2. Важливість мистецтва як феномена культури та як особливої форми духовно-практичної діяльності людини.

Мистецтво як феномен культури поділяється на ряд видів, кожний з яких володіє специфічною мовою, своєю знаковою системою та засобами створення естетичних феноменів. Багатомовність і багатобарвність художньої культури передбачає, що творча людина до певної міри повинна бути культурним поліглотом. Звідси стає зрозумілим, що мистецтво є поліфункціональним. Перерахуємо і дамо коротку характеристику функцій мистецтва, які взаємозв´язані, у зв´язку з тим, що витвори мистецтва існують як цілісний феномен. 

Отже, мистецтво окреслюється перед нами як доволі складна, проте справді людська форма освоєння дійсності, в яку задіяні фактично всі психічні та інтелектуальні здібності людини. Мистецтво не стільки зображує дійсність, скільки виражає її сутнісні риси, відкриті людському до неї відношенню. При тому дійсність, як і людське життя, постають в мистецтві в чомусь виразніше та істотніше, ніж в їх повсякденному плині. Чому це так? – Тому, що митець вибирає серед пере6плетених в житті явищ свій предмет і подає його більш чітко, контрастно, яскраво; при тому фактично відбувається очищення явища від того, що видається митцю неважливим, а то й зайвим. Через це життя в мистецтві розкривається швидше таким, яким воно повинно було би бути у людському сприйнятті та розумінні.

Оскільки всьому людському родові притаманні певні спільні властивості як тілесного, так і духовного планів, то при тому художня творчість містить в собі і загальнолюдський елемент: це ціннісні зв´язки мистецтва з досвідом людства як суб´єктом історії. Розуміння загальнолюдських цінностей постає історично і національно обумовленим. І чим більш самобутнє національне бачення дійсності, тим більше воно несе в собі неповторної загальнозначущої художньої інформації про людину, світ, життя та духовний світ людини. Внаслідок того, що ця інформація є унікальною, своєрідною, вона і постає тим самим цінною для інших культур та націй, оскільки вони самі такого бачення дійсності не продукують. Саме в поєднанні міжнаціонального і національного вбачають найважливішу умову високої художності і загальносвітового звучання твору. Але варто звернути увагу на те, що саме спроможність певних національних мистецьких здобутків зацікавити будь-яку людину і подарувати їй миті зустрічі із якимись унікальними проявами людини робить ці здобутки справді визнаними. Тому лише загальнолюдський або міжнаціональний контекст вводить художній твір у гідний йому статус буття. Пріоритет загальнолюдських цінностей важливий для багатьох сторін нашого життя і особливо суттєвий для мистецтва, де він є безумовним.

Література:

1.      Баронин Анатолий Станиславович. Этническая психология. - К.: Тандем, 2000. - 264 с.

2.      Берхин Н.Б. Общие проблемы психологии искусства. - М.: Знание, 1981. - 64 с. - (Новое в жизни, науке, технике. Сер. «Эстетика»; № 10).

3.      Выготский Лев Семенович. Психология искусства. Анализ эстетической реакции.Изд. 5. Испр. и доп. Комментарии Вяч. Вс. Иванова и И.В.   Пешкова. - М.:Лабиринт, 1997. - 416 с.

4.      Голубкина А.С. несколько слов о ремесле скульптора. - М.: Советский художник, 1960. - С. 12.

5.      Зеленский В. Послесловие // Юнг К.Г. Аналитическая психология. - М., 1995.-С. 291.

6.      Ищук Г.Н., Кедрова М.М. Восприятие художественной литературы вкомплексном изучении // Проблемы комплексного изучения восприятияхудожественной литературы. Сборник научных трудов.- Калинин: КГУ, 1984. - С. 3-8.

7.      Клочек Г.Д. Поетика і психологія. - К.: Т-во «Знання» УСРС, 1990.- 48 с. - (Сер. 6 «Духовний світ людини»; № 7).

8.      Письма Тургенева к Полине Виардо и его французским друзьям. -М., 1900.-С.75.

9.      Психология. Словарь / Под общ. Ред. А.В.Петровского, М.Г.Ярошевского. - 2-еизд., испр. И доп. - М.: Политиздат, 1990. -494с.

10.  Толстой Л.Н. Письмо Н.Н.Страхову 23 апреля 1876 г. - Поли. Собр.Соч., Т.62. - М., 1953. - с. 127-128. - С.45

11.  Философский энциклопедический словарь / Редкол.: С.С.Аверинцев, А.Араб-Оглы, Л.Ф.Ильичев и др. - 2-е изд. - М.: Сов. энциклопедия, 1989. 815с.

1.      Якобсон Павел Максимович. Психология художественного восприятия. - М.:Искусство, 1964. - С.85.

Лекція 8.

ТЕМА: РОЛЬ МОРАЛЬНО-ЕСТЕТИЧНИХ ІДЕАЛІВ  В ВИХОВАННІ НАЦІОНАЛЬНОЇ ЕЛІТИ.

Мета: ознайомити з основними напрямами виховання національної еліти і розглянути роль морально-естетичних ідеалів в цьому процесі.

В підрозділі  висвітлено проблему, чи можна назвати вітчизняну педагогіку наукою, якщо в ній відсутня національні ідеали краси і добра, яких бракує зараз для її розвитку. Адже, при такій наявній нині умові, ця наука беззмістовна - це “каліка”, у якій голова повернута тільки у недалеке минуле; або вона, за словами К.Д.Ушинського зовсім “безголова потвора”. Потворою антрополог називав ту педагогіку, яка намагається  існувати без  стрижня християнської моралі. Така “наука” обмежується кон’юнктурою сьогодення і боїться зробити сміливий і справедливий крок в історію, де лежать нетлінні скарби національної духовної спадщини.      

Василь Пачовський писав: “Всі великі державні нації мають ідеї свого національногопосланництва, які виростають з почуття самоповаги провідної верстви. Суть цієї ідеї – як каже В.Липинський – лежить в тому, що провідна верства, а з нею ціла нація вважають себе покликаними вищими силами, в які вірять, до виконання їх наказів.

Як пише Д.Донцов, Тарас Шевченко ставив нову Україну “без холопа і без пана” – а другий наш геній, Микола Гоголь, нещадно висміяв російською мовою Російську ж імперську пиху і, навчивши росіян сміятися з їх держави,  розвалював її для воскресіння вільної України...”[7, 186].

Світовий досвід підказує, що побудова здорового українського суспільства можлива за умови згуртування всього народу на основі високої національної ідеї. Її має вносити в життя суспільства саме національна еліта, а втілювати – народ, молодь, старше покоління, якщо воно спроможне зрозуміти, засвоїти цю ідею.

“Не дерево робить ліжко, не бронза статую” й не залізо сокиру, і не маса народнядержаву. Причина, стимул, що творить річ (в нашім випадку суспільство й державу) – є чужа речі, чужа зміні, яку та річ зазнала, перетворюючися із стану аморфного у форму. Не “народня стихія першопричина всіх надбудов”, як думали демократи, але ті, що тою стихією кермують, ліплячи з неї свою задуману форму. Маса стремить лише до аморфності, доеґалітарности. А еґалітарність – простісінький шлях до тиранії. Кермують – добре – тількилуччі, луччі не через вибір, мандат, і не через багаство, лише своїми прикметами духа, передусім – мудрістю. Данило Заточник радить князю не іґнорувати “нища мудра”, і “не возносити до облак богата несмисленна”, бо є він “яко поволочито ізголовіє соломоюнапхане” [2,129].

Каста правляча очевидно лиш доти є такою, доки не завмирає в ній її дух, що служить взірцем підвладній масі. Прокопович питає: “цар ли єси? Царствуй убо, наблюдая да в народібудет безпечаліє, а во властіх право судіє і како от не приятель чих сохранить отечество. Сенатор ли єси? – како судити не мздоприімно, не на лица зряши...  Воин ли? – не обв’язуйсякуплями... Пастир ли духовний єси? -  испразняй суєвіріє..., корми словом Божіім  овциврученния і оберегай от Волков кожами овчими одіяних”. Поки жива була у нас оця каста “луччих людей”, поки стояла як живий взір, дзеркало всіх чеснот для загалу, доти трималася в формі й сама суспільність [ 2, 130].

Визначний філософ і публіцист Д.Донцов вважав, що головною причиною історичного розвитку чи занепаду народу є не стан землі чи людей, а спроможність чи нездатність правлячих кіл до потужного державного поступу. Він відстоював ідею виховання національної еліти на засадах шляхетності, мужності, мудрості, народності та моральності; еліти, яка покликана перетворити народ у спільноту, сильну організаційно, культурно та духовно.

Д.Донцов виходить з того, що обличчя нації визначає як його расова антропологічна належність, так і історичне та географічне середовище, яке створює мову, культурну, економічну, політичну та правову спільність в народі, і насамперед, єдність. Він, як і видатний вчений, філософ-мислитель Г.Ващенко, вважав, що лише на основі християнства можна побудувати таку виховну систему, яка своїм корінням сягає в глибину віків і може пробудити до життя те, що закодоване в духовних генах людського роду, і оживити клітини людської душі, понівечені духовним геноцидом комуністичної виховної системи.

Професор Григорій Ващенко аналізує різні виховні системи Європи і на їх основі відбудовує притаманні їм виховні ідеали, і приходить до висновку про абсолютну досконалість саме християнського виховного ідеалу. Він зазначав: “Коли ідеали ці високі й здорові, то це перша запорука того, що нація з честю витримає найтяжчі іспити історії і збереже себе в найтяжчих умовах внутрішнього й міжнароднього життя. Коли ж вони низькі і нездорові, то навіть при найбільш сприятливих умовах життя, нація буде розкладатись [1, 103].

Ідеї Д.Донцова та Г.Ващенка необхідні для виховання таких людей. Впровадження у життя донцовської концепції формування української еліти та педагогічних ідей Г.Ващенка є одним з найважливіших аспектів розбудови держави, відродження нації.

У своїх монографіях, методичних розробках, які зараз саме видані, для студентів з курсів “Етика” [4], “Основи естетики” [5], ми намагаємось розкрити актуальні проблеми морального та естетичного виховання української молоді. Підкреслюємо неможливість їх реалізації  без урахування художніх та етичних національних архетипів, які також не можливо штучно створити у глибинах пам‘яті нації і пробудити до життя без відродження християнських цінностей нації та змін у свідомості  людей.

На жаль, багатьом серед нинішньої політичної верхівки не зрозуміло, що для побудови здорового українського суспільства – необхідно відродити християнські чесноти, і перш за все у душах правлячих людей на підприємствах, в країні, бо втрачена віра, надія і любов у народу - по причині втрати правлячими людьми таких біблійних чеснот, як хоробрість, чесність, справедливість, мудрість, терпимість. Для цих політиків, вихідців з комуністичного безпам’ятства, однаково чужі і національні і Господні заповіти.

Між тим, жодне суспiльство не може скластися й iснувати на грунтi хаотичногозiткнення слiпих егоїстичних iнтересiв, нiчим не нормованих й не впорядкованих.         Тiлькипро людину достеменно вiдомо, що вона здатна, по-перше, ставити собi запитання про своємiсце та призначення у свiтi й, по-друге, в залежностi вiд вiдповiдi на це запитання, обирати з-помiж можливих варiантiв власний життєвий шлях.

Що ж до власного iндивiдуального буття людини, гарантiєю його осмисленостiпостають iнтереси суспiльства i прийдешнiх поколiнь: передаючи останнiм результати своєїматерiальної та духовної дiяльностi та культури, iндивiд засвiдчує тим самим, що iснувавнедаремно, i забезпечує собi єдино можливу форму виходу за емпiричнi часовi межi свогоiснування.

Якщо ми ставимося всерйоз до цiнностей власної спiльноти, власної культури, що єднають нас iз нашими ближнiми, якщо ми прагнемо до їхнього розвитку, ми маємо виявити повагу до глибин власної етичної і естетичної культури.

Рівень моральної свідомості особистості і суспільства взагалі залежить від багатьох факторів, і не в останню чергу - від нашої етичної освіченості, нашого розуміння сутності моральних цінностей та їх використання.  Естетична позиція особистості, її  розвинена етична культура  грають  зараз неоціниме значення для духовного одуження суспільства.

На сьогодні, в час інформаційного розвитку і культурного гальмування, у тому числі і морального, дуже важливо зрозуміти необхідність збереження етичних норм. Викладання філософської дисципліни “Етика” має на меті завдання:

        знайомити студентів з досвідом моральних пошуків  різних  поколінь, які жили на рідній землі, із актуальними екзистенціальними проблемами, які повинні хвилювати кожну мислячу людину, яка живе на теренах України;

        допомогти студентам сформувати свою власну позицію і свідоме відношення до життя, свідомого вибору свого місця в ньому, які відповідатимуть висоті моральних цінностей, талантам і мінам дарованих Богом;

        націлити на глибокі філософські роздуми стосовно розуміння добра і зла, національної самосвідомості та етичної культури спілкування, необхідність використання останньої важлива для перебування в контакті з іншими, для розуміння один одного, для запобігання конфлікту [4].

         Розглядаючи тему “Види зла”, ми даємо змогу студентам розглянути спочатку  природу антиблага, а потім природу морального зла, тобто зла, яке ми обираємо. Опираючись на сучасні дослідження, наприклад, А.П.Скрипника, у структурі морального зла виділяємо дві протоформи: ворожість та розпущеність.

Розглядаємо, також типові концепції зла, а саме: 1)античний  синкретизм - хаос; 2)релігійний світогляд - гордість та погорда; 3)реалії соціального буття - марксистська соціально-класова концепція; 4)реалії сучасного  життя -  егоїзм.

Виділяємо і п‘яту концепцію зла, актуальну, на нашу думку, саме сьогодні: проблему зла, яка виникає, коли ми не чуємо і забуваємо ідеї вчителів наших – Володимира Мономаха, Григорія Сковороди, Тараса Шевченка, Дмитра  Донцова та ін.

Г.Сковорода писав: “Хто колісцятом, а хто ключиком в годиннику має бути, залежить від природи” (від натури, вдачі). Для кожного шлунка й зубів – окрема пожива, для різних здібностей і вдачі інше заняття. “Подібне тече до подібного, один до одного, другий до другого, хоч і до підлішого звання або ремесла, але не до безчесного, а для його забавного ікорисного”. Черепасі сродно плазувати, орлові літати. не навпаки, кожний на своїм місці і виконує те, до чого створений.

Плутаючи безнастанно мудрість державного мужа з технічними знаннями адміністратора або інтеліґента, наші еґалітаристи зводять все питання провідної касти до суми відповідного знання, до вишколення. Сковорода ж каже: “Наука доводить до досконалостисродність. Коли ж не дано сродности, що тоді може зробити наука? Птах може навчитися літати, але не черепаха”, і питається далі: “Хто кличе в ліси і в гаї соловіїв, на полях жайворонків. А жаб в болото? Хто устремляє дрожане полум‘я виспрь?” Природний нахил,сродность, великий майстер, вдача, природженість.

Так само і в суспільності, де ніяка жаба не потрапить співати як соловей, ніяка черепаха літати як орел, ні людина з кругозором “наївного мужика” – бути державним будівничим. Одиничні переходи здібніших з касти нижчої до вищої річ допустима, знана й часом дуже потрібна, але знов таки коли це наступає по сродності. Звичайно ж перескоки у на властиву собі породу мстяться фатально на лише на винних, але й на невинних, на цілім тілі нації” [ 2, 101-102].

На сьогодні, в час інформаційного розвитку і культурного гальмування, у тому числі і морального, дуже важливо зрозуміти необхідність етичних знань для стабілізації суспільства та його духовного одужання. Тому, готувати національну еліту треба не тільки на високому професіоналізмі, а перш за все на нормах християнської етики, на вічних і незмінних традиціях рідної, власної культури [4].

У зв’язку з ефективністю відродження вказаних чеснот в освітніх, навчальних закладах ми  відстоюємо єдність морального і естетичного виховання. Рівень моральної свідомості особистості залежить від багатьох факторів, і не в останню чергу – від  естетичної освіченості і розуміння сутності моральних цінностей та їх використання. Архетипальнізмісти віддзеркалюють специфіку сучасного стану соціуму, підказують як долати кризові ситуації.

Так, архетип українського образотворення існує і зрозумілий для тих, хто добре вивчав історію світового мистецтва. Наріжним принципом, що має визначити напрям естетичного і етичного виховання молоді в умовах посттоталітарного, посткомуністичного суспільства, повинно стати врахування кращого культурного досвіду минулого.

У творах мистецтва можна багато підібрати ілюстрацій до типів, про які пише Д.Донцов. Але ж, яких сил, титанічних сил потребує  навчально-виховного процесу без допомоги високого мистецтва. Ми не повинні тут забувати  про велику роль і значення мистецтва у виховному процесі, в становленні, відродженні національного ідеалу, відродження національного духу  еліти.

“Селянська культура, культура провансальця, гуцула, або баска існувала й існуватиме, але трагедія нашого часу в тім, що наша інтеліґенція намагається з культури підрядної кляси, з принципів рідного провансальства зробити орієнтаційний або ґравітаційний осередок для національної культури взагалі. Культура орачів може бути симпатична й високо моральна, але абсурдно було б робити з неї “формуючу засаду для культури людини взагалі” (Ортеґа). Культура, яка протиставляла св. Софії народні дерев‘яні церкви, козацькому барокко – селянські хати, гетьманським килимам – народні, старій князівській чи полковницькій ноші –народню селянську ношу під назвою “національного костюму”, героїчній літературі Прокоповичів і “Слова о полку Ігорєвім” – ідилії селянські або утопії Квітки 19. віку чи його наслідувачів 20. віку, - така культура вела б тільки до обниження загального рівня нашого культурного життя” [2, 89].

У Польщі аристократами духа є еліта інтеліґенції, для якої творено мистецтво, а Молода Україна найшла аристократів духа в світі селянської маси, яка має культуру тисячоліть в своїй поведінці, піснях і світогляді. Ідеологи Молодої України вглибилися в душу нашої нації, аби з вічних елементів, добутих з тайни століть, вложити кість і ввілляти кров у велику ідею самостійної України. Дух молодих письменників працював над загадкою, над питанням, над тайною, чому наш народ тратить раз у раз верхи на користь сусідів, а рівночасно росте по днях, по ночах, по годинах, як папороть без цвіту...

Адже в ХІХ ст. народ наш заперся і доконав колосального діла колонізації чорноморських берегів, а ми, інтеліґенція його, проявили себе тільки, як нація літературна з ідеєю вузького мужицького покрою. А нація з ідеєю державності мусить мати в літературі ясно й активно поставлену справу війська, промисловості, землеробства, адміністрації й фінансів – для удержання держави в модернім значенні [7, 187].

Відродження української мови - це теж завдання еліти, а також елемент культури та завдання етики. Та, напевне, вихованці компартії і комсомолу не читали власного класика К.Маркса, який зауважив, що людина, яка живе серед якогось народу і нехтує його мовою—є загарбником, рабом або негідником. В державі – президент, у вузі – ректор, директор силою свого прикладу повинні займатись її впровадженням, не звертаючи уваги на те, чи до вподоби це  сусідові чи ні, або тому чи іншому чиновникові. Лише при такій умові оживе, і на це є багато прикладів, а не буде лише “функціонувати” рідна мова в навчальних закладах по всій Україні, і буде знищене зло вавілонське [Книга буття,11:7]. У противном разі - “резиґнуючи з вищої верстви, вони позбавляють свою “рідну мову”, її найкращого охоронця й законодавця, бо без прикладу цієї верстви всяка “рідна мова” обертається в нерідну, в “нєнуждний язик” [2, 119]. Д.Донцов, до речі, є автором книги ”Дві літератури нашої доби”, яка розкриває два  полюси, два  ідеали нашої доби. У передмові до другого видання він  пише: “Риба загниває від голови. Від того, в що вірить, що любить, а що ненавидить, людина провідної верстви, в чім бачить вона ідею правди, добра і краси, - від того залежать мотиви вчинків тих, що стоять на чолі нації, а – в відтинку фізичнім – їх акція. Признати це – значить признати велику ролю літератури в духовнім і політичнім формуванню одиниці і нації.

Славний учений, доктор А. Карель, ствердив, що там де вмирає в спільноті поняттяsacre, Священного (надземного, не лиш обрядовости), там зникає й поняття Етичного, а наприкінці – і поняття Краси (Гарного). Це – ключ до пізнання суті цілої кризи культуриОкціденту. А також і кризи нашого письменства. Осліплена “современними вогнями”лжерелігії проґресу, наша література зробила собі божка з ідеї матеріяльного “щастя” – перш маси (“народу”), далі – окремої одиниці, вироджуючись в естетику “страждальництва”, туги за утопічною ідилією, пізніше в естетику насолоди і сексуалізму, щоб скінчити апологією “малої людини”, з її дрібними болями, дрібними бажаннями і дрібними турботами, - естетика декадансу. Адорація ідола Машини (“дастіженія ревалюції”), і славословіє тих авторів (Тичини, Сосюри і пр. ), що не тільки “мов раби лягли до ніг машини”, а й публічно (Дивнич) признали патроном їх мистецької творчости диявола, були останнім логічним словом провідників тої естетики декадансу” [3, 5-6].

У читача, який прочитає текст цієї статті, може виникнутивраження, що автор пише про далекі ідеали минулого, або він прибічник психологій патерналізму, але це не так, бо мова йде про філогенез, з яким онтогенез пов‘язаний, про духовне коріння нашої культури, коріння, яке було потоптане і його треба відновити у філогенетичній пам’яті суспільства, звернувши увагу на ті архетипи, які роблять державу державою, а націю – нацією, вони є обов’язковою складовою етико-естетичного ідеалу національної еліти. Саме в цьому ми вбачаємо джерела краси  майбутньої і сьогоднішньої сучасної України, яка неодмінно стане перед усім світом кроною дерева квітучого і плодючого, але при умові, якщо ми самі подбаємо про його духовні і культурні  джерела.

В цій  статті ми не охопили, ясна річ, усю сьогоденну гостру проблему ролі мистецтва, філософії і самого навчально-виховного процесу у ВНЗ для морально-естетичного ідеалу українського державотворення, але прийшли до висновку, що теоретична спадщина згаданих вище вітчизняних істориків, філософів і педагогів,  актуальна зараз для становлення української нації, менталітет якої істотно деформований комуністичною і імперською ідеологією. Тому наповнювати розум, серця учнівської молоді треба правдивою історією - “духом нашої давнини”.

Зробимо висновки - виховувати еліту потрібно на взірцях героїчній історії України, на ідеї державної нації, на правдивому, активному етико-естетичному,  ідеалі, який притаманний саме теорії Д.Донцова, а не на тому матеріалі, який веде тільки до пасивності, до ідеалу “свинопасів” і “водоносів”, до  ідеалу,  проілюстрованого І.Франком в “Мойсеї”, а саме  у притчі про “терен”, який каже до сусідів, що здобуватиму поле для них, хоч йому це не потрібно [7, 187].Вибір «терена» - розпущенність, згаданий вище типовий  вид зла, про який також пише В.Малахов, і який  можна віднести і до постімперської свідомості громадян і до правлячих верств держави: «якщо людина не чинить опору своїм низьким нахилам і пристрастям, ми маємо, зрештою, одне з двох: або вона фізично чи психічно не здатна їм протистояти – тоді перед ними сприймання зла як «антиблага». Бо вони свідомо чи несвідомо потурають цим своїм «слабкостям», самостверджується в них [6, 127].

В кінці зауважимо, щоб прийти до добра (блага) треба мати досвід зла, який імперські і постімперські українські правлячі кола забезпечили нації сповна. Для того щоб перевести суспільно-естетичний ідеал на рівень індивідуальної свідомості, необхідно передусім зламати реакційні установки і погляди людей, сформувати національну потребу, тобто потребу в розвитку й утвердженні української нації, її державності, демократичного устрою. Ця потреба могла сформуватись як у процесі спілкування з художніми, суспільно-політичними, історичними творами, що є носіями сучасного естетичного ідеалу, так і в процесі безпосередньої участі у подоланні кризових явищ, у матеріальному та духовному виробництві.

Для цього необхідно створити правові закони (правову базу), що поставлять кожну людину в такі умови, які забезпечать її функціонування на користь усього суспільства та на реалізацію суспільної потреби.

Маємо надію, що завтрашню сильну, красиву державу на світовій арені буде репрезентувати наша сьогоднішня студентська молодь, саме завдяки її енергії, розуму і праці, нарешті, підніметься відроджена Україна, але ту енергію треба сьогодні пробудити і направити, а це вже завдання сучасної національної еліти і національної педагогіки.

Література:

1.     Ващенко Г. Виховний ідеал.- Полтава, 1994. - 191 с.

2.     Донцов Д. Дух нашої давнини. Серія “Життя і чин”. - Ч.2.- Дрогобич, 1991. – 342 с.

3.     Донцов Д. Дві літератури нашої доби. – Торонто, 1958. – 296 с.

4.     Кардашов В.М. Етика: Навчально-методичні розробки до самостійної роботи студентів. – Мелітополь: МДПУ, 2003 – 36 с.

5.     Кардашов В.М. Художньо-творчий розвиток особистості: торетичний таметотичний виміри: Монографія. –2-ге вид.,допов.- Мелітополь, 2009. – 264 с. Естетика: Підручник /  За  ред. Л.Т.Левчук. – К.: Вища шк., 2000. – 399 с.

6.     Малахов В.А. Етика: Курс лекцій: Навч. посібник. – 2-ге вид. – К., 2000. – 384 с.

7.     Пачовський Василь. Конструктивні ідеї державності та космічна місія української нації // Хроніка 2000:Український культурологічний альманах.  К., 2000. – С. 184-197.

Лекція 10.

ТЕМА: ХУДОЖНЄ ВИХОВАННЯ В УМОВАХ НОВОЇ ЕСТЕТИЧНОЇ СОЦІАЛЬНОЇ РЕАЛЬНОСТІ В УКРАЇНІ.

Мета: на основі аналізу феномена „масова культура” з’ясувати проблему його впливу на поведінку людей та необхідність прищеплення естетичного смаку особистості.

План:

1.Художнє життя суспільства. Масова культура. Елітарне і народне мистецтво.

2  Зміни  в естетичному вихованні.

3.  Зміст естетичного виховання в сучасній Україні. Кількісні показники.