Концепція прав людини і її відбиття в Конституції України

В історії політико-правової думки і юридичній практиці склалося чотири різних підходи до проблеми правового статусу особи, прав людини.

1. Ліберальна концепція прав людини виходить з природних, невідчужуваних прав людини і закріплення в законодавстві таких умов, які забезпечують вільний розвиток особи. В конституційному законодавстві країн, де застосовується така модель, акцент робиться на тій групі прав, які відносяться до автономії особи, хоча в новітніх конституціях країн заходу і багатьох країн, що розвиваються, все частіше закріплюються соціально-економічні права. Обмеження, що накладаються на особу, при здійсненні нею прав і свобод, пов’язані, головним чином, з питаннями забезпечення громадянської моралі, охорони здоров’я, громадського порядку, попередження насильства, а також правами інших осіб: здійснюючи свої права, не можна посягати на права інших.

Що стосується обов’язків, то в умовах цієї моделі вони формулюються в конституціях або в дуже обмеженому вигляді, або взагалі не згадуються.

2. Другий підхід до проблеми правового статусу особи пов’язаний з марксистко-ленінською концепцією і знайшов своє відображення в соціалістичних конституціях. У своїй основі це колективістський підхід. Він ґрунтується на пріоритеті колективу (суспільства, класу, об’єднання і т.п.) відносно особи. У даному випадку на перше місце висуваються соціально-економічні права, вони вважаються головними , пріоритетними. В конституціях соціалістичних країн розрізняють права громадян (людини) та права трудящих, дуже часто соціально-економічними і політичними правами можуть користуватися лише трудящі.

При даному підході в конституціях закріплюється широкий перелік обов’язків громадян поряд з суспільством і державою, деякі з них, по суті, мають моральний характер. Обмеження прав особи доволі численні і визначаються не межами прав інших осіб, як вважається, а інтересами суспільства і держави, іноді – політичними настановами, настановами правлячої партії, ідеологічними догмами, своєрідною мораллю (наприклад, негативне ставлення до матеріального збагачення).

3. Третій підхід до правового статусу особи пов’язаний з традиційним (класичним) мусульманським правом.

За мусульманським правом вселенський суверенітет належить Аллаху, людина невільна розпоряджатися собою, її дії передбачені веліннями Аллаха. Основна увага в правовому регулюванні приділяється не правам, а обов’язком перед Аллахом, перед общиною правомірних мусульман. Розбіжності моралі і права в багатьох відносинах зникають: молитва у визначений час – не лише морально-релігійний, але й правовий обов’язок. Обмеження в правах людини при даному підході ґрунтуються, в першу чергу, на релігійних канонах.

4. Свій підхід до правового статусу особи склався у звичаєвому праві і в сучасний час в тому чи іншому обсязі зберігається у різних племен, головним чином, у Тропічній Африці та Океанії. Суть його полягає в тому, що людина розглядається як невід’ємна „клітинка” племен, по суті, в неї не має більш-менш важливих справ, які б вона могла реалізувати окремо від племен, її права реалізуються колективно і в колективі. Навіть особисті питання, наприклад, питання шлюбу, вирішуються за участю вождів племен.

При існуванні різних підходів або їх елементів в конституційному регулюванні всіх країн з питань правового статусу особи спостерігається процес уніфікації. Особливо він посилився в останні десятиліття, і, в першу чергу, завдяки зусиллям Організації Об’єд-наних Націй, у відповідність з актами цієї Організації приводять своє законодавство не лише країни-учасники. У багатьох конституціях найважливіші з цих актів (Загальна декларація прав людини І948 р. і інші) згадуються як основа для конституційного регулювання правового статусу особи.

Розробники проекту Конституції України 1996 року, зокрема моделі конституційно-правового статусу особи і громадянина, спиралися на ліберальну концепцію прав людини. У Конституції України зі 48 статей розділу ІІ, що присвячені правам людини і громадянина, 37 стосуються особистих прав і свобод. У Конституції лише 4 статті закріплюють обов’язки громадян.

Розробники Основного Закону нашої держави виходили з того, що особа не може існувати як повноправний член суспільства без належних їй прав і свобод. Людину не можна позбавити її природних прав – це принижує її природу. Невід’ємні права людини – відправний пункт в обґрунтуванні свободи та рівноправності, непорушності власності, поділу влади та інших цінностей цивілізації.