4. Суть концепції інформаційного суспільства

Постіндустріальне суспільство ще називається інформаційним.

Розширюється і виходить на передній план такий сектор економіки як сфера послуг.

Цінністю стає інформація.

Термін «інформаційне суспільство» введений 1972 р. Японським теоретиком Кайама.

Суть концепції інформаційного суспільства: інформаційний сектор проникає у всі сфери виробництва (промисловість та с/г)

Інтелектуальні технології – відкривають неймовірні можливості вирішення проблем різного виду (соц., економ., еколог. тощо). Наприклад, соц.. інженерія вирішує соціальні та політичні проблеми.

Белл, Дзержинський – інтелектуальні технології приводять до якісних змін, коли суспільство повертається до «домашньої індустрії» (індивідуалізація товарів та послуг).

ФОРМУЄТЬСЯ НОВА КУЛЬТУРА СПОЖИВАННЯ РЕЧЕЙ. З’являється таке поняття як одноразоі речі (призводить до швидкого оновлення речей).

Висновок:

3. - Загострюється ряд протиріч

• Відбувається прискорена трансформація ціннісних систем

• Підвищується вірогідність існування індивідуальних та групових ціннісних орієнтацій

4. – Індивідуальна система мислення базується на трьох основних постулатах:

4. Відношення до природи як до об’єкту експлуатації

5. Антропоцентризм

6. Вірі у науково-технічний прогрес

=›› - втрата погоджування

• Нездатність дійти єдиного стандарту в поведінці

• Різке зростання субкультур, що збільшує ризик конфліктів у суспільстві

4. Структура особистості в категоріях:

1. Потреби (самореалізація)

2. Інтереси (як рушійна сила)

3. Ціннісні орієнтації

4. Переконання,установки, принципи, симпатії чи антипатії (орієнтація на самоствердження і самореалізацію)

5. Соціальна норма – як те, що накладає обмеження на діяльність

6. Життєва позиція

4. Структура свідомості:…

[ТЗ1] Світовідчуття – чуттєво-емоційний бік пізнання

Світосприймання – емоційно-вольовий бік пізнання

Світорозуміння – абстрактно логічний бік пізнання

[ТЗ2] Свідомість:

• Усвідомлені компоненти

• Несвідомість

• Самосвідомість

4. Структура політичної системи суспільства

Завоювання, утвердження і функціонування політичної влади здійснюється через політичну систему суспільства. Політична система – це сукупність державно-правових, політичних і громадських інститутів, установ та організацій, що взаємодіють з метою реалізації певних політичних ідей та норм і за допомогою яких регулюються політичні відносини між державами, народами, класами, націями та іншими соціальними спільностями людей. Хоч у суспільстві політична система є відносно автономною, але вона зберігає нерозривні зв’язки з іншими системами суспільства – економічною, соціальною, духовною.

У стабільних суспільствах політична система виконує такі функції:

- визначення цілей і завдань суспільного розвитку;

- мобілізація ресурсів (матеріальних, духовних, людських, фінансових) з метою розподілу та реалізації їх;

- інтеграція всіх елементів суспільства, забезпечення оптимального рівня соціальної злагоди;

- легітимація, тобто забезпечення відповідності реального політичного життя офіційно проголошеним політичним і правовим нормам.

Складовими елементами політики як сфери суспільства є:

- політичні відносини між суб’єктами (елементами) системи;

- політична діяльність (сукупність дій окремих індивідів або соціальних груп з метою реалізації своїх політичних інтересів, насамперед питань завоювання, реалізації та утримання влади);

- політична організація суспільства (політичні інститути), тобто насамперед держава із своїми законодавчими, виконавчими, судовими, контролюючими органами; підтримання громадського порядку; політичні партії, громадські організації, органи місцевого самоврядування; трудові колективи із своїми органами самоуправління;

- політична свідомість (відображення людиною чи певними спільностями людей в ідеальних образах політичного життя, політичних відносин). Політична свідомість поєднує два рівні політичного знання: буденний (нижчий, повсякденний) та теоретичний (вищий, науковий). На нижчому рівні формується політична психологія (виражає рівень і зміст потреб людей, характер їхніх знань про політичну систему), на вищому – ідеологія (розробляється і здійснюється передусім на державному рівні, відображає інтереси правлячих політичних сил та пристосування інтересів мас, суспільної думки до політики);

- політична культура – сукупність стереотипів політичної свідомості і поведінки, характерних для даної соціальної спільності (пояснює витоки, характер і особливості конкретної політичної системи, панівний у суспільстві політичний режим, політичну свідомість і поведінку соціальних груп, динаміку і спрямованість політичних процесів);

- політичні і правові норми;

- засоби масової інформації.

4. Наука та її роль у суспільстві

Наука – це форма теоретичної свідомості, особливий вид пізнавальної діяльності, спрямований на вироблення об’єктивних системно-організованих і обґрунтованих знань про світ

• Як вид пізнання наука взаємодіє з іншими видами пізнання

Наука виникає з потреб практики і особливим чином регулює її.

Мета науки: виявити сутнісні зв’язки (закони), відповідно яким об’єкти можуть перетворюватися в людській діяльності. Наука може вивчити людину як суб’єкт по відношенню до інших об’єктів тільки як об’єкт.

4. Проблема істина. Діалектика відносної та абсолютної істини

Істина – це категорія філософської культури, що означає ідеал і спосіб його досягнення.

Істина – це знання, зміст якого не залежить від людини чи людства, воно відображає об’єктивну реальність в її дійсних і можливих формах.

Арістотель перший визначає істину як відповідність наших знань дійсності.

Сучасність:

Істина – це адекватне відображення дійсності в нашому мисленні.

В історії філософії поняття істини:

1. Знання є ідеальним, відповідно істина є суб’єктивною

2. Істина є об’єктивною за змістом знань, а за формою суб’єктивна, оскільки є предметом нашого мислення.

Поняття «абсолютна істина» - це повне знання про предмет або явище, тоді «відносна істина» - неповне знання про предмет або явище.

Висновок: Абсолютна істина існує лише в конкретно історичний момент.

Висновок: На сьогодні в фізиці передує нерівноважна термодинаміка, яка задає нові параметри істин, говорить про діалектику в суперечностях між абсолютною та відносною істинами.

4. Філософський вимір поняття «людина»

Людина-це суще особливого роду; жива система, єдність духовного і матеріального, природного і соціального, спадкового і набутого.

Філософія осмислює про природу, буття, сутність і вселенські духовні ресурси людини.

Перший, хто більш повно звернувся до проблем людини, був Сократ (філософія – «те, як людині жити».

До Сократа Піфагор говорив ,що «людина – це монохорда» (монохорда - це інструмент з однією струною). Тобто людина одним краєм пов’язана на землі, іншим – на небі; що «звучить» у житті залежить від вчинків.

Філософська антропологія – філософське вчення про людину.

Два напрямки:

• Людина – найвища серед живих істот

• Людина – помилка природи і творця

4. Специфіка соціального пізнання

Соціальне пізнання – пізнання суспільства і суспільних явищ.

Специфіка соц. пізнання:

Відношення між суб’єктом і об’єктом часом перетворюються в суб’єкт – суб’єкт.

В соц. Пізнанні помічаються матеріальні (з приводу власності) відносини та духовні відносини.

Де матеріальні відносини – з приводу власності, розподілу, сімейно-шлюбних цінностей.

Специфіка соціальних відносин:

1. Суб’єкт пізнання перебуває в об’єкті

2. Соц. теорії перетворюються на ідеологію, якщо вони служать інтересам груп (відбувається підтасовка фактів)

3. Суб’єкт і об’єкт не співпадають, тому що людина пізнає тільки якийсь фрагмент, а далі керується оцінкою суспільства.

4. Культура і цивілізація

Існує більше 300 визначень поняття культури за різними критеріями.

Культура – це гранична форма існування людини

Культура – це свідома робота людського духу над своїм самовдосконаленням і над впорядкованістю всього того, що оточує людину.

Освальд Шпендлєр (напрям – філософія життя):

Культура – історично-культурна цілісність, в якій спостерігається внутрішня єдність мислення, що закарбована у формах економічного, політичного, духовного, релігійного та практично-художнього життя.

Культура – це «організм», який володіє жорсткою наскрізною єдністю.

О.Шпендлєр у своїй праці «Закат Європи» виділяє 8 типів культури:

• Єгипетська

• Індійська

• Вавілонська

• Китайська

• Аполонівська (греко-римська)

• Магічна (візантійсько-арабська)

• Фаустофська (західноєвропейська)

• Культура Майя

• І народжується російсько-сибірська

Цивілізація – симптом і вираження відмирання цілого як організму; затухання культури, що одухотворяє його.

Культура, таким чином, є вираженням сукупності людського буття; це особлива людська форма руху матерії, яка відмінна від природної.

4. Пізнання як діалектичний, культурно-історичний процес набуття людством знаньпраактикум

5. Структура політики.

Політика – це сукупність соціальних практик і дискурсів, спрямованих на формування, розвиток, проектування і дослідження:

• Правових і моральних норм

• Структури господарсько-адміністративних інститутів

• Форм державного управління

• Відносин і інститутів влади

СТУКТУРА ПОЛІТИКИ

Політика включає в себе:

• Діяльність органів влади, об’єднань громадян і окремих осіб у сфері відносин між державами, спрямовану на реалізацію своїх інтересів і пов’язану з прагненням оволодіння і використання політичної влади

• Участь у справах держави, визначення форм, задач і змісту політичної діяльності

• Сукупність політичних ідеалів, ідеологій і доктрин, морально-етичних цінностей, політичних орієнтацій та установок людини, її пристрасті і досвід

• Суб’єкт політики (індивід, група, нація, народ, цивілізація)

4. Буденне і наукове пізнання

5. =5

6. Громадянське суспільство і громадянські права

Проблема громадянського суспільства постає вже у Платона й Арістотеля. Сам термін «громадянське суспільство» з’явився у ХVІІІ ст. завдяки працям Т. Гобса та Дж. Локка. Поява у зазначених мислителів поняття громадянського суспільства була зумовлена тим, що вони вперше почали розрізняти природне і суспільно-політичне в людині, індивідуальне і соціальне у суспільстві. Це розрізнення привело Т. Гобса і Дж. Локка до ідеї одержавленого суспільства як суспільства громадянського.

Найвагоміший внесок у розробку поняття громадянського суспільства зробив Г.-В. Гегель. Він уперше задекларував положення про те, що громадянське суспільство існує не всередині держави, а поряд з нею. Суспільство і держава, – зазначав Гегель, – це окремі утворення. Надаючи перевагу у взаємовідносинах суспільства і держави останній, Гегель вважав, що в ній представлена загальна воля громадян, а громадянське суспільство є сферою реалізації приватних інтересів окремих осіб.

Приймаючи ідею Гегеля про відмінність держави і громадянського суспільства, К. Маркс стверджував, що держава є вторинною стосовно громадянського суспільства, оскільки його основою є економічні відносини взагалі і відносини власності зокрема.

У сучасній світоглядній культурі домінує думка, що концепція громадянського суспільства має сенс лише у межах системи відношення «громадянське суспільство – держава». У такій системі громадянське суспільство – це сфера недержавних соціальних інститутів, їх взаємовідносин та відносин між ними і державою. Економічними засадами громадянського суспільства є приватна власність у всій багатоманітності форм. Вона забезпечує реальну економічну свободу, без якої неможлива ні політична, ні соціальна свобода. І чим розвиненіше громадянське суспільство, тим ефективнішою є соціальна захищеність індивіда, тим ширші його можливості для самореалізації в різних галузях життєдіяльності.

Громадянське суспільство насамперед передбачає і гарантує законом вільний вибір форм економічного і політичного буття людини, утверджує пріоритет прав людини, виключає монополію одної ідеології, одного світогляду, забезпечує свободу совісті. У політичному житті таке суспільство надає всім громадянам доступ до участі в державних і суспільних справах. Тут держава і громадяни пов’язані взаємною відповідальністю за верховенство демократично прийнятих законів. У громадянському суспільстві, на відміну від державних структур, переважають не вертикальні зв’язки (підпорядкованості), а горизонтальні – відносини конкуренції і солідарності між юридично свободними та рівноправними партнерами.

Ознаки громадянського суспільства:

- приватна власність, вільна праця, підприємництво;

- існування свободних політичних партій, громадських організацій;

- наявність незалежної системи засобів масової інформації;

- свободний розвиток сім’ї як первинної основи співжиття людей;

- відсутність жорсткої регламентації з боку держави приватного життя членів суспільства;

- здійснення принципу однакових можливостей для всіх;

- активна участь у суспільному житті недержавних організацій і об’єднань людей (сім’я, громадські організації, трудові колективи, етнічні, конфесійні об’єднання.

Отже, громадянське суспільство – це суспільство в якому узгоджуються приватні та загальні інтереси.

4. Причини кризи культури. Типи культури.

5. Поняття «індустрія знання», сфера його виробництва і розповсюдження

6. Структура науки та структурування наукового знання

7. Методи наукового пізнанняу

Метод – це система принципів, правил і прийомів підходу до вивчення явищ та закономірностей природи, суспільства і мислення; шлях, спосіб досягнення певних результатів у пізнанні; прийом теоретичного дослідження чи практичного втілення результатів пізнавальної діяльності.

В науковому пізнанні виділяють два рівні: емпіричний і теоретичний. Кожен рівень має власні методи, форми пізнавальної діяльності, а також способи обробки, систематизації й обґрунтування отриманих знань.

До емпіричного рівня відносять методи, прийоми, форми пізнавальної діяльності, які є безпосереднім результатом практики.

Методи виокремлення і дослідження емпіричного об’єкта: а) спостереження; б) опис; в) порівняння; г) вимірювання; д) експеримент; є) моделювання.

Спостереження – дослідницька процедура, яка полягає у цілеспрямованому сприйнятті об’єктів, явищ і процесів. До основних характеристик спостереження належать: 1) активність суб’єкта пізнання; 2) технічна оснащеність; 3) репрезентація результатів (таблиці, поняття, схеми тощо); 4) невтручання в явище чи процес, який вивчається (на відміну від експерименту); 5) теоретична обумовленість (теорія визначає напрямок та методологію спостереження).

Опис – це отримання і представлення емпіричних даних у якісних термінах. На перших етапах виникнення наук, більшість з них носили описовий характер (фізика, ботаніка, географія, зоологія та ін.). У сучасній науці способи опису і спостереження постійно вдосконалюються, а тому вони залишаються важливими компонентами методології.

Вимірювання – це спосіб надання кількісним характеристикам об’єкта, що вивчається, властивостей чи відношень. Вимірювання передбачає: 1) об’єкт; 2) метод; 3) результат. Вимірювання є однією із найскладніших процедур у сучасній науці, оскільки, наприклад, при дослідженні мікроскопічних об’єктів процедура вимірювання впливає на стан системи, змінюючи її ключові параметри.

Експеримент – загальнонауковий метод, який полягає у дослідженні явищ і процесів у спеціально створених умовах. На відміну від спостереження, експеримент передбачає ізоляцію об’єкта вивчення, створення сприятливих умов для детального аналізу деяких його властивостей. Структура експерименту: 1) суб’єкт; 2) об’єкт; 3) обставини експериментування (умови часу і місця, технічні засоби, теоретичне підґрунтя)

Моделювання – це загальнонауковий метод, який передбачає дослідження не конкретного об’єкта, а його замісника (моделі, образа). Модель вважається правильною, якщо її властивості співпадають з тими властивостями оригіналу, які досліджуються. Етапи моделювання: 1) побудова моделі; 2) вивчення моделі; 3) екстраполяція (поширення отриманих даних на об’єкт-оригінал). З розвитком комп’ютерних та інформаційних технологій моделювання значно розширило межі своєї функціональності та застосовності.

На основі цих методів дослідження формулюють відносно стійкі уявлення про світ – факти. Очевидно, що наукове пізнання не обмежується констатацією фактів. Тому важливе значення мають методи обробки і систематизації фактів: а) аналіз і синтез; б) індукція, дедукція; в) аналогія; г) класифікація та інші. Ці методи називають також загальнологічними методами пізнання.

Аналіз – логічний прийом, який полягає в уявному розчленуванні предмета дослідження на складові елементи (властивості, відношення, параметри тощо) з метою їх детального вивчення. Виконання аналізу супроводжується здійсненням синтезу, коли знання про частини предмета чи явища залучають до їх комплексного, цілісного сприйняття.

Індукція – це форма мислення, в якій висновок про загальне робиться на основі знання про часткове. Індукція ґрунтується на існуванні причинно-наслідкової залежності між частковим і загальним. Тому індуктивний висновок завжди імовірний.

Дедукція – це форма мислення, яка передбачає неухильне дотримання законів логіки при переході між думками в процесів міркування. Інколи дедукцію визначають як шлях думки від загального до часткового. Висновок, отриманий дедуктивним шляхом, завжди достовірний. В науковому пізнанні індукція і дедукція взаємозв’язані. Індукція розширює наявне знання, дозволяє висувати гіпотези, припущення, версії, тоді як дедукція направлена на систематизацію існуючих знань, створення теорій та їх обґрунтування.

Аналогія – це вид умовиводу, застосування якого дозволяє зробити висновок про властивості досліджуваного об’єкта на основі його схожості з іншими предметами чи явищами. Наприклад, модель атома Резерфорда-Бора була побудована аналогічно до планетарної системи.

Класифікація – це розподіл предметів якого-небудь виду на взаємозв’язані класи відповідно до певного критерію чи ознаки. Здійснення класифікації виявляє глибинні, неочевидні на перший погляд зв’язки між об’єктами, дозволяє формулювати узагальнені висновки щодо предмета дослідження.

Результатом залучення методів обробки і систематизації фактів є формулювання гіпотез та емпіричних законів (припущень, версій тощо)

Зрозуміло, що емпіричні факти не проникають глибоко в сутність речей, явищ і процесів, а дозволяють сформулювати поверхове уявлення про їх структуру, виявити деякі причинно-наслідкові залежності, висунути первинні гіпотези. Іншими словами, емпіричний рівень пізнання дозволяє досліднику сформулювати лише імовірнісне знання про об’єкт. Більш глибоке освоєння дійсності можливе лише при залучені методів теоретичного пізнання, які вимагають абстрагування від несуттєвих властивостей об’єктів.

Через це першим етапом теоретичного рівня пізнання є побудова ідеалізованого об’єкта, який у подальшому дослідженні заміняє реально існуючу предметну дійсність. Наприклад, такі поняття як матеріальна точка, абсолютно чорне тіло, ідеальний газ, маса та інші є результатами ідеалізації. У такий спосіб теоретичне пізнання втрачає з дійсністю безпосередній зв’язок. З одного боку, це дозволяє здійснити цілісне дослідження предмета, а з іншого – ставить питання про критерії істини. Усвідомлюючи проблемність цієї ситуації, В.І. Ленін писав, що правильне мислення не відходить, а наближається до істини. Тому абстракції, утворені на основі наукових фактів, не лише не спотворюють істинної природи явищ, а навпаки – глибше, точніше, повніше її відображають, дозволяють прогнозувати, бачити в об’єкті те, що не дано безпосередньому емпіричному спогляданню.

Методи створення ідеалізованого об’єкта: а) абстрагування; б) формалізація; в) ідеалізація; г) математичне моделювання.

Результатом застосування цих методів є формулювання принципів, ідей, аксіом, постулатів тощо, які визначають напрямки теоретизування та обумовлюють методику емпіричних досліджень.

Методи побудови теоретичного знання: а) дедуктивні; б) історичні; в) системні.

Результатом застосування цих методів є оформлення знання у вигляді наукових проблем, гіпотез, теорій, концепцій.

Розглянуті вище методи наукового пізнання взаємозв’язані та доповнюють одне одного. В комплексі вони дозволяють максимально наблизитися до пізнання істини, яка є ідеалом і метою пізнавального процесу.

4. Концепція держави у Аристотеля та Платона 1 модуль аристотеь 2 модуль

5. Людина як індивід, особистість, особа.

Індивід – окремо взятий представник людського роду, якому властиві неповторні природні, соціальні якості.

Особистість – стати нею легко, лишатися майже неможливо. (система соц.-культурних та морально-вольових якостей людини: воля, самостійність,автономність)

Особистість відрізняється від індивіда та особи здатністю до вчинку.

Дії людини завжди цілеспрямовані, а вчинки – це трансляція людини через певні дії цілісно та неусвідомлено, такою, якою вона є (як вона вихована, що вона знає, з її життєвими цінностями і переконаннями).

4. Розкрийте поняття «вісьовий час» К.Ясперса

Вісьовий час – це поняття, яке є складовою вісьового підходу до побудови історичної періодизації суспільного розвитку.

К.Ясперс – засновник цього підходу, він же і вводить поняття «вісьовий час».

Вісьовий час – це історичні процеси, які розпочалися між 800-200 рр. до н.е. (це зникнення культури давнього Єгипту; поява китайської, індійської філософії та філософії ближнього сходу).

4. Науковий, релігійний та філософський підходи до визначення людини

Науковий вимір (багатовимірна людина, оскільки є предметом вивчення багатьох наук). Людина – це біологічна матриця, яка постійно самовідновлюється.

Філософський вимір. Людина-це суще особливого роду; жива система, єдність духовного і матеріального, природного і соціального, спадкового і набутого.

Філософія осмислює про природу, буття, сутність і вселенські духовні ресурси людини.

Перший, хто більш повно звернувся до проблем людини, був Сократ (філософія – «те, як людині жити».

До Сократа Піфагор говорив ,що «людина – це монохорда» (монохорда - це інструмент з однією струною). Тобто людина одним краєм пов’язана на землі, іншим – на небі; що «звучить» у житті залежить від вчинків.

Філософська антропологія – філософське вчення про людину.

Два напрямки:

• Людина – найвища серед живих істот

• Людина – помилка природи і творця

Релігійний вимір. Людина – творіння Бога, яка, на відміну від ангелів, наділена даром творіння.

Дві версії:

• Людина може творити за божественним задумом

• Людина може витворяти від своєї самостійності