієнтуючись на них.

У такий спосіб методика виявляє рівень орієнтування дитини на складну систему вимог.

З цього випливає, що розвиток довільності до цілеспрямованої діяльності, роботі зі зразком, визначає багато в чому шкільну готовність дитини.

Моральна готовність до шкільного навчання

Моральне формування дошкільника тісно зв'язано зі зміною характеру, його взаємин з дорослими і народженням у них на цій основі моральних представлень і почуттів, названих Л.С. Виготським [44] внутрішніми етичними інстанціями.

Д.Б. Єльконін зв'язує виникнення етичних інстанцій зі зміною взаємин між дорослими і дітьми. Він пише, що в дітей дошкільного віку, на відміну від дітей раннього дитинства, складаються відносини нового типу, що і створює особливу, характерну для даного періоду соціальну ситуацію розвитку [48].

У ранньому дитинстві діяльність дитини здійснюється переважно в співробітництві з дорослими: у дошкільному віці дитина стає здатним самостійно задовольняти багато своїх потреб і бажання. У результаті спільна діяльність його з дорослими як би розпадається разом з чим слабшає і безпосередня злитість його існування з життям і діяльністю дорослих і дітей.

Однак дорослі продовжують залишатися постійним притягальним центром, навколо якого будується життя дитини. Це породжує в дітей потреба брати участь у житті дорослих, діяти за зразком. При цьому вони хочуть не тільки відтворювати окремі дії дорослого, але і наслідувати всім складним формам його діяльності, його вчинкам, його взаєминам з іншими людьми, - словом усьому способу життя дорослих людей.

В умовах повсякденного поводження і спілкування його з дорослими, а також у практиці рольової гри в дитини-дошкільника формується суспільне знання багатьох соціальних норм, але це значення ще до кінця не усвідомлено дитиною і безпосередньо спаяно з його позитивними і негативними емоційними переживаннями.

Перші етичні інстанції являють собою поки ще відносно прості системні утворення, що є зародками моральних почуттів, на основі яких надалі формуються вже цілком зрілі моральні почуття і переконання.

Моральні інстанції породжують у дошкільників моральні мотиви поводження, що можуть бути по своєму впливі більш сильними, чим багато безпосередні, у тому числі й елементарні потреби.

А.Н. Леонтьєв [3] на підставі численних досліджень, проведених їм і його співробітникам, висунув положення, що дошкільний вік є періодом, у якому уперше виникає система супідрядних мотивів, що створюють єдність особистості, і що саме тому варто вважати, як виражається «періодом первісного, фактичного складу особистості».

Система супідрядних мотивів починає керувати поводженням дитини і визначати весь його розвиток. Це положення доповнене даними наступних психологічних досліджень. У дітей дошкільного віку виникає, по-перше, не просто супідрядність мотивів, а відносно стійку позаситуативну супідрядність.

На чолі виникаючої ієрархічної системи стають опосередковані по своїй структурі мотиви.

У дошкільників вони опосередковуються звертання поводження і діяльності дорослих, їхніми взаєминами, соціальними нормами, фіксованими у відповідних моральних інстанціях.

Виникнення в дитини до кінця дошкільного віку щодо стійкої ієрархічної структури мотивів перетворює його з істоти ситуативного, в істоту, що володіє відомою внутрішньою єдністю й організованістю, здатна керуватися стійкими їм соціальними нормами життя. Це характеризує нову ступінь, що дозволила А.Н. Леонтьеву [3] говорити про дошкільний вік як про період «первісного, фактичного складу особистості».

Таким чином, узагальнюючи все викладене можна сказати, що шкільна готовність – це комплексне явище, що включає в себе інтелектуальну особистісну, вольову готовність. Для успішного навчання дитина повинна відповідати пропонованим йому вимогам.

Таким чином, у психологічній готовності до шкільного навчання можна виділити такі базові складники: інтелектуальна готовність (пізнавальні процеси, сенсомоторні навички, здатність до научуваності); особистісна готовність (мотивація, воля, емоції, спрямованість особистості, самосвідомість); соціальна готовність (комунікативна та соціальна компетентність). Співвідношення базових і похідних складників (параметрів) з критеріями психологічної готовності дітей до шкільного навчання докладно подано в табл.1.1.

Таблиця 1.1 − Нормативні критерії психологічної готовності дитини до шкільного навчання.

Психологічна готовність до шкільного навчання
		Критерії
Інтелектуальна готовність
Сприймання	Сформованість зорового сприймання Розвиток тонкого та достатньо диференційованого зорового аналізу та синтезу, сформованість зорово-просторових уявлень: уміння виокремити фігури з фону; уміння розрізняти предмети та геометричні фігури за їх формою (круглий, овальний, квадратний, прямокутний, трикутний і т.п.); уміння розрізняти предмети та геометричні фігури за розміром (великий, маленький, середній) і розуміти їх співвідношення (великий - маленький, більше - менше; довгий - короткий, довше - коротше; високий - низький, вище - нижче; товстий - тонкий, товщий - тонший; ширший - вужчий, ширше - вужче);
	уміння визначати місце знаходження предметів і геометричних фігур у просторі відносно один одного, тобто розуміти просторові відношення між ними (високо - низько, вверху - внизу, вище - нижче; далеко - близько, далі - ближче, попереду - позаду; зліва - справа).
	Сформованість слухового сприймання Диференціація звуків мовлення (фонематичний слух): сформованість початкових форм звукового аналізу та синтезу слів; можливість чіткої слухової диференціації акустично близьких звуків.
Увага	Довільна увага: достатньо сформовані обсяг, стійкість, розподіл, переключення, концентрація; здатність до тривалого зосереджування.
Пам′ять	Довільна пам′ять: сформована вербальна механічна пам′ять, легкість запам′ятовування слів на слух; розвинена образна зорова оперативна пам′ять; наявна здатність до логічного запам′ятання.
Мислення	Сформованість основних видів мислення: наочно-дійового, наочно-образного, словесно-логічного мислення (у початковій стадії розвитку); Сформованість операцій мислення: аналітичне мислення (виділення істотного в явищах навколишньої дійсності); установлення причинно-наслідкових зв′язків та закономірностей між явищами; здатність до порівняння та зіставлення (уміння бачити схоже та відмінне); здатність до узагальнення та умовиводу (вміння міркувати, виділяти загальний спосіб дій, здатність схоплювати ситуацію цілісно, розуміти її зміст та робити висновки).
Мовлення	Розвиток діалогічного та монологічного мовлення, як засобу спілкування та передумови оволодіння письмовим мовленням: правильна вимова всіх звуків мовлення (перш за все не повинно бути заміни одних звуків іншими); володіння достатнім обсягом словникового запасу за умови правильного розуміння значення засвоєних слів; уміння граматично правильно оформлювати речення, тобто відповідно до законів граматики з′єднувати окремі слова між собою задля висловлювання закінченої думки; володіння зв′язним мовленням, тобто вміння логічно й послідовно пов′язувати окремі речення між собою для побудови зв′язного вислову.
Сенсомоторика	Сенсомоторна координація: розвиток аналізувальних систем (орієнтування у просторі); розвиток дрібної моторики (графічні навички, маніпулювання дрібними деталями, дії з ґудзиками, шнурками, малювання) моторні здібності, рухові навички (уміння бігати, стрибати, лазити, повзати, кидати, ловити; виконання вправ на координацію та спритність).
Научуваність	Психологічні передумови оволодіння навчальною діяльністю: здатність розуміти та приймати навчальне завдання; уміння дитини свідомо підпорядковувати свої дії правилу, загально визначеному способу дій; уміння дитини орієнтуватись на систему правил у роботі; уміння працювати за зразком; уміння слухати, розуміти та виконувати інструкції дорослого; уміння сприймати допомогу дорослого; уміння переносити засвоєні знання та способи дій на виконання аналогічних завдань; уміння планувати власні дії та контролювати їх.
Особистісна готовність
Мотивація	Достатній рівень мотиваційного розвитку дитини: сформованість мотиву учіння (пізнавальні й соціальні мотиви учіння); позитивне ставлення до учіння; підпорядкованість мотивів (ієрархія мотивів).
Воля	Достатня сформованість довільності: здатність тривалий час виконувати не дуже привабливе завдання; уміння долати труднощі; здатність довести розпочату роботу до завершення; здатність до довільної регуляції поведінки (посидючість); здатність до довільної регуляції поведінки та пізнавальних процесів за допомогою слова.
Емоції	Сформованість емоційної сфери: здатність розпізнавати та розуміти невербальні та вербальні прояви емоцій інших людей; розвиток вищих почуттів й емоцій (співчуття, відповідальність, гордість тощо); глибина та стійкість у прояві почуттів; довільність у керуванні емоціями та почуттями.
Спрямованість особистості	Сформованість внутрішньої позиції школяра: наявність пізнавальних інтересів (зацікавленість у навчанні, здобуванні знань, умінь і навичок, у отримання нової інформації про довкілля); сформований особистий інтерес до нового, власне шкільного змісту занять (грамоти і лічби); готовність до зміни соціальної позиції; бажання вчитися, дитина виявляє "почуття необхідності навчання"; допитливість, потреба в самостійному пошуку відповідей на питання, що цікавлять; наявність змістовного уявлення у дитини про підготовку до школи; віддання переваги колективним заняттям перед індивідуальним навчанням удома; дисциплінованість; прийняття традиційного для навчання способу оцінювання (оцінку); визнання авторитету вчителя; виникнення першого схематичного, цілісного дитячого світогляду.
Самосвідомість	здатність до рефлексії своєї діяльності; ідентичність особистісна та соціальна (початкові форми); диференційованість образу-Я (Я-реальне і Я-ідеальне); потреба в досягненні успіху; уміння правильно оцінити свої реальні й потенційні можливості; адекватна самооцінка та рівень домагань, відповідний реальним можливостям; Специфічна самооцінка, оцінка "Я" в конкретній діяльності.
Соціальна готовність
Комунікативна компетентність	Передумови: наявність потреби та бажання дитини у спілкуванні з однолітками та дорослими; наявність позитивного ставлення до комунікативної діяльності; сформованість комунікативних рис характеру - товариськість, контактність, відгукуваність, сумлінність, наполегливість тощо. Знання: знання та розуміння мовленнєвої культури спілкування; знання та розуміння невербального спілкування; Уміння та навички: сформованість навичок спілкування, уміння вступати в контакт як з однолітками, так і з дорослими; уміння гармонійно поєднувати виразні, вербальні та невербальні засоби спілкування; довільність у спілкуванні з дорослими (уміння прийняти навчальне завдання та вказівку дорослого); здатність до взаємодії на партнерських засадах, (уміння справедливо розподіляти функції, домовлятися, обґрунтовувати свою думку, поступатися, запобігати конфліктам і справедливо їх розв′язувати).
Соціальна компетентність	Передумови: усвідомлення свого соціального "Я" (сприймання себе в контексті стосунків з іншими, відчуття своєї належності до певної соціальної групи); здатність почувати себе впевнено за межами дому, в іншому соціальному середовищі (відсутність страху, нерішучості). Знання: знання основних норм і правил поведінки в соціальному середовищі; розуміння ролі вчителя, що відрізняється від ролі вихователя та матері; розуміння своєї соціальної ролі майбутнього учня, для якого провідна діяльність - навчання.
Соціальна компетентність	Уміння та навички: сформованість навичок суспільного життя, дотримання правил і норм поведінки; уміння об′єктивно оцінювати вчинки навколишніх відповідно норм поведінки; здатність і готовність до співпраці; уміння будувати взаємовідносини з однолітками в процесі спільної діяльності (уміння брати до уваги думку іншого, зважати на нього, доброзичливо взаємодіяти); уміння підпорядковувати свою поведінку законам дитячої групи; здатність знаходити своє місце в групі; здатність виконувати роль учня в ситуації шкільного навчання; сформованість необхідних елементарних трудових умінь та навичок (уміння організувати робоче місце та підтримувати порядок на ньому тощо); сформованість навичок самообслуговування.

У запропонованій табл.1.1 узагальнено та систематизовано основні критерії психологічної готовності дітей до шкільного навчання, що подано в психолого-педагогічній літературі. Результати цього узагальнення свідчать про обмеженість розгляду самосвідомості як важливого складника особистісної готовності дитини до шкільного навчання.

Так, аналіз методик дослідження психологічної готовності дитини до школи, запропонованих Н.І. Гуткіною, Н.М. Стадненко [61] та інших, свідчить про більшу їх зосередженість на діагностиці інтелекту та дрібної моторики, тоді як особистісний складник шкільної готовності практично не досліджено, а його діагностику, зазвичай, обмежено дослідженням мотивації та самооцінки. Це зумовлено, на думку О.А. Шварцман [61], більшою доступністю для дослідження за допомогою наявних психологічних методик пізнавальних здібностей і зорово-моторної координації, ніж особистості дитини.

На думку багатьох науковців майбутній школяр повинен: мати навички спілкування з дорослими та ровесниками, знати певні норми та правила суспільної поведінки, вміти правильно оцінювати свої реальні та потенційні можливості, мати певні уявлення про себе як особистість.

Отже, у дошкільника має бути сформована, відповідно його віку, гармонійна Я-концепція, оскільки особистість дитини для себе та інших людей представлена саме у її Я-концепції, яка має образно-понятійний зміст, забарвлений емоційно-оцінними ставленнями, що зумовлюють дії та поведінку дитини. Під гармонійною Я-концепцією ми розуміємо сукупність узгоджених знань дитини про себе, прийняття дитиною себе такою, якою вона є, тобто усвідомлення нею власних переваг та вад, позитивне ставлення до себе, що сприяє саморозвитку та формуванню психологічно й соціально зрілої особистості, здатної до самореалізації в соціальному середовищі.

Таким чином, вiд народження до вступу у школу дитина долає ряд важливих етапів: новонародженість, немовля, раннє дитинство, дошкільний вік. Кожному з них властивi специфічні ситуацiї розвитку, певнi провiдна дiяльнiсть, новоутворення i досягнення у психiчному та особистiсному розвитку, особливi кризи i поєднання процесiв дозрiвання й розвитку.