36 Охарактерезуйте поняття ментальності

"Ментальність", "менталітет" (від лат. mens - розум, мислення, душевний устрій) - це стійкий спосіб специфічного світосприйняття, характерний для великих груп людей (етносів, націй, соціальних прошарків), що обумовлює особливість способів їх реагування на явища оточуючої дійсності, поєднує людей у соціальні та історичні спільноти. Ментальність являє собою глибинний рівень колективної та індивідуальної свідомості, що включає і позасвідоме; відносно стійку сукупність настанов і схильностей індивіда або соціальної групи, що спонукають до певного типу сприйняття, мислення та дій. Якщо картина світу існує як усвідомлене уявлення, то ментальність більшою мірою реалізується у певних формах поведінки і переживається емоційно. Вона об'єднує раціональне та інтуїтивне, суспільне та індивідуальне, усвідомлене і неусвідомлене.

Ментальність формується століттями, залежно від традицій культури, соціальних структур і усього середовища життєдіяльності людини, і сама, у свою чергу, їх формує, виступаючи як важливий чинник культурно-історичної динаміки. Іншими словами, ментальність, з одного боку, є результатом культури і традицій, а, з іншого - сама є глибинним витоком розвитку культури.

Таким чином, ментальність являє собою душевний устрій, типовий для людей даної культури, психологічні особливості, котрі лежать в основі звичаїв і моралі людей, виявляючись в автоматизмі психологічних реакцій на типові події і ситуації.

Оскільки поняття ментальності символізує глибинний рівень масової свідомості, колективні уявлення людей, їх образ світу, цінності та зразки, які визначають думки, почуття та дії культурних індивідів, у сучасній культурологічній теорії існує плідний підхід розглядати історико-культурний процес як буття різних типів ментальностей, а саме - первісної, античної, середньовічної, ренесансної, ментальності Нового часу, сучасної.

37 Поняття масової, елітарної та народної культури.

Елітарна культура — створюється і використовується привілейованою частиною суспільства — елітою (від. фр. elite — краще, відбірне, вибране) або на її замовлення професійними творцями.

Культурна еліта — це найбільш спроможна до духовної діяль­ності частина суспільства. До високої культури відносять образот­ворче мистецтво, класичну музику і літературу. Вона важкодоступна для розуміння непідготовленою людиною. Коло споживачів високої культури — це високоосвічена частина суспільства (критики, літературознавці, театрали, художники, письменники, му­зиканти). Це коло розширюється, коли рівень освіти населення зростає.

Різновидами елітарної культури вважається світське мистецтво і салонна музика. Формулою елітарної культури є «мистецтво для ми­стецтва» і практика «чистого мистецтва».

Народна культура включає в себе два види — популярну і фолькпорну (різдвяні свята, український вертеп тощо) культури. Тому у народній культурі можна виділити два рівні — високий (пов'яза­ний із фольклором, що включає в себе народні оповіді, казки, епос, старовинні танці, які сьогодні існують як історична спадщина, що поповнюється міським фольклором) і знижений (обмежений так званою поп-культурою).

Автори фольклорних творів зазвичай невідомі. Анонімність авторів не дозволяє віднести ці твори до елітарної культури. На відміну від елітарного мистецтва, функціонування народної культури невід'ємне від праці і побуту людей. За формою виконання елементи культури можуть бути індивідуальними (розповіді, легенди), гру­повими (виконання пісні чи танцю), масовими (карнавальна хода).

Масова культура (від лат. massa — ком, частка і cultura — оброблення, виховання) являє собою сукупність явищ культури XX— XXI ст., характерних для сучасного суспільства з його високим рі­внем коммунікаційно-інформаційних систем (радіо, телебачення, Інтернет, мобільний зв'язок), високим ступенем урбанізації й індус­тріалізації, втратою особистістю своєї індивідуальності.

Дане поняття характеризує особливості створення культурних цінностей у сучасному індустріальному суспільстві, розрахованого на масове споживання (масове виробництво культури при цьому ро­зуміється за аналогією з поточно-конвеєрною індустрією). Масова культура наголошує на «усереднений» рівень розвитку споживачів цієї культури, створює єдину «вихолощену» культуру, знищуючи традиційні цінності.

Осмислення масової культури як граничного виявлення духовної несвободи, засобу відчуження й пригноблення людської особистості знаходить своє віддзеркалення в роботах О. Шпенглера, А.Швейцера, Е. Фромма, X. Ортеги-І-Гассета, А/.Бердясваїя ін.

Масова культура в працях цих вчених постає перед нами як дивовижний культурний феномен, що раніше не зустрічався в людській історії. XX ст. — це час становлення єдиної загальнолюдської культури, взаємозбагачення і взаємопроникнення її національних форм, час колосальної зміни форм, способів і зразків життя люди­ни. Індивід став отримувати велику кількість інформації засобами електронного зв'язку і масової комунікації, змінились кількість, форма і зміст соціальних контактів.

Так, наприклад, перший концерт П. І. Чайковського в CUJA у квітні 1881 р. в Карнегі-хол слухали не більше двох тисяч людей; перший виступ в CUJA рок-групи «Beatles» у лютому 1964 p. у тій же залі завдяки телебаченню — 73 мли глядачів; зараз завдяки супутни-ковому телебаченню деякі концерти можуть дивитися одразу кілька мільярдів людей.

• Серед основних напрямків і проявів сучасної масової культури можна виділити наступні: індустрія «субкультури дитинства» (універсалізація вихован­ня дітей — на основі типових програм масова загальноосвітня школа стандартизує наукові, філософські й релігійні уявлен­ня, історичний соціокультурний досвід);

• стрімкий розвиток засобів масової інформації, які формують суспільну думку в інтересах «замовника»;

• система державної ідеології й пропаганди, що формує політи-ко-ідеологічні орієнтації населення, маніпулює його свідомі­стю й поведінкою в інтересах правлячих еліт;

• масова соціальна міфологія (націонал-шовінізм і «патріо­тизм», соціальна демагогія, квазірелігійні й паранаучні вчен­ня, куміроманія та ін.), що спрощує складну систему цінніс­них орієнтацій;

• масові політичні рухи, що втягують широкі прошарки людей у широкомасштабні політичні акції;

• система організації й стимулювання масового споживчого по-питу, що формує в суспільній свідомості стандарти престиж­них інтересів і потреб;

• індустрія дозвілля (масова культура як одна з найприбутко-віших галузей економіки, що навіть має свої особливі назви: «індустрія розваг», «комерційна культура», «поп-культура», «індустрія дозвілля» та ін.)

Для масової культури характерне зведення елітарної культу­ри до поверхової, беззмістовної форми, орієнтація на нерозвинені, низькі смаки. Масова культура пов'язана з уніфікацією духовного в особистості та суспільстві, вона завжди розрахована на комерцій­ний успіх.

Культурологи вже давно вказують на небезпеку такого стано­вища. Відзначаючи, що під впливом маскультури формується нова, особлива порода людини — «людина масова», вчені попереджають про можливість «антропологічної катастрофи» у недалекому майбу­тньому суспільства.

40 Ідея прогресу і її роль у європейській культурі Новітнього часу.

Культура Нового часу (ХУІІ-ХІХ ст.) відійшла від статичної ан­тропоморфної картини світу. Основною й рушійною силою цього часу була ідея прогресу. Це пояснюється рівнем формування но­вих соціально-економічних стосунків. Розвиток капіталістичного виробництва служив зміцненню високих темпів економічного й технічного розвитку. Революції в Англії, Франції, Нідерландах, становлення європейських держав стали відправною точкою пе­ріоду соціальної нестабільності. Реформаційний й контррефо-маційний рухи похитнули цілісність середньовічної ідеологічної системи. Проблема прогресу й руху була істотною для більшості культурологічних і філософських вчень. Утвердження коперніканської моделі світу стало ствердженням прогресивної динаміч­ної моделі світу, побудованої на зіткненні протилежностей. Світо­вий розвиток є закономірним поступальним процесом, протиріччя якого являють собою джерело, рушійну силу прогресу. Критерій прогресу — суспільно-історична практика, в якій виділяються два її основних види: виробнича й соціально-перетворююча. Яд­ром цієї практики виступає розвиток продуктивних сил як вищого критерію прогресу. Головне в продуктивних силах — це людина. Цим пояснюється те, що в даному критерії втілюються й досяг­нення науки, і принципи управління, і соціально-політичний стан суспільства, і рівень освіти, і спосіб життя аж до світогляду, що опосередковано впливає на ефективність виробництва. Дійсним ядром прогресу виступає спосіб виробництва. Для визначення справді прогресивного є критерій, вироблений самою історією людства. Критерій цей, вираженим словом гуманізм, позначає як специфічні властивості людської природи, так й оцінку цих властивостей як вищого начала суспільного життя. Прогресивно те, що сприяє піднесенню гуманізму. У цей час наука зосереди­лася на питанні динамічності матерії: основні закони механіки (Ньютон), закон падіння тіл (Галілей), механіка рідин і газів (Пас каль), закон руху планет (Кеплер), кровообіг (Гарвей) тощо. Відчуття руху стало характерним для Нового часу.

Формується жанр роману як хронометраж людського життя, у музиці — фуга й сонатно-симфонічна-форма. Неузгодженість емоційного і раціонального не оцінюється світосприйняттям як даність, протиріччя, є найважливішою характеристикою епохи, саме його дозвіл стає стимулом для духовних пошуків. Художня культура завжди була втіленням світосприйняття людини свого часу. За тим, що звучало, написано, побудоване й зроблене в ту або іншу епоху, ми можемо спробувати зрозуміти, про що думали, що почували, що прагнули повідати світу люди відповідної епохи. Автопортрети Рембрандта відобразили передування образів люд­ського буття, а портрети старців — вікові зміни людини. У побуті міцно закріпився годинник {як індикатор руху), відповідно часові мистецтва зайняли домінуючу позицію в Новій культурі. Новий час відтворив механічну картину світу, в якій образ світу як ор­ганізму був замінений на уявлення про універсум як механізм.

У межах ідеї прогресу світ розглядався як гігантська система машин: Бог створив Світ, позначив механічні закони його прогресивного руху. Прогресивізм механічної картини світу потребував зміни в ній статусу людини. Можна зробити висновок, що саме в цей період в Європі настала нова епоха — в основних сферах культури: у науці, техніці, мистецтві людство відбило усвідом­лення себе як рушійної сили прогресу, побачило перспективу часу й світу в русі.