1.4. Принцііпи страхування

Страхування грунтується насамперед на таких специфічних прин­ципах:

• вільний вибір страхувальником страховика, а страховиком — ви­ду страхування;

27

• страховий ризик;

• страховий інтерес;

• максимальна сумлінність;

• відшкодування в межах реально завданих збитків;

• франшиза;

• суброгація;

• контрибуція;

• співстрахування і перестрахування;

• диверсифікація.

Розглянемо коротко зміст цих принципів.

Вільний вибір страховика і виду страхування. Цей принцип пов­ною мірою стосується лише добровільних видів страхування. Стра­хувальникові надається можливість обирати будь-якого страховика, що має ліцензію на даний вид страхування. Водночас страховика ніхто не може змусити здійснювати той чи інший вид добровільного страхування.

Страховий ризик — і{е ймовірна подія або сукупність подій, на випадок яких здійснюється страхування. У міжнародній практиг/і ри­зиком вважають конкретний об'єкт страхування або вид відпові­дальності. Нерідко страховий ризик тлумачать як розподіл між стра­ховиком і страхувальником несприятливих економічних наслідків у разі настання страхового випадку. Загальновизнаним є таке положен­ня: не може бути предмета для страхової угоди, якщо її сторони не не­суть жодного ризику матеріальних чи фінансових втрат за несприятли­вого перебігу подій. Далі (підрозд. 1.2, 1.3) подається докладна інфор­мація про класифікацію страхових ризиків.

Страховий інтерес випливає з права власності або володіння тим чи іншим об'єктом. Кожний індивідуальний або асоційований власник будинку, автомашини, а тим більше складного виробничого техноло­гічного комплексу, зацікавлений у тому, щоб вкладені в цей об'єкт кошти не були втрачені через стихійне лихо, нещасний випадок, по­грабування тощо.

Ще більший страховий інтерес мають фізичні (а нерідко і юридич­ні) особи в організації захисту на випадок втрати свого (або своїх пра­цівників) життя чи здоров'я. Це гарантує отримання певних доходів у разі втрати годувальника, при тривалій або постійній втраті працезда­тності застрахованого, а також у разі настання інших, спеціально обу­мовлених подій. Очевидно, що страхові виплати не повинні перевищу­вати реально втрачених доходів страхувальника і його витрат на ліку­вання, аби не стимулювати завищення необхідних термінів лікування.

У свою чергу, організації, які беруть на себе ризики, як і будь-яка інша комерційна структура, мають інтерес отримати прибуток. Ідеться про загальну масу прибутку, тобто з урахуванням і наслідків інвести­ційної діяльності.

28

Максимальна сумлінність. Надійне страхування можливе лише за умов високого довір'я між сторонами. Ні страхувальник, ні страхо­вик не мають права приховувати один від одного ту чи іншу інформа­цію, що стосується об'єкта страхування. На практиці особливо важли­во, щоб цього принципу додержував страхувальник. Адже саме він володіє інформацією про всі властивості, зокрема дефекти, манна, про стан здоров'я чи інші особливості об'єкта страхування.

Здебільшого страховик наполегливо вимагає таких істотних відо­мостей: вік особи, яку є намір застрахувати, її професія, перенесені чи наявні хвороби. У практиці багатьох страховиків як суттєвий чинник розглядається те, курить чи ні страхувальник.

Ще більше чинників потрібно враховувати при страхуванні авто­мобіля. Багато страхових компаній, крім марки машини, року її випуску та вартості, цікавляться досвідом водія, безаварійністю роботи, метою використання транспорту, організацією охорони об'єкта страхування і т. ін. Страховики збирають необхідні їм істотні відомості, пропонуючи страхувальникам заповнити спеціальні формуляри-заяви на страху­вання, де наведено багато запитань, які стосуються предмета страху­вання та його власника. Часто практикується й усне опитування бажа­ючих придбати страховий поліс. Це дуже делікатна справа. Вона не повинна суперечити законодавству. Страховик залишає за собою пра­во відмовити в укладенні страхової угоди, якщо страхувальник не на­дасть усіх істотних відомостей.

Страхові відшкодування та виплати не повинні приносити страхувальникові прибутку. З метою уникнути спроб використати страхування у спекулятивних цілях страховики додержують принципу, згідно з яким матеріальний і фінансовий стан страхувальника після відшкодування завданих збитків має бути таким самим, як і до страхо­вого випадку. Відхилення, як правило, бувають у бік заниження рівня відшкодування. Особливо далекими від названого ідеалу були резуль­тати страхування в роки гіперінфляції. Проте й нині багато підпри­ємств з метою економії на платежах занижують страхову суму. До то­го ж вона частково знецінюється через інфляцію. За деякими видами обов'язкового страхування визначається ліміт виплат. Українським страховикам ще належить подолати досить помітну дистанцію на шляху до забезпечення з допомогою страхування повного відновлення потенціалу постраждалого страхувальника.

Великого значення надається скороченню термінів розгляду пре­тензій страхувальників, у чому останні дуже зацікавлені й часто саме з огляду на такі терміни вибирають страхову компанію.

Страхові відшкодування можуть здійснюватися в одній із чотирьох форм, а саме: 1) перерахуванням належних коштів на рахунок страху­вальника (застрахованого) або вигодонабувача; 2) оплатою витрат на ре­монт пошкодженого страхового об'єкта; 3) відновленням об'єкта; 4) замі­ною знищеного, пошкодженого або викраденого предмета на новий

29

відповідник. В Україні переважає найпростіша форма відшкодування — перерахування коштів на рахунок страхувальника або видача йому че­ка на отримання готівки.

Франшиза — це визначена договором страхування частина збит­ків, яка в разі страхового випадку не підлягає відшкодуванню страхо­виком. Вона може бути визначена в сумі або у відсотках до страхової суми. Завдяки застосуванню франшизи досягається поєднання самост­рахування зі страхуванням. Підприємства, щоб забезпечити самостра­хування дрібних (а іноді й середніх) ризиків, створюють власні фонди ризику (резервні фонди). З огляду на наявність такого фонду страху­вальники можуть звертатися до страховиків із проханням узяти ризик на страхування частково. Застосовувати франшизу зацікавлені й стра­ховики. Оскільки при цьому частина ризику утримується на відпові­дальності страхувальника, він стає більш заінтересованим вжити пре­вентивних заходів, щоб зберегти здоров'я, майно або знизити ризик відповідальності перед третіми особами.

Розрізняють умовну та безумовну франшизу. Умовна франшиза частіше використовується в особистому страхуванні. Наприклад, пра­вила страхування можуть фіксувати кількість днів хвороби до початку надання страхової допомоги. Але якщо застрахований хворів довше, то допомога виплачується за всі дні непрацездатності.

Безумовна франшиза означає, що відповідальність страховика ви­значається розміром збитку за відкиданням франшизи. Такі поліси поширені при страхуванні автотранспорту та деяких інших об'єктів. Це дає змогу страховикам уникнути розрахунків з дрібних ризиків і тим самим значно зменшити витрати на ведення справи.

Страховики нерідко заохочують страхувальників у збільшенні фран­шизи шляхом надання пільг у сплаті страхових платежів.

Суброгація. Не слід думати, що відшкодування страховиком стра­хувальникові (застрахованому) завданих збитків завжди означає уник­нення відповідальності справжніх їх винуватців. Адже це перешкод­жало б насамперед боротьбі зі злочинністю, тягло б за собою значне подорожчання страхових послуг.

Суброгація — це передання страхувальником страховикові права на стягнення заподіяної шкоди з третіх (винних) осіб у межах випла­ченої суми. На практиці це право використовується ще й до настання реальної виплати відшкодування. Наприклад, якщо через дорожньо-транспортну пригоду третя особа серйозно пошкодила автомобіль страхувальника і проти цієї особи порушено кримінальну справу, страховик ще до виплати страхового відшкодування може подати по­зов до суду на предмет стягнення з винного завданої шкоди в тій час­тині, яку страховик має сплатити страхувальникові. Це робиться для того, щоб суд мав змогу врахувати претензії страховика при винесенні рішення за справою.

зо

У тих випадках, коли страхувальник отримає кошти на відшко­дування збитків з іншого джерела, він має повідомити про це страхо­вика, який візьме їх до уваги при розрахунках страхового відшкоду­вання і оформленні регресу.

Контрибуція. Обставини іноді складаються так, що один і той са­мий предмет стає об'єктом страхування більш як один раз. Наприклад, одяг може бути об'єктом страхування у складі полісу на домашнє майно, багаж — у складі автомобільного полісу чи полісу зі страху­вання туристських подорожей і т. ін. Таке дублювання стає ще вираз­нішим, коли йдеться про страхування комерційних ризиків, причому поліси, що тією чи іншою мірою дублюють відповідальність за збере­ження одних і тих самих матеріальних цінностей, видаються здебіль­шого різними страховими компаніями.

Контрибуція — це право страховика звернутися до інших страхо­виків, які за проданими полісами несуть відповідальність перед одним і тим самим конкретним страхувальником, з пропозицією розділити витрати з відшкодування збитків.

Цей принцип дуже важливий ще й ось чому: його застосування стримує нечесних страхувальників від бажання застрахувати одне й те саме майно кілька разів з метою наживи. Проте застосовувати прин­цип контрибуції потрібно досить обережно. Слід переконатися, що іс­нують не менш як два поліси на відшкодування збитків і стосуються вони однакових ризиків і одних і тих самих предметів страхування. Найпростіший метод розподілу відповідальності між страховиками грунтується на пропорційному підході. Наприклад, у трьох страхови­ків застрахований один і той самий автомобіль на суми відповідно 6500, 8000 і 8200 грн., тобто загальна страхова сума становить 22700 грн. Частка першого страховика дорівнює 28,6, другого — 35,2 і третього — 36,2 %. Якщо доведеться покривати збитки у зв'язку з викраденням автомобіля, що мав реальну вартість 8200 грн., суми, призначені для відшкодування, будуть розподілені в таких самих пропорціях. Отже, перший страховик сплатить 2349, другий — 2890, а третій — 2961 грн.

Слід ще раз наголосити: наведений математичний метод розподілу відшкодування на практиці не завжди прийнятний, оскільки не врахо­вує особливостей кожного полісу.

Співстрахування і перестрахування. Страховик може брати на своє утримання обмежені за розміром ризики. Ці межі визначаються наявністю в компанії страхових фондів. Згідно із Законом України «Про страхування» страховик може укласти страховий договір на су­му, що не перевищує 10 % сплаченого статутного фонду і сформова­них страхових резервів. Такі обмеження диктуються інтересами доде­ржання достатньої платоспроможності компанії. Неважко уявити нову страхову компанію з мінімальним статутним фондом, еквівалентним 100 тис. екю. Така компанія могла б надавати послуги лише за дріб-

31

ними об'єктами. Наприклад, вартість нового автомобіля багатьох ма­рок або трикімнатної квартири значно перевищує ліміт можливостей компанії. Це дуже незручно. Така компанія мала б відносно більші ви­трати на ведення справи і менші перспективи на отримання прибутку, а отже, була б неконкурентоспроможною. Суперечність між величи­ною запропонованого страхувальником ризику і фінансовими можли­востями компанії взяти його на страхування вирішується з допомогою співстрахування і перестрахування.

Співстрахування — це страхування об'єкта за одним спільним до­говором кількома страховиками. При цьому в договорі мають місти­тись умови, що визначають права й обов'язки кожного страховика. Одному зі співстраховиків за його згодою може бути доручено предс­тавництво всіх інших у взаємовідносинах зі страхувальником, але за­лишено відповідальність перед останнім лише в розмірі відповідної частки. Співстрахування має свої переваги і недоліки. Позитивним є те, що компанії мають змогу об'єднати свої зусилля зі страхування ве­ликих ризиків, не поступаючись ні перед ким страховою премією. Не­доліки співстрахування полягають в ускладненні процедури оформ­лення страхування і виплати відшкодування.

Перестрахування — це страхування страховиком ризиків вико­нання всіх або частини своїх обов 'язків перед страхувальником у ін­шого страховика.

Страховик, який уклав договір на перестрахування, лишається від­повідальним перед страхувальником у повному обсязі згідно з догово­ром страхування.

Отже, різниця між співстрахуванням і перестрахуванням полягає в тому, що в першому випадку поділяється відповідальність за ризик між страховиками, а при перестрахуванні вся відповідальність перед страхувальником зберігається за страховиком, так званим цедентом, який, у свою чергу, перестраховує частину цієї відповідальності в ін­шого страховика або професійного перестраховика. Страхувальник може й не знати про наявність договору на перестрахування.

Співстрахуванню і перестрахуванню належить велика роль у зба­лансуванні страхового портфеля, забезпеченні фінансової стабільності й рентабельності страхових операцій. Поділ відповідальності між страховиками і перестраховиками сприяє підвищенню місткості наці­онального страхового ринку. Через перестрахування здійснюється ви­хід на міжнародні страхові ринки.

Перестрахування — вельми складний процес, який має багато осо­бливостей. Вони докладно розглядаються в окремому розділі

Диверсифікація. Законодавством багатьох країн світу можливо­сті диверсифікації, тобто поширення активності страхових това­риств за рамки основного бізнесу, обмежені. Закон України «Про страхування» передбачає, що предметом безпосередньої діяльності страховика може бути лише страхування, перестрахування і фінансова

32

діяльність, пов'язана з формуванням і розміщенням страхових резер­вів, а також із управлінням ними.

Водночас принцип диверсифікації має істотне значення всередині окресленої щойно діяльності. Ідеться про територіальне та галузеве розосередження взятих на страхування ризиків. Чим воно відчутніше, тим імовірність одночасного настання страхових подій, що можуть мати критичні наслідки для страховика, менша.

Надзвичайно важливо додержувати принципу диверсифікації при розміщенні страхових резервів. Прислів'я «Розумний господар не кла­де всі яйця в один кошик» безпосередньо стосується страхування. Те­пер страховики мають право розміщувати свої кошти на депозитних рахунках у банках, у цінних паперах та нерухомості. Проте можливос­ті маневрування розміщенням коштів з метою підвищення ступеня їх ліквідності й отримання інвестиційних доходів ще дуже обмежені.