Розділ і

Теоретико-методологічні засади організації самоосвіти вчителів

1. Завдання системи самоосвіти та особливості її організації

Учитель готується до хорошого уроку все життя.

Така духовна і філософська основа професії й

технології нашого труда; щоб дати учням іскру

знань, учителю потрібно увібрати ціле море світла.

В. Сухомлинський

  Учитель - основна дійова особа у реформуванні сучасної освіти. Змінюються орієнтири освіти – змінюється й сам вчитель, змінюється мета й завдання його освітянської діяльності. Сучасний педагог має бути готовим до змін, а тому доволі актуальною є проблема неперервної освіти, спрямованої на професійне становлення, вдосконалення педагогічної майстерності й підвищення кваліфікації..

Сучасні вимоги до педагога на перше місце ставлять систематичну самостійну роботу з розвитку професійної компетентності, поглиблення його теоретичних знань та практичних умінь. Отже, проблема самоосвіти стає все більш актуальною. Завданням методичних служб на даному етапі є максимальне використання творчого потенціалу педагогів, яких, за твердженням В. Пікельної, сьогодні треба повернути від виконавчої дисципліни до дисципліни самостійного творчого мислення. Відмітною ознакою самоосвіти педагога є те, що результатом його роботи виступає розвиток учнів, як наслідок особистісного самовдосконалення й професіонального.  Тому вчитель має постійно оновлюватися, розвиватися індивідуально.

Як відомо, ставлення педагогів до методичної роботи взагалі, й до самоосвіти зокрема, неоднозначне, а тому головним завданням методичної служби є створення стійкої мотивації професійного самовдосконалення. Адже, як вважає К.Д. Ушинський, "учитель живе до тих пір, поки він учиться, коли він перестає учитися, у ньому вмирає вчитель”.

         За словами В.О. Сухомлинського немає людей більш допитливих, невгамовних, більш одержимих думками про творчість, як  учителі. Оскільки творчість – це діяльність, результатом якої є щось якісно нове, неповторне, оригінальне і навіть суспільно-унікальне, то кожного керівника закладу чи методиста турбує питання: як сформувати здібність до самостійної творчої роботи, і як підтримувати світоч творчості, щоб він якомога довше не згасав, і давав плоди.

          Отже, для того, щоб навчати, вчителю самому необхідно постійно навчатись. Прагнення до знань, психологічна готовність педагога до об'єктивної потреби навчатись протягом своєї педагогічної кар'єри є безперечним гарантом його професійного становлення. Самоосвіта визнається одним із найефективніших шляхів розвитку професійної компетентності, який зумовлює наступність, послідовність післядипломної освіти педагога.

  Загальновідома істина: добитися успіху може лише той вчитель, який постійно знаходиться на сучасному рівні знань, вільно адаптується до нових тенденцій життя.  Поняття «самоосвіти» трактується вченими, як: постійне поповнення професіональної та загально-культурної інформації та систематичне оновлення індивідуального й соціального досвіду. Самоосвіта є об’єктивною потребою, яка мотивується такими чинниками:

- щоденна робота з інформацією;

- творча атмосфера;

- конкуренція;

- зміни в суспільстві;

- громадська, суспільна думка.

Процес самоосвіти містить такі мотивуючі аспекти: вона є продовженням логічного ланцюга професійної освіти (школа, ВНЗ, післядипломна освіта), а також наслідком «незадоволення» професійною освітою. Тому актуальність самоосвіти педагога зумовлена  психологічними аспектами та специфікою вчительської праці: по-перше, самоосвіта повідомляє істину, яка інтерпретується відповідно до власних, часто застарілих поглядів; по-друге, педагоги обмежені у часі для отримання інформації в порівнянні з учнями. Систему самоосвіти вчителя можна розглядати як сукупність складових:

• Самооцінка – вміння оцінювати свої можливості;

• Самооблік – вміння брати до уваги наявність своїх якостей;

• Самовизначення – вміння вибрати своє місце в житті, суспільстві, вміння усвідомлювати свої інтереси;

• Самоорганізація – вміння знайти джерело пізнання й адекватності своїм можливостям, форми самоосвіти, планувати, організувати робоче місце та діяльність;

• Самореалізація – реалізація особистістю своїх можливостей;

• Самокритичність – вміння критично оцінювати переваги та недоліки васної роботи;

• Саморозвиток – результат самоосвіти.

  Окрім того, програма самоосвіти включає в себе вдосконалення суспільно-політичних знань, ознайомлення з найбільш визначними досягненнями науки, збагачення літературних й естетичних уявлень, знайомство з новими тенденціями й явищами культурного життя. Особливо важливе місце займає поповнення знань з предмету, що викладається, і знайомство з новітніми даними відповідної науки, розвиток педагогічних, психологічних і методичних знань і умінь, що можливо лише при ознайомленні з відповідною новітньою літературою й регулярному читанню періодичних видань.

Самоосвіта педагога є одним з найважливіших шляхів упровадження педагогічної науки в шкільну практику Вся її система розглядається як постійне та нерозривне співвідношення між педагогічною теорією та шкільною практикою, тому її основною метою є теоретична та методична підготовка до впровадження в навчально-виховний процес освітніх інновацій та мотивація акмеологічного розвитку особистості вчителя.

Зрозуміло, що методика та техніка самоосвіти безпосередньо пов’язані з рівнем сформованості в педагогів системи основних педагогічних умінь:

• вивчати необхідну літературу та передовий педагогічний досвід;

• виокремлювати з літератури, що вивчається, та передового педагогічного досвіду основні актуальні положення, факти, явища, що піднімають теоретичний та методичний рівень;

• вибирати з прочитаного та побаченого думки та методичні знахідки для апробації у власній педагогічній діяльності;

• систематизувати та розробити науково-методичне узагальнення;

• впроваджувати досягнення психолого-педагогічної науки та шкільної практики у власний досвід роботи з учнями.

Основними завданнями самоосвітньої діяльності педагога є:

• вдосконалення теоретичних знань, професійної компетентності вчителя;

• оволодіння новими формами, прийомами навчання й виховання;

• вивчення та впровадження в практику перспективного педагогічного досвіду, новітніх досягнень педагогіки та психології , нових педагогічних технологій;

• розвиток особистісних здібностей, професійних компетентностей.

Основним змістом самоосвіти є оновлення і вдосконалення знань, що є у спеціаліста, його умінь і навиків з метою досягнення бажаного рівня професійної компетентності. У сучасному суспільстві постійна самоосвіта, з одного боку, все більше стає умовою успіху в професійній діяльності, а з іншої – і це особливо важливо – воно захищає від інтелектуального зубожіння особистості.

З психологічної точки зору вчителеві необхідно постійно займатися самоосвітою, оскільки специфіка вчительської праці така, що педагоги: 1) знаходяться в становищі людей, завдання яких повідомляти істину, яку вони нерідко інтерпретують відповідно до своїх поглядів, що склалися за десять і більше років до моменту її повідомлення;

2) мають обмежені в порівнянні з учнями часові можливості для отримання інформації; 3) мають порівняно обмежений круг спілкування зі своїми однолітками і нерідко обмежене професійними інтересами середовище спілкування.

У результаті нерідко картина світу, що є у вчителя, може не відповідати реаліям, що змінилися, а отже, і істотно розходитися з картиною світу, що сприймається його учнями. Усвідомлення цієї необхідності вчителем передбачає наявність у нього адекватної самооцінки. Сама об'єктна позиція вчителя передбачає можливість виникнення переконаності в своєму всезнанні, бо, коли постійно знаходишся у позиції навчаючого і повчаючого, треба, володіти чималою мужністю, щоб сказати самому собі: «Цьому мені треба вчитися». У той же час подібне розуміння для вчителя є обов'язковим. Йому необхідно зрозуміти, що самоосвіта – шлях розвитку власної непересічності (учні не люблять нецікавих людей). Мова йде про те, щоб розвинути в собі нестандартність, оригінальність, уміння дивувати і вражати учнів, а якщо треба – і покоряти. Інша справа, що тут особливо важливе відчуття міри. Прагнення здивувати, уразити завжди і скрізь, чого б це не було варто, загрожує вчителеві педагогічними прорахунками.

Як показує досвід роботи педагогічних колективів загальноосвітніх шкіл області, методична робота, яка спонукає кожного вчителя до підвищення свого фахового рівня, сприяє взаємному збагаченню членів педагогічного колективу педагогічними знахідками, дає змогу молодим учителям вчитися педагогічної майстерності у старших і досвідченіших колег, забезпечує підтримання в педагогічному колективі духу творчості, прагнення до пошуку.

У її процесі здійснюються підвищення наукового рівня вчителя, його підготовка до засвоєння змісту нових програм і технологій їх реалізації, постійне ознайомлення з досягненнями психолого-педагогічних дисциплін і методик викладання, вивчення і впровадження у шкільну практику передового педагогічного досвіду, творче виконання перевірених рекомендацій, збагачення новими, прогресивними й досконалими методами і засобами навчання, вдосконалення навичок самоосвітньої роботи вчителя, надання йому кваліфікованої допомоги з теорії та практичної діяльності.