1. Державне Регулювання ринкових відносин у сфері фізичної культури і спорту.

Оскільки сфера фізичної культури і спорту є органічною складовою національної економічної системи, вона, без сумніву, є та­кож об'єктом державного регулювання. Держава має впливати на різні компоненти економіки сфери фізичної культури і спорту, у тому числі і на стан ринкових відносин. Це потребує визначення відповідних теоретичних основ цього процесу.

Спираючись на результати досліджень, проведених раніше віт­чизняними та зарубіжними фахівцями, а також власний аналіз; фактичного матеріалу, можна визначити головні принципи, відповідно до яких має розгортатися процес державного регулювання ринкових відносин у сфері фізичної культури і спорту.

Принцип адекватності методів та форм державного регулювання ринкових відносин у сфері фізичної культури і спорту діючій у країні різновидності ринкової економіки. Слід відміти­ти, що у спортивній науці є напрацювання, які можна розглядати як відправний пункт теоретичного обґрунтування застосування до першого принципу.

Як уже відмічалось, у країнах із ринковими еко­номічними системами історично склались різноманітні моделі по­ведінки держави стосовно сфери фізичної культури і спорту.

У су­часних теоретичних дослідженнях переважає точка зору, згідно з якою їх доцільно звести до двох певною мірою протилежних ти­пів — "втручання" та "невтручання". Перша модель передбачає пасивну, споглядальну роль держави стосовно сфери фізичної культури і спорту. Друга — активні дії держави, спрямовані на ви­рішення конкретних питань розвитку фізичної культури і спорту в країні. [Гуськов, 1996].

Не заперечуючи методологічну значущість такого теоретичного підходу, слід відмітити його певну спрощеність. Незважаючи на те що його автори підкреслюють умовність запропонованої ними класифікації державної політики у сфері фізичної культури і спор­ту, вказуючи на наявність проміжних, змішаних її моделей, вона не перестає бути схематичною.

Особливо відчутною ця вада стає тоді, коли предметом наукового аналізу виступає державне регулювання ринкових відносин у сфері фізичної культури і спорту. Справа у тому, що нині немає країн із ринковою системою господарювання, де держава стояла б осторонь від економічної сфери у цілому та її галузевих компонен­тів зокрема. У цьому випадку безпідставно говорити про втручання або невтручання держави у перебіг подій на національному ринку ФСП. Натомість доцільно вести мову про міру втручання, а також відповідну сукупність методів та форм державного регулювання.

На користь такого підходу свідчить також практика країн, у яких формування ринкових систем ще не завершене (країни колишньо­го Радянського Союзу, Східної Європи). Зважаючи на специфіку процесів якісної трансформації сфери фізичної культури і спорту, наслідком яких стало різке скорочення її фінансових, кадрових та матеріально-технічних ресурсів, запровадження у цих країнах мо­делі "невтручання" держави призвело б до економічної стагнації з перспективою повної руйнації галузі під впливом ринкової стихії.

У цьому сенсі, на нашу думку, доцільніше спиратися на більш гнучку класифікацію умов, у яких здійснюється державне регулювання ринкових відносин у сфері фізичної культури і спорту, запропоновану групою фахівців, яку було створено 2003 р. Комісією з освіти та культури Ради Європи з метою проведення досліджень у рамках проекту "Vocasport". В основу класифікації було покла­дено такі ключові параметри: 1) роль, яку відіграють органи вла­ди у регулюванні сфери фізичної культури і спорту; 2) ступінь та форми координації діяльності суб'єктів сфери фізичної культури і спорту; 3) характер розподілу управлінських ролей між держав­ним, громадським та приватним секторами сфери фізичної куль­тури і спорту; 4) характер забезпечення відповідності пропозиції змінам попиту на послуги на національному ринку ФСП.

Було визначено чотири умовні типи суспільної організації сфери фізичної культури і спорту у країнах ЄС: 1) "бюрократичний"; 2) "місіонерський"; 3) "підприємницький"; 4) "суспільний".

Перший характеризується дуже активною роллю органів влади у регулюванні сфери фізичної культури і спорту. Цьому типу притаманне існування у країні спеціального законодавства, що регламентує функціонування сфери. Владою встановлюються ду­же жорсткі "правила гри" для суб'єктів фізкультурно-спортивного руху країни під її контролем. Споживачі та приватні підприємці-виробники фізкультурно-спортивні послуги мало впливають на здійснення державою її політики у сфері фізичної культури і спорту.

"Місіонерський" тип вирізняється провідною роллю громадського сектору, якому держава делегує широкі повноваження з питань розвитку сфери фізичної культури і спорту. Широко прак­тикуються договірні основи відносин між органами влади та гро­мадськими організаціями з приводу реалізації останніми певних проектів. Роль споживачів та приватних підприємців-виробників фізкультурно-спортивних послуг може бути більш або менш значною залежно від конкретних ситуацій, але не є вирішальною.

Для "підприємницького" типу визначальним у системі регулю­вання є обов'язковим урахування суспільного або ринкового по­питу на фізкультурно-спортивні послуги. Пряме державне регулювання ринку фізкультурно-спортивних послуг не практикується. Роль держави полягає у сприянні розвитку рин­кових відносин та підприємництва у сфері фізичної культури і спорту. Громадський сектор має враховувати у своїй діяльності вимоги ринку і намагатися використовувати можливості ринку у власних інтересах.

Характерною ознакою "соціального" типу є встановлення рівноправних партнерських стосунків між представниками усіх трьох секторів сфери фізичної культури і спорту — приватного, громад­ського і державного.

Застосування наведеного методологічного підходу до аналізу ситуації у країнах-членах ЄС дало змогу класифікувати їх за типами суспільної організації сфери фізичної культури і спорту, а також визначити характерні відмінності кожного з національних типів. Принцип дотримання функціональної повноти методів та форм державного регулювання. З метою регулювання еконо­міки держава зазвичай застосовує такі методи: 1) економічне регулювання; 2) правове регулювання; 3) адміністративне регулювання [Економічна енциклопедія, 2000]. Дослідниками сфери фізичної культури і спорту визначено та проаналізовано два методи дер­жавного регулювання у рамках моделі "втручання": 1) прийняття законодавчих актів; 2) безпосередня участь державних органів у фінансуванні та ресурсному забезпеченні розвитку спорту, вирі­шенні проблем соціального захисту учасників фізкультурно-спор­тивної діяльності. [Гуськов, 1996].

Поза межами дослідження залишився метод адміністративно­го регулювання, що являє собою дії адміністративних органів країни, регіонів, спрямовані на збалансованість інтересів суб'єктів господарювання за допомогою правових законів на принципах самовідтворення, самоуправління та самозабезпечення. [Економічна енциклопедія, 2000].

Ігнорування цього методу робить неможливим досягнення реального ефекту від застосування двох інших методів державного регулювання ринкових відносин у сфері фізичної культури і спорту — економічного та правового. Адже застосування економічних важелів та правових норм потребує відповідних практичних заходів з боку держави. їх розробка та реалізація якраз і здійснюється зав­дяки механізму адміністрування, який дає можливість регулювати використання ресурсів, координувати діяльність суб'єктів ринкових відносин та утримувати її у межах законодавчого поля країни.

Наприклад, одним із дієвих інструментів адміністративного регулювання є програмування розвитку сфери фізичної культури і спорту. Воно здійснюється шляхом розробки та виконання цільо­вих програм певної тривалості. Держава бере на себе низку адміністративних функцій, пов'язаних із програмуванням: організує розробку програм, координує зусилля усіх її співвиконавців, здійснює ресурсне забезпечення, хід виконання програм, вносить корективи до програм, надає необхідну інформацію керівним органам держави тощо.

Принцип урахування економічних інтересів усіх суб’єктів ринкових відносин. Державне регулювання ринкових відносин сфери фізичної культури і спорту є ефективним лише тоді, коли передбачає створення необхідних умов для гармонізації економічних інтересів партнерів держави-представників приватного і громадського секторів, а також споживачів фізкультурно-спортивних послуг.

Найвигіднішою для суспільства є ситуація, коли діяльність усіх учасників національного ринку ФСП спрямована на досягнення спільної мети. Такою метою є динамічний розвиток ринку відповідно до потреб суспільства зміцнювати здоров’я населення, формувати у людей стійкі навички ведення здорового способу життя. Задля досягнення цієї мети державне регулювання має передбачати відповідний вплив на економічні інтереси суб’єктів ринку ФСП, які у певних моментах різняться між собою.

Держава зацікавлена у динамічному розвитку національного ринку ФСП. Вона є виразником економічних інтересів населення як споживачів ФСП захисником його права на вільний доступ на ринок та отримання послуг високої якості за доступними цінами. Її економічний інтерес (як на загальнодержавному, так і на місцевому рівнях) полягає в тому, аби використати можливості ринку ФСП з метою поліпшення фізичного стану активного населення як важливого компонента сукупної робочої сили, скорочення бюджетних видатків на охорону здоров’я, боротьбу зі шкідливими звичками людей та анти суспільними виявами.

Економічний інтерес представників громадського сектору є використання ринку ФСП з метою створення ресурсної бази, необхідної для розвитку у країні певного виду спорту або рухової активності населення. Приватний же сектор, як відомо, головною метою свого перебування на ринку ФСП визначає отримання прибутку.

І, нарешті, економічний інтерес споживача послуг полягає в отриманні можливості вільного вибору необхідних йому фізкультурно-спортивні послуги відповідно до його фінансових можливостей та з якомога меншими витратами вільного часу. Для цього на ринку має бути сформовано відповідну пропозицію послуг, що характеризується широким асортиментом, високою якістю, диференційованими цінами.

Завдання держави у цьому випадку є врегулювання економічних відносин між суб’єктами ринку фізкультурно-спортивні послуги так, щоб кожний з них максимально ефективно реалізував свої ринкові функції: виробни­ки підтримували необхідний рівень та структуру пропозиції послуг, а споживачі (первинні та вторинні) були відповідним чином еконо­мічно мотивованими та спроможними стабільно перебувати на ринку, формуючи високий рівень попиту на фізкультурно-спортивні послуги. Водночас вплив держави на ринок фізкультурно-спортивних послуг має дуже складний характер. З одного боку, держава стимулює розвиток ринку фізкультурно-спортивних послуг, підтримує вироб­ників послуг, з іншого — стримує розвиток ринку, звужує його межі.

Зважаючи на викладене, можна визначити сукупність форм державного регулювання ринкових відносин у сфері фізичної культури і спорту.

Об'єднання форм державного регулювання у три групи не є випадковим. Воно вказує на головні стратегічні напрями регулюючого впливу держави на ринок фізкультурно-спортивних послуг. Як відмічалося раніше, стан ринку, його кон'юнктура Тому цілком виправданим з боку держави є здійснення заходів, спрямованих на оптимізацію процесів формування попиту та пропозиції на ринку фізкультурно-спортивних послуг.

Оскільки фізкультурно-спортивні послуги є різновидом соціальної послуги, а її споживання у багатьох випадках істотно впливає на стан здоров'я людей, одним із найважливіших питань, яке потребує постійної уваги з боку держави, є гарантування високої якості послуг. Окрім того, необхідність втручання держави тут зумовлюється розглянутою раніше специфікою ринкового механізму у сфері фізичної культу­ри і спорту. Впливаючи на процес забезпечення високої якості фізкультурно-спортивних послуг, держава усуває наслідки природного монополізму, прита­манного ринку фізкультурно-спортивні послуги.

Скажімо, для країн з "бюрокра­тичним" типом суспільної організації сфери фізичної культури і спорту характерним є ефективне вирішення питань у межах за­стосування тієї чи іншої форми державного регулювання ринкових відносин, їм притаманне превалювання адміністративних методів. В арсеналі держави у країнах з "підприємницьким" типом суспіль­ної організації сфери фізичної культури і спорту провідне місце посідають економічні методи регулювання ринкових відносин.

Міра застосування тієї чи іншої форми державного регулювання ринкових відносин у сфері фізичної культури і спорту визначається також рівнем правового забезпечення діяльності держави. Так, у країнах, де діють спеціальні законодавчі акти про фізичну культуру і спорт, держава має суспільно визнані повноваження щодо здійснення заходів прямого регулювання ринкових відносин у даній сфері. В країнах, де такі акти не ухвалено, держава зму­шена виконувати функції регулювання ринкових відносин у сфері фізичної культури і спорту опосередковано, керуючись нормами загального законодавства. Державне регулювання цін носить законодавчий, адміністративний і судовий характер і здійснюється відповідними міністерствами, Центральним банком та ін. [Мічуда 1995]

У багатьох країнах створені міжміністерські ради з питань цін з наглядовий-дорадчими функціями, експертні комітети та інші органи. Методи державного регулювання цін різноманітні. Це — спостереження і контроль за цінами з боку урядових органів; непрямий вплив на ціни; встановлення фіксованих пільгових цін і тарифів на товари і послуги, що вироблені в державному секторі економіки; передача прав встановлення цін на певні види товарів і контроль за ними з боку наднаціональних органів; податки та квоти.

Реалізація державної політики сфері фізичної культури і спорту неможлива без координації дій усіх гілок влади (Верховна Рада України, Президент України, Кабінет Міністрів України, центральні органи виконавчої влади в межах своїх повноважень, державні адміністрації та орган місцевого самоврядування).

Верховна Рада України, як єдиний орган законодавчої влади забезпечує створення основ нормативно-правової бази розвитку ФК і С. Кабінет Міністрів України здійснює координацію дій центральні та місцеві органи виконавчої влади та місцевого самоврядування у реалізації державної політики у сфері фізичної культури і спорту. Міністерство України у справах сім’ї, молоді та спорту, як центральний орган виконавчої влади спрямовує діяльність на формуванню оптимальних суспільних відносин між державою та всіма учасниками спортивного руху.

Відповідно до Програми діяльності Кабінету Міністрів України виділяють задачі щодо розвитку фізичної культури і спорту:

• підвищення дій фізкультурно-спортивної спрямованості;

• підготовка та удосконалення нормативно-правового забезпечення розвитку фк і с;

• забезпечення та розвиток фізкультурно-оздоровчої та фізкультурно-спортивної роботи;

• створення та забезпечення підготовки національних збірних команд;

• покращення матеріально-технічного та фінансового стану відповідних закладів;

• підвищення престижності роботи спортивних тренерів, стимулювання їх праці та успішних виступів спортсменів;

• сприяння розвитку вітчизняної спортивної індустрії;

• підтримка розвитку спортивної медицини, активізація антидопінгової діяльності у спорті;

Обласні та районні державні адміністрації, відповідні ради та органи місцевого самоврядування забезпечують реалізацію державної політики у сфері фізичної культури і спорту на місцях і в межах своїх повноважень:

• здійснюють виконавчі та організаційно-розпорядчі функції щодо організації та розвитку сфери фізичної культури і спорту;

• приймають в установленому порядку регіональні програми розвитку сфери фізичної культури і спорту і вживають заходи щодо їх виконання;

• сприяють фізкультурно-оздоровчій та спортивній діяльності у своєму регіоні і створенню сучасної інфраструктури сфери фізичної культури і спорту;

• організовують та проводять різноманітні фізкультурно-спортивні заходи і забезпечують участь представників регіону у всеукраїнських спортивних заходах;

• здійснюють соціальну рекламу у сфері фізичної культури і спорту;

• залучають підприємства, організації та установи, що розташовані на підпорядкованій їм території, до розв’язання проблем розвитку фізичної культури і спорту;

• здійснюють іншу діяльність у сфері фізичної культури і спорту відповідно до чинного законодавства.

Для зазначеної діяльності Рада міністрів автономної Республіки Крим, місцеві державні адміністрації та органи місцевого самоврядування мають у своєму складі відповідні структурні підрозділи з фізичної культури і спорту.

Очікуванні результати державного регулювання сфери фізичної культури і спорту дають всі підстави стверджувати, що ситуація в цій сфері залишається складною. Численні проблеми існують щодо впровадження фізичного виховання серед усіх верств населення країни.

Розвиток фізичної культури та спорту Україні може відбуватися за трьома варіантами:

І – незмінність існуючої нормативно-правової бази, механізмів матеріально-технічного та кадрового забезпечення, збереження обсягів бюджетного фінансування;

ІІ – реалізація радикальних інновацій, які передбачають суттєве оновлення інфраструктури фізичної культури та спорту і значне підвищення ефективності діяльності системи та її окремих складових, що потребує значного додаткового ресурсного забезпечення;

ІІІ – системний підхід до комплексного розв’язання існуючих проблем за рахунок поетапного зростання матеріально-технічного, кадрового та фінансового потенціалу, як ми використовуватиметься на засадах пріоритетності щодо підтримки найбільш ефективних організацій фізкультурно-спортивної спрямованості.

З метою ефективного розв’язання проблем в галузі фізичної культури та спорту, у Міністерстві у справах сім’ї, молоді та спорту підготовлено концепцію Державної програми розвитку фізичної культури і спорту в Україні на 2006-2012 роки, яка характеризується створенням умов для залучення широких верств населення до масового спорту, як важливої складової здорового способу життя та зміцнення здоров’я нації.

У результаті виконання цієї конепції передбачається забезпечити:

• підвищення рівня охоплення громадян України систематичними заняттями фізичної культури і спорту до 20%, від загальної чисельності населення;

• впровадження доступних, якісних та різноманітних форм оздоровчих, рекреаційних, реабілітаційних та спортивних послуг;

• формування ефективної системи підготовки резерву для національних збірних команд України;

• зростання забезпеченості населення фізкультурно-спортивними залами, басейнами та спортивними майданчиками;

• створення додаткової кількості робочих місць у сфері фізичної культури та спорту, зростання престижності відповідних професій, удосконалення підготовки та підвищення кваліфікації фахівців;

• зниження середньої кількості днів тимчасової непрацездатності;

• впровадження у практику результатів науково-дослідницької роботи з актуальних проблем розвитку фізичної культури та спорту;