3. Природа в структурі естетичної діяльності.

Наша уява про естетичну діяльність суб'єкта суспільної практики була б неповною, якби ми обмежились лише сферою праці, суспільних та міжособових відносин. Існує ще одна, дуже велика сфера естетичної діяльності і водночас предмет естетичної насолоди – природа. Людство у своїй історії пережило різні форми взаємодії з природою. Значний відрізок часу займав період культури збирання і полювання, коли людство цілком залежало від природи, яка давала йому засоби для існування. Цей стан характеризується відносною гармонією, хоч вона і не була свідомим наміром людини. Проте вже на цьому етапі відбувається усвідомлення людиною цінності природи як умови її існування. Спостереження природи, рослинного і тваринного світу, їх взаємозв'язку породжує спроби людини опанувати навколишню красу, багатства і процеси, передати їхню суть у перших формах образотворчої діяльності. Зображення тварин, рослин, спроби використання природних форм для створення предметів повсякденного побуту, імітування поведінки тварин у ритуальних танцях – все це свідчить про поступове духовне і практичне оволодіння творчими силами живої природи, які ставали силою людини і забезпечували їй подальший матеріальний і духовний розвиток.

Виникнення продуктивного господарювання різко змінило картину природи. Ліси вирубуються, долини річок виорюються під культурні посіви і насадження, зменшується кількість диких і збільшується число свійських тварин. Такий, суто сільськогосподарський характер діяльності створює умови для дисгармонії. Перші землеробські цивілізації лишилипісля себе пустелі. Але протягом багатьох віків між природою і людиною існувала рівновага. Саме цим обумовлено особливе місце природи в естетичному досвіді людини та в її художній творчості. Взаємодіючи з природою, людина може гармонійно з нею співіснувати, вносити в цей храм певний естетичний аспект.

Що ж до цілеспрямованого естетичного впливу на природу, то тут спостерігаємо відбиток конкретно-історичних уявлень про красу, яка творилася предметно-практичною діяльністю людини і мистецтвом.

Людина почала наближати природу до свого житла спочатку у формі садів і парків. Причому натуральна природа була ще дуже складною для естетичного сприймання, отже, людина, створюючи сади і парки, придавала їм форми, що притаманні предметам культури: прямі алеї, рівні чагарники, підстрижені газони. Крім того, вона прикрашала такий сад чи парк статуями, фонтанами, бесідками. Отже, природний куточок створювався практично людиною. Потрібно було кілька тисячоліть, щоб людина стала здатною бачити красу натурального природного ландшафту, де володарюють складніші закони співжиття ґрунту, рослин, тварин, річок та озер, найскладніший біогеоценоз.

Пейзаж на картинах художників з'явився порівняно пізно, власне кажучи, лише в епохуВідродження. Це не означає, що людина не бачила природу раніше, – просто вона ще не стала для людини предметом естетичної насолоди. В пейзажі природа ніби застигла і лишилась на самоті. У ній, зануреній в тишу і залишеній людиною, мовби пробуджується мовчазне таємниче життя, чуже і деколи вороже до людини, а відтак поетичне, бо відкриває безмежність і демонізм реального. Лише романтизм зміг подолати самодостатній характер природи в пейзажі, олюднивши його привнесенням людської духовності. Саме через романтичний пейзаж відбулося справжнє опанування зображення природи, що й стало зафіксованим виявом певних емоційних станів людини: печалі, піднесення, тривоги тощо.

Отже, потрібні були сторіччя культурного розвитку, аби людина виявила, що природа – то є унікально талановитий творець, і людина тільки починає у неї вчитись. Як не погодитися тут із думкою, що ми ні в якому разі не володарюємо над природою так, як завойовник володарює над чужим народом. Усе наше панування над нею полягає в тому, що ми на відміну від усіх інших істот вміємо пізнавати її закони і правильно їх застосовувати. Проте такий оптимістичний погляд на можливості людини поки що не виправдався. Наша здібність правильно використовувати набуті знання виявилась недостатньою, що й призвело людство до екологічної кризи. Ф. Достоєвський покладав надії на те, що «краса врятує світ».