16. Ренесансні ідеї н. Маккіавеллі.

Історично Макіавеллі прийнято зображати тонким циніком, який вважає, що в основі політичної поведінки лежать вигода і сила, і що у політиці слід спиратися на силу, а не на мораль, якою можна і знехтувати при наявності благої мети.

У роботах «Енеїда» («Князь») і «Міркування на першу декаду Тита Лівія» Макіавеллі розглядає державу як політичний стан суспільства: ставлення пануючих і підвладних, наявність відповідним чином влаштованої, організованої політичної влади, установ, законів.Макіавеллі називає політику «досвідченої наукою», яка роз'яснює минуле, керує сьогоденням і здатна прогнозувати майбутнє.

Макіавеллі один з небагатьох діячів епохи Відродження, хто у своїх роботах порушив питання про роль особистості правителя. Він вважав, виходячи з реалій сучасної йому Італії, яка страждала від феодальної роздробленості, що краще сильний, нехай і позбавлений докори совісті, государ на чолі єдиної країни, ніж конкуруючі питомі правителі. Таким чином, Макіавеллі поставив у філософії та історії питання про співвідношення моральних норм та політичної доцільності.

Макіавеллі висунув політичну програму, в основі якої лежала ідея сильної державної влади, його мрією була сильна італійська держава, яка могла б протистояти чужоземним загарбникам і економічному занепаду.

Серед порад, які він дає політикам, такі:

• вміти грати людськими пристрастями;

• покладатися на силу або закон;

• використовувати страх і любов, але віддавати перевагу діям на підданих через силу і страх;

• прагматично використовувати брехню і відмовлятися від обіцянок.

Макіавеллізм - термін у політології, що позначає державну політику, засновану на культі грубої сили, нехтування нормами моралі і тому подібне. «Для зміцнення держави допустимі будь-які засоби - насильство, вбивство, обман, зрада». Термін проведений від імені італійського мислителя Ніколо Макіавеллі, і зв'язується з ідеями, викладеними ним у його книзі «Государ». У побутовому вживанні відповідає поняттям підступність, віроломство, набуваючи (якщо характеризується суб'єкт і цілі впливу поза сферою державної політики) переносне значення. Надалі цей стереотип поведінки був досліджений у психології як феномен, і термін був використаний як сукупне позначення відповідних особистісних характеристик, вже поза зв'язку з політикою.

17. Фундаментальні політичні ідеї Нового часу.

Початком Нового Часу традиційно вважають англійську революцію середини XVII століття. Політична думка Нового Часу формувалася під знаком ідеології Просвітництва, ідеології буржуазії — молодого прогресивного класу, який прагнув влади. Ідеологія засновувалася на переконанні в здатності людського розуму пізнати діючі у світі закони і змінити всю систему суспільних відносин. Політична думка починає приділяти велику увагу проблемі індивіда як громадянина і характеру його взаємовідносин з державою.

Вихідною для розвитку соціально-політичної думки XVII—XVIII cт. стала ідея «природного права», що була сповнена нового змісту. Під «природними правами» в XVII—XVIII ст. малися на увазі права бути вільними в переконаннях та діях, володіти та розпоряджатися власністю, бути рівними перед законом, мати гарантії від свавілля можновладців. Нідерландський правознавець та філософ Гуго Гроцiй (1563—1645) доповнив теорію природного права концепцією суспільного договору, яка виникнення держави пояснювала згодою людей.

Розвинули теорію природного права та суспільного договору англійські мислителі Томас Гоббс (1588—1679) та Джон Локк (1632—1704).

Природний, додержавний стан Гоббс розглядає як війну всіх проти всіх. Інстинкт самозбереження диктує людині два протилежні прагнення: збереження власної свободи і намагання здобути панування над іншими. Звідси виникає війна всіх проти всіх. І вихід із тваринного життя тільки один — ухвалення суспільного договору про заснування влади й держави. Люди погоджуються втратити частину особистої свободи, обравши правителя або верховний орган, які б владарювали над ними і поклали кінець усезагальній війні.

Дещо іншу позицію посідав Д. Локк, який виражав потреби більш зрілого буржуазного суспільства. Він автор такого твору, як «Нарис про людський розум». В основі політичної філософії Локка лежить ідея власності. Власність визначається як те, що людина виділила з природи, а також досягла своєю працею. Держава та громадянське суспільство базуються на власності. Громадянами треба вважати лише тих, хто має власність. У природному стані, уважав англійський мислитель, люди, можливо, і живуть непогано, але їм багато чого бракує для збереження власності. На основі суспільного договору засновується держава для збереження власності й вирішення зв’язаних з нею проблем.

Демократичні тенденції найбільш яскраво виявилися у працях Жан-Жака Руссо (1712—1778). Твір Руссо, який здобув йому велику популярність, — це «Про суспільний договір, або Принципи політичного права». У «Суспільному договорі» Руссо наполягає на прямому та безумовному управлінні народу без будь-якого поділу влад. Руссо визнавав «дійсним лише один акт суспільного договору, а саме — створення народу й суспільства (у формі демократичної держави) як єдиного і абсолютного джерела та суверена загальної волі (верховної політичної влади)».

На думку Руссо, малі демократичні держави досконалі, бо наближені до природи: співтовариство тих, хто укладав уперше суспільний договір, було нечисленним, і кожний міг впливати на державні справи безпосередньо.