63.Феномен українського авангарду творчість братів Бурлюків…

Поняття «український авангард» введено у вжиток паризьким мистецтвознавцем А. Наковим для виставки «Tatlin's dream», улаштованої в Лондоні 1973 року. Тоді Захід уперше побачив праці світового рівня безвісних авангардистів України Василя Єрмилова і Олександра Богомазова. І це змусило згадати про відомих у всьому світі майстрів, за походженням, вихованням, самосвідомістю і національними традиціями пов'язаних з Києвом, Харковом, Львовом, Одесою, таких як «найвірніший син України» Давид Бурлюк; поляк, котрий мав себе за українця, Казимир Малевич; професор Київського худінституту бандурист Володимир Татлін; засновниця української школи конструктивістської сценографії Олександра Екстер. Нарешті, феномен Олександра Архипенка, просиленого враженнями рідної землі: магією трипільської культури, архаїкою половецьких статуй, співучою лінійністю мозаїк Софії Київської і рельєфів Михайлівського Золотоверхого собору, кольорами селянської кераміки. На такому тлі поява Єрмилова і Богомазова не здавалася випадковістю. Уважний погляд на українську історію мистецтв без труднощів помічає низку пріоритетів. Перший абстрактний твір з'явився тут — малюнок Василя Кандинського на обкладинці каталогу «Салон Іздебського 2» (1910); перша широка міжнародна авангардна виставка у Російській імперії (той-таки Салон Іздебського) відбулася в Одесі і Києві, а вже потім у Петербурзі і Ризі. У всіх новаторських художніх об'єднаннях Росії, від «Бубнового валета» до «Мішені» і «Ослячого хвоста», українці (футуристи, неопримітивісти, бойчукісти) — найактивніші учасники і заводії. Та й виставлені там картини рясніли назвами: «Київ», «Плавні на Дніпрі», «Кобза», «Вулиця Фундуклеївська». Чорний квадрат на білому тлі з'явився уперше влітку 1914-го (раніш за Малевича!) у написаному під Києвом трактаті Богомазова «як найбільш викінчена форма», за словами автора. Виставка “Феномен українського авангарду” — спільний проект Національного художнього музею і Вінніпезької картинної галереї у Канаді. Наших земляків з американського континенту зацікавили заборонені колись в Україні твори авангардистів 1910 — 1935-х. У 1991-му — до сторіччя перших українських поселенців — музей уже демонстрував тут картини. Але авангардистів не було. В 20—30-ті роки за кордоном, зокрема у США, з’являлися полотна Віктора Пальмова та бойчуківців. Вони здобули визнання в світі, а на батьківщині їх забули.  В експозиції майже 70 творів з колекції Національного художнього музею України, Державного музею театрального, музичного та кіномистецтва, а також з приватних зібрань. Тут два знаменитих ескізи олівцем Казимира Малевича, костюми і театральні декорації Олександри Екстер, примітивні, майже дитячі малюнки Марії Синякової, пролетарське мистецтво Віктора Пальмова, триптих “Життя” Федора Кричевського, що побував на “Бієнале”, твори школи Михайла Бойчука, Василя Єрмілова. Макет обкладинки журналу “Авангард”, зроблений ним, став емблемою виставки.  Київ був одним із перших центрів історичного авангарду. Ще в 1908 році група “Ланка” тут організувала показ авангарду. До слова, Малевич сприймав радянське мистецтво як символістичне, а не натуралістичне чи реалістичне. Харків же став одним із останніх міст, де новатори ще друкувалися після заборони в Москві та Санкт-Петербурзі. У 1935-му Анатолій Петрицький у картині “Харків уночі” зобразив “Чорного ворона”, що чатує на жертву, закодувавши жахливу репресивну атмосферу 30-х.  Український авангард спіткала трагічна доля. Розстріляли бойчуківців, знищили їхні картини, вигнали зі Спілки художників Єрмілова і Синякову. Під загрозою розстрілу багато років перебував Петрицький.

64.періодизація української культури 20 ст по-перше, українську культуру сьогодні слід розглядати як єдине ціле, витворене в галузі матеріального і духовного виробництва генієм нашого народу як у материковій частині, так і за її межами, тобто в Україні та в близькому й далекому зарубіжжі; по-друге, цілісна система культури включає в себе об´єктивну оцінку ідейно-протилежних течій і напрямів у ній. Адже у створенні української культури, як і культури будь-якого іншого народу, брали участь усі класи, усі соціальні верстви нашого суспільства; по-третє, відмова від підходу до вивчення української культури як замкнутого соціального організму. Українська культура, як оригінальна і своєрідна система, самостверджуючись, на всіх етапах розвитку була включена в сферу міжнаціонального духовного синтезу та взаємодії, в регіональний і світовий культурний процес. Отже, для української культури життєво важливим і необхідним є як те спільне, загальне, що було нею запозичене в інших культурах і, прижившись на її національному грунті, повною мірою слугує нашому народові, так і своє, національне, своєрідне, витворене в процесі його історичного розвитку. Цілісність культури в даному разі означає розгляд і оцінку національно-своєрідного в органічному, езотеричному (глибинному) взаємозв´язку його із загальнолюдським; по-четверте, об´єктивно спричинена нерівномірність розвитку культури, відсутність прямолінійного, одночасного прогресу всіх її видів, галузей і напрямків не можуть слугувати обгрунтуванням надання переваги у вивченні та аналізові тієї чи іншої її складової. Це неприпустимо, хоча, інколи траплялося і таке. На певних етапах історичного розвитку української культури на передній план висувались то іі самодіяльно-фольклорні жанри, то художня література, то суспільно-політична, релігійно-філософська думка. В останні десятиліття провідні позиції в культурі посідають природничо-технічні науки, від розвитку яких відстають гуманітарні науки, окремі види професійної творчості (кіно, телебачення тощо). Але це аж ніяк не означає того, що увага в культурознавстві може переважати при розглядові та вивченні якоїсь однієї частини культури, яка саме сьогодні вийшла у своєму розвиткові на передній план. Це й буде неприпустимим порушенням основоположних принципів аналізу культури як цілісної системи; і, по-п´яте, цілісний підхід до культури передбачає такий її аналіз, коли до уваги однаковою мірою береться безперервність її розвитку, всі його періоди. Врахування неймовірностей, злетів і спадів духовного життя в Україні має лежати в основі цілісного підходу до визначення та аналізу періодів розвитку нашої культури. Український культурний процес, незважаючи на відомі історії певні перепони, навіть на Батиєве нашестя, відроджувався знову і, вже починаючи з XIV ст., розвивався по висхідній аж до XVIII ст., тобто до ліквідації української автономії, і далі: в період неволі, переслідувань і заборон (кінець XVIII—кінець XIX ст.); активного пожвавлення (початок XX ст.), яке закінчується пожовтневим ренесансом (20-ті роки XX ст.); трагедією в лещатах сталінщини (30-ті — середина 50-х років); скованістю в часи стагнації; сучасний процес відродження. Такий підхід до періодизації враховує підйоми і спади культурного процесу в Україні і забезпечує, у свою чергу, цілісний підхід до української культури як до єдиного цілого духовного світу нашого народу. Отже, перший період розвитку української культури охоплює часовий відрізок від її витоків і до прийняття християнства, тобто — це культура східнослов´янських племен дохристиянської доби. Враховуючи таку довготривалість першого періоду розвитку української культури, його характеристику зробимо дещо повніше з-поміж інших періодів, починаючи з якомога ранішого часу. Справа в тому, що архаїчні витоки нашої культури багатьма авторами, фахівцями-культурологами, опускаються, а якщо й ні, то розглядаються побіжно, без розстановки акцентів на важливих чинниках, що мали місце в давній історії України. Початки передісторії української культури, її першовитоки губляться у сивій давнині.