Добавил:
Upload Опубликованный материал нарушает ваши авторские права? Сообщите нам.
Вуз: Предмет: Файл:
ЗЕЗ_шпоры.doc
Скачиваний:
0
Добавлен:
01.03.2025
Размер:
345 Кб
Скачать
☆

Реформування відносин власності в Україні

Становлення ринкових відносин, відродження конкуренції в цілому і перші прояви її на сільському споживчому ринку вже на початку 90-х років активно підштовхували кооперативні організації до змін. Однак і чинники, що стримували цей процес, були ще надзвичайно сильні. Сильні, окрім названого, тому, що ми не мали ні теоретичної, ні законодавчої бази для радикальних реформ, у тому числі для реформування відносин власності.

Змiни в структурi власностi з метою пiдвищення ефективностi виробництв мають проходити дуже повiльно i на основi ретельно розроблених державних програм. Зокрема, у Великобританiї нараховувалось понад два десятки методик, якi застосовувались у ходi приватизацiї залежно вiд ситуацiї. Досвiд свiдчить, що приватизацiя необов'язково веде до зростання ефективностi i скорочення витрат, оскiльки часто для цього потрiбнi також демонополiзацiя виробництва i реструктурування пiдприємств. Для зростання виробництва iнколи достатньо лише приватизацiї управлiння шляхом переведення пiдприємств у ринковi умови iснування, лiбералiзацiї ринкiв тощо. Дослiдники видiлили вимоги, недотримання яких зумовлює неефективнiсть приватизацiї. Серед них - утворення сприятливого для приватної власностi середовища, широкi програми iнформування населення i пiдготовки спецiалiстiв, встановлення прiоритетiв, врахування необхiдностi полiтичної пiдтримки, пiдготовка компанiй до приватизацiї, детальна розробка системи законодавства, iснування розвиненого фондового ринку, продумана процедура розподiлу акцiй тощо.

Пiд приватизацiєю розумiють створення нових недержавних форм власностi зокрема перехiд власностi в iндивiдуальне i колективне володiння. В процесi приватизацiї значна частина державного майна буде вилучена з державної власностi. Способами приватизацiї є продаж державного майна на аукцiонi та за конкурсом, купiвля-продаж часток держави i капiталу пiдприємств за конкурсом та на аукцiонi,викуп майна трудових колективiв, перетворення державних пiдприємств в акцiонернi товариства з приватним володiнням акцiй i т.д. Iснуе таке поняття, як комерцiалiзацiя-це шлях,яким здiйснюється роздержавлення. Комерцiалiзацiя державних пiдприємств означає позбавлення невластивих державi функцiй господарської дiяльностi i перетворення їх у самостiйнi господарськi одиницi,якi беруть повну вiдповiдальнiсть за результати господарської дiяльностi. Приватизацiя державних пiдприємств має вирiшальне значення для рiзних форм власностi. За останнi роки питома вага державної власностi на Українi iстотно зменшилася,як в основних фондах,так i у валовому суспiльному продуктi. Водночас держава визначила цiлий ряд об'єктiв, якi приватизацiї не пiдлягають. Це унiкальнi природнi об'єкти (лiси,парки, водоймища), вони мають загальнонацiональне значення. Також не приватизується єдина транспортна система,майно органiв управлiння,державної влади i правопорядку,золотий i валютний фонд i т.д. Всенародним надбанням є земля.

Однiєю з найважливiших переваг приватизацii є протиiнфляцiйний ефект. Споживач надає перевагу акцiї,а не товару. Акцiї завжди можна обмiняти на грошi,а товарне завжди.

Є різні методи й способи приватизації, є особливості в кожній країні й багато схожих рис. Процес приватизації в Україні стартував у 1992 році, коли була розроблена й затверджена Верховною Радою програма приватизації. Звичайно, не було відповідного досвіду, поставали різні причини, які гальмували приватизацію. Для того, щоб ці процеси відбувалися, треба мати належне законодавство. Треба розробляти відповідні бізнесплани, щоб усі соціальні, економічні, моральні критерії були узгоджені й згармонізовані.

На початковому етапі виходили з двох головних критеріїв — економічна доцільність і соціальна спра­ведливість. Все майно нажите нашими громадянами, й кожен мав право на свою частку. Певні види майна, окремі підприємства, які є загальнодержавними за своїм функціональним призначенням, узагалі не підлягають приватизації, а 70 відсотків майна поділено на кожного громадянина України у вигляді ваучера, який мав відповідну вартісну оцінку. На початку було запрограмовано два головних етапи: перший — здійснити малу приватизацію, і вже згодом — велику.

Під малу приватизацію потрапляють підприєм­ства комунальної власності, невиробничої сфери, магазини, перукарні, кінотеатри, які відносно дешевші за своєю вартістю. Ці підприємства мають швидкий обіг капіталу, тобто можуть швидше окупитися. Первинна приватизацiя, проведена за принципом якнайскорішого роздержавлення власності із застосуванням приватизаційних майнових сертифікатів чи передачі (продажу) трудовому колективу сама виявилася потужним дестабiлiзуючим чинником.

Проведення сертифікатної приватизацiї, на думку її органiзаторiв, мало сприяти утворенню середнього класу власникiв, який мiг би отримувати певну частину суспiльного продукту як дивiденди i був зацiкавлений у стабiльному розвитку народного господарства. Насправдi основна маса населення так і не змогла отримати зиск з одержаних ваучерiв.

Через те, що масована приватизація, яка істотно прискорилась у 1995-1996 рр., здійснювалася здебільшого без урахування необхідності відновлення системи ефективної мотивації, стратегії приватних економічних суб'єктів часто виявлялися недосконалими і нерозвиненими, зорієнтованими лише на близьку перспективу. Статистичні дані свідчать, що зростання кількості приватних підприємств в Україні відбувалося на тлі подальшого падіння виробництва та зменшення інвестицій.

Через 5 років приватизаційних процесів в Україні загалом ще не вдалося створити сучасної базової основи ринкової економіки. Це тому, що приватизація все ще має риси ваучерної, тобто суто формальної. Перехід від державної власності до формально приватної і колективної форм влас­ності нерідко не підвищує, а знижує ефективність усієї еко­номіки. Це, на нашу думку, і є головною причиною глибокої і затяжної кризи народногосподарського комплексу Укра­їни.

В 1996 р. мають завершитися т. зв. ваучерна, мац що важливо, велика приватизації. Обсяг робіт, пов'язя з приватизацією значної кількості малих і великих підгі ємств, дуже великий. Він привертає до себе увагу всіх| ганів центральної виконавчо-розпорядчої влади, місщ органів влади, підприємств і організацій, що приваті ються. Проблеми виробництва, а тим більше зросте випуску продукції та поліпшення її якості, витісняютьсі другий план. Це означає, що і в 1996 р. процес спаду буде значним.

Після завершення ваучерної приватизації об'єктів держав­ної власності їхніми власниками в тій чи іншій формі стануть практично всі громадяни України, які одержать акції чи паї корпоратизованих і приватизованих підприємств промисло­вості, сільського господарства, будівництва, транспорту, оп­тової і роздрібної торгівлі тощо. Збільшиться частка осіб, яка придбає державне майно за власні кошти, через усілякі аукціони, конкурси та ринок цінних паперів.

Важливо, що в ході приватизації основне місце в економі­ці посідатимуть акціонерні товариства, які є найефективні­шою формою приватно-колективної трудової і капіталістич­ної власності. Саме ці підприємства формуватимуть у перс­пективі “українське чудо” — високі темпи економічного зро­стання і конкурентоспроможну продукцію.

Завершення формальної приватизації матиме попервах тільки два позитивні результати:

1) вона буде усвідомлена людьми — широкими верства­ми робітників, селян, службовців, інтелігенції та пенсіонерів, іцо пробудить у них не тільки відчуття власності, а й відпові­дальності за результати її використання;

2) економічно змусить колективи, які тепер відповідають за результати господарювання своїм майном (пропорційно паю чи акції), подбати про віднаходження матеріальних і фі­нансових ресурсів для стабілізації виробництва, а за тим і для його зростання.

Варто також звернути увагу й на те, що в основному в країні буде завершено роботу, пов'язану з організацією ви­пуску майнових і компенсаційних сертифікатів, створенням десятків тисяч приватизаційних комісій, організацією серти-фікатних аукціонів, оцінкою майна підприємств, що привати­зуються, і т. ін.

який визначає зовнішньоекономічну діяльність як діяльність суб'єктів господарської діяльності України та іноземних суб'єктів господарської діяльності, побудовану на взаємовідносинах між ними, що має місце як на території України, так і за її межами.

Закон складається з 7 основних розділів:

  1. загальні положення (даються основні визначення, які стосуються ЗЕД)

  2. регулювання ЗЕД (показано роль держави в регулюванні ЗЕД, визначено основні органи державного регулювання та місцевого управління, основні принципи митного регулювання, страхування зовнішньоекономічних операцій, державні замовлення, облік, звітність)

  3. спеціальні правові режими ЗЕД

  4. економічні відносини України з іншими державами та міжнародними міжурядовими організаціями

  5. захист прав і законних інтересів держави та інших суб’єктів зовнішньоекономічної та господарської діяльності України

  6. відповідальність

  7. порядок розгляду спорів у ЗЕД.

Принципи ЗЕД:

  1. принцип суверенітету народу України у здійсненні зовнішньоекономічної діяльності. Він полягає у виключному праві народу України самостійно та незалежно здійснювати зовнішньоекономічну діяльність на території України; обов’язку України неухильно виконувати всі договори і зобов’язання України в галузі міжнародних економічних відносин.

  2. Принцип свободи зовнішньоекономічного підприємництва, що полягає у

  • праві суб’єктів зовнішньоекономічної діяльності добровільно вступати у зовнішньоекономічні зв’язки;

  • праві суб’єктів зовнішньоекономічної діяльності здійснювати її в будь-яких формах, які прямо не заборонені чинними законами України;

  • виключному праві власності суб’єктів зовнішньоекономічної діяльності на всі одержані ними результати зовнішньоекономічної діяльності.

  1. Принцип юридичної рівності і недискримінації, що полягає у рівності

  • перед законом всіх суб’єктів зовнішньоекономічної діяльності;

  • забороні будь-яких дій держави, результатом яких є обмеження прав і дискримінація суб’єктів зовнішньоекономічної діяльності;

  • неприпустимості обмежувальної діяльності з боку будь-яких її суб’єктів.

  1. Принцип верховенства закону, що полягає у регулюванні зовнішньоекономічної діяльності тільки законами України;

  2. Принцип захисту інтересів суб’єктів зовнішньоекономічної діяльності, який полягає у тому, що

  • Україна як держава забезпечує рівний захист інтересів всіх суб’єктів на її території згідно з законами України;

  • з нормами міжнародного права;

  • здійснює захист державних інтересів України як на її території, так і за її межами лише відповідно до законів України, умов підписаних нею міжнародних договорів та норм міжнародного права.

  1. Принцип еквівалентності обміну, неприпустимості демпінгу при ввезенні та вивезенні товарів, дотримання вимог антимонопольного законодавства.

Суб’єкти: -фізичні особи - громадяни України, іноземні громадяни та особи без громадянства, які мають цивільну правоздатність і дієздатність згідно з законами України і постійно проживають на її території; - юридичні особи, зареєстровані як такі в Україні і які мають постійне місцезнаходження на території України, в тому числі юридичні особи, майно або капітал яких є повністю у власності іноземних суб'єктів господарської діяльності; - об'єднання фізичних, юридичних, фізичних та юридичних осіб, які не є юридичними особами згідно з законами України, але мають постійне місцезнаходження на території України і яким цивільно-правовими законами України не заборонено здійснювати господарську діяльність; - структурні одиниці іноземних суб'єктів господарської діяльності, які не є юридичними особами згідно з законами України (філії, відділення тощо), але мають постійне місцезнаходження на території України; - спільні підприємства за участю суб'єктів господарської діяльності України та іноземних суб'єктів господарської діяльності, зареєстровані як такі в Україні і які мають постійне місцезнаходження на її території; - інші суб'єкти господарської діяльності, передбачені законами України. При цьому всі зазначені суб'єкти зовнішньоекономічної діяльності мають рівне право здійснювати будь-які прямо не заборонені законами України її види незалежно від форми власності та інших ознак.

Види ЗЕД: - експорт та імпорт товарів, капіталів та робочої сили; - надання послуг; - навчання та підготовка спеціалістів на комерційній основі; - міжнародні фінансові операції та операції з цінними паперами; - кредитні та розрахункові операції, створення банківських, кредитних та страхових установ як за межами України, так і на її території; - спільна підприємницька діяльність, у тому числі створення спільних підприємств; - підприємницька діяльність, пов'язана з наданням ліцензій, патентів, ноу-хау, торговельних марок та інших нематеріальних об'єктів власності; - організація та здійснення діяльності у галузі проведення виставок, аукціонів, торгів, конференцій, симпозіумів тощо;

- організація та здійснення оптової, консигнаційної та роздрібної торгівлі на території України; - товарообмінні (бартерні) операції; - орендні, у тому числі лізингові, операції; - операції з придбання, продажу та обміну валют на валютних аукціонах, валютних біржах та на міжбанківському валютному ринку; - інші види зовнішньоекономічної діяльності.

Регулювання зовнішньоекономічної діяльності здійснюється для забезпечення збалансованості економіки та рівноваги внутрішнього ринку України, стимулювання прогресивних структурних змін в економіці та створення найсприятливіших умов для залучення економіки нашої держави до системи світового поділу праці та наближення її до ринкових структур розвинених країн світу. Державне регулювання зовнішньоекономічної діяльності здійснюють Верховна Рада України, Кабінет Міністрів України, Національний банк України, Міністерство зовнішніх економічних зв'язків та торгівлі, Державна митна служба України відповідно до їхньої компетенції, а також органи місцевого самоврядування.

Основні принципи державного регулювання ЗЕД в Україні:

  1. ЗЕП – це основна складова зовнішньої політики України

  2. єдність системи державного регулювання і контролю за її здійсненням

  3. єдність митної території України

  4. пріоритет економічних заходів державного регулювання ЗЕД

  5. рівність учасників ЗЕД та захист державою їх прав та законних інтересів

  6. виключення неправомірного втручання держави та її органів у ЗЕД, і як наслідок нанесення шкоди її учасникам та економіці України в цілому.

Крім економічних, існують адміністративні заходи регулювання ЗЕД. До зовнішньоторговельної політики відносяться 2 методи:

  • митно-тарифне регулювання (застосування імпортних та експортних тарифів)

  • нетарифне регулювання (застосування квотування, ліцензування тощо).

Ці методи встановлені у відповідних законах. Регулювання інших видів ЗЕД (інвестування, валютно-фінансові операції) регулюються відповідними законами.

Нетарифні заходи ЗЕД:

  1. квотування

  2. ліцензування

  3. контроль за експортом товарів і технологій подвійного призначення.

Ліцензування – це комплекс питань, пов’язаних з підготовкою та поданням переліку документів, потрібних для отримання ліцензії.

Вимоги до системи ліцензування:

  • коли не обмежує конкуренцію

  • коли створені чіткі і прозорі ліцензійні умови

  • коли використання ліцензій сприяє розвитку окремого виду діяльності.

Ліцензування має бути логічним, послідовним, економічно обґрунтованим, умови зрозумілі для всіх підприємств.

Більшість законів замість терміну “ліцензування” вживає термін “дозвільна система підприємницької діяльності”.

1991 р. – в Україні запроваджено Закон “Про підприємництво”, згідно з яким було ліцензовано лише 12 видів підприємницької діяльності.

До 1997 р. – було ліцензовано всі види діяльності, запроваджено тотальну систему обмеження підприємницької діяльності.

Якщо порівняти стан підприємницької діяльності до 1997 р. і зараз, то можна зробити наступні висновки:

  • ситуація абсолютного ліцензування не поліпшила стану розвитку українського підприємництва

  • нечіткі умови привели до порушення законодавства

  • не були вирішені питання щодо ЗЕД

  • практично неможливо було прослідкувати всі зміни в розвитку законодавства щодо ліцензування. До 1997 року було прийнято більше 400 законодавчих актів, які регулювали систему ліцензування в Україні.

Початком створення дійсно системи ліцензування є Закон “Про ліцензування окремих видів господарської діяльності” (2000 р.)

Цей закон вперше вніс суттєві зміни до чинного порядку ліцензування:

  1. визначені основні принципи ліцензування і критерії діяльності державної системи ліцензування

  2. сфери дії закону значно поширились від видів підприємництва до видів господарської діяльності

  3. встановлені чіткі, прозорі механізми отримання, перереєстрації і акумулювання ліцензій

  4. встановлено єдиний перелік видів діяльності, що підлягають ліцензуванню

  5. видача ліцензій щодо обмежених ресурсів видається на конкурсній основі

  6. зміна змісту ліцензійних умов

  7. ліцензія – це єдиний документ дозволу у господарській діяльності

  8. введено новий інститут – Експортно-апеляційна Рада

  9. визначена необхідність введення єдиного ліцензійного реєстру.

Цей Закон абсолютно не стосується ЗЕД!!!

Закон визначив основні принципи створення нової державної системи ліцензування в Україні. Організаційну структуру системи ліцензування в Україні утворюють:

  • Ліцензійна палата України – це основний орган, що формує систему ліцензування

  • Державна акредитаційна комісія з ліцензування – це постійно діючий міжвідомчий орган. Займається розробкою і забезпеченням виконання вимог по акредитації органів. Контролює всі нижче підпорядковані органи.

  • Експортно-апеляційна Рада – її рішення носять рекомендаційний характер

  • Центральні ліцензійні комісії з окремих видів діяльності

  • Кримська республіканська ліцензійна комісія і місцеві комісії з ліцензування.

Ліцензування та квотування експорту та імпорту як форми державного регулювання зовнішньоекономічної діяльності запроваджуються Україною самостійно у випадках, передбачених ст. 16 Закону України "Про зовнішньоекономічну діяльність". Відповідно до зазначеної статті в Україні запроваджуються такі види експортних (імпортних) ліцензій: - генеральна ліцензія - відкритий дозвіл на експортні (імпортні) операції з певним товаром (товарами) та/або з певною країною (групою країн) протягом періоду дії режиму ліцензування цього товару (товарів); - разова (індивідуальна) ліцензія - разовий дозвіл, що має іменний характер і видається для здійснення кожної окремої операції конкретним суб'єктом зовнішньоекономічної діяльності на період, не менший ніж необхідний для здійснення експортної (імпортної) операції; - відкрита (індивідуальна) ліцензія - дозвіл на експорт (імпорт) товару протягом певного періоду (але не менше одного місяця) з визначенням його загального обсягу. Крім того, можуть встановлюватися ще такі ліцензії, як: антидемпінгова (індивідуальна), компенсаційна (індивідуальна) та спеціальна (індивідуальна). Для кожного виду товару встановлюється лише один вид ліцензій.

Квотування здійснюється шляхом встановлення режиму видачі індивідуальних ліцензій, причому загальний обсяг експорту (імпорту) за цими ліцензіями не повинен перевищувати обсягу встановленої квоти. В Україні запроваджуються такі види експортних (імпортних) квот (контингентів): - глобальні квоти (контингенти) - квоти, що встановлюються для товару (товарів) без зазначення конкретних країн (груп країн), в які товар (товари) експортується або з яких він (вони) імпортується; - групові квоти (контингенти) - квоти, що встановлюються для товару із зазначенням групи країн, у які товар експортується або з яких він імпортується; - індивідуальні квоти (контингенти) - квоти, що встановлюються для товару із зазначенням конкретної країни, у яку товар може експортуватись або з якої він може імпортуватись. Крім того, запроваджено антидемпінгові, компенсаційні та спеціальні квоти. Для кожного виду товару встановлюється лише один вид квоти. Відповідно до чинного законодавства можуть застосовуватися й інші форми державного регулювання зовнішньоекономічної діяльності: використання спеціальних імпортних процедур, запровадження спеціальних економічних зон та інших спеціальних правових режимів, застосування спеціальних санкцій за порушення законодавства про зовнішньоекономічну діяльність тощо.

Національний банк України виконує такі функції:

  1. емісійного центру держави;

  2. забезпечення стабільності та зміцнення грошової одиниці, визначення її курсу по відношенню до валют інших країн;

  3. проведення єдиної державної політики в галузі грошового обігу, кредиту, валютних відносин;

  4. захисту інтересів кредиторів та вкладників банків;

  5. організація міжбанківських розрахунків;

  6. координація діяльності банківської системи України;

  7. організації діяльності державної скарбниці України;

  8. зберігання резервних фондів грошових знаків, дорогоцінних металів, золотовалютних запасів (резервів);

  9. накопичення золотовалютних резервів та здійснення операцій по їх розміщенню;

  10. встановлення зв'язків та відстоювання інтересів України в центральних банках інших країн, міжнародних банках та інших фінансово-кредитних організаціях;

  11. купівлі, продажу державних цінних паперів;

  12. регулювання рівня процентних ставок;

  13. кредитування комерційних банків та здійснення їх розрахунково-касового обслуговування;

  14. купівлі та продажу іноземної валюти та платіжних документів в іноземній валюті;

  15. проведення операцій з резервними фондами грошових знаків;

  16. видання нормативних актів;

  17. ліцензування комерційних банків та здійснення контролю за їх функціонуванням.

Основні цілі і напрями реформування діяльності Національного банку України зводяться до наступного:

1) Сформувати систему інструментів і механізмів м'якого, але дієвого регулювання грошово-кредитних відносин через комерційні банки з метою постійного підтримання високої сталості грошового обігу, забезпечення безперервних грошових розрахунків в народному господарстві.

2) Забезпечити високий рівень довіри в суспільстві до банків завдяки створенню дієвої системи нагляду за банківською діяльністю, системи захисту інтересів вкладників та інвесторів, системи оперативного кредитування комерційних банків з метою підвищення їх ліквідності.

3) Забезпечити високий ступінь незалежності і самостійності НБУ в проведенні монетарної політики з питань, що стосуються сталості грошей, чітко розмежувати кредитну діяльність банківської системи і фінансову діяльність уряду, виключити пряме кредитування НБУ бюджетних витрат держави.

4) Остаточно сформувати НБУ як банк банків, перекрити всі можливі шляхи безпосереднього обслуговування ним господарської клієнтури, надати всім комерційним банкам рівні можливості й умови доступу до кредитних ресурсів НБУ, максимально згорнути пряме адміністративне втручання НБУ в процеси на ринку кредитних ресурсів.

5) Перебудувати систему статистики і бухгалтерського обліку в банках відповідно до міжнародних стандартів, підвищити на пій основі реальність і систематичність публікації банківських балансів, рахунків прибутків і збитків з тим, щоб забезпечити високу інформованість вкладників та інвесторів банків, необхідну для прийняття правильних рішень. Без цього неможливо забезпечити однакові конкурентні умови діяльності банків і їх клієнтів.