Текст 7

«Дискурс модернізму в українській літературі»

Соломії Павличко

Талановита дослідниця літератури, перекладачка, улюблений викладач києво-могилянців, турботлива дружина й матір і просто непересічна людина... Завжди було цікаво послухати, як мислить, що думає, як відчуває цей світ жінка, котра носить ім’я, що викликає загальний інтерес, як ставиться до своєї обраної справи, чи справді є такою рішучою феміністкою й руйнаторкою всіляких табу. Через те до неї тягнулися люди – і не з простої тільки цікавості, а найперше відчуваючи в тому духовну потребу.

«Дискурс модернізму в українській літературі» - монографія, яка побачила світ 1997-го і мала такий широкий, ба навіть гучний, «скандальний» відгомін у літературних колах. Чи не вперше виникла нетипова, неочікувана ситуація: на масову популярність далеко поза літературознавчими колами здобулася наукова праця. Воно й не дивно: адже авторка її посягнула на святая святих – літературний іконостас і теми, досі табуйовані. Книжка несподівано для самої авторки стала науковим бестселером: її читають, на неї спираються й посилаються, від неї відштовхуються у власних наукових дослідженнях.

«Монографія Соломії Павличко вводить читача у дискурс, який – неймовірно, але факт – донині зазнає різноманітних репресій з боку панівної популістської парадигми у її літературному втіленні... Прискіпливо аналізуючи й талановито деконструюючи широкий фактичний матеріал – від теоретичних текстів до приватних листів та мемуарів, – дослідниця проявляє архетипний сюжет двох останніх українських сторіч, який може вразити не лише літературознавців, а й істориків культури та аналітиків глибинної психології»,– писав Костянтин Москалець.

Відголоси на її працю сягнули навіть Америки. Так, Юрій Луцький писав: «Постмодерністський дискурс Павличко – це відсвіжене, майже цілком вільне від наукового жаргону стимулююче читання. Настільки стимулююче, що один депутат теперішнього українського парламенту засудив його як «замах» на національну українську культуру»

Ця книжка вимагає серйозного прочитання. Вдумливого й зацікавленого. А ще – позбавленого хрестоматійної зашореності. Неупередженого. Делікатного. І, може, чи не найбільшою мірою – певної розкутості сприйняття й мислення, десятиліттями забороненого. Рівно ж як і готовності свідомості відкритися саме такому літературознавчому аналізу – бо значною мірою ґрунтується він, окрім традиційних методик, на деконструкції, психоаналізі тощо. А також на феміністичному підході. Але не на тому фемінізмі, що його звульгаризовано ідеологами від літератури ( та й не тільки ними), а на такому, що має глибоку європейську традицію і є способом почування й існування у цивілізованому світі. Саме на цьому літературознавчому підході, що й став призвідцею тривалих дискусій, і хочеться зосередити увагу. Авторка використовує його зовсім не для боротьби жінки за місце під сонцем, яка часом і набирає в нашому суспільстві потворних і вульгаризованих форм, а як досить результативний літературознавчий інструментарій, що виводить дослідника на нові ракурси бачення теми.

Контраверсійність Соломії Павличко проглядає вже в самому намірі з’ясувати, нарешті, існував чи не існував в українській літературі ХХ ст. модернізм, а якщо існував, то скільки в ній було модернізмів узагалі й у чому полягала їхня суть, оскільки терміном «модернізм» в українській літературній історії позначені різні явища різних періодів, часто протилежного змісту. Тобто Соломія Павличко, щоби збагнути діалектику стосунків між усіма українськими модернізмами, намагалась у своєму дослідженні йти за прагненням «виробити підхід до модернізму не як до набору стильових, формальних або жанрових принципів, а як до певної мистецької філософії, певної моделі літературного розвитку в нашому столітті».

Тим-то основні проблеми, які досліджувала Соломія Павличко, зводилися, по суті, до чотирьох тематичних блоків, кожен із яких має цілий «пакет тем і підтем»: «Криза народництва на зламі віків і поява модерністського дискурсу»; «Друга хвиля. Модернізм як естетизм»; «"Захований" модернізм 1920-х: між авангардом і неокласицизмом», «Модернізм у контексті Мистецького Українського Руху», «Ще один сюжет. Психопатичний / психоаналітичний дискурс як компонент української модерності», «Модерністичний рух на Заході в 1960 – 19700ті рр. (Нью-Йоркська група)».

Проводячи думку, що утвердження народництва майже точно збіглося з його кризою – як художньою, так і теоретичною, – авторка простежує появу антинародницьких настроїв у творчості Лесі Українки, Ольги Кобилянської (чим, власне, доводить, що першими модерністами в українській літературі були жінки-письменниці), а також інший бік цього процесу – асиміляцію західних ідей у царині політичної думки, культури, філософії, літератури, як-от ідей Артура Шопенгауера, Шарля Бодлера, Фрідріха Ніцше, до чого спричинився, зокрема, й розвій перекладацтва в Україні кінця ХХ ст., що закономірно принесло з собою й феміністичні ідеї. Між двома парадигмами (народництва з його українськістю, патріотизмом, популізмом, аж до хуторянства, закритості культури, реалізму, консерватизму – й модернізму, з іншого боку, що передбачав європеїзм, інтелектуалізм, відкритість культури, демократизм, естетизм, зображення життя інтелігенції) дослідниця виділяє ще одну ключову опозицію – жіночого й чоловічого, або феміністичного й патріархального.

Розглядаючи літературну ситуацію 1920-х рр., означувану авторкою як таку, де хоч і відлунювали західні дискурси, однак література опинилася цілком поза рамками європейського літературного процесу, вона простежує формування дискурсу пролетарського мистества, зупиняючись на таких феноменах, як «мистецтво», або авангард як антимодернізм, неокласицизм – філософія консервативної модернізації, а також постаті Миколи Хвильового (між Європою і європейським модернізмом). У полі зору Соломії Павличко, зокрема, й проблеми європеїзму та антиєвропеїзму, інтелектуальна проза Віктора Петрова й Валер’яна Підмогильного з їхнім екзистенціальним та ірраціональним дискурсом, котрих, як і Лесю Українку та Ольгу Кобилянську, домінуюча офіційна культура ставила на маргінес.

Особливу увагу приділяє Соломія Павличко тому сплескові модернізму, що його ми бачимо в другій половині 1940-х рр. в українській еміграційній літературі. «МУР як епоха і дискурс» – цей розділ увібрав у себе її роздуми й спостереження про здобутки й трагедію еміграції, серед якої визрів конфлікт поколінь, конфлікт естетик, тобто поляризація за поглядами на мистецтво: з одного боку, апелювання до традиції, сакральності імен і понять, з іншого – до динаміки модернізму, космополітизму тощо.

У працях Соломії Павличко увага зосереджена на тому, що модернізм в українській літературі починається з дискурсу про модернізм, з постановки завдання, в чому виявилася така його риса, як самосвідомість літератури, і відповідно до цього вибудовано лінію модерністського дискурсу, який на всіх етапах перебував у постійному діалозі-конфлікті з народництвом. Дослідниця розглядає ті причини, в силу яких, на її думку, модернізм не можна поставити в рамки певної школи або навіть естетики.

Власне, Соломія Павличко й не береться виправляти історію чи літературознавство – вона лише з висоти напрацьованого нині літературознавчого досвіду намагається розібратися в нашому літературному господарстві й кинути промінь світла на той масив художніх творів, досі бачений лише чоловічими очима й відповідно інтерпретований. Сама вона у «Дискурсі модернізму...» про це пише так: «Культуру неможливо переписати, але можна перечитати. Власне, кількість можливих її перечитань безмежна. Спробою такого перечитування є ця праця. Не заміряючись на остаточне вирішення всіх поставлених чи порушених у ній проблем, вона у свій спосіб претендує на наближення до розуміння феномена української літератури у ХХ ст.» (За Л. Тарнашинською).