44. Імперія Карла Великого. Причини її розпаду.

Серед оточення Карла народилась ідея проголосити його імператором на кшталт давніх римлян. У пам'яті багатьох людей ще збереглися спогади про ті часи, коли світ мав одного монарха, який забезпечував мир і злагоду, оберігав християнство. Тепер, коли Карл об'єднав під своєю владою більшість народів Західної Європи, ці мрії були, як ніколи, близькими до здійснення.

Після того, як Карл Великий допоміг римському папі повернути владу, перемігши римську знать, папа Лев III запросив монарха в Рим. Під час урочистого різдвяного молебню 25 грудня 800р. він увінчав короля імператорською короною та оголосив його римським імператором. У 812 р. імператором Заходу Карла визнала і Візантія.

Проте нова імперія суттєво відрізнялася від старої — Римської. Постійної столиці у Карла Великого не було. Він мандрував усією країною, зупиняючись у численних маєтках, найчастіше в Ахені. Держава поділялася на окремі округи — графства. Призначені королем графи збирали податки, вели судочинство, очолювали місцеве ополчення. Для перевірки їхньої діяльності існували спеціальні королівські ревізори з близького оточення Карла. Карл, як і раніше, збирав щороку всіх вільних франків, але не в березні, як за Меровінгів, а в травні (коли було вдосталь кормів для коней), тому й називалися ці зібрання «травневими полями». У них брали участь лише рицарі й духівництво. Король вислуховував їхні повідомлення про справи на місцях і віддавав накази або збірники постанов — капітулярії.

Дрібні вільні власники землі у переважній більшості стали залежними селянами, оскільки не могли самі витримати тягаря військової служби і придбати необхідне спорядження. Тому Карл майже зовсім усунув селян від військової служби і закликав до війська лише власників чотирьох наділів. Іншим селянам доводилося або посилати до війська одного кіннотника за спільний рахунок, або шукати захисників, які звільнять їх від служби. Захисниками селян ставали великі світські або церковні землевласники. Залежні селяни звільнялися від військової служби і втрачали давні права: їхнім суддею і господарем ставав захисник. Залежні селяни («ті, хто орють») стали разом із рицарством («тими, хто воює») і духівництвом («тими, хто моляться») основними верствами населення країн середньовічної Європи.

Карл Великий помер 814 р. і похований в Ахені. Після його смерті імперія проіснувала недовго. Причини розпаду крились у самому характері держави, створеної Карлом Великим. Він силою об'єднав народи, різні за рівнем розвитку і культурою, в яких спільною була лише християнська віра. Господарство мало натуральний характер: усі необхідні речі та продукти вироблялися не для продажу, а для власного споживання. Відсутність торговельних зв'язків сприяла ізоляції окремих областей держави Карла Великого.

Графи, які управляли землями, хотіли закріпити їх за собою у спадкову власність. Навіть дрібні бенефіції володарі вважали своєю власністю. Графства і значні чи дрібні землеволодіння перетворювалися на центри політичного і господарського життя. Оскільки таких володінь було багато, а міцної системи управління у Франкській імперії не існувало, то вона почала швидко розпадатися.

За онуків Карла Великого—Людовіка Німецького, Лотара і Карла Лисого — протистояння загострилося. Два молодші брати — Людовік і Карл — не хотіли визнати імператорського титулу за старшим братом Лотаром і розпочали спільну боротьбу проти нього. Лотар не мав достатньо сил для того, щоб перемогти об'єднані війська братів, і змушений був погодитися на поділ імперії.

У 843 р. на з'їзді у Вердені онуки імператора уклали угоду про поділ імперії на три частини. Імператорський титул зберігався за Лотаром, але ніяких особливих прав щодо братів, які стали самостійними королями, він не мав. Верденський поділ імперії онуками Карла Великого започаткував три майбутні західноєвропейські держави — Німеччину, Італію і Францію.