3. Проблема людини у філософських роздумах г. Сковороди.

Світ символів, відповідно до вчення Г.С.Сковороди, виступає як самостійна реальність, що забезпечує людині можливість осягнення Бога. Через цей світ Бог являється людині.

Основним символом у Біблії, на думку Сковороди, виступає Сонце, що символізує вічну натуру, або Бога. Мета кожного символу Біблії полягає в тому, щоб вести розум людини до пізнання начала, невидимості. Справжній, прихований зміст Біблії Г.С.Сковорода відрізняє від буквального, який є “вздором исторіальним”. Лише перед тим, хто спрямовується до осягнення прихованого змісту, “фігуральна завіса” спадає і перед ним відкривається вічність, начало. Оскільки Біблія є книжкою про Бога, а Бог – це начало всьому існуючому, то Біблія насамперед є світом начала, в ній “сіє истинное начало образуется и всъм тъм, что походило на начало”. Оскільки символом, що зображує начало, є кільце, або змій, що звивається в кільце, то вони, власне, і виступають символом Біблії. Завдяки третьому символічному світові невидимий світ перетворюється на видимий і стає досяжним для сприйняття.

Проблеми етики посідають чільне місце в колі питань, що розробляються Г.С.Сковородою. Вчення Г.С.Сковороди спрямоване на інтенсифікацію внутрішнього життя людини, яка не має опори в навколишній дійсності. Тому шлях до щастя пролягає, на його думку, через моральне вдосконалення людини. Цим зумовлюється підкреслений персоналізм, в центрі якого жива людська особистість, завдяки якому буття особистості змальовується як безперестанне творіння людиною себе. Буття для Г.С.Сковороди виступає передусім як моральне діяння. Вирішальне значення у вченні Сковороди посідає концепція “сродної праці”.

Принцип “сродності”, отже, є принципом відповідності тому вищому, розумному і справедливому началу, що визначає сенс людського буття. “Закон сродності” не знає винятків. У кожної людини є нахил до “сродної” собі справи.

Головним принципом розрізнення життя відповідно до принципу “сродності” чи всупереч йому, вважав Г.Сковорода, є ступінь доступності потреб, на задоволення яких спрямовує свої зусилля людина. Ось чому поняття “потрібне” і “непотрібне” у філософії Г.С.Сковороди зіставляються з парою понять “легке” – “важке”.

Через індивідуально неповторний зв’язок з Богом кожна людина відрізняється від інших за своєю внутрішньою природою. Ідея рівності має сенс з огляду на створення достатніх передумов кожному реалізувати свій потяг до “сродного” життя.

Своєрідність виявів Бога у кожній людині визначає людей та їх різні долі. Відповідність життя людини моральному ідеалові, що обгрунтовував Г.С.Сковорода, визначається не тільки властивостями, що є “сродними” для людини, а тим, наскільки вона виявиться здатною збагнути ці властивості та перебудувати своє життя відповідно до них.

Отже, шлях від визнання принципу “сродності” до вчення про щастя пролягає у Г.Сковороди через самопізнання, що, як вже зазначалось, є стрижневим принципом всієї філософії українського мислителя

33.