1. Примусове вилучення органів і тканин.

2. Тотальне вилучення органів і тканин.

3. Рутинне вилучення органів і тканин.

При першому варіанті вилучення органів і тканин для трансплантації здійснюється у певної групи громадян.

При другому варіанті вилучення органів після смерті здійснюється у всіх громадян без винятку.

При третьому варіанті вилучення органів померлої людини відбувається у випадку відсутності:

• документально підтвердженого прижиттєвого волевиявлення самої людини;

• документально підтвердженої відмови законних представників від вилучення органів із тіла померлого родича після смерті близької їм людини.

На думку головного позаштатного трансплантолога Міністерства охоро-ни здоров’я України, директора Запорізького центру трансплантології Олександра Никоненка нормально розвиватися вітчизняній трансплантології заважає насамперед відсутність державного фінансування – 10 % від передбаченого та, ухвалений Верховною Радою у 1999 році, закон «Про трансплантацію органів та інших анатомічних матеріалів людини». Через його недосконалість, пошуки донорських органів розтягуються на роки. Багато реципієнтів помирають, так і не дочекавшись «свого» серця. Згідно зі ст. 16, вилучення органів чи тканин для трансплантації у померлого забороняється, якщо він за життя висловив незгоду бути донором або якщо проти його рідні. У разі загибелі потенційного донора швидко вмовити його рідних віддати органи майже неможливо. Зазвичай, убиті горем рідні просто не переймаються зайвими клопотами, бо щоб оформити донорство треба заповнювати анкети, надавати численні підтвердження того, що вони справді родичі загиблого тощо. А потрібний орган має бути вилучений і пересаджений за лічені години після смерті. Хірурги свідчать: потрібний орган з’являється раз-два на тиждень, а операції з пересадки виконують – лише одиниці на рік .

Після розпаду СРСР в Україні законодавчо була введена в дію модель «презумпції незгоди», зокрема, перший її варіант – «визначено виражена згода», після чого трансплантологія в цій країні, з давніми традиціями в цій галузі, фактично припинила своє існування. Одиничні операції – результат категоричної відмови населення, переважно православного віросповідання, від надання згоди на вилучення органів померлих родичів. Неможна недооцінювати і вплив церкви на розвиток трансплантології. Так, в 1993 році, на одному з конгресів трансплантологів Папа Римський заявив: «Душу – Богу, органи – трансплантологу». Католицькі країни активно відгукнулись на цей заклик, перш за все консервативні Іспанія, Португалія зайняли лідерські позиції серед європейських країн в галузі трансплантології .

Зазвичай, укранїці не схильні за життя розмірковувати над майбутнім свого тіла. Тож пропонується законодавчо запровадити поняття «презумпція згоди». Автор останнього законопроекту про зміни до трансплантаційного закону Тетяна Бахтєєва (фракція «Регіони України», Комітет ВР з охорони здоров’я) пропонує доповнити ст. 16 такою нормою: «Вилучення органів та інших анатомічних матеріалів у померлої особи не допускається, якщо заклад охорони здоров’я, що його здійснює, на момент вилучення повідомлено про те, що ця особа, її близькі родичі, які проживали з нею до смерті, або її законні представники заявили про свою незгоду на вилучення її органів після смерті для трансплантації реципієнту». Тобто в законі пропонується замінити «презумпцію незгоди» (за відсутності згоди донора чи родичів вважається, що вони проти трансплантації) на «презумпцію згоди» (родичі згодні, якщо відсутні їхні заперечення).

Тоді лікарям не доведеться в трагічний момент утрати близької людини звертатися до родичів по дозвіл. Кожен громадянин вирішує для себе, чи згоден він після смерті стати донором органів. У разі відмови він інформує про це спеціальним телефоном або надсилає повідомлення електронною поштою. Його відмову заносять до реєстру. А якщо відмови немає, то померлий автоматично розглядається як донор органів. Такий закон є в Австрії, Іспанії, Польщі .

 Офіційна статистика в Україні невтішна. Приблизна щорічна потреба в трансплантації в Україні становить: нирки – 2 500; печінки – 1 500; серця – 1 500 . В країнах з високим розвитком медицини кількість донорів становить 20–40 осіб на 1 млн населення.  Кількість операцій із трансплантації нирок не перевищує 50–70 у всіх центрах трансплантації разом узятих, і з кожним роком зменшується, а серце і печінку в Україні не пересаджують зовсім. Не тому, що не уміють, немає донорського матеріалу. На штучній нирці живуть близько 1 600 людей із кожного мільйона населення .

У ряді країн використовуються різноманітні способи стимулювання громадян до участі в програмах трансплантації як посмертних донорів.

Наприклад, у Сінгапурі для  тих, хто не заперечує проти вилучення органів після смерті, передбачено у випадку необхідності першочергове надання донорської нирки. В свою чергу ті, хто відмовились від своєї неучасті в програмах трансплантації, отримують доступ до банку донорських нирок через  два роки після визнання презумпції згоди.

Члени сім’ї донора органів отримують 50 % знижки на лікування в державних лікарнях протягом 5 років після вилучення органів з тіла їх померлого родича. Слід зазначити, що прийнятий у Сінгапурі закон про трансплантацію людських органів, який затвердив юридичну модель презумпції згоди, діє виключно для немусульманського населення.

Систему стимулювання відкриває додаткові можливості для забезпечення трансплантології донорськими органами. Зокрема Peters (1991) пропонує виплачувати утримання членам сім’ї посмертного донора для заохочування потенційних донорів.

Brams (1977) пропонує компенсувати родичам покійного витрати на поховання, їх медичне обслуговування, а також знижувати податки для тих, хто за життя надав згоду на використання органів після своєї смерті.

.

Оскільки потреби  та інтереси особистості визнаються вищим критерієм, змістом соціального розвитку суспільства, то людина вільна в реалізації своїх прав стосовно власного організму, вільна в прийнятті рішення про відчуження своїх органів або тканин, правомірна розпоряджатися фрагментами свого організму і, таким чином, вільна у виборі їхнього покупця. Такий підхід визнає можливість комерціалізації трансплантології. Він засновується на ставленні до трансплантатів як до речей, а людина має право розпоряджатися ними на свій розсуд як товаром. Під цю точку зору підводиться і економічне обґрунтування причин виникнення і розвитку нелегального ринку трансплантатів: заборона продажу органів і тканин не може знецінити їх товар, але заважає людям – власникам органів (живим або сім’ям померлих донорів) дізнатись про їх реальну економічну цінність. У результаті багато людей змушені або обходитись без легальних трансплантатів і звертатись до ділків чорного ринку, або залишатись без перспектив на вилучення і продовження життя. Відсутність легального ринку трансплантатів з цієї точки зору призводить до багатоміліардних втрат як у потенційних донорів, так і в реципієнтів. Прихильники такого підходу пояснюють своє ставлення до цієї проблеми турботою про десятки тисяч людей, які стоять в черзі на трансплантацію.

Проблеми трансплантології в Україні та шляхи їх вирішення

Незважаючи на позитивні зрушення у вирішенні клінічних проблем пересадження органів, останніми роками загострився ряд нових медичних, біологічних і насамперед організаційних та економічних питань, які заважають розвитку трансплантології в Україні Трансплантація є ефективним, але дуже трудомістким, багатоетапним і дорогим методом лікування термінальних стадій захворювань життєво важливих органів. Її здійснення потребує координації зусиль організаторів охорони здоров’я, лікарів багатьох спеціальностей, відповідної підготовки пацієнтів, їх близьких та суспільства в цілому.

Наявна інформація дозволяє констатувати, що потенціал трансплантології в останні роки значно зріс. За аналітичними прогнозами 50 % операцій у XXI столітті будуть пов’язані з пересадкою органів, в 1999 році прийнято закон «Про трансплантацію органів та інших анатомічних матеріалів людині».

Проблеми, які стримують подальший розвиток цієї справи в Україні, взаємопов’язані і можуть бути умовно класифіковані таким чином:

• формування позитивної громадської думки;

• кадрова політика;

• фінансування.

Аналіз публікацій у засобах масової інформації та анкетні опитування показали, що громадська думка стосовно трансплантології в Україні або не сформувалась або має негативний характер. Причинами скептичного ставлення суспільства до трансплантологічної хірургії є недостатня чи перекручена інформація, а також недоступність та низька якість лікування. відповідними знаннями не володіють насамперед лікарі, в тому числі організатори охорони здоров’я, недотримання стандартів у діагностиці, лікуванні і профілактиці відторгнення трансплантата, запобігання інфекційним та іншим ускладненням після операційного періоду

Велику роль у формуванні громадської думки щодо трансплантації органів (як позитивної, так і негативної) відіграють засоби масової інформації. Наприклад, після Всесвітніх трансплантаційних спортивних ігор у Манчестері в 1995 році, за якими спостерігали 160 млн глядачів, кількість тих, хто погодився на донорство у Великобританії збільшилось на 36 %, у країнах Західної Європи 37 % громадян погоджуються віддати свої органи для трансплантації після смерті з релігійних міркувань. А ось в українських друкованих виданнях питання трансплантації органів, як правило, подаються у вузькокримінальному «донорському» контексті, наслідком чого і є відмова рідних потенційного донора від органного донорства у випадку його смерті. З іншого боку, до трансплантаційних центрів постійно звертаються дезінформовані громадяни, які бажають продати свої органи.

. Ще однією проблемою, яка стримує розвиток трансплантології, є недостатнє фінансування. Розрахунки вартості гемодіалізу і трансплантації нирки, інших операцій, маніпуляцій та досліджень проводилися з урахуванням трудових витрат, забезпечення обладнанням, зносу приміщень, м’якого інвентаря, цін на медикаменти і реактиви. Мінімальна вартість трансплантації нирки з урахуванням програмного гемодіалізу, що їй передує, і наступної інтенсивної терапії становить в середньому 10 000 доларів США і може бути значно збільшена залежно від рівня гарантій, що вимагаються. В законі про трансплантацію оговорено, що фінансування цього розділу здійснюється за рахунок держбюджету України та місцевих бюджетів, додаткове фінансування може проводитися за рахунок добровільних внесків юридичних і фізичних осіб та інших не заборонених законодавством надходжень. У законі не визначено, якою повинна бути питома вага надходжень із державного, місцевого бюджетів, і як це повинно співвідноситись із позабюджетним фінансуванням

Тема клонування людини і наукові розробки в цій галузі набувають дедалі більшої соціальної значущості. Наполегливі заяви вчених про те, що вже в найближчі роки стане технічно і методологічно можливим клонування людини в тому або іншому варіанті, виділили цю тему з розряду вузькоспеціальних у ряд животрепетних соціальних проблем, які мають глибокий смисл.

Уже сьогодні ясно: клонування людини та його можливі соціальні наслідки за своїми масштабами будуть настільки значними, що можуть змінити весь соціум, його традиційні підвалини, багато світоглядних установок і уявлень, наукову парадигму в цілому . Все це, по суті, може призвести до виникнення іншої цивілізації.

Етичні розмірковування на тему про "бідну" овечку, в якої тепер з'явилося багато "непрямих родичів", викликають в уяві - як відповідне філософське поняття-застереження - міфологічний образ "троянського коня", котрий, як відомо, був внесений у місто самими жителями неприступної Трої, що призвело в результаті до її загибелі. І, як попередження - а чи не станеться чогось подібного з нами, - постає питання про оцінку зрілості досягнутого рівня розвитку цивілізації для вирішення питань подібної складності. Чи виявляться достатньо відповідальними суспільство в цілому, його інститути і регулятиви, ухвалюючи рішення або відмовляючись від його прийняття?

.

Питання, пов'язані з клонуванням живих організмів, і людини зокрема, тобто відтворенням у клонах абсолютно точного генома батьківського організму, викликали величезний суспільний резонанс в усьому світі. В соціумі триває напружений діалог з приводу клонування і ставлення до нього. Прихильники та опоненти виступають досить активно. Причому, якщо вчені, фахівці в цій галузі вбачають в тій же овечці Доллі втілення успіху науки у розв'язанні найскладніших проблем біомедицини (таких, наприклад, як пошук органів для пересадки тощо), то представники багатьох громадських організацій, релігійні діячі часто займають різко негативну або консервативну позицію.

В наші дні, час від часу, громадськість сколихують повідомлення про експерименти, спрямовані на клонування людини. Мало хто вірить у можливість створення клона сьогодні, але є велика ймовірність того, що він з’явиться колись. Як вчені, так і пересічні громадяни у багатьох країнах світу цю інформацію сприймають по-різному. Одні вчені попереджують людство про небезпеку, яку несуть для нього такі експерименти, інші відстоюють думку про те, що ні науку в цілому, ні подібні наукові дослідження проблем клонування не зупинити. Далеко не однозначною є й реакція громадськості. Одні висловлюють занепокоєння з приводу втручання науковців вже не лише в природу, а в найсвятішу її таємницю – народження людини. Інші ж – одержимі ідеєю, якщо не безсмертя, то хоча б гарантованого “ремонту” свого тіла за будь-яких катастрофічних обставин – щиро вірять і прагнуть швидше наблизити таку чудо-подію. На перший погляд, тут немає суперечності. Метод клонування людей обіцяє в перспективі можливість радикального лікування усіх захворювань людини методом заміщуваної терапії. Тобто, за бажанням конкретної людини, з її клітини, можуть виростити декілька біологічних копій і весь час підтримувати їх біологічне життя для того, щоб у разі потреби (невиліковних хвороб чи пошкоджень будь-яких внутрішніх органів чи частин тіла) мати повний “запасний комплект” біологічних складників цієї людини. Ще привабливішим клонування виглядає для тих людей які стурбовані своїм довголіттям. Під магією ідей деяких сучасних геронтологів таких людей стає дедалі більше й більше. Кому ж не хочеться прожити хоча б мінімум 100, не кажучи вже про 200, 400 і навіть 1000 років?! З точки зору “чистої” науки, “чистої” біології і “чистої”" медицини можливо б усе так ідеально і безтурботно виглядало. Проте існує сувора соціальна реальність з її моральним буттям, моральною історією і моральною перспективою. Ось тут, як об скелю, розбиваються найзагадковіші мрії, ідеї і бажання. Як це не дивно, але прихильники клонування саме з ним пов’язують розширення сфери свободи індивідуального вибору. Найперша перепона для свободи виникає у зв’язку з питанням, хто реально може скористатися клонуванням. В умовах ринкової економіки життя, з просто найвищої моральної цінності, стає, водночас, конкретним ринковим товаром високої ціни. Хто за нього як сплатить, так і проживе. Кому невідомий той факт, що багаті люди живуть довше, ніж бідні, що середня тривалість життя у розвинутих країнах набагато вища, ніж у країнах, які розвиваються. Другою перепоною для свободи є питання про те, як поведуть себе дві сторони, що мають різні можливості з приводу клонів. Чи не стане клонування тією точкою біфуркації, з якої людство почне новий відлік своєї історії? Соціально-економічні відносини, не з космічної далини, а на рівні їх реального буття, виявляються зітканими із суперечностей грубих, силових, завуальованих майстерними компромісами з напівтонами зведених нанівець загострень. Вони загрожують зірвати сучасну цивілізацію всю – якою вона є! – з її усталеної орбіти. Холоднокровно подивимося правді в очі і уявімо собі майбутнє клонування людини хоча б через тридцять-сорок років. Спочатку люди в своїй масі з інтересом констатуватимуть появу довгожителів, які, безумовно, належатимуть до заможних верств суспільства, – бізнесменів, політичних діячів, рок-зірок, модних, високооплачуваних адвокатів, лікарів, авторитетів кримінального світу тощо. Досить швидко стане відомим секрет їхнього довгожительства. Обиватель із жахом дізнається, що існує і процвітає нелегальний бізнес клонування людей. Заможна еліта наймає підпільні лабораторії, в яких вирощуються їхні копії -біологічні, позбавлені свідомості, на всі випадки життя – від захворювання на рак і аж до каліцтва в автокатастрофах. Поміркуємо, що може статися далі. У людській душі закладене глибоке почуття і прагнення до рівності. У ній ще первісною сокирою з каменю було вибито незнищуваний напис: “Усім – порівну”. Однак прагнення виділитися, відмежуватися, одержати якнайбільше також властиве людській натурі. Суперечливе співвідношення рівності і нерівності є серцевиною концепцій справедливості, які історично змінювали одна одну. Що ж саме через кілька десятиліть будуть розуміти під справедливістю, з одного боку, багатії, а з іншого -історично знедолена більшість населення тієї чи іншої країни, а то й планети в цілому? Еліта на Олімпі прагнутиме зробити безсмертя виключно своїм привілеєм і встановить жорстку ієрархічну диктатуру, із зростанням чисельності населення (через безсмертя обраних) постане питання про непотрібність дітонародження… Що ж далі? Смертне людство навряд чи змириться зі своїм становищем та існуванням безсмертної еліти. Що ж до еліти, то вона, безумовно, прагнутиме знищити непотрібну їй смертну більшість і замінити її роботами. Теж, до речі, біологічними. У зіткненні двох могутніх сил ставки можуть виявитися такими великими, що сама земна цивілізація стане заручницею пристрастей, які можуть розпалитися до ніколи раніше небачених температур. При цьому не слід забувати, що ядерні арсенали на той час ще існуватимуть… Жорстока логіка сучасного та й попереднього розвитку говорить про те, що змальований вище сценарій цілком реальний. І, насамкінець, третя перепона для людської свободи знаходиться у науковій свавільності, що може привести взагалі до втрати будь-якої свободи. Сучасний розвиток подій навколо клонування людини, створення ажіотажу навколо цього питання, відкрита пропаганда клонування людини принципово змінює ситуацію: захищати потрібно не права індивіда, який прагне клонувати батька, матір, самого себе, улюбленого спортсмена чи кінозірку одночасно з клонуванням мамонтів, динозаврів та інших вимерлих тварин, а права людини як представника людства на збереження геному людини, її психічної, фізичної і генетичної цілісності. Сьогодні, коли права окремого індивіда починають суперечити правам людства на збереження людської історії і людського суспільства, необхідно визнати фундаментальний характер цінностей, що спрямовані на збереження діяльності людини, людського виміру соціального буття, людського характеру історіїСьогодні людство та майбутнє суспільства як людського суспільства у зв’язку з проблемою клонування людини стає все більш незахищеним. Хоча значна кількість країн прийняли закони про заборону клонування людини, однак ніхто не сумнівається в тому, що це відбудеться. У відношенні до можливого результату існує якась двоїстість: з одного боку, стихійна, нічим не обґрунтована впевненість, що клон людини є людина; (хоча введення такого над-природного способу репродукції не тільки суперечить генетичному добору пар, про який нам сьогодні фактично нічого не відомо – і це – протягом усієї історії! – ай порушує існуючі механізми генетичного урізноманітнення людства, тобто фактично суперечить конвенції про збереження біологічної різноманітності). А це при тому, що біологічні ознаки людини є не єдиним і не головним проявом людини – і отже, розглядаючи питання, чи є клон людини людиною, необхідно відповісти на питання, що таке людина. З другого боку, у підході до клонування людини панує стихійний і також необгрунтований оптимізм, пов’язаний з прагматичною впевненістю, що клонування людини допоможе розв’язати питання заміни органів і досягти, таким чином, безсмертя людини.

Штучне запліднення

25 липня 1978 року в англійському містечку Олдхеме народилася дівчинка, яку гучно «охрестили» дитям століття не лише в рідній Англії, а й усіх державах світу.Луїза Браун стала першою дитиною, зачаття якої відбулося поза організмом матері - у пробірці. Уже за рік її «брат за методом» з’явився в Австралійському місті Мельбурн і практика екстракорпорального запліднення почала активно поширюватися у США, Франції, Бельгії, Німеччині, інших країнах. Сьогодні близько 700 тисяч безплідних подружніх пар щороку шукають спасіння у цьому методі. І щороку на світ з’являється близько 30 тисяч зачатих у такий спосіб дітей. 2002 рік став роком, коли завдяки штучному заплідненню народилося мільйонне таке немовля. Коли про впровадження практики in vitro заговорили в Україні, воскресили духом багато родин. Адже у нашій державі страждає на безпліддя від 10 до 20 відсотків усіх подружніх пар. І справа не в статистиці, згідно з якою в Україні за останні десять років населення зменшилося на сотні тисяч осіб, а в природному бажанні пізнати радість батьківства. Однак попри це все чимало подружніх парне можуть позбутися страхів, які пов’язують із цим методом.

Першій дитині, яка народилася в Україні завдяки штучному заплідненню вже виповнилося 13 років. Трапилося це у Харкові завдяки видатному українському репродуктологу Федору Дахну.

Дуже багато людей зараз не довіряє ще медицині настільки, щоб використати цей спосіб народження, тому що переживають про порушення при цьому функцій організму жінки Але є дані, що після народження дитини таким методом, чимало жінок вагітніли вдруге самостійно. Загальносвітовий відсоток успіху при цьому методі складає -25-30 відсотків. Це стільки, як і при запліднені природнім шляхом.. Тобто зі ста пар, які прагнуть зачати дитину, вагітністю лише 25-30.

У наш час багатьох віруючих людей лякає цей метод і вони не наважуються на такий крок, попри сильне бажання стати батьками. Йдеться про моральну сторону штучного запліднення. Насамперед медичні аргументи. Йдеться про надурочні, або «зайві» ембріони. Штучне запліднення , як і гетерологічне , так і гомологічне , завжди пов’язане з абортом, тобто знищенням ембріонів, які залишилися невикористаними. Раніше, чи пізніше на якомусь етапі їх знищать: або викидають непотрібні з оргонізму жінки , або заморожують, а потім знищують.

І ще звертається увага на психічний розвиток дитини після народження. Багато психологів висловлювались з приводу цього. Адже штучне запліднення розриває тісний зв’язок між дитиною і батьками, бо це не вони самостійно породили дитину, а з допомогою інших осіб. Наслідки цього проявляються і на дитині, яка буде змушена прийняти цю ненормальну ситуацію. При заплідненні в пробірці, навіть тоді ,коли воно є гомологічним, порушуються об’єднавчо-емоційний, фізичний та дітородний аспекти подружнього життя. А при сурогатному материнстві відбуваються великі порушення в організмі як дитини, так і цієї матері. Адже дитина, яка запліднена двома людьми, виношується в організмі третьої, живиться її кров’ю, забирає в себе частинку її, а потім виховується зовсім в іншому місці. А у самої сурогатної мами може виникнути деяка прия’язаність, до дитини, якої важко позбутися, на основі чого можуть з’явитись неврози.

Церква забороняє категорично штучне запліднення. Вона вважає, що воно стало причиною легковажного ставлення до ембріонального життя і до життя взагалі. «Лікарі, котрі практикують метод in vitro, роблять помилку: вони ніби крадуть у Господа Бога право давати життя. Бо , якщо людина знайде, як давати життя, то почне його відбирати і не бачитиме святості життя, його непорушності.» - стверджує церква. Проте є й інші думки: людина забирала життя в іншої людини ще в далекі часи, коли не було цього методу, тому штучне запліднення аж ніяк не сприяє тенденції до маніпулювання життям, воно надає можливість до породження нового життя.

Попри всі наведені аргументи метод штучного запліднення зараз є надзвичайно популярним. А це і не дивно тому, що він зробив щасливими багатьох батьків, які хотіли мати дітей. Завдяки йому було збережено багато родин, у яких були проблеми, через неможливість до зачаття в одного з партнерів.

Загалом ставлення до методу штучного запліднення є глибоко індивідуальним поняттям. Кожна людина у такому разі повинна керуватись своїми переконаннями, а також зважувати їх з прагненнями, а тоді щось вирішувати.

В Україні спостерігається катастрофічне зниження народжуваності. Суттєвий вплив на її рівень має безпліддя подружніх пар, кількість яких постійно зростає.

В лікуванні безпліддя в Україні з 1987 року почали застосовуватись нові репродуктивні технології. На сьогодні діє 5 лабораторій, які їх використовують. Даний вид медичної допомоги передбачений законом, але ряд питань на законодавчому та інших рівнях залишаються не вирішеними. Умови та порядок штучного запліднення та імплантації ембріона (ембріонів) розроблені відповідно до Основ законодавства України про охорону здоров’я.

Штучне запліднення здійснюється виключно в акредитованих для цього закладах охорони здоров’я за дозволеними МОЗ методами.

Питання про застосування методів вирішується на прохання дієздатної жінки, з якою проводиться ця дія, після оформлення заяви-зобов’язання подружжям та після його відповідного обстеження.

Вік жінки, якій здійснюється штучне запліднення, не повинен перевищувати 40 років.

Подружжя має право на інформацію про:

• процедуру штучного запліднення та медичні і правові аспекти її наслідків;

• результати медико-генетичного обстеження донора, зовнішні його дані, національність (якщо для запліднення використовується сперма донора).

Інформація надається лікарем, який здійснює медичне втручання.

Відомості про проведення штучної інсемінації, про особу донора складають лікарську таємницю.

Для штучної інсемінації використовується як сперма чоловіка, так і донора. Сперма донора використовується тільки кріоконсервована і не раніше 3-х місяців після забору і повторного обстеження крові донора на СНІД.

Добір пацієнтів та обсяг обстеження для проведення штучної інсемінації проводиться лікарем-акушером-гінекологом жіночої консультації або центру "Планування сім’ї".

Отож, штучне запліднення потрібне і у 21-му столітті цим методом у світі та Україні користується все більше людей. Завдяки йому багато безплідних пар змогли відчути радість батьківства.

Сурогатне Материнство: плюси і мінуси

Супротивники цього явища, страх, що багаті люди будуть наймати жінок до запуску їх спадкоємці та дітей, таким чином, стати товаром, і жінки просто бути використаний. Релігійних наставників у цій ситуації, побачити аморальності, яка може підірвати Святості шлюбу і сім'ї.

Прихильники сурогату материнства програми стверджують, що бездітні сім'ї-це єдиний спосіб отримати дитини генетично рідною для обох подружжя. Врешті-решт, якщо ви усиновити дитину з дитячого будинку, який є ймовірність, що він буде приймати поганої якості біологічних батьків і, коли ви використовуєте сурогату материнства така ймовірність зникає.

Закони, що регулюють Материнство сурогату, у різних країнах відрізняються. В Франції, Австралії, Норвегія, Швеція, Німеччина вагітності та пологах сурогату забороняється повністю. У Бельгії, Греції, Іспанії, Фінляндії це явище не регулюється, але насправді відбувається. У Росії України, Казахстану і більшість штатів США материнства сурогату, включно з комерційним, дозволяється.

Аборт

На кожну новонароджену дитину приходиться двоє, що не з'явилися на світ в результаті аборту, і цей показник росте рік від року. Багато фахівців вважають, що для відображення реального положення речей ці показники випливає як мінімум подвоїти.

Хто і навіщо це робить.

Можна виділити три групи жінок, що йдуть на цю варварську, але порою необхідну процедуру:

1. Сексуально неграмотні підлітки- молоденькі дівчинки (15% від всіх, абортів), що недавно пізнали "доросле" життя. Як правило, вони цілком залежні від батьків, соціально неспроможні. У дівчат - підлітків 15-17 років 75% вагітностей закінчується абортом, тобто на 1 пологи приходиться близько 5 абортів. З-за те що дівчинки боятьсяпокарання з боку мам. Які, у більшості випадків, довідаються про вагітності чаду пізно.

2. Жінки з “безвихідною” ситуацією. У цю групу входять більш фізично і морально зрілі жінки. На аборт їх змушує піти не планована вагітність виникла в результаті, неефективності таблеток або інших засобів від вагітності, зґвалтування або при неможливості продовжувати вагітність у зв'язку з важкою гостро виниклою хворобою, зі смертю або розводом з чоловіком, при відсутності соціальних умов для виховання дитини.

3. Жінки, що свідомо використовують аборт, як засіб для "запобігання від вагітності". Подібно нашим 60 -70 літнім бабусям, що не знали іншого засобу захисту від вагітності, як аборт, їхньої сучасниці, у силу своєї неосвіченості, низького соціального й освітнього рівня, убогості, йдуть на аборт.

У нашій країні немає нічого простіше, ніж зробити жінці аборт. Доходить до того, що гінекологи записують на аборт усіх молодих незаміжніх дівчин, що тільки що довідалися, що вони вагітні, навіть не запитуючи на те їхньої згоди. До терміну 12 тижнів аборт дозволений за бажанням матері, до терміну 22 тижнів - за соціальними показниками, серед яких: відсутність роботи; жінка не є одруженим; розлучення під час вагітності; відсутність власного житла; багатодітність; доходи менші прожиткового мінімуму. Словом, рідко сім’я в Україні не має соціальних показань для штучного переривання вагітності.

Практично до дня пологів дозволений аборт за медичними показниками, що серед іншого містять у собі психологічні проблеми, тобто для одержання дозволу на аборт чи ледве не за день до пологів жінці досить заявити про суїцидні думки, зв'язаних з вагітністю. Лікарі затверджують, що по самих оптимістичних оцінках лише 25% усіх жінок не мають медичних протипоказань для вагітності і пологів. Виходить, що наша держава, дуже пасивна стосовно до проблем молодих родин і батьків, робить усе можливе, щоб не дати з'явитися на світ своєму новому громадянинові. На жаль, у цьому питанні ми усе ще продовжуємо йти неправильним шляхом.

Люба людина, більш-менш освідомлені у питаннях генетики, знає, що життя людини починається в момент злиття чоловічих і жіночої статевих клітин. Починаючи з цього моменту зигота, що утворилася, починає володіти індивідуальним для кожної істоти на планеті набором хромосом, що не зміниться до самої його смерті. Цей набір визначає, якого росту буде людина, якого кольору в нього будуть волосся, очі, який у нього буде тембр голосу, група крові, навіть які в нього будуть здатності, таланти, бажання і прагнення.

Сесія Ради Європи по біоетиці в грудні 1996 р. ухвалила, що ембріон є людиною вже на 14 день після зачаття. У цей час ще не кожна жінка знає про те, що вона вагітна. Таким чином, з цього моменту офіційна медицина визнала здійснення аборту перериванням людського життя, тобто навмисним вбивством. Однак поки ще не почато ніяких спроб забезпечити цієї маленької людини його самими найпростішими правами, серед яких перше - це право на життя, на існування і на народження.

Споконвіків штучне переривання вагітності було поза законом. Усі релігійні конфесії забороняли віруючим брати участь у цій процедурі. 20 століття легалізувало аборти і звели них у когорту методик планування родини. Поява в другій половині 20 століття, альтернативних засобів, регуляції народжуваності, зміна культурних традицій світового співтовариства загострило питання про моральну оцінку процедури штучного переривання вагітності.

Доктор Натансон якось сказав, що якби лоно матері було прозорим, і мати могла б бачити свою дитину, що розвивається, ні про які аборти не могло б бути і мови. Експеримент, проведений у його клініці, показав, що 9 з 10 жінок, що вирішили зробити аборт, відмовляються від цього наміру, побачивши свою дитину на моніторі УЗІ. Вони почали розуміти, ЩО вони зібралися зробити. Але дуже рідко знаходиться хтось, хто допоможе жінці розібратися в суті що відбувається. Мова не повертається обвинувачувати в цьому

лікарів-гінекологів, що спеціалізуються на абортах, хоча це їх самий прямий обов'язок, адже на бесіду з кожною відвідувачкою клініки їм приділяється щось близько 5 хвилин.

Давайте згадаємо про те, що вагітність - це не грип, і вона не з'являється ні з того, ні з цього. Статеве життя припускає не тільки море задоволення і насолоди, але також ще і відповідальність за можливі наслідки. Кожна людина, що любить смачно поїсти, ризикує набрати зайву вагу. Кожна людина, що живе регулярною статевим життям, щодня має шанс стати матір'ю або батьком. Тому якщо люди рахували себе досить дорослими, щоб почати полове життя, вони вже цілком виросли і дозріли, для того щоб нести відповідальність, думати про наслідки ...

Кілька висловлень докторів і дослідників, так чи інакше причетних до проблеми абортів.

"Кожна жінка запитує - це дитина? Ні, відповідає лікар, це лише продукт розвитку зародка, або згусток крові, або шматок тканини. Незважаючи на те, що ці лікарі щодня бачать цих дітей, сантиметр довжиною, з руками, ногами й очима, закритими, як у новонароджених щенят, вони брешуть жінкам. Скільки жінок зважилося б на аборт, якби їм сказали правду?"

"Я не знав жодної жінки, що, родивши дитини, не була б поза собою з радості, що я не убив його..."

"Ми знаємо, що це убивство. Але держава дозволяє убивство у визначених умовах."

стерилізація.

Це хірургічна операція для жінок, яка зветься лігатурою (перев'язуванням) труб. Вона являє собою перерізання або перекриття фаллопієвих труб з тим, щоб яйцеклітини не могли проходити з яєчників у матку. У чоловіків ця операція називається вазектомією. Вона також, включає перерізання або перекриття сім'яного каналу, щоб після виходу з яєчок сперма не могла стати частиною сім'я.