59.Мистецтво кінця 19 початку 20 ст –неоромантизм -

Неороманти́зм— умовна назва естетичних тенденцій, що виникли в літературі на межі 19 — 20 століть. Течія раннього модернізму. Традиції реалістичного мистецтва найбільш повно розвивалися у Франції. Початок реалістичному напрямку поклала пейзажний живопис художників так званої «Барбізонська школи». Вони писали сільські пейзажі.. У Німеччині самим значним художником-реалістом був Адольф Менцель. У картині «залізопрокатних завод» він одним з перших звернувся до теми праці промислових робітників. Його творчість відрізняла виразність образів, гостре відчуття сучасності.  Серед живописців другої половини XIX століття виділяється своїм яскравим талантом Едуард Мане. Він був справжнім співцем світла, його вишуканих і неповторних сполучень і відтінків.

Навколо Мане об'єднується група молодих художників, що шукають нові шляхи в мистецтві. Весною 1874 року маловідомі живописці, які називали себе «незалежними», представили публіці свої твори. Але їхній живопис зустріла лише глумливий сміх відвідувачів, а газети зарясніли заголовками: «Комічна виставка», «Знущання», «Мазанина». Гостроту зорового враження імпресіоністи зробили головним критерієм свого мистецтва. Вони помітили, що один і той самий пейзаж представляється зовсім іншим при різному освітленні - в сонячний день і в похмуру погоду, при ранковому і вечірньому світлі, і поставили перед собою завдання зберегти в картині свіжість безпосереднього враження. Тому імпресіоністи писали свої твори на відкритому повітрі, а не в майстерні, як «барбізонців». Вивчаючи вплив світла в пейзажі, вони виявили, що чорні і глухі тони зустрічаються в природі лише тоді, коли предмети недостатньо висвітлюються, і вигнали чорну фарбу зі своєї палітри. Прагнучи передати у пейзажі трепетне рух повітря, імпресіоністи писали картини дрібним рухомим мазком.  Представники імпресіонізму неминуче прийшли до відомої обмеженості і одноплановості свого мистецтва

60.Неоромантизм в літературі л.Українка,Кобилянська

Відомо, що слово "неоромантизм" увійшов в ужиток в останній чверті XIX ст. у Франції й Німеччині, поширившись незабаром в Австро-Угорщині, Росії, Україні й Польщі. Скажімо, в артистичному середовищі Берліна воно виражало протест проти провінційності німецького побутописання та впливу французької (пророманської загалом) літератури: "повернення" до романтизму означало відновлення великої національної традиції й неприйняття новим літературним поколінням "позитивістської" системи цінностей. У програмних есе "Молодого Відня" вимога "романтизму" асоціювалася також із "новим ідеалізмом" (т.зв. "віденський модерн" як різновид імпресіонізму) і кризою натуралізму. Як неоромантичні характеризували окремі твори Г.Гауптмана, Г, фон Гофмансталя, Р.Вагнера, Г.Ібсена, М.Метерлінка, Ю.А.Стриндберга, К.Гамсуна, Е.Верхарна, Ш.Бодлера, П.Верлена, А.Рембо, РЛ.Стівенсона, Дж.Конрада, Г.Д'Аннунціо, С.Пшибишевського, С.Виспянського та ін., вказуючи також на властивий неоромантизму особливий інтерес до історії, казок, легенд, демонічних істот, фольклору, феєрії, фантастики тощо. Одне слово, "повернення" до романтизму було пов'язане як з "оновленням" (ідейно-художньої парадигми літератури), так і з "відродженням" (національно-романтичної традиції). Обидва ці процеси - "оновлення" й "відродження" - у різних літературах відбувалися по-різному, що й зумовило неоднозначність і навіть розмитість (умовність) терміна "неоромантизм". Він постає то як "загальна властивість" перехідного періоду, "дух часу", то як "неоромантична епоха", то як ознака культурологічного "зсуву", то як філософія ("некласичний тип ідеалізму"), то як літературна течія поряд із символізмом, декадансом, модернізмом, імпресіонізмом, експресіонізмом, то як умовна назва сукупності різноманітних течій (пор. "неоромантичний символізм") у європейській художній культурі кінця XIX - початку XX ст., що виникли передусім як реакція на позитивізм в ідеології та натуралізм у мистецтві й апелювали до принципів романтичної естетики (пафос індивідуалізму, культ ірраціонального, потяг до фантастики тощо), то як специфічна видозміна романтизму, то як історико-пітературне поняття (етап літературного розвитку) і т. ін.  Слід зазначити, що у слов'янських літературах періоду зламу століть, в українській зокрема, поняття "неоромантизм" відображало також певну опозицію до "декадансу", в якому вбачали загрозу (й, очевидно, небезпідставно) оптимістичній перспективі національного культурного розвою.  Незважаючи на багатозначність, поняття "неоромантизм" залишається в науковому вжитку впродовж усього часу в українському та російському літературознавстві. Не втрачає воно актуальності й у дослідженнях зарубіжних літератур, зокрема слов'янських, англомовних, німецькомовних, скандинавських, фінської, японської тощо. З-поміж інших привертають увагу намагання дослідників теоретично обґрунтувати дефініцію неоромантизму як "самостійної" літературної течії, осмислити його типологію і своєрідність. Скажімо, Д.Царик пропонує розрізняти два різновиди неоромантизму - "гуманітарний" (ранній період) та "онтологічний" (пізніший), примітний лірико-філософськими спрямуваннями, а специфіку кожного з них убачає у використанні романтичних засобів "при провідній ролі реалістичного методу" (перший) і, навпаки, реалістичних засобів за домінування "романтичного творчого методу" (другий). Д. Донцов уявлення Лесі Українки про неоромантизм трактував надто широко.