36. Столипінська аграрна реформа: передумови, засоби реалізації та наслідки. Ідеї кооперації в українській думці: м. Левицький.

9 листопада 1906 року цар підписав підготовлений Столипіним указ, за яким кожен домохазяїн, що володів землею на общинному праві, міг в будь який час зажадати закріплення за собою в особисту власність належної йому частини землі. Домохазяїн, що закріпив у приватну власність землю, мав право вимагати від сільської громади звести її в одну ділянку – “відруб”, а якщо селянин переносив на неї хату й переселявся туди, то така ділянка називалася “хутором”. Після оговорення й схвалення законопроекту Державною Радою, він був затвердженний царем і став законом від 14 червня 1910 року. Якщо указ 9 листопада 1906 року давав селянам тільки можливість виходити з общин і закріпляти землю у приватну власність, то закон 14 червня 1910 року зробив цей вихід і перетворення всіх селан-общинників на приватних власників обов`язковим у тих сільських общинах, де небуло переділів з часу наділення землею і переходу на викуп. Нова аграрна політика передбачала здіснення троьх груп законів: 1.Зруйнювання общин й закріплення за селянами землю у приватну власність. 2.Насадження на селі хуторського і відрубного господарства. 3.Переселення селян. Проводячи нову земельну політику, царський уряд насамперед зберігав у цілості всі поміщицькі землі і, по-друге, створював умови для збирання в руках куркульства селянських земель, бо значна частина селян, особливо бідняків, одержавши землю в особисту власність, не могла вести на ній господарство і змушена була продавати її куркулям. “Це, - писав В.І.Ленін – другий великий крок масового селянства над селянством в інтересах капіталізму. Це дуга поміщицька “чистка земель” для капіталізму”. Важливою ланкою столипінської аграрної політики було відділення селян на хутори і відруби. Зведенням земель в одне ціле у відруби і заснуванням хуторів заможних селян. Столипін планував утворити міцну верству багатих господарів – куркулів, які служили би опорою самодежавства на селі. З другого боку розпорошенням селян по хуторах і відрубах він намагався роз`єднати селянські маси і припинти їх революційну боротьбу. Але досягти поставленної мети царизмові не вдалося. На Україні на початок 1916 року на землях сіьських громад було створено 440 тисяч хуторських і відрубних господарств, що становило приблизно 13 % загальної кількості селянських дворів. На закріпленних в особисту власність землях, на хуторах і відрубах вести господарство могли в основному лише заможні селяни – куркулі. Малоземельні, бідні селяни змушені були продавати свої наділи й перетворюватися на безземельних пролетарів. По Росії із 2 мільйонів селян, що закріпили за собою землю, продали свої наділи 1200 тисяч чоловік. На Україні за 1907-1913 р.р. 263 тисячи бідняцьких господарств продали 744 тисячі десятин закріпленної за ними землі. Її скуповували, часто за безцінь, куркулі. Значна роль у насадженні хуторів і відрубів відводилася Столипіним Селянському поземельному банкові. Цей банк скуповував поміщицькі землі, а потім за бульш високими цінами розпродавав їх окремими ділянками селянам. За час з 1906-1909 р.р. через банк помішики продали 385 тисяч десятин землі. Вся діяльність Селянського банку була спрямована на розширення й зміцнення куркульських господарств. Якщо біднаки й купували в банку землі, то не маючи змоги виплачувати щорічні внески й проценти, зовсім розорялися, а земля поветралася в банк. Проводячи аграрну реформу, царський уряд широко розгорнув переселення селя на окраїни – до Сибіру, Середньої Азії, на Кавказ. Цим він намагався послабити земельну тісноту в центральних районах і “розрідити” атмосферу в Росії, постаратися збути якомога більше неспокійних селян у Сибір. Столипінська аграрна реформа проводилася після скасування кріпосного права 1861 року. Наступним кроком на шляху перетворення Росії в буржуазну монархію: вона прискорювала развиток капіталістичних відносин на селі: внаслідок руйнування общин створювалася буржуазна земельна власність, усувалося черезсмужжя, посилювався процес концентрації земель у руках куркульства, збільшувалося застосування с/г машин, добрив, пдвищувалася врожайність і товарність сільського господарства, диференціацією селянства розширювався внутрішній ринок тощо. Але в цілому аграрна політика Столипіна не досягла поставленної мети – не забеспечила створення твердого буржуазного ладу на селі, бо зберегла економічну основу кріпосницьких пережитків – поміщицьке землеволодіння. Вона не створила для царизму широкої, міцної, соціальної опори на селі в особі куркульства, бо поряд із збільшенням куркулів на протилежному боці виростала велика маса розорених селян-бідняків, і соціальні суперечності на селі не послаблювалися, а загострювалися, боротьба селянства посилювалася. Не розв`язавши жодного завдання буржуазно-демократичних перетворень, столипінська аграрна політика не змогла запобігти наростанню революційної кризи і закінчилася

Ідеї Левицького :

1. Заперечував прогресивну роль капіталізму і неминучість його розвитку в Укр.

2. Початок ринкових відносин вважав штучним явищем и закликав затримати і зупинити їх розвиток

3. Найбільш доцільним устроєм вважав дрібне натур.госп-во селян і ремісників ,а також різні форми кооперативного господарства

4. Був прихильником, теоретиком і практиком кооперативного руху у госп-ві України

5. На основі ідей його праці «Артільний договір» протягом 1894-1896рр на півдні укр. було організовано 85 кооперативних спілок