93.Громадсько-політичного діяча Костя Левицького

Кость Антонович Леви́цький — найвизначніший політичний діяч Галичини кінця 19 століття — першої половини 20 століття.Співзасновник УНДП. З листопада 1918 р.- голова Державного секретаріату ЗУНР, потім — голова комісії з виборчої реформи при уряді. В липні 1941 р. був засновником і головою Національної Ради у Львові.

В умовах розпаду Австро-Угорської імперії парламентарії сформували Українську Національну Раду та взяли курс на створення незалежної держави. 31 жовтня 1918 р. львівська делегація Ради під проводом К. Левицького ухвалила рішення про збройне повстання. 9 листопада УНРада під головуванням К. Левицького схвалила опрацьовану за його участі тимчасову Конституцію ЗУНР. Водночас сформовано перший уряд — Державний секретаріат на чолі з К. Левицьким. Окрім того, він отримав портфель міністра фінансів.

Хоча уряд К. Левицького діяв лише два місяці, саме він сформував правові й організаційні засади ЗУНР. Після відставки Кость Левицький очолював комісію виборчого законодавства УНРади. Через відступ УГА в липні 1919 року за Збруч К. Левицький переїхав до Відня, де знову увійшов до складу уряду ЗУНР як уповноважений у справах преси та пропаганди, а згодом — закордонних справ. Очолював делегації ЗУНР на міжнародних конференціях у Ризі (1920), Женеві (1921) та був членом делегації ЗУНР на Генуезькій конференції (1922). Водночас очолював Комітет політичної еміграції. Після самоліквідації 1923 р. уряду згідно з рішенням Ліги Націй про анексію Східної Галичини, К. Левицький повернувся до Львова.

У міжвоєнний період К. Левицький входив до Центрального комітету Українського національно-демократичного об'єднання, проте, оскільки в той час політичний провід формувало нове покоління, вирішальної ролі в політиці вже не відігравав. Працював на посадах директора «Центробанку», очолював Союз українських адвокатів, входив до складу Навчальної ради адвокатів Польщі. А також проявив себе як історик, написав «Історію політичної думки галицьких українців 1848—1914 рр.» (1926), «Історію визвольних змагань галицьких українців у часи світової війни 1914—1918 рр.» (1928—1930), «Великий зрив» (1931) тощо «Історію політичної думки галицьких українців» досі вважають основною працею з історії українського національного руху XIX ст.

«Золотий вересень» 1939 року знову втягнув Костя Левицького у вир політики. Саме Левицькому однопартійці доручили налагодити контакти з червоними завойовниками. 22 вересня 1939 р. він представився новій владі, проте його вивезли до Москви. 80-річний сеньйор галицької політики просидів на Луб'янці півтора року. Внаслідок наполягань Кирила Студинського й інших галичан, на думку яких зважала радянська влада, навесні 1941 р. К. Левицького якимось дивом звільнили, і він повернувся.

Коли 30 червня 1941 року оунівці проголосили Українську державу, К. Левицький очолив Раду Сеньйорів (передпарламент, із 30 липня 1941 р. — УНРада). Неодноразово провадив нелегкі переговори з нацистами, намагався відіграти роль представника єдиної легітимної влади в Галичині. На початку 1942-го нацисти поставили перед УНРадою ультиматум про саморозпуск. Проте К. Левицький не дожив до цього моменту.

Він помер 12 листопада 1941 року. Похований на Янівському меморіальному цвинтарі поруч з генералом М. Тарнавським. В надгробному слові митрополит Йосип Сліпий, відзначаючи величезні заслуги К. Левицького, назвав його «керманичем політичного життя народу до останньої хвилини».