10. Філософія Середньовіччя:

а) основні етани розвитку середньовічної філософії і видатні представники

б) основна проблематика середньовічної філософії.

А) в розвитку середньовічної філософії виділяють два основних етапи: період патристики та схоластики. Період патристики-це період розробки вчень батьків церкви, які формували християнські догмати на основі тлумачення Священного писання. В епоху схоластики основним завданням філософії стає раціональне обґрунтування і доведення церковних догматів, надання їм ясності і переконливості. Основні етапи розвитку та її видатні представники: патристика: 2-8 ст: а)апологетика 2-3 ст(Ориген, Тертулліан, Климент Александрійський) б)систематизація церковного вчення 4-5ст(Августин, Василій Великий, Г.Богослов) в) стабілізація догми кінець 5-8ст (Боецій, Візантійський, Дамаскін); Схоласика 9-14ст: а)становлення 9-12ст(Росцелін, Абеляр) б)зріла 12-13ст(Тома Аквінський, Альберт Великий), в) пізня 13-14 ст(Скот, Оккам).

Б)філософ.думка середніх віків базується на християнському монотеїзмі, основу якого утворюють два важливих принципи: ідея божественного творіння та ідея божественного одкровення. Ідея творіння стала основою середньовічної онтології. Ідея одкровення стала основою гносеології. Важливою теоретико-пізнавальною проблемою стало питання про природу загальних понять – універсалій. Щодо цієї проблеми склалось дві теорії-реалізм і номіналізм. Реалісти вважали, що загальні поняття існують реально, номіналісти вважали, що реально існують тільки одиничні речі, дані у відчуттях, а загальні поняття – це лише імена речей. Значне місце належить християнській антропології та етиці. Людина вважається не лише створеною богом, але й подібною до нього. Природа людини подвійна: в ній є божественне, духовне начало і тілесне, гріховне, яке повинно бути підпорядковане духовному началу. Особлива увага приділялась внутрішньому житті людини, внутрішній людині, її самопізнанню, зверненому до бога через сповідь, в цей час розвивається самосвідомість особистості, формується загострене відчуття власного «Я».

11. Філософія епохи Відродження:

а) основні представники та головні ідеї філософії епохи Відродження;

б) етичні погляди доби Відродження.

А) Сутнісними рисами Ренесансу стали антифеодальна спрямованість, світський антиклерикальний характер, гуманізм та антропоцентризм, згідно з якими людина постає як центр та вища мета світобудови. Видатні представники: М. Кузантський, Н. Макіавеллі, Л. Валли, М. Копернік, Петрарка та ін. Філософія епохи Відродження перетворила живу людину в предмет поклоніння. Вчення про свободу людини стало основою філос.антропології Мірандоли. Схожу позицію розділяє і Манетті. Філософія епохи Відродження з її духом титанізму, утверджує ідею всемогутності людини. В епоху Відродження філософія знову повертається до вивчення світу. Починається формування нової науки, яка починає спиратись на досвід та експеримент. Особливе місце займали соціальні вчення Макіавеллі. В цей час деякі філософи зосередили увагу на створенні проектів ідеальної держави, але вони були відірвані від реальності, тому увійшли в історію як соціалісти-утопісти(Мор, Кампанелла).

Б) В епоху Відродження відбувається зміна моральних орієнтирів: основними засадами моралі виступають принципи антропоцентризму та гуманізму, відродження ідей гедонізму і евдорнізму; заклик звернутися до самого життя, до людини, що діє і сповнена сил. Фігура бога вже на другому плані. Мірандола в одній із своїх промов стверджує, що доля людини є наслідком її природної вільної активності. Людина є особливий «мікрокосмос», і вона має виключне право на те, щоб творити своє буття за власною волею і вибором. Оригінальність, яскрава індивідуальність стають в цей час особливо важливими в системі моральних цінностей. Людина Відродження виступає в якості творця свого життя та долі, сама визначає своє місце в світі і свої відносини з ним. Ці тенденції знайшли свій вираз також в творчості Данте, Петрарки, Сервантеса, Шекспіра.