63. Елітаризм в українській політичній думці ( в. Липинський, д. Донцов)

В Україні завжди існувала проблема національної політичної еліти, здатної розв'язувати складні державотворчі завдання у конкретній історичній ситуації. Такі визначні постаті української політичної думки, як В. Липинський, Д. Донцов, пояснювали причини поразок українських національно-визвольних змагань відсутністю національної політичної еліти.

Революції XX ст. припинили еволюційний розвиток еліти не лише в Росії. Для України ж вони були просто фатальними, оскільки не тільки зупинили існування панівної еліти, а й підірвали підвалини, і так доволі мізерні, власне національної еліти, яку було просто винищено. Українська еліта зустріла революції непідготовленою, адже була неорганізована і нечисленною (напередодні 1917 р. вона налічувала не більше 3 відсотки загалу).

Д. Донцов у своїй теорії еліт розрізняє "ініціативну меншість" (еліту) і "пасивного чинника нації" (народ). У книзі "Націоналізм" (1926) він пише, що еліта як найактивніша група в суспільстві формує певну ідею, робить ЇЇ доступною масі й, зрештою, мобілізує народ на втілення її. Д. Донцов, як і Ф. Ніцше, вважав, що лише "сильна людина", "чинний націоналіст" може здійснити державотворчу й національну ідею. Політична еліта здатна збудити приховану енергію нації, виховувати маси й наснажувати для участі у тих чи інших політичних акціях. І для досягнення національної державності годяться будь-які засоби й дії політичної еліти. Отже, Донцова з його елітарною теорією з повним правом можна віднести до макіавеллістської школи.

Досить цікавою і самобутньою в історії української суспільно-політичної думки є елітарна концепція В. Липинського. Передумовою провідної ролі національної аристократії є, на його думку, її прагнення до влади і готовність боротися за неї. Елітаризм Липинського ґрунтується на трьох вихідних посиланнях: 1) тезі про початкову нерівність людей;2) розумінні структурованості суспільних одиниць, колективів на елементи пасивні (статичні) та активні (динамічні), що перебувають у співвідношенні "більшість –меншість" відповідно; 3) визнанні того, що активна меншість черпає свою активність і силу зі свого внутрішнього державного потенціалу, і що поведінка решт членів суспільства залежить від цієї внутрішньої сили. Еліта чи аристократія, провідна верства, в розумінні Липинського – творча меншість, активна суспільна верства, єдина здатна до конструктивної державотворчої діяльності.

Отже, В. Липинський, на відміну від Д. Донцова, не розглядав еліту (аристократію) як замкнену суспільну верству або касту. Він вважав, що національна еліта — це та активна меншість, яка об'єднує найкращих і найактивніших членів усіх класів, творить матеріальні та духовні цінності — власність усього суспільства.

64. Політичне лідерство: суть, типологія, основні концепції.

Політичне лідерство — це суспільно-політичний процес, за якого одна, а іноді й декілька осіб беруть на себе роль глави, керівника, провідника певної соціальної групи, політичної партії, громадсько-політичної організації чи руху, держави або суспільства в цілому. Політичний лідер — це особа, яка займає перші позиції у політичних структурах: державній владі, органах місцевого самоврядування і політичних партіях, групах тиску тощо.

Класичною є типологія політичного лідерства М. Вебера, яка грунтується на трьох типах легітимності політичного панування. За цією ознакою виокремлюються відповідно три типи політичного лідерства — традиційне, харизматичне й раціонально-легальне.

Авторитет традиційного лідера визначається уявленням про спадкоємність влади. Такий тип лідерства характерний для династичних монархій, в яких особа визнається лідером не завдяки визначним якостям, конституції, а лише через те, що вона є представником правлячої династії. Раціонально-легальний тип лідерства ґрунтується на визнанні особи лідером завдяки певній державній посаді, перед баченій конституцією, як, скажімо, президент. Харизматичне лідерство засноване на вірі в талант лідера, його месіанську роль у політичному процесі. Такий тип лідера передбачає некритичне ставлення мас до нього. Проте у випадку невдач такого лідера маси глибоко розчаровуються в ньому, авторитет лідера різко падає.

Є різні теорії та концепції, які намагаються пояснити феномен політичного лідерства:

1) Теорія рис – наголошує на тому, що лідер повинен мати сукупність визначних рис. Представник цієї теорії Е. Богардус стверджує, що лідер виділяється з оточення людей енергією, розумом і характером, а також до необхідних рис лідера треба віднести почуття гумору, а також здатність привертати до себе увату.

2) Різновидом теорії рис є факторно-аналітична концепція, відповідно до якої розрізняють індивідуальні якості лідера, що виявляються в спілкуванні в повсякденному житті, і якості, пов'язані з досягненням певних політичних цілей. Між цими двома групами якостей може бути істотна різниця.

3) Ситуаційна концепція (Р. Согдилл, Т. Хілтон, А. Голдієр) обґрунтовує і розвиває ідею залежності поведінки лідера від соціальних умов.

4) Психологічні концепції - витоки лідерства знаходяться в людській психіці