Стан освіти на українських землях імперії Габсбургів1

Після приєднання Галичини до Австрійської імперії, що на цей час була в апогеї свого розквіту (1772), рівень освіти в Західній Україні почав поліпшуватися завдяки реформам, розбудовано школи, модернізовано методи на­вчання. Відбувається декілька шкільних реформ у 1777 р. за наказом Марії Терезії, а 1781р. – реформи Йосипа II. Політична обстановка у Х1Хст. характеризується українсько-польською конфронтацією в Галичині та українсько-мадярською на Буковині. На початку XIX ст. під впливом польських кіл постійно обмежувалося українське шкільництво.

Після короткого періоду полегшення стану української освіти, пов’язаного з буржуазно-демократичною революцією 1848р. (знято заборону на викладання української мови в школах, організовано приватні українські школи) продовжується політика національного пригнічення. З особливою рішучістю вона проводилася в освітній справі. Після 1867р. польська мова була провідною у Львівському університеті та всіх професійно-технічних закладах. Цілковитої полонізації зазнали також гімназії. На цей час у провінції налічувалося 96 польських і лише 6 українських гімназій. У початкових школах польських класів було втроє більше, ніж українських.

На землях Східної Галичини й Буковини впроваджувалася загальноімперська система освіти. Початкова освіта здійснювалася в парафіяльних (церковних) школах, пізніше з’явилися тривіальні (народні) та головні початкові школи. Іноді українську мову в цих школах вивчали за латинським шрифтом. З 1867р. обов’язковим стало вивчення польської мови. У другій половині Х1Хст. виникає новий тип початкової двомовної школи – утраквістична школа, де основні предмети викладалися польською мовою, а всі інші – українською. Усі початкові школи поділялися на сільські та міські. Програма навчання в сільській школі була настільки примітивною, що не давала можливості для продовження освіти.

Середня ланка освіти була репрезентована класичними гімназіями та реальними школами з польською мовою навчання. Велику роль відігравала українська церква, яка протистояла германізації та полонізації освіти. Для парафіяльних шкіл у цей час видаються читанка, катехізис, буквар. У другій половині Х1Хст. українське духовенство виборює право нагляду за школами.

Полонізація освіти викликала активне протистояння української інтелігенції. Так, у лекційних залах Львівського університету, озброєні палицями, українські та польські студенти вели між собою справжні бої. Досягненням було відкриття у Львівському університеті кафедри української мови (1851) та кафедри української історії на чолі з М.Грушевським (1898).

Наростання національного руху українців за часів імперії Габсбургів сприяло розвитку педагогічної думки та організаційному оформленню українського культурно-освітнього руху.

Найвидатнішим представником його в Західній Україні був письменник, один із перших професійних учених-педагогів Олександр Васильович Духнович (1803-1865), який зробив визначний внесок у розвиток освіти на Закарпатті. Працюючи після закінчення Ужгородської гімназії та духовної семінарії домашнім учителем, викладачем гімназії, священиком, будив думку про необхідність поширення освіти як основи духовного життя люди­ни, стверджуючи, що дитина стає особистістю, людиною тільки тоді, коли здобуває освіту й виховання. Написав буквар "Книжица читальная для начинающих" (1847), підручник з географії "Краткий землепис для молодих русинів" (1831), "Сокращенную грамматику письменного русского языка" (1853), посібник для вчителів "Народная педагогія в пользу училищ й учителей сельских" (1857).

О.Духнович виступав за створення нових шкіл, розширення їх мережі, залучення до навчання в них усіх дітей, стояв на позиціях традиційного українського просвітительства, вважаючи, що за рахунок поширення освіти можна значно поліпшити суспільство.

Забезпечити повноцінне тілесне й духовне зростання дітей може народна школа, головне завдання якої – виховання високоморальної, працьовитої, доброчесної людини. Саме тому серцевина педагогіки О.Духновича – ідея народності. Школа має бути доступною всім дітям і слугувати інтересам народу, навчати рідною мовою.

Обстоюючи реальні знання, дбав про розвиток пізнавальних можливостей. Дотримувався дидактичних принципів: наочності, доступності й посильності, активності в навчанні, ґрунтовності та міцності знань тощо.

Суть виховання (духовного, фізичного й трудового) убачав у реалізації принципу природовідповідності, який розглядався ним як розвиток позитивних природних задатків з урахуванням вікових особливостей дітей.

Джерелами й засобами морального вдосконалення дітей вважав вітчизняну історію, народні пісні, звичаї, гідні для наслідування приклади дорослих, доцільно підібрані заохочення та покарання тощо.

У процесі виховання, на думку О.Духновича, повинен мати місце широкий вибір методів впливу в гармонійному їх поєднанні, бо "слова вчать, а приклади приваблюють". Наводячи сентенцію про те, що "діти розбещених батьків теж розбещеними бувають, а розбещений учитель всіх дітей розбещеними зробить і замість доброчесності розплодить злонравність і розбещеність у цілому суспільстві", педагог сподівається на усвідомлення дорослими свого призначення в родині, школі, загалом у житті.

Важливу роль у зростанні громадянина О.Духнович надавав народному вчителю - просвітителю народу, який повинен всебічно знати й розвивати особистість учня. Вважав учителя особою, яка ростить і формує патріота свого народу й краю. Для цього треба використовувати: поетичне слово, історичні твори і бувальщину, народну пісню, що викликає любов до рідного краю тощо.

Освітня діяльність О.Духновича сприяла значному поширенню освіти, відродженню національної системи виховання українського народу. Над реалізацією ідеї народності виховання працювали його земляки Іван Андрійович Ставровський (1822-1878), Олександр Іванович Павлович (1819-1900), вважаючи освіту й школу важливим засобом поліпшення життя людини й суспільства. Працюючи сільськими вчителями, вони дбали про виховання дітей у дусі народності, формування в них працьовитості, людяності, національної свідомості. І.Ставровський у праці "Педагогия" (1846р.) розробив методику розвитку тілесних та духовних сил дитини, підкреслюючи органічний зав'язок між ними.

Послідовниками О.Духновича були також Маркіян Шашкевич (1811-1843) – поет-“будитель”, член освітньо-видавничого товариства “Руська трійця”, борець за відродження української мови; Григорій Врецьона (1839-1901) – педагог та освітній діяч, редактор і видавець “Шкільної Часописі” у Львові, фундатор стипендіального фонду для незаможної української молоді; Юрій Федькович (1834-1888) – організатор системи освіти на Буковині, прихильник нової дидактики та жіночої освіти, автор “Букваря”; Августин Волошин (1874-1946) – громадсько-політичний діяч Закарпаття, директор ужгородської учительської семінарії, редактор і видавець української газети “Наука”.