3.Складіть власну формулу аутогенного тренування.

1. Складіть діалог з пацієнтом на власну тему з використанням елементів раціональної психотерапевтичної бесіди.

Основні етапи розвитку психіки. Її концепції.

Концепції Аристотеля

У людині Аристотель виділяє три різні душі — рослинну (відповідає за споживання, ріст і розмноження), тваринну (відчуття, жадання)і розумну, яка властива тільки людині. Розум людини є безсмертним, теля и смерті він зливається із всесвітнім розумом.

Особливої уваги заслуговує вчення Аристотеля про душу. Він вважає, що душу може мати тільки природне, а не штучне тіло. Причому це природне тіло має бути здатним до життя. Здійснення можливості життя природного тіла Аристотель називає душею. Аристотель розрізняє три види душі. Два з них належать до фізичної психології, оскільки вони не можуть існувати без матерії. Третя метафізична.

Аристотелем третій вид душі — розумна душа, яка притаманна людині і Богу. Вона незалежна від тіла, бо мислення вічне. Але коли споглядають розумом, необхідно, щоб у той же час споглядали і через уяву, зауважує Аристотель. А це означає, реальне пізнання неможливе без чуттєвого рівня пізнання. Людина пізнає загальне тільки за допомогою відповідної уяви.

Але уява не просто переробляється в поняття, а тільки сприяє тому, щоб закладені у душі форми буття перейшли із стану потенції в стан акту. Щоб перевести знання загального із стану потенції в стан акту, потрібен розум у всьому його обсязі, як пасивний, так і активний. А активний розум — це Бог. Таким чином, у Аристотеля перемагає реалістична лінія: знання існує ще до процесу пізнання. він вічний, незмінний, всеохоплюючий; є запорукою того, що буття невмируще.

Концепції Ч. Дарвіна

Величезний вплив на розроблення основних проблем сучасної психології зробили еволюційні ідеї знаменитого природодослідника Ч. Дарвіна, висловлені в книзі «Походження видів шляхом природного відбору, або Збереження сприятливих порід у боротьбі за життя» (1859). Вони дали змогу з'ясувати роль психіки в процесі пристосування живих істот до умов середовища, яке змінюється, зрозуміти походження вищих форм психічної діяльності з нижчих, примітивніших. Дарвін хотів пристосувати ідею еволюції всього живого до пояснення походження інстинктів тварин, показавши, що ті самі основні чинники, від яких залежить у процесі біологічного розвитку зміна будови

тіла та окремих його органів (а саме - дія природного відбору), є рушійними силами психічного розвитку у філогенезі. Однак, на наш погляд, це не відповідає дійсності.

Внесок Е. Геккеля

Термін "психологія" хоч і походить від двох давньогрецьких слів "psyche" (душа) і "logos" (слово, знання, вчення) вперше з’явився лише наприкінці XVI ст. Творцями терміна "психологія", що в дослівному перекладі означає "наука про душу", були німецькі вчені Рудольф Геккель та Отто Касманн. У 1590 р. професор філософії Геккель видав латинською мовою книгу під назвою "Психологія", яка мала значну популярність і протягом семи років витримала три видання. В 1594 р. послідовник Геккеля Отто Касманн продовжив дослідження душі в книзі під назвою "Антропологічна психологія". Дослідження меж проблеми, пов'язаної із цим терміном, безсумнівно, сприяло консолідації психології, внутрішньої структури та міждисциплінарних її зв'язків. Виникає фах психолога.

Внесок В. Вунда

Переломною віхою в історії психології вважають 1879 рік, коли німецький учений Вільгельм Вундт заснував у Ляйпцігу першу у світі психологічну лабораторію, обладнану спеціальною апаратурою. Туди за науковим досвідом з усіх усюд почали з'їжджатися вчені, і невдовзі подібних лабораторій було вже багато. Настав час офіційного визнання психології як самостійної та експериментальної галузі знань. Отож, психологія одна з наймолодших наук і одночасно одна з найдавніших. Про це афористично висловився німецький психолог Герман Еббінгауз: психологія має довгу передісторію й коротку історію. Найбільш поширеним у психології кінця XIX ст. був суб'єктивний метод (або інтроспекція). . Психологія, за Вундтом, є наукою про безпосередній досвід, який людина може осягнути шляхом наукового самоспостереження. Науковість самоспостереженню додають контроль і порядок, які забезпечуються певними процедурами фізіологічного експерименту.

Внесок Е.Кречмера

Німецький психолог та психіатр Ернст Кречмер видав на початку XX сторіччя книгу «Будова тіла та характер», в якій спробував визначити зв'язки, що існують між будовою тіла та психічними особливостями власника цього тіла. За Е. Кречмером існують три основні типи будови людського тіла, які можливі не лише так би мовити, в «чистому вигляді», а й в різних комбінаціях між собою. Основні типи: астенічний; атлетичний, пікнічний.

Для астеніків є характерними такі зовнішні ознаки: худі, вузькогруді, тонкі кінцівки, бліда шкіра, слабкі м'язи. В психологічному плані вони характеризуються замкнутістю, впертістю, неконтактністю, поганим пристосуванням до людей, схильністю до абстрактного мислення. Консервативні в поглядах, мало емоційні, вони є, за Е. Кречмером, або кабінетними вченими, або холодними честолюбцями, що сприймають людей як шахові фігури, або ж так званими «джентльменами, що мають гарний смак», і поважають лише тих, кого вважають за рівних собі.

Атлетики мають тіло із міцними м'язами, широкі плечі, та вузькі стегна. В психологічному плані - стримані в міміці та жестах люди, схильні «загрузати» в дрібницях, такі, що погано пристосовуються до нового. Характерна схильність до агресивного, силового способу розв'язання конфліктної ситуації.

Пікніки мають такі зовнішні ознаки: схильність до ожиріння, при слабких руках і ногах, низький або середній зріст, міцну фігуру з великим черевом, коротку масивну шию, велику круглу голову із тенденцією до облисіння «після досягнення 30-ти річного віку». Психологічні характеристики пікнічного типу: конкретність мислення, безпосередність емоцій, схильність до простого, дещо безтактного почуття гумору, орієнтація на прості життєві радощі (наприклад застілля). Пікніки досить часто є гарними керівниками промислових виробництв та сильними організаторами.

У відповідності до цих типів будови тіла Е. Кречмер розрізняв такі види темпераменту: 1) Шизотимічний; 2) Циклотимічний; 3) Іксотимічний.

Власник шизотимічного темпераменту має, як правило, атлетичне чи астенічне тіло. Цим людям притаманні такі особливості як: відлюдність, замкнутість, схильність до значних коливань емоцій - від найсильнішого роздратування до стриманості, від емоційності до байдужості. Це дуже вперта людина із досить стабільними, незмінними поглядами на життя. Її характерними рисами є також контраст між її імпульсивністю та скутістю дій.

Циклотимік має пікнічну будову тіла, це людина яка дуже легко вступає в контакт з іншими людьми. Особливості його настрою - від постійно підвищеного, веселого у маніакальних суб'єктів до постійно зниженого, сумного, похмурого. В той же час депресивним індивідам циклоїдного типу властива адекватна реакція на соціальну ситуацію, відкритість, природність, м'якість та плавність рухів. Третій тип циклотиміка: комбінація маніакальних та депресивних ознак темпераменту. Їм притаманні різкі не завжди вмотивовані зміни настроїв. В разі виникнення психічної хвороби - за Е. Кречмером - найбільш ймовірні симптоми маніакально-депресивного психозу.

Іксотимік має атлетичне тіло, це завжди врівноважена та спокійна людина, яка здається незворушною. Жести та міміка іксотиміка невиразні, гнучкість мислення та творчі здібності невисокі. Як правило, іксотимік - людина відверта, прямолінійна, завжди говорить, що думає (за що і страждає).

Система Е. Кречмера використовувалась в першу чергу для діагнозування психічних захворювань, оскільки дозволяла спрогнозувати характер психічної патології. Разом з тим, із літературних джерел [Р. Кім. «Кіо-ку-міцу». - М.: Иностранная литература, 1968] відомо, що цю теорію ґрунтовно вивчали в школах по підготовці агентів Центрального Розвідувального Управління США. Оскільки, практичне використання цієї теорії дозволяла агентові ЦРУ вступати в контакт з незнайомою людиною, миттєво «вирахувавши» сильні та слабкі риси її особистості. Таким чином формувався «спільний продукт спілкування»: з'являлись цікаві теми для розмови з незнайомцем, які були для нього особливо значущими. Отже, це дозволяло знайти підхід до незнайомої людини. У вище вказаній книзі Е. Кречмер писав, що серед його пацієнтів астенічної(слабкої) будови тіла, так само, як і серед осіб атлетичної статури, часто були хворі на шизофренію, а серед людей з округлими формами тіла (пікнік) страждали на маніакально-депресивний психоз.

ІВАН МИХАЙЛОВИЧ СЄЧЕНОВ (1829-1905), видатний лікар, вчений-матеріаліст, основоположник російської фізіологічної школи. Цікавився проблемами філософії. Його наукова діяльність розпочалася у 60-х роках XIX ст. під впливом тогочасних демократичних ідей. Уже в одній з перших праць “Дві заключні лекції про значення так званих рослинних актів у тваринному житті” (1961) він висловив сміливу на той час думку про єдність організмів та умов їхнього життя, зазначивши, що визначення “організму без зовнішнього середовища, яке підтримує його існування, не можливе, тому що до наукового визначення організму має входити і середовище, яке впливає на нього… Суперечки щодо того, що є важливішим – середовище чи саме ті-ло, не мають ніякого значення” (Сеченов, 1953). Учення Сєченова про психічні акти було глибоко матеріалістичним. Аналізуючи психічні акти, він дійшов висновку про те, що всі свідомі рухи, що слідують із цих актів, рухи, які зазвичай звуться довільними, “у строгому значенні є відображеними” (Сеченов, 1953). Таким чином, Сєченов пояснив функції мозку як органу, що пов’язує людину з навколишнім середовищем.

Цінними є думки Сєченова, які він висловив у статті “Кому та як розробляти психологію?”: “Людина є певна одиниця в потоці явищ, що становить нашу планету, та все її душевне життя, наскільки воно може бути предметом наукового дослідження, є явище земне. У думках ми можемо відділяти своє тіло та своє духовне життя від навколишнього середовища, подібно до того, як відділяємо думкою колір, форму чи величину від цілого предмета, але чи відповідає цьому відділенню справжня відокремленість. Очевидно, що ні, тому що це означало б відірвати людину від умов його земного існування… Світ дійсно існує поза людиною та живе самобутнім життям, але пізнання його людиною крім як через органи чуття неможливо, тому що продукти діяльності органів суть джерела всього психічного життя”.

ІВАН ПЕТРОВИЧ ПАВЛОВ (1849-1936 рр.), видатний вчений-фізіолог. 1875 р. закінчив Петербурзький університет, а 1879 – Медико-хірургічну академію. Почавши з досліджень фізіології серцево-судинної системи, він поступово заглибився у вивчення центральної нервової системи. Його основна наукова діяльність припадає на кінець XIX та два перші десятиліття XX ст. Значний внесок Павлова в експериментальну науку полягає в тому, що свої наукові досліди він проводив у “чистому вигляді”, вивчаючи фізіологію того чи іншого органу в умовах нормального функціонування організму. Ним було розроблено методики – знамениті фістули, які не калічили організму тварин і надавали можливість вилучати слину та шлунковий сік у натуральному вигляді під час акту харчування: “…Оцінити значення кожного органу з його істинного та життєвого боку, вказати його місце та відповідну міру” (Павлов, 1951). Ці досліди водночас дозволили йому зрозуміти сутність так званого душевного життя, в основі якого лежить феномен психічної секреції. І все це було пов’язано з новим словом у науці про умовні рефлекси. їх формування Павлов пов’язував з впливом на організм зовнішнього середовища: “Після настирливого обдумування предмета, після нелегкої розумової боротьби я вирішив, нарешті, і перед так званим психічним збудженням залишитися в ролі чистого фізіолога, тобто об’єктивного зовнішнього спостерігача та експериментатора, що мав справу виключно із зовнішніми явищами та їх відношеннями” (Павлов, 1951). Павлов дав теоретичне обгрунтування рефлексів: “Теорія рефлексу, тепер, як і з самого початку її появи, безмежно збільшує кількість явищ в організмі, пов’язаних з

визначаючими їх умовами, тобто таких, які все більше детермінують цілісну діяльність організму”. Він закликав до того, щоб у всіх фізіологічних явищах обов’язково відшукувати причину будь-якого патологічного процесу: “Наше об’єктивне пояснення є істинно науковим, тобто завжди звернене до причини, завжди шукає причину” (Павлов, 1951). Учення Павлова підтвердило зв’язок відчуттів людини й матеріального світу. Свідомість, мислення є продуктами діяльності живої матерії, яка у своєму еволюційному розвитку досягла найвищого рівня досконалості. Павлова можна вважати засновником матеріатістичної психології.

ВОЛОДИМИР МИХАЙЛОВИЧ БЕХТЕРЕВ (1857-1927 рр.) після закінчення Медико-хірургічної академії 1878 р. залишився працювати на кафедрі нервових і психічних захворювань. Маючи неабиякі здібності, він швидко став один з найвідоміших вчених Росії другої половини XIX ст. У 28 років він став професором медичного факультету Казанського університету. Пізніше працював у Петербурзі у Військо-медичній академії, Жіночому медичному інституті, а з 1908 по 1918 р. очолював створений за його ініціативою Інститут психоневрології. Бехтерев був талановитим дослідником у багатьох галузях і залишив великий науковий спадок у галузі невропатології, психіатрії, психології, морфології та фізіології нервової системи. Його доробок становить інтерес і для філософії. Ще 1893 р. він узагальнив свої морфологічні дослідження у фундаментальній праці “Провідні шляхи спинного та головного мозку”, яка в подальшому неодноразово перевидавалась. Він наводить результати вивчення будови всіх відділів центральної нервової системи, описує архітектоніку спинного, довгастого, проміжного мозку та великих півкуль головного мозку, і це не тільки підсумок напрацювань його попередників – його наукові праці відрізнялися новизною щодо провідних шляхів і будови нервових центрів. Бехтерев, вивчаючи центральну нервову систему, встановив, що кожна із систем організму має свої центри в корі головного мозку. Крім того, якщо якийсь із центрів мозку зазнає подразнення, то водночас в антагоністичному центрі починається гальмування, тобто між антагоністичними центрами існує тісна взаємозалежність. Результати дослідження Бехтеревим центральної нервової системи, викладені у книзі “Основи вчення про функції мозку”, дозволили по-новому поглянути на багато важливих нервових процесів. Бехтерев запропонував ефективні методи лікування психічно хворих, матеріалістично обґрунтовуючи, що психічні розлади прямо залежать від порушень в організмі. Його висновки в галузі психології ґрунтуються на дослідженнях рухових зон кори. Своїми експериментами він підтвердив матеріальну основу психологічних реакцій, спростовуючи панівні на той час теорії, які спиралися на суб’єктивну психологію, замість якої він висував об’єктивну психологію, котру він називав “наукою про поведінку”. Це був суттєвий крок уперед у боротьбі з ідеалізмом у психології, оскільки його висновки ґрунтувалися на даних експериментів. Досить цікавим є те, що він виступив проти психології як такої, пропонуючи замінити її новим науковим напрямком – рефлексологією. Головну роль у рефлексології він відводив ученню про сполучні рефлекси, які набуваються твариною чи людиною у процесі їхнього індивідуального життя (І.Павлова називав їх умовними рефлексами). На думку Бехтерева, вони мають поєднуватися чи збігатися з вродженими реакціями організму. Крім того, індивідуальні реакції окремих особистостей вчений переносив на цілі колективи. Свої погляди щодо цього він виклав у праці “Колективна рефлексологія” (1921).

Внесок українських вчених в розвиток психології

Г. Конинський ( 1717-1795) систематизував історичний огляд вивчення душ, завершуючи його аналізом тогочасної традиції поділу душі навегетативну, чуттєву і раціональну., виділяв і описуваві інші види душі, зокрема « бажальну» й «рухову», зауважуючи, однак, що цей поділ є штучнмїим і треба мати на увазі єдину душу з певними властивостями і потенціями. Прогресивною і важливою виявилася позиція щодо визнання активного характеру відображення органами чуття предметного світу. Визнаючи необхідність «згоди» між душею і тілом, віе вважав, що головними властивостями раціональної душі є ії нематеріальність і безсмертя.

П. Юркевич автор знаменитої психологічної праці « Серце та його значущість у духовнім житті людини». Підкреслював індивідуальність людської істоти, стверджував пріоритет переживань і почуттів, що йдуть від серця, над розумом. Виділяв у душевному світі людини особистісну « сутність», якя переводить те, що може бути ( ідею), в те, що є ( дійсність).

І. Сікорський автор досліджень психології дитячого віку. Які він узагальнив у праці « Про явища втоми проирозумовій праці дітей шкільного віку», «Душа дитини», Про заїкання» та ін. Їх використовували як навчальні посібники у Німеччині. Автор праці з фізіономіки « Всезагальна психологія з фізиогномікою у ілюстративному викладі».Саме після виходу цієї книги у світ стало загальновизнаним, що основні риси характеру людини мають фізіономічні стигми( мітки).Кожен майбутній медик повинене вивчити основні риси фізіономіки, щоб уміти розпізнати душевну сутність хворого. Адже ще Гіпократ вчив, що важливіше знати кого ти лікуєш, ніж що ти лікуєш».

Історичний розвиток психіки (філогенез).Єдність процесу розвитку психіки.

Філогенез психіки (історичний її розвиток), розглядається за аналогією з філогенезом організмів; тому в дослідженні філогенезу мова йде про видовий розвиток психіки у тварин. Філогенез вивчався переважно об'єктивними методами (дійсно, інтроспекція - самоспостереження, самоспоглядання як метод пізнання психіки для тварин виявляється неможливою). Погляд на філогенез, який існував у радянській психології і зараз є найбільш розробленим, вказує на те, що існує взаємообумовленість між рівнем розвитку психіки і рівнем організації нервової системи її тілесного носія. Про це переконливо свідчать порівняльно-фізіологічні й зоопсихологічні дані. Ця взаємообумовленість склалася у процесі адаптації організму та його психічного складу до середовища.

Життя у біологічному сенсі розглядається у єдності процесів росту, розмноження, обміну речовин; живі організми на відміну від неживих здатні до активної відповіді на подразнення - тобто такої, яка здійснюється за рахунок енергії самого організму. Допсихічною (біологічною) формою реакції організму на середовище є проста подразливість - це здатність організму відповідати на життєво важливі впливи середовища. Шляхом еволюції простої подразливості виникла чутливість - психічна форма реакції на середовище, яка передбачає подразливість по відношенню до тих явищ середовища, котрі не мають життєвого значення, але орієнтують організм у середовищі, тобто виконують сигнальну функцію.

Філогенез психіки вивчають дві психологічні науки: загальна психологія та зоопсихологія. Усі психологи згодні з тим, що процес розвитку психіки тварин налічує три стадії:

• елементарної сенсорної психіки;

• перцептивної психіки;

• тваринного інтелекту.

Є одностайність і з питання основного змісту стадій. Але коли справа стосується віднесення тієї чи іншої тварини до певної стадії, можливі суперечки. Для визначення рівню розвитку тієї чи іншої тварини застосовують канон Ллойда-Моргана, згідно з яким якщо поведінку тварини можна пояснити більш простою її психічною організацією, то не слід пояснювати більш складною. Проте, цей канон не рятує від певних розбіжностей у поглядах між представниками зоопсихології (які схильні до завищення рівню психічного розвитку досліджуваної тварини, оскільки центровані саме на психіці тварини) та загальної психології (які схильні до заниження, оскільки психіка тварини як такої їх не цікавить, а важливим є саме її порівняння із людською психікою). Так, останні відмовляють одноклітинним організмам у наявності психіки і, визнають усіх безхребетних тварин належними до стадії елементарної сенсорної психіки.

Нижчим рівнем розвитку психіки в філогенезі вважається елементарна сенсорна психіка. Вона, за О. М. Леонтьєвим, наявна в багатоклітинних безхребетних організмів. Зоопсихолог Г. Чайченко із таким твердженням не згоден; він цю стадію розвитку психіки поділяє на 1) нижній рівень, до якого належать одноклітинні організми, які взагалі не мають нервової системи й можуть реагувати на подразнення у формі локомоції - руху до позитивних подразників і від негативних (сюди попадають одноклітинні й деякі багатоклітинні організми); 2) вищій рівень, на якому нервова система виникає, у дифузній та гангліозній формах.

На стадії елементарної сенсорної психіки поведінка тварин обумовлена впливом окремих властивостей предметів або явищ зовнішнього світу. Відображення дійсності цього світу тваринами відбувається у формі чутливості. Чутливість відрізняється від простої подразливості тим, що подразник, на який тварина реагує, може не мати безпосереднього біологічного сенсу, тоді він виконує сигнальну функцію (сигналізує про наявність біологічно значущих подразників), а, отже, орієнтує організм у середовищі. Тварини отримують від дійсності лише елементарні відчуття, що сприяє їх адаптації в постійних умовах середовища, але не дозволяє їм адаптуватися до мінливого середовища. Отож, головним психічним процесом на даній стадії є відчуття.

Розвиток організму, який відповідає цій стадії, головними напрямами має диференціацію органів відчуття (що впливає на краще розрізнення відчуттів), розвиток органів руху та розвиток нервової системи від дифузної до гангліозної. Гідра, в якої дифузна нервова система, реагує на подразнення усією поверхнею тіла, бо її нервові клітини не спеціалізовані. В нервовій системі дощових хробаків вже є спеціалізація - їх нейрони об'єднані в нервові вузли - ганглії, вони вже мають окремі органи чуття. Це сприяє виникненню зародків більш складних форм поведінки. Активний пошук позитивних подразників є домінуючим над пристосуванням до існуючих умов.

До стадії перцептивної психіки належать хребетні тварини (за розширювальним уявленням зоопсихологів, вищі безхребетні й хребетні). На цій стадії організми здатні розрізнювати не лише окремі фактори середовища, а цілісні предмети, речі. Відбуваються процеси не лише відчуття, але й сприймання. Поведінка тварин керується одразу багатьма спільно діючими подразниками. Головним психічним процесом стадії перцептивної психіки є сприймання.

Розвиток тілесного організму, який відповідає даній стадії, полягає у розвитку дистантних органів відчуття (зору, слуху - які на відміну від дотику вимагають дистанції від предмету), кортикалізації органів руху (рухові акти переходять під контроль кори головного мозку, тому стають більш довільними), розвиток нервової системи (передусім - центральної нервової системи, а у ній - переднього мозку, великих півкуль, насамперед їх кори).

Г. Чайченком ця стадія також поділяється на два рівні: 1) нижчій рівень - до нього належать вищі безхребетні (ракоподібні, павуки, комахи), яким властива складна організація рухового апарату, складна будова органів чуття (фасеткові очі комах), ускладнення нервової системи (потужній надглотковий ганглій виконує координуючі функції аналогічно мозку). Комахи здатні до оптичного сприйняття форми; 2) вищий рівень властивий всім хребетним, але у повній мірі виявляє себе у вищих хребетних, в яких відбувається взаємодія різних аналізаторних систем: зорової, слухової, нюхової, кінестетичної; вони вже можуть сприймати цілісні речі й -звісно - більш вдало пристосовуватись до середовища.

Стадія тваринного інтелекту пов'язується вже головним чином із людиноподібними приматами (хоча наявна і в дельфінів). Ці тварини здатні до наочно-дійового мислення. Якщо тварини на стадії елементарної сенсорної психіки можуть відчувати лише певні моменти, сторони речей (в реагувати на них), а тварини на стадії перцептивної психіки мають справу з цілісними речами, то на стадії тваринного інтелекту перед твариною відкриваються відношення між речами (хоча й не у словесній абстракції, а в наглядній дії). Поведінка цих тварин перетворюється на набір цілеспрямованих операцій. Отож, мислення (у наочно-дійовій формі) виступає головним психічним процесом на даній стадії.

Згідно з В. Келером, гештальтпсихологом, який став широко відомий завдяки дослідам із шимпанзе, вищі примати мають чотири кардинальні відмінності від тварин, які знаходяться на попередній стадії розвитку психіки:

• здатність до інсайтів (раптових осяянь), коли мавпа здогадується, як вирішити складне завдання;

• здатність відтворити одного разу здійснену операцію без нових спроб;

• здатність перенесення знайденого рішення у інші принципово подібні умови;

• здатність до рішення двохфазних завдань (тобто завдань, у яких виділяються попередня фаза (підготовча) і фаза здійснення (досягнення головної мети).

На вищому щаблі філогенезу психіки стоїть людина. Вона звичайно розглядається окремо від попереднього матеріалу. Людська психіка, згідно Ф. Енгельсу та згодним з ним психологам, детермінована вже переважно соціально: трудова діяльність із суспільною організацією є головними факторами. Внутрішня детермінація психіки людини в такому розумінні не відіграє великої ролі, людина розглядається як біосоціальна істота.

Психіка та особливості будови мозку

. У хребетних тварин та людини розрізняють головний мозок, що розміщений в черепі та спинний мозок, що перебуває в каналі хребта.

Головний мозок складається зі стволу та великого мозку. Великий мозок розділяється продольною щілиною на дві півкулі - праву та ліву. Півкулі з'єднує між собою так зване мозолисте тіло, в склад якого входять тканини, що об'єднують між собою симетричні ділянки кори лівої та правої півкуль. Основну масу півкуль складає підкіркова біла речовина. Півкулі вкриті шаром сірої речовини кори головного мозку. Спинний та головний мозок оточені мозковими оболонками (м'якою павутинчатою та твердою). У підоболонковому просторі й в спинномозковому каналі перебуває спинно-мозкова рідина, яка оточує мозок немов би своєрідний гідроамортизатор, що забезпечує його, звичайно в певних межах, від струсів.

Проблема співвідношення мозку та психічних процесів завжди цікавила медицину, психологію, психіатрію. Оскільки для того щоб людину можна було лікувати, фахівці повинні були знати, як саме функціонує людський мозок взагалі, і ті психічні функції, що треба коригувати зокрема.

Представники найдавнішого напрямку - вузького локалізаціонгзму - розглядали психологічні функції як єдині психічні здібності, що не можна розділити на окремі компоненти. Відповідно, пошкодження певного «центру» на корі півкуль мозку веде до випадання певної психічної функції. Невипадково в XIX сторіччі виникла наука «френологія», «хрещений батько» якої Ф. Галль жорстко «прив'язував» всі здібності до певних ділянок кори півкуль. За цим підходом ділянки кори головного мозку, що розвинені сильніше за інші, мають тиснути на людський череп із середини. Відповідно, на людському черепі з'являються «гулі» та «холми» що дозволять визначити майбутні таланти дитини. Висновки на кшталт: «відданий охоронець», «чесний фінансист», «талановитий музика придворного оркестру» були типовими для представників цього напрямку. Сюди ж можна віднести й «Локалізаційну карту» К. Кляйста, що являла собою логічне завершення ідеї вузького локалізаціонізму про роботу кори великих півкуль як сукупності різних «центрів» психічних здібностей.

Другий напрямок - «антилокалізаціонізм» - розглядав мозок як єдине ціле, з яким обов'язково пов'язані всі психічні функції. Розглядались психічні здібності як такі, що є неподільними. Ураження будь якої ділянки мозку призводить до загального зниження функції (наприклад до зниження рівня інтелекту). Ступінь порушення психічної функції не залежить від місця пошкодження мозку, а визначається обсягом частини мозку, що була ушкодженою.

Клінічні спостереження за хворими, що перенесли локальні ушкодження головного мозку (в першу чергу це стосувалось десятків тисяч поранених у голову солдат та офіцерів під час Другої світової війни), немов би підтвердили правомірність обох напрямків, що розглядалися. Дійсно, ушкодження окремих ділянок мозку часто призводило до порушення різних психічних процесів. В той же час досить часто, в локальних пошкодженнях головного мозку нейропсихологи спостерігали факти компенсації мозком поранень, що були отримані.

Це протиріччя знайшло розв'язання в теорії системної динамічної локалізації вищих психічних функцій, яку розробив в середині XX сторіччя російський психолог А. Р. Лурія, що виходив із концепції іншого метра психології - Л. С. Виготського. Згідно з теорією системної динамічної локалізації вищих психічних функцій ці функції потрібно розглядати як складні системні утворення, що сформувалися вже при житті людини та є опосередковані мовою. Фізіологічна основа психічної функції - складана функціональна система. Різні ланки функціональної системи в змозі заміщувати одна одну, кожна така ланка пов'язана із певною мозковою структурою, а вся функціональна система - із декількома мозковими структурами як кори, так і підкірки. Існують загальні ланки функціональних систем, що беруть участь одночасно в реалізації декількох психічних функцій. Ушкодження цих ланок призводить до появи закономірних порушень психічних функцій. Відповідно до цієї теорії безпосередньо зі структурами мозку треба співвідносити не всю психічну функцію і, навіть не окремі її ланки, а лише ті фізіологічні процеси, що відбуваються у відповідних структурах мозку. Порушення цих фізіологічних процесів призводить до появи первісних дефектів, негативна дія яких розповсюджується на цілу низку функцій, що є взаємопов'язаними.

Таким чином, в рамках цієї теорії була розв'язана проблема про локалізацію психічної функції як такої. Тобто, проблема як саме розглядати зв'язок психічної функції (чи психічної здібності), чи з окремою вузькоспеціалізованою ділянкою кори великих півкуль, чи із усім мозком як єдиним цілим, знайшла своє розв'язання. Теорія системної динамічної локалізації вищих психічних функцій - важливий етап у розв'язанні проблеми матеріального носія психічних процесів. Оскільки її застосування дозволить наблизитись до розв'язання проблеми створення «штучного інтелекту». В той же час, вона привернула увагу дослідників до тих проблем, що вважалися уже остаточно розв'язаними. Мова йде про функціональну спеціалізацію великих півкуль мозку, поділ їх на домінантну та субдомінантну, вплив статевого деморфізму на функціонування мозку.

За даними відомого радянського нейропсихолога А. Р. Лурія в людському мозку існує певна спеціалізація його частин, мова йде, принаймні, про три найважливіші блоки мозку.

Перший, «енергетичний блок тонусу» розміщений в глибині мозку, а саме - у верхніх відділах мозкового стовбуру. В цьому ж місці перебувають ті утворення так званої «сірої речовини», що складають найдавнішу основу життєдіяльності мозку. Тут відбувається регуляція процесів обміну речовин в організмі.

В іншій частині цього ж блоку, так званій «ретикулярній формації» (від латинського слова «ретикула» - мережа) виникають імпульси збудження, що спрямовуються на енергозабезпечення кори великих півкуль головного мозку. В разі переривання цього енергетичного потоку - тонус кори півкуль знижується й людина впадає в напівсонний стан, а пізніше й засинає.

Другий, основний блок, що розташований в задніх відділах великих півкуль головного мозку - відповідає за сприймання, переробку та збереження інформації, яка потрапляє у мозок із зовнішнього світу. Наприклад, на ділянці, що має назву «первісної зорової кори» зорові образи зовнішнього світу розкладаються на мільйони елементів. У вторинній зоровій корі відбувається їх об'єднання в цілісні складні структури. Людина, в якої ця зона вражена, добре бачить окремі частини, але не в змозі об'єднати їх в цілісний зоровий образ. А. Р. Лурія наводить такий приклад: пораненому у голову показують малюнок із зображенням окулярів. Його відповідь: «Що це таке? Коло...ще коло...перекладена і якийсь дрючок і ще дрючок...Мабуть, велосипед?»

У цього хворого - розлад функціонування задніх відділів великих півкуль. Це має назву - «оптична агнозія». Спеціальні відділи кори відповідають і за об'єднання окремих предметів та явищ в цілісні структури.

Третинні області потиличних ділянок кори півкуль мають пряме відношення до найважливішої психічної діяльності -мови, поза якою взагалі неможливі ані пам'ять, ані мислення чи свідомість. Людина, у якої ці ділянки великих півкуль пошкоджені, починає жити у розтрощеному на окремі друзки світі: все, що вона знає і вміє, розпадається на окремі, так би мовити «шматки» свідомості, що ніяк не пов'язані між собою.

Третій, основний блок розташований у лобних долях головного мозку. Саме тут перебуває могутній психічний апарат, що формує та зберігає наміри, програми, регулює їх практичне виконання.

Якщо всі вивчали будову мозку, то чи можна сказати, що науковцям вже достеменно все відомо про мозок як матеріальний субстрат людської відомості? Виявляється, що впевненість людства в знанні своєї матеріальної природи дуже перебільшена. Оскільки, за останні 10-15 років нейрофізіологи зробили цілу низку відкриттів, які багато в цьому змінили установлену точку зору. Далеко не всі традиційні факти, що були загальноприйнятими, такими виявились. Наприклад, всі чули про так звані «звивини», кількість яких, як, до речі, і вага мозку, характеризують, знов таки з точки зору загальноприйнятної побутової логіки, ступінь розуму людини. Та виявилось, що середня вага мозку кроманьйонців, що проживали близько 40 000 років тому, становила близько 1880 грамів, в той час, як середня вага мозку сучасного європейця -1450 грамів. Мозок же такої непересічної особистості як французький письменник Анатоль Франс, взагалі важив лише 950 грамів. То невже ця людина гострого розуму, відома почуттям вбивчого гумору, була дурнішою за своїх волохатих предків?

Друга істина, що виявилась застарілою: традиційний поділ півкуль на домінантне та субдомінантне. Звичайно, функціональна асиметрія півкуль відома здавна: більшість людей поділяють на правшів та лівшів. Майже у кожного з нас одна рука розвинена краще за другу. Завдяки чому ми можемо нею робити більш складні рухи. Виняток становлять так звані амбідекстри - люди, в яких праві та ліві кінцівки розвинені однаково. Але, ця традиційна точка зору виявилась неточною та неповною. З'ясувалось, що у правшів, ліва півкуля керує не лише усною мовою, але й письмом, рахунком, пам'яттю на слова. Загальна закономірність зберігається: одне й те завдання обидві півкулі розв'язують з різних точок зору. При виході із ладу однієї з півкуль, порушуються й функції, за які вона відповідає. Наприклад, коли у французького композитора М. Равеля стався крововилив у ліву півкулю, він більше був не в змозі говорити та писати, але продовжував створювати музику, оскільки нотна грамота не має нічого спільного зі словами.

Сучасні педагоги негативно ставляться до практики 50-х -60-х років, коли лівшів переучували, оскільки стовідсоткових правшей з цих учнів все одно не виходило, а спеціалізація півкуль слабшала. Ця проблема не є суто академічною, цікавою лише для вузьких фахівців. Зараз поширюється точка зору, що функціональна асиметрія півкуль мозку стимулює подальшу біологічну еволюцію людини, яка зовсім не закінчилась.

Саме спеціалізація півкуль й дозволяє людині дивитись на світ з двох точок зору, пізнаючи його не тільки суто логічно, а й інтуїтивно, охоплюючи проблему в цілому. Якщо хвороба пригнічує діяльність правої півкулі - виникає стан ейфорії, якому притаманний постійний оптимізм та нецілеспрямована активність (згадаймо знамените жіноче: «Роби хоч би що-небудь!»). Що значно гірше для такої людини, так це повна втрата мети використання творчих здібностей. В цьому разі розмова, що відбувається, йде заради розмови, без чітко вираженої мети. Зовсім інша ситуація - якщо в силу будь-яких обставин пригнічується ліва півкуля. В цьому разі, творчі здібності, які не пов'язані із вербальними (словесними) формами, залишаються на попередньому рівні. Композитор пише музику, скульптор та живописець створюють скульптури та картини, але все це відбувається на тлі дуже похмурого сприйняття, коли все, що відбувається навколо митця, він бачить в похмурих тонах.

В нормі ж, коли ж півкулі функціонують так, як повинні, їх взаємодія обумовлює плідні результати. Оскільки, права півкуля, будучи раціонально-песимістичною, пригальмовує безоглядний оптимізм лівої. Таким чином, блокується можливість авантюрних дурниць. З іншого боку, ліва півкуля, завдяки притаманному їй життєлюбству, пом'якшує сприйняття світу в чорно-білих тонах, що є характерним для правої півкулі.

Особливості побудови мозку людини не прямо, а опосередковано, впливають на специфіку сприйняття світу та оцінку його.

 

ПРОФЕСІЙНА ДІЯЛЬНІСТЬ МЕДИЧНОГО ПРАЦІВНИКА ТА ЄДНІСТЬ ПСИХІЧНИХ І МОРАЛЬНИХ ЯКОСТЕЙ

Під етикою розуміють науку про суть, закони виникнен­ня, розвиток і функції моралі, про відносини між людьми і обов'язки, які випливають з цих відносин. Вперше термін «етика» застосував Арістотель, який розумів її як філософію моральної поведінки людей. Медична етика вийшла з надр загальної етики і її слід розглядати як специфічний прояв загальної етики. Медична етика — це вчення про роль моральних засад у діяльності медичних працівників, про їх високогуманне ставлення до людини як необхідну умову успішного лікування хворого.

Основні етичні норми, які формувалися в процесі над­ання медичної допомоги хворим, були узагальнені й сфор­мовані вченими-лікарями різних епох, коли спеціальності медсестри ще не було.Так, у древньоіндійській книзі «Аюрведа» («Книга жит­тя» — V—VI ст. до н.е.) знаходимо досить чіткий портрет лікаря: «Він повинен мати чисте, співчутливе серце, правдивий характер, спокійний темперамент, вирізнятися великою поміркованістю і порядністю, постійним прагненням робити добро». Перші наукові узагальнення народного досвіду лікування і правил поведінки лікаря біля ліжка хворого знаходимо в працях Гіппократа (V—VI ст. до н. е.) та інших вчених Стародавніх Греції і Риму. В «Клятві Гіппократа» чітко сформульовано професійний обов'язок лі­каря: «Чесно і добросовісно служити хворій людині, в своїх діях утримуватись від нанесення будь-якої шкоди і неспра­ведливості».За пропозицією голландського лікаря Ніколаса ван Пуль­па (XVII ст.), емблемою медиків стала палаюча свічка. Внутрішній зміст цього символу висловлений у девізі: «Зго­раю, щоб світити».

Як і в Стародавній Греції, лікарі Середньовіччя приносили клятву на вірність своїй професії. Визначний представник середньовічної медицини арабський філософ і лікар Авіценна (IX—X ст.) у своїй праці «Канон лікарської науки» пише про те, що лікар має володіти очима сокола, руками дівчини, мудрістю змії і серцем лева.

Представники медичної науки XVIII—XIX ст. теж внесли свій вклад у розвиток етичних ідей, і серед них значне місце належить Д. С. Самойловичу. За його словами, «лікарі повинні бути милосердними, співчутливими, послужливими, повинні любити свого ближнього, як самого себе».

М. Я. Мудров — основоположник клінічної медицини в Росії — давав високу етичну оцінку праці жінок, які залу­чалися до догляду за хворими, і ласкаво називав їх «сиділ­ками». Він відводив їм важливу роль у виходжуванні важ­кохворих і створенні сприятливої обстановки в лікарнях.

Основний принцип моралі медичного працівника — це гуманізм. Медичному працівникові мають бути притаманні чуйність, увага до хворого, намагання виправдати його до­вір'я. Медичний працівник повинен не лише сумлінно вико­нувати свої обов'язки щодо хворого, але й боротися за фізичну досконалість і психічне здоров'я людей, проводити профілактичну і санітарно-просвітню роботу, зберігати лі­карську таємницю, надавати медичну допомогу хворому не­залежно від його національної та расової належності, полі­тичних і релігійних переконань тощо.

Науку про професійний обов'язок медичних працівників щодо хворих і здорових людей називають деонтологією.

Деонтологія — це вчення про принципи поведінки мед­працівників з метою забезпечення максимальної користі для хворого. Основою деонтології є адміністративно-регламенту­ючі форми (накази, інструкції) норм поведінки медпраців­ників, їх професійних обов'язків і організації лікувально-діагностичного процесу. Суть деонтології можна викласти такими словами: «До хворого треба ставитись так, як ти хотів би, щоб ставились до .тебе».

Медичний працівник має усвідомлювати свою відповідальність за життя хворого, однак це почуття не повинне переходити в сентиментальність, яка стане на заваді зібраності, актив­ності у боротьбі за здоров'я, а нерідко й життя хворого.

Однією з основних рис характеру медичного працівника має бути чесність. Ні в якому разі не можна приховувати до­пущені помилки. М.І. Пирогов говорив з цього приводу: «Необхідно мати мужність обнародувати свої помилки, щоб застерегти від них інших працівників».

Медичний працівник повинен сумлінно виконувати свої обо­в'язки щодо роздачі лікарських препаратів і здійснення мані­пуляцій. Він зобов'язан бути завжди зібраним, спокійним і врівноваженим, не допускати нервозності і метушні в роботі. При погіршенні стану хворого не можна допускати паніки і розгубленості. В таких випадках дії медичного працівника повинні бути чіткими та впевненими. Слід пам'ятати, що неуважність у роботі, сторонні розмови під час обслугову­вання хворих, а також відлюдність, зарозумілість підривають авторитет медичного працівника. Кваліфіковане, чітке, своєчасне і старанне виконання призначень і процедур зміцнюють віру хворого в успіх лікування. Істотне значення для створення сприятливої атмосфери в лікувальному закладі має зовнішній вигляд медичного персоналу. Акуратний, в білосніжному ха­латі, з прибраним під шапочку волоссям, медичний працівник викликає довіру пацієнта. І навпаки, зім'ятий чи забруднений халат, недоглянуті руки, надлишок прикрас і косметики, подразливі запахи несприятливо впливають на хворого.

Важливим обов'язком медичного працівника є збереження про­фесійної таємниці, якщо вона не зачіпає інтересів суспільства або хворого. Ще Гіппократ говорив: «Оточи хворого любов'ю і розумною утіхою, а головне — залиши його в незнанні того, що на нього чекає і особливо — що йому загрожує». Медичні працівники не мають права розголошувати і обговорю­вати відомості про хворобу та інтимне життя хворого, які вони отримали під час виконання професійних обов'язків. Медичним працівникам не треба брати на себе функції, які віднесені до лікарської компетенції, роз'яснювати хворим або їхнім родичам характер захворювання, інтерпретувати результати лабораторних, інструментальних та рентгеноло­гічних досліджень. Вони можуть говорити лише про за­гальний стан хворого. Увага і делікатність з боку медичного працівника до пацієнтів не повинні виходити за межі розумного. Звертатися до хворих треба зі строгою ніжністю, не допускати кокетства та нав'язливості.

Недопустимо у присутності хворих обговорювати або кри­тикувати професійний рівень і призначення лікарів. Це підриває не лише авторитет лікаря, але й віру хворого в успіх лікування.

Для формування особистості медика важливе значення має рівень загального культурного розвитку, знайомство з літературою, мистецтвом, уміння організувати своє самови­ховання. Соціально-психологічною основою ефективного етико-деонтологічного виховання є такі моральні риси, як співпереживання та милосердя. Вони мають стати внутріш­ньою духовною потребою, моральним кредо людини, яка їх виражає повсякденними вчинками та діями.

До питань етики належать також і медичні помилки, які слід відрізняти від злочинних дій, що караються законом. Професійні помилки можуть бути пов'язані з недостатнім рівнем знань, відсутністю досвіду, недосконалими методами дослідження, їх слід розглядати й аналізувати в колективі, щоб не повторювати більше.