Стан освіти в Україні в складі Російської імперії

На кінець ХУ111ст. Україна ще зберігала самобутність та високий рівень освіти. Крім академії в Києві, були ще школи на Лівобережжі, засновані представниками церковної влади на зразок київської, школа в Новгороді-Сіверському та Харківська колегія (академія), яка до відкриття Харківського університету (1805) була головним освітнім центром Слобожанщини. У Переяславі відкрито семінарію, що у XVIII ст. стала освітнім центром Полтавщини (тут Григорій Сковорода почав свою педагогічну діяльність). Слов’янська семінарія, відкрита в Полтаві (1779) (в 1786 р. переведена до Катеринослава), що обслуговувала землі колишнього Запоріжжя (з неї вийшов І.Котляревський). Усі ці чотири школи були організовані на зразок Київської академії; в усіх них були (з незнач­ними змінами) ті самі класи, що й в академії: фара, інфама, граматика, синтаксис, піїтика, риторика, філософія. Чернівецька та Переяславська семінарії в першій половині XVIII ст. не навчали філософії та богослов’я, через те учні для доповнення освіти мусили після риторики їхати до Києва або Харкова. Певний час у Харківській колегії був клас малювання та мистецтва. Мови німецьку та фран­цузьку, як і грецьку, викладали в них не завжди.

З початку Х1Хст. все більше проявляються риси централізації та уніфікації освіти за загальноімперським зразком. Система шкіл діяла за Статутом 1804р. Початкова освіта здійснювалася парафіяльними (однорічними, сільськими), повітовими (дворічними, міськими) училищами. На Правобережній Україні до придушення Польського повстання 1830-1831рр. вони були у віданні католицького духовенства. З 1864р. почати створюватися земські школи. Це були сільські школи з три- і чотирирічним строком навчання, які фінансувалися земствами. Діяли також школи сільські, міністерські, фабричні, залізничні та ін.

Середню освіту здобували в гімназіях, перші з яких відкрилися в Харкові, Чернігові, Катеринославі (1805), Новгород-Сіверському, Полтаві (1808), Херсоні (1814). Освіта в гімназіях була класичного типу з вивченням одної або двох давніх мов. Відповідно до прийнятого 1864р. Статуту було започатковано реальні восьмикласні гімназії (замість повітових училищ), які 1872р. перетворено на реальні училища, випускники яких мали право вступу лише на природничі факультети університетів. Для дівчат освіта була обмеженою. У Харкові (1812), Полтаві (1817), Одесі (1828), Керчі (1835), Києві (1838) діяли інститути шляхетних дівчат – закриті привілейовані заклади для дворянок з вузькостановим характером виховання й навчання. Середня освіта була недоступною для широких верств населення України внаслідок високої плати за навчання.

Осередками вищої освіти були, насамперед, університети. Цар, даючи дозвіл на їх відкриття, опікувався, у першу чергу, російськими інтересами, які відверто висловив міністр освіти С.Уваров, характеризуючи завдання нових університетів: “поширювати російську освіту й російську національність на спольщених землях Західної Росії”¹.

Перший український університет відкрився у Харкові (1805) за ініціативою місцевих просвітницьких кіл (засновник В.Каразін). У 1834 р. було відкрито Київський університет. Усупереч сподіванням московського царату, він став видатним науково-навчальним і освітянським центром, провідником української культури та центром формування національної самосвідомості українського народу.

Навчальними закладами підвищеного типу були: Рішельєвський ліцей (для дітей аристократії) в Одесі (1817), який перетворено на Одеський (Новоросійський) університет (1865); гімназія вищих наук (для дітей незаможного дворянства) у Ніжині (1820), реорганізована в Історико-філологічний інститут (1875).

Розвиток у Російській імперії початкової освіти після скасування кріпацтва (1861) пов’язаний з прискореним процесом фабрично-заводського виробництва, упровадженням промислових технологій і наукових досліджень у промисловість і сільське господарство. Ці соціально-економічні умови об’єктивно вимагали підготовки численної армії кваліфікованих працівників, що стало важливою передумовою масової підготовки вчительських кадрів. З цією метою в Україні (60-х роках Х1Хст.) були відкриті вчительські семінарії – педагогічні навчальні заклади для підготовки вчителів народної (початкової) школи, перші з яких були в Коростишеві та Острозі Волинської губернії, у Вовчанську Харківської губернії. За їх створення боровся К.Ушинський, його послідовники Н.Корф та М.Драгоманов. Розроблений Ушинським “Проект учительської семінарії” (1861), що являв собою план, наукове обґрунтування змісту та процесу підготовки вчителів, було покладено в основу діяльності семінарій. Навчання тривало 3-4 роки, приймали осіб, які закінчили двокласні початкові училища. 1870р. було прийнято положення про вчительські семінарії. При Харківському (1811) та Київському (1834) університетах були організовані трирічні вчительські інститути, які пізніше з’явилися також у Феодосії (1872) та Глухові (1874).

Зростанню національної самосвідомості українського народу сприяла поява у 50-х роках Х1Хст. недільних шкіл (працювали в неділю і святкові дні), організованих кращими представниками української інтелігенції з метою надання початкової освіти дітям і дорослим. Одна з перших була заснована в Полтаві (1858), у Києві (1859) відкрито три школи для робітників і ремісників. Найвідомішою була організована (1870) Х.Алчевською Харківська жіноча недільна школа, що проіснувала близько 50 років. В умовах заборони української мови недільні школи стали зародком національної школи, засобом збереження освітянських традицій української школи.