12. Нові сфери співпраці

Лісабонський договір закріплює та оновлює багато економічних положень, що їх містять попередні договори ЄС. Також він додає низку нових важливих сфер. Договір містить важливі положення щодо низки нових сфер політики, зміцнюючи ЄС у боротьбі з міжнародною транскордонною злочинністю, нелегальною міграцією, торгівлею жінками та дітьми, наркотиками та зброєю. Але особливо актуальними в сучасному світі є зміни клімату та енергетика.

Зміни клімату. Договір надає пріоритетності меті ЄС щодо просування

стабільного та збалансованого розвитку в Європі на основі високого рівня захисту та поліпшення довкілля. Він містить зобов’язання ЄС щодо просування на міжнародному рівні заходів, покликаних подолати регіональні та глобальні екологічні проблеми, зокрема у контексті боротьби проти змін клімату.

За умови зміцнення ролі ЄС щодо протидії змінам клімату він залишатиметься світовим лідером у боротьбі з глобальним потеплінням.

Енергетика. Лісабонський договір містить нові положення, які забезпечують належне функціонування енергетичного ринку. Зокрема йдеться про положення, які стосуються енергопостачання та досягнення ефективності та економії енергії, а також розвитку нових та відновлюваних джерел.

Для всіх держав-членів ЄС безпека енергопостачання є ключовим питанням майбутнього. Договір підтверджує відданість ЄС ідеї спільної європейської політики у сфері стабільної та збалансованої енергетики. Також Лісабонський договір забезпечує нові засади для співпраці держав-членів ЄС у спорті, сферах гуманітарної допомоги, цивільного захисту, туризму та дослідження космосу.

8. Кордони єс

Успішне завершення тяжкої інституційної реформи повертає європейських політиків та експертів до значно цікавішої дискусії про «остаточні кордони»¹⁶ Європейського союзу. Cт. 49 ДЄС підтверджує загальний принцип відкритості ЄС для «будь-якої європейської держави, що поважає його принципи (свободи, демократії, шанування прав людини та засадничих свобод, верховенства права) і зобов’язується їх поширювати». Крім цих базових чинників географічного та політичного характеру, чинна процедура набуття членства в Євросоюзі вказує на необхідність врахування додаткових критеріїв, затверджених Європейською радою. Передусім, йдеться про дотримання критеріїв, визначених на засіданні Європейської ради в Копенгагені (червень 1993 року)¹⁷.

У Доповіді Європейської комісії для Європейської ради в Лісабоні у червні 1992 р. було наголошено на передчасності визначення кордонів Євросоюзу: «Термін «європейський» містить геоісторичні та культурні складові, які разом сприяють окресленню європейської ідентичності.

Спільний досвід близькості, ідей, цінностей та історичної взаємодії не зводиться до простої формули, і його може переоцінювати кожне нове покоління. Ось чому не є ані можливим, ані доцільним визначати тепер кордони Європейського Союзу, які сформуються з часом»¹⁸.

Після останньої хвилі розширення ЄС за рахунок 10 країн Центральної та Східної Європи (плюс Кіпр та Мальта) 2004-2007 рр. та проголошеного розширення за рахунок країни Західних Балкан Європейський Союз поступово наближається до виокремлення своїх остаточних кордонів.

На відміну від Ради Європи 47 держав (плюс Білорусь) чи, приміром, футбольного турніру Ліги Європи 53 країн-учасниць (включно з Ізраїлем та Казахстаном), теперішній Євросоюз 27 держав-членів у своєму максимальному розширенні навряд чи нараховуватиме більше як 40 членів.

По-перше, попри тривалі дискусії щодо фізичних меж європейського континенту, політична географія досить чітко визначає якість «європейська держава» з певними застереженнями лише стосовно двох євразійських країн: Туреччини, 3 % території якої знаходиться в Європі, а решта – в Азії, та Російської Федерації, яку умовно поділяють на європейську і азіатську частини. Країни Північного Середземномор’я беззастережно відносять до Африки чи Азії, тоді як колишні республіки Радянського Союзу поділилися на нові європейські (країни Балтії, Закавказзя, Україна, Молдова, Білорусь) і азіатські (країни Середньої Азії) держави.

До Євросоюзу також не можуть приєднатися внутрішньодержавні утворення (на кшталт Шотландії чи Уельсу). Слід додати, що чинні зобов’язання членства в Євросоюзі видаються надто складними для західноєвропейських мікродержав – Монако, Сан-Маріно, Ліхтенштейну та Андорри (які обмежилися тісною економічною інтеграцією з ЄС).

По-друге, якщо розглядати процес розширення ЄС як результат дії його «м’якої сили»¹⁹, яка спонукає країни-претенденти на вступ добровільно впроваджувати acquis communautaire і поступитися значною часткою їх суверенітету на користь Спільноти, то слід констатувати, що низка географічно європейських держав залишаються поза зоною тяжіння євро інтеграційної моделі.

Передусім, суспільно-політична еволюція Російської Федерації, Білорусі, Азербайджану виключає інституційне приєднання цих держав до ЄС. Еліти зазначених країн не поділяють європейських демократичних цінностей і воліють залишатися поза процесом європеїзації, що сповідується ЄС. Користаючись доступом до єдиного ринку ЄС, держави-члени Європейського економічного простору (Норвегія, Ісландія, Ліхтенштейн) та Швейцарія водночас вагаються повною мірою підпорядкуватися зобов’язанням та обмеженням суверенітету, що випливають із членства в Євросоюзі (наприклад, вимогам спільної політики рибальства для Ісландії та Норвегії)²⁰.

До того ж, переважна більшість населення цих країн виступає проти приєднання до ЄС. Таким чином, гіпотетичний вступ до Євросоюзу Швейцарії, чи, меншою мірою, Норвегії чи Ісландії буде, швидше за все, заблокований негативним результатом відповідного референдуму в цих країнах, як це вже двічі трапилося у Норвегії і, ймовірно, повториться в Ісландії²¹.

З набуттям чинності Лісабонського договору прихильники географічної консолідації ЄС втрачають головний аргумент на користь інституційної «неготовності» чи «неспроможності» Союзу до подальшого розширення. Звичайно, важко повірити в те, що 500-мільйонне інтеграційне об’єднання не спроможне поглинути Албанію, Чорногорію або Молдову. Серйозним випробуванням «поглинальної здатності» Союзу було б лише його ймовірне розширення на такі великі країни як Туреччина чи Україна.

Вступ у дію Лісабонського договору надає таким чином нового імпульсу процесові розширення Європейського союзу. У цьому контексті очікується, що Хорватія невдовзі завершить переговори про вступ і стане 28 державою-членом Євросоюзу можливо навіть з 1 січня 2012 року²²). Македонія та Ісландія - на початку переговорного процесу. Тим часом, услід за Чорногорією (грудень 2008 р.) та Албанією (квітень 2009 р.) з офіційним проханням про приєднання до ЄС має звернутися Сербія. Таким чином, п’ять з семи західнобалканських країн (крім Боснії-Герцеговини та Косово), а також Туреччина та Ісландія перебувають на різних стадіях процесу офіційного приєднання до Європейського союзу.

Разом з тим, перспективи розширення ЄС, після приєднання Хорватії, можуть залишатися непевними: рекордно швидкий поступ до членства в ЄС Ісландії (яка вже впровадила у своє законодавство близько двох третин нормативно-правового доробку ЄС у рамках Європейського економічного простору), може бути зупинено негативним результатом всенародного референдуму у цій країні; вступні переговори з Туреччиною блокує Кіпр за підтримки Франції та Німеччини, тоді як на шляху Македонії до ЄС лежить невирішена суперечка з Грецією щодо офіційної назви цієї колишньої республіки Югославії; своєю чергою, Чорногорія та Албанія демонструють, зокрема, слабку адміністративну спроможність впроваджувати законодавство ЄС; євроінтеграційний поступ Сербії до ЄС упирається в питання арешту й видачі Гаазькому трибуналові Ратко Младича та Горана Хаджича; Боснія-Герцеговина потребує побудови ефективних державних інституцій та досягнення порозуміння між її сербською та мусульманською частинами, а Косово взагалі не визнано всіма державами-членами Союзу. За цих умов країни Західних Балкан (і певною мірою навіть Румунія та Болгарія) приречені ще довго бути своєрідною «внутрішньою периферією» Євросоюзу як країни, котрі мають серйозні труднощі у впровадженні нормативних стандартів ЄС, у належному функціонуванні правової держави, зокрема, судової системи, в боротьбі з організованою злочинністю та корупцією, в забезпеченні ефективної роботи державної адміністрації тощо. Схожі проблеми справжньої європеїзації й належного врядування мають і країни Східної Європи та Закавказзя, які перебувають у зоні спільних інтересів ЄС та Росії. Статус «зовнішньої периферії» ЄС стосовно них посилюється впертим небажанням низки європейських столиць визнати за ними перспективу членства у Союзі.

З огляду на наявний досвід євробудівництва, перед Україною відкриваються три можливі шляхи інтеграції до Євросоюзу, які умовно можна назвати «балкансько-турецькою», «норвезькою» чи «швейцарською» моделями²³: