1.Культура епохи просвітництва.

XVIII ст. в історії культури недарма назване епохою Просвітництва: наукові знання, які раніше були надбанням вузького кола вчених, стали поширюватись на всі суспільні верстви. Віра у могутність людського розуму, в його безмежні можливості, у прогрес науки, що створює умови для економічного і соціального добробуту, – такий пафос цієї епохи. Просвітництво започаткувало суспільні і правові ідеї, які лягли в основу державного будівництва сучасної західної цивілізації. Загальновизнано, що Ж. Ж. Руссо є одним з основоположників ідеї народного суверенітету, яка передбачає безпосередню участь кожного громадянина у владних відносинах на відміну від принципу представництва, коли громадянин передає свою волю іншій особі. Ідеї політичної і громадянської свободи, поділу державної влади на законодавчу, виконавчу і судову сформулював у своїх працях Ш. Л. Монтеск’є (1689-1775). Головна суперечність, яку намагається розв’язати філософія Просвітництва, полягає в несумісності «приватної людини», тобто індивіда з його користолюбними інтересами, і «людини взагалі» – носія розуму й справедливості. Але новий герой – «громадянин світу», вільний від станових, конфесійних і національних особливостей, носій «чистого розуму», не знаходить себе у конкретних історичних умовах. В надрах Просвітництва виникла така течія, як просвітницький реалізм (від лат. realis – речовий, дійсний), що втілений у романах «Робінзон Крузо» Д. Дефо (1660-1731) та «Мандри Гуллівера» Д. Свіфта (1667-1745), картинах «Вибори» і «Кар’єра продажної жінки» У. Хогарта (1697-1764). Просвітницький напрям у художній культурі виразився також у методі сентименталізму (від фр. sentiment – почуття), який був своєрідною реакцією на надмірний раціоналізм класицизму з його нехтуванням почуттями простої людини. Але в широкому культурологічному плані сентименталізм виражав суперечливі тенденції. З одного боку, в ньому відображалося прагнення людини до гармонійного розвитку, з другого – він поетизував приватне життя в сімейно-побутових умовах. Художнє світовідчуття цього напрямку найповніше відобразив Л. Стерн (1713-1768) у «Сентиментальній подорожі по Франції та Італії». Водночас автор, показавши світ алогічним, позбавленим цілісності і завершеності, уловив момент кризи просвітницької культури. Завершенням кризи Просвітництва стала французька революція 1789-1794 pp. Кривавими акціями якобінської диктатури були потоптані просвітницькі ідеали.

4.Художні течії в мистецтві 19 на початку 20 ст в Європі та Ураїні.

Романти́зм (фр. romantisme) — ідейний рух у літературі, науці й мистецтві, що виник наприкінці 18 ст. у Німеччині, Англії й Франції, поширився з початку 19 ст. в Росії, Польщі й Австрії, а з середини 19 ст. охопив інші країни Європи та Північної і Південної Америки. Характерними ознаками романтизму є заперечення раціоналізму, відмова від суворої нормативності в художній творчості, культ почуттів людини. Його ідеологія спирається на культ індивідуалізму, на підкреслену, загострену увагу людської особистості, до психологічних проблем її внутрішнього "Я". У центрі зображення романтиків винятковий характер у виняткових обставинах. Європейські митці романтизму: Ан-Луї Жироде де Русі-Тріозон, Ежен Делакруа, живопис і літографії, Теодор Жеріко, Антуан Жан Гро, Франсіско Гойя, пізні твори, Орест Кіпренський, Артур Гроттгер, Айвазовський Іван Костянтинович, Джон Констебл, Вільям Тернер, Вільям Блейк, Каспар Давид Фрідріх, Отто Рунге, Карл Шпіцвег. Україна: М. Максимовича і балади П. Гулака-Артемовського, О. Сомов, М. Маркевич, Є. Гребінка й особливо М. Гоголь.

Реалі́зм (лат. realis — «суттєвий», «дійсний», від res — «річ») — стиль і метод у мистецтві й літературі. Реалізмом також називають кілька різних філософських течій (детальніше Реалізм (філософія)). У мистецтві й літературі реалізм прагне до найдокладнішого опису спостережених явищ, без ідеалізації. Проте поняття реалізм дуже широке: реалістичним можна назвати монументальне єгипетське мистецтво, але реалістами є й митці, які з фотографічною точністю копіюють природу. Популярність реалізму зумовлена загальною доступністю і зрозумілістю його мистецьких засобів, тому його тенденції в українському мистецтві проявлялися за кожної доби, і як стиль він актуальний понині. Представники: І. Нечуя-Левицького, П. Мирного, Б. Грінченка й І. Франка.

Натуралізм — світогляд, заснований на уявлені, що усе суще є проявом Природи і існує за законами Природи. Вона є найвищим законодавцем для усього сущого.

Натуралізм це погляд на світ, відповідно до якого природа виступає як єдиний універсальний принцип пояснення всього сущого. Ця засада виступає методологічним принципом обґрунтування моральності, пояснення моральності людини і побудови етичних теорій на основі законів природознавства.

Імпресіоні́зм (від фр. impression — враження) — Мистецька течія у живописі, а також в літературі та музиці, котра виникла в 1860-х роках та остаточно сформувалася у другій половині 19 століття у Франції. Засновники імпресіонізму — як і символізму та експресіонізму — діяли на противагу реалізму (особливо неокласицизму, а також і натуралізму). Імпресіоністи намагаються у своїх творах відтворити шляхетні, витончені особисті враження та спостереження мінливих миттєвих відчуттів та переживань, природу, схопити мінливі ефекти світла — проте на відміну від неокласицизму не зобов'язувалися об'єктивно відображати реальність, а натомість поділитися власними почуттями з спостерігачем твору, вплинути на нього. Термін уперше використовувався в негативному значенні при критичній оцінці твору Моне «Враження, схід сонця» (1872). Представники: Вістлер ,Едуар Мане, Ежен Буден. В українській літературі поетика імпресіонізму відбилася у творчості М.Коцюбинського, B.Стефаника, М.Черемшини, частково О.Кобилянської, а також Г.Михайличенка, М.Хвильового, Є.Плужника, М.Яцківа, Н.Кобринської та ін.

Символізм (фр. symbolisme, з грец. симболон — знак, ознака, прикмета, символ) — літературно-мистецький напрям кінця ХІХ — початку ХХ ст., основоположники якого, базуючись на ідеалістичній філософії Шопенгауера, «теорії несвідомого» Едуарда Гартмана і поглядах Фрідріха Ніцше, проголосили основою мистецької творчості символ — таємну ідею, приховану у глибині всіх навколишніх, а також і потойбічних явищ, що її можна розкрити, збагнути й відобразити тільки з допомогою мистецтва, зокрема музики й поезії. Зумовлена цією установою поетика символізму вирізнялася глибоким культом «слова, як такого» («світ слова»), великою увагою до музичності, формальних пошуків, ускладнених образів й асоціацій, нахилом до таємничості, а то й містичності, що виявлявся особливо у використанні натяків і недомовок, в уживанні великих літер у деяких словах для підкреслення їх особливого значення тощо. Представники: Макс Клінгер, Джованні Болдіні, Арнольд Беклін, Джованні Сегантіні. Михайла Жука, Миколи Бурачека, Анатоля Петрицького, і передусім Юхима Михайлова, а на Західній Україні — Олекси Новаківського, раннього Павла Ковжуна, Р. Лісавського, Льва Ґеца, Осипа Сорохтея та ін.