34. Голодомори 1921- 1923, 1932- 1933, 1946-1947.

Голодомор в Україні 1921—1923 — масовий голод в південних областях України в 1921—1923 роках, спричинений неврожаєм і вивозом хлібу на експорт радянською владою. Голод спричинили засухи і неврожай, що в 1921 р. охопили найважливіші зернові регіони Росії — Поволжя і Північний Кавказ, а в Україні її південні степові райони. Про голод в Україні почав заявляти на весь світ уряд УНР в екзилі вже восени 1921 року. Так, у вересні 1921 року повноважний представник УНР Олександр Шульгин звернувся з проханням про допомогу голодуючому українському населенню до Нансена, а через місяць це питання місія УНР порушила в Парижі. На жаль, тоді західний світ так і не перейнявся трагедією українського селянства, страшний голод поширювався далі півднем України. До Катеринославщини, Запоріжжя та Донеччини наприкінці 1921 року додається Миколаївщина та Одещина.

Голодомо́р 1932—1933 років — масовий штучний голод у 1932—1933 роках, що призвів до багатомільйоних людських втрат в сільській місцевості на території Української СРР (землі сучасної України за винятком семи західних областей, Криму і Південної Бессарабії, які тоді не входили до УСРР) та Кубані, переважну більшість населення якої становили українці. Викликаний свідомими і цілеспрямованими заходами вищого керівництва Радянського Союзу і Української СРР на чолі зі Сталіним, розрахованими на придушення українського національно-визвольного руху і фізичного знищення частини українських селян. 24 країни офіційно визнали Голодомор геноцидом українського народу. 7 серпня 1932 року з'явилася постанова ВЦВК і РНК СРСР «Про охорону майна державних підприємств, колгоспів і кооперативів та про зміцнення суспільної (соціалістичної) власності», відома під назваю «Закон про п'ять колосків». Розкрадання майна колгоспів каралося розстрілом, за «пом'якшуючих обставин» — позбавленням волі на строк не менше 10 років.

Третій голодомор, який влаштувала народам СРСР російсько-комуністична диктатура 1946—1947, був спричинений не так повоєнним неврожаєм, як спланованою акцією сталінського Політбюро з метою забрати в селян залишки зерна і продати чи подарувати його братнім режимам в соціалістичному таборі. Так 1946 з СРСР вивезено 350 тисяч тонн зерна до Румунії, у 1947 — 600 тисяч тонн зерна — до Чехословаччини, за тих два роки Польща отримала з Радянського Союзу 900 тисяч тонн хліба. А в Молдові, Бессарабії й південних областях України шаленів голод і лише за перше півріччя 1947 офіційно зареєстровано 130 випадків людоїдства. Катастрофічне становище з продовольством в Україні могли врятувати державні позички зерна.

Мінімальну допомогу продовольством Україна все ж таки одержала, але це не могло вже відвернути катастрофу. Страждали і помирали у селах і містах України люди різних національностей — українці, росіяни, євреї, болгари, гагаузи, ін. Від штучного рукотворного голоду за неповними даними загинуло в Україні понад 1 млн. людей. Тоталітарною владою голод замовчувався.

35. 35.Західна Україна (західноукраїнські землі) не є сталим історично-географічним поняттям. Найкраще означити цей реґіон можна як українські землі, які до 1939 р. не перебували під владою Росії і Радянського Союзу. Після завершення першої світової війни територія Західної України стало дещо більшою, аніж вона була за часів габсбурзької влади. У результаті післявоєнного врегулювання кордонів до неї відійшла частина земель колишньої Російської імперії: Волинь, Полісся і Холмщина увійшли до складу відновленої польської держави, а Бессарабія підпала під владу Румунії.

Західноукраїнські землі в період з 1919 по 1939 рр. розділили між собою три держави – Польща, Румунії і Чехо-Словаччина. У кожній з цих держав українці становили національну меншість.

80-90 % західноукраїнського населення становили селяни. Західноукраїнські землі у міжвоєнний період були одним з найбільш аґрарно перенаселених країв Європи. Тяжке економічне становище ускладнювалось ще й національним чинником. Для зміцнення польського елементу на "східних кресах" Речі Посполитої, у 1920 і 1925 роках сойм ухвалив закони про надання землі тут польським офіцерам та солдатам. На східно-українські землі внаслідок цієї акції переселилося бл. 200 тис. польських осадників. Подібну політику, хоча й з дещо меншим розмахом, проводив і румунський уряд. На відміну від Варшави і Бухаресту, празький уряд не практикував заселення українських земель чеськими і словацькими колоністами. Щобільше, чеська влада доклала чималих зусиль для впровадження кращих методів сільського господарства, організувала сільськогосподарські школи.

Становлячи більшість сільського населення, українці перебували у меншості серед населення великих і середніх міст. Соціальні відмінності співпадали з національними. Український селянин чув себе покривдженим польським, мадярським чи румунським поміщиком і нерідко ворогував з євреєм – власником сільського магазину, який небагато платив за сільські продукти й дорого брав за промислові товари.

У межах кожної держави західні українці демонстрували різний рівень національної свідомості й політичної активності. Найтяжча політична і культурна спадщина дісталася тій частині західноукраїнського населення, яка перед першою світовою війною належала до Російської імперії. Українці Волині, Полісся, Холмщини і Бессарабії за рівнем освіченості та національної свідомості значно поступалися навіть населенню Закарпаття.

Польська й румунська політика щодо українців, загалом не відрізнялася. Подібність цієї політики випливала зі схожості обидвох держав: у результаті повоєнного врегулювання вони одержали більше територій, аніж могли втримати. Політичні рухи насильно приєднаних національних меншостей становили серйозну загрозу для територіальної цілісності та стабільності цих держав. Тому польський і румунський режими зосередили зусилля на насильному викоріненні культурних, мовних і релігійних особливостей національних меншостей: українців, білорусів, німців, литовців, угорців та ін

Для українців Західної України підвалиною їхньої ідентичності була приналежність до своєї церкви. Це однаково стосувалось і греко-католиків Галичини, і православного населення Волині, Полісся і Буковини. У Румунії правлячу церкву перейменували у "православно-румунську", а автономну буковинську метрополію підпорядкував собі румунський патріархат. Українських священиків не допускали до вищих посад у церковній ієрархії, українським кандидатам чинили перешкоди при вступі до семінарій. У Польщі найбільших репресій зазнала православна церква на північно-західних землях. Наприкінці 1930-х років тут провели акцію насильної "ревіндикації" (примусового навернення у католицьку віру), під час якої було знищено близько 200 православних церков, а ще 150 передано римо-католикам.

Щоб розбити єдність українського руху польський уряд підтримував регіональні тенденції серед менших етнічних груп – лемків, гуцулів і бойків, а також русофільський рух у Галичині. Польська влада намагалася повернути навспак процес самоідентифікації галицьких українців до стану, що існував ще перед кінцем XIX ст. Офіційні документи свідомо уникали окреслення "український", замінюючи його старими термінами "русинський" або "руський". При цьому "русини" трактувалися не як окрема нація, а як "етнографічний матеріал" для будування польської або російської націй. Українська мова вважалася "винаходом більшовиків", якої ніхто не знав перед революцією.

За двадцять років перебування у складі Чехо-Словаччини українці Закарпаття і Пряшівщини швидко долужили те, чого їх було позбавлено за попередні п'ятдесят років угорського панування. Чехо-Словаччина, як і Польща, теж обіцяла впровадження автономії для українських земель; виконання цього рішення було відкладено аж до 1938 р. Але вона принаймні визнавала за більшістю українського населення право жити в кордонах однієї адміністративної одиниці – Підкарпатської Русі (з 1928 р. – Підкарпатської руської землі). Празька влада визнавала "руський" характер цього краю, дозволивши представникам місцевого населення займати адміністративні посади. Найбільш помітними були успіхи у розбудові національної освіти. На момент входження Закарпаття і Пряшівщини у склад Чехо-Словаччини тут майже не було шкіл з рідною мовою навчання. У 1930-х рр. їх число доходило до 500. Чехо-Словаччина дала притулок і фінансову підтримку зразу декільком українським вищим навчальним закладам – Українському вільному університету (1921), Високому педагогічному інститутові ім. Драгоманова у Празі (1923-1933), Українській господарській академії у Подєбрадах (1922-1935).

36. Українське питання в міжнародній політиці напередодні та на початку Другої світової війни. Перший етап німецько-радянської війни на території України (друга половина 1941- перша половина 1942).

Напередодні Другої світової війни роз'єднаність українських земель, їхнє перебування у складі чотирьох держав, що мали різний соціально-політичний устрій, були важливим дестабілізуючим чинником політичного життя Європи. Це робило українське питання клубком серйозних суперечностей, а «українську карту» — серйозним козирем у великій дипломатичній грі.

Українське питання у вузькому розумінні — це питання про місце і роль українського чинника у внутрішньому житті держав, до складу яких входили українські землі, у широкому — це питання про умови і механізм возз'єднання українських земель та створення власної української державності.

Напередодні Другої світової війни чітко визначилися три групи країн, зацікавлених у вирішенні українського питання. Перша група — СРСР, Польща, Румунія, Чехословаччина — країни, до складу яких входили українські землі. Друга група — Англія, Франція і частково США, які своїм втручанням у вирішення українського питання або, навпаки, дипломатичним нейтралітетом задовольняли свої геополітичні інтереси. Третя група — Німеччина, яка, борючись за «життєвий простір», претендувала на українські землі, і Угорщина, яка, будучи невдоволеною умовами Тріанонського мирного договору 1920 p., домагалася повернення Закарпатської України. Драматизм ситуації полягав у тому, що багатомільйонний український народ самостійно не міг вирішити українського питання.

З проголошенням автономії Карпатської України Гітлер майстерно використовує українське питання як засіб тиску і шантажу у відносинах не тільки з противниками, а й із потенціальними союзниками.

З середини 1939 р. західноукраїнські землі стали епіцентром європейської політики. Багато істориків вважають, що підписання радянсько-німецької угоди про ненапад 23 серпня 1939 р. відкрило шлях до початку Другої світової війни.

1 вересня 1939 р. масованим нападом на Польщу фашистська Німеччина розв'язала Другу світову війну, оскільки через кілька днів зв'язані з Польщею угодами про взаємодопомогу Англія та Франція змушені були оголосити війну Німеччині. Проте воєнних дій проти гітлерівської армії вони не розпочинали до 1940 р., коли стався напад Німеччини на Францію.

17 вересня 1939 р. за рішенням уряду СРСР війська Українського і Білоруського фронтів перейшли кордон і вступили на західноукраїнські землі.

У перші дні і тижні війни Червона армія змушена була відступати. На її матеріально-технічному і морально-психологічному стані негативно позначилися: воєнна доктрина, що не відповідала вимогам сучасної війни; незавершене переозброєння військ; дезорганізація командного складу внаслідок репресій 1937-1938 рр.; недооцінка керівництвом країни німецької загрози у червні 1941 р.; недооцінка боєздатності вермахту, який мав вже досвід ведення сучасної війни протягом майже двох років.

За перші три тижня війни СРСР втратив 3,5 тис. літаків, 850 тис. солдат, а до листопада 1941 р. потрапило в полон 3,8 млн червоноармійців, знищено 6 тис. танків.

У ході жорстокої Київської операції, що тривала з 7 липня по 26 вересня 1941 р., в оточення потрапили 4 радянські армії.

В цих умовах, коли бої тривали вже під Сталінградом, 28 липня 1942 р. з’явився сумнозвісний наказ №227, за яким передбачалося: розстріл у позасудовому порядку (на місті) тих, хто відступав; застосування загороджувальних загонів з військ НКВС, які розташовувалися позаду відступаючих частин Червоної армії; створення штрафних батальйонів; запровадження кримінальної відповідальності для близьких родичів тих червоноармійців, які відступали.