Категорический императив

Императив — правило, которое содержит «объективное принуждение к поступку».^[6]:131 Нравственный закон — принуждение, необходимость действовать вопреки эмпирическим воздействиям. А значит, он приобретает форму принудительного веления — императива.

Гипотетические императивы (относительные или условные императивы) говорят о том, что поступки эффективны для достижения определённых целей (например, удовольствия или успеха).^[6]:131

Принципы морали восходят к одному верховному принципу — категорическому императиву, предписывающему поступки, которые хороши сами по себе, объективно, безотносительно к какой-либо иной, кроме самой нравственности, цели^[6]:132 (например, требование честности). Категорический императив гласит:

• «поступай только согласно такой максиме, руководствуясь которой ты в то же время можешь пожелать, чтобы она стала всеобщим законом» [варианты: «поступай всегда так, чтобы максима (принцип) твоего поведения могла стать всеобщим законом (поступай так, как ты бы мог пожелать, чтобы поступали все)»];

• «поступай так, чтобы ты всегда относился к человечеству и в своём лице, и в лице всякого другого также, как к цели, и никогда не относился бы к нему только как к средству» [вариант формулировки: «относись к человечеству в своём лице (так же, как и в лице всякого другого) всегда как к цели и никогда — только как к средству»];

• «принцип воли каждого человека как воли, всеми своими максимами устанавливающей всеобщие законы»: следует «совершать всё, исходя из максимы своей воли как такой, которая могла бы также иметь предметом самое себя как волю, устанавливающую всеобщие законы».

Это три разных способа представлять один и тот же закон, и каждый из них объединяет в себе два других.

Существование человека «имеет в себе самом высшую цель…»; «… только нравственность и человечество, поскольку оно к ней способно, обладают достоинством», — пишет Кант.^[6]:136

Долг есть необходимость действия из уважения к нравственному закону.^{[6]:140 — 141}

В этическом учении человек рассматривается с двух точек зрения:

• человек как явление;

• человек как вещь в себе.

Поведение первого определено исключительно внешними обстоятельствами и подчиняется гипотетическому императиву. Поведение второго должно подчиняться категорическому императиву, высшему априорному моральному принципу. Таким образом, поведение может определяться и практическими интересами, и моральными принципами. Возникают две тенденции: стремление к счастью (удовлетворению некоторых материальных потребностей) и стремление к добродетели. Эти стремления могут противоречить друг другу, и так возникает «антиномия практического разума».

В качестве условий применимости категорического императива в мире явлений Кант выдвигает три постулата практического разума. Первый постулат требует полной автономии человеческой воли, её свободы. Этот постулат Кант выражает формулой: «Ты должен, значит ты можешь». Признавая, что без надежды на счастье у людей не хватило бы душевных сил исполнять свой долг вопреки внутренним и внешним препятствиям, Кант выдвигает второй постулат: «должно существовать бессмертие души человека». Антиномию стремления к счастью и стремления к добродетели Кант, таким образом, разрешает путём перенесения надежд личности в сверхэмпирический мир. Для первого и второго постулатов нужен гарант, а им может быть только бог, значит, он должен существовать — таков третий постулат практического разума.^{[6]:148 — 154}

Автономность этики Канта означает зависимость религии от этики. Согласно Канту, «религия ничем не отличается от морали по своему содержанию».^{[6]:159 — 160}

Варіант 5

1. Основне питання філософії та його дві сторони.

Ключові слова: Марксизм, Діалектичний матеріалізм, Дуалізм, Ідея, Матерія. термін марксизму; питання про первинність ідеї або матерії.  Марксизм поділяє всю попередню філософську думку на дві основні течії: матеріалізм та ідеалізм. Основне питання філософії не є лише питання про пріоритет матеріального або духовного. Це також питання про те, що вважати матеріальним, а що духовним. Звідси виникає можливість численних модифікацій постановки й рішення основного питання філософії як у матеріалізмі, так і в ідеалізмі. Гегель, напр., ухвалює за первинне якесь поза людини існуюче мислення («абсолютну ідею»), Артур Шопенгауер виходить із уявлення про несвідому космічну волю, Ернст Мах (суб’єктивний ідеалізм) вважав елементами всього існуючого відчуття. Кант визначив 4 основні питання філософії: 1) що я можу знати? (метафізика дає відповідь); 2) на що я можу сподіватись? (релігія дає відповідь); 3) що я повинен робити? (етика); 4) Що таке людина? (антропологія).  Для Ф. Бекона, напр., основне питання філософії – це проблема оволодіння стихійними силами природи. Франц. філософ 20 ст. А. Камю вважав, що основним питанням філософії є питання про те, чи варто жити. Суть основного питання філософії – питання про відношення духу до природи, свідомості до матерії, мислення до буття. Два протилежні висновки щодо розкриття природи світу знайшли своє вираження у вирішенні питання про те, що ж є первинним – матерія чи свідомість. Це перша сторона основного питання філософії. Різні відповіді у вирішенні цього питання обумовили виникнення матеріалізму та ідеалізму. Матеріалізм виходить з того, що світ за своєю природою матеріальний, вічний, несотворимии, безкінечний у часі і просторі. Матерія – первинна. Свідомість є продуктом, властивістю високоорганізованої матерії – мозку, вона – вторинна. Людина – частка природи, її свідомість породжена природою, є її специфічною властивістю. Матеріалізм у різні історичні епохи набував різних форм та видів: наївний та зрілий (науковий матеріалізм), стихійний та філософськи осмислений, метафізичний та діалектичний. Ідеалізм виходить із визнання первинності духу, свідомості, мислення та вторинності природи, матерії. Ідеалізм, як і матеріалізм, набував конкретних форм, наповнювався конкретним змістом на різних етапах історії.

2. Соціальна сутність свідомості.

Свідомість — це найвища, властива тільки людині як соціальній (тобто суспільній) істоті форма відображення дійсності, функція людського мозку. Свідомість людини формується, розвивається, функціонує на основі багатьох взаємопов'язаних факторів одним з яких є суспільство в якому в конкретної особи формується свідомість. Діяльного спілкування між людьми, яке має свої матеріально-технічні, інформаційно-інтелектуальні й моральні аспекти. Суспільна свідомість, таким чином, не тільки відображає суспільне буття, а й творить його, здійснюючи випереджаючу, прогностичну функцію щодо суспільного буття.

Випереджаюча роль суспільної свідомості саме і проявляється в її соціальній активності. Вона пов'язана головним чином з науково-теоретичним рівнем відображення дійсності, глибоким усвідомленням суб'єктом своєї відповідальності за прогрес суспільства. Теорії, ідеї не можуть обмежуватись лише ідеальним існуванням, а, відображаючи певні інтереси людей, здатні перетворюватись у реальність, втілюватись у практику. Активність, функціонально-регулятивний зміст цінностей суспільної свідомості слід розуміти як цілеспрямований вплив на суспільну практику, на хід її розвитку шляхом мобілізації духовної енергії людей, підвищення їхньої соціальної активності. Реалізація регулятивної функції суспільної свідомості створює необхідні передумови для функціонування її як соціально-перетворюючої сили, що справляє значний вплив на активно-творчу діяльність людей, їхній світогляд, ідеали. Все це дає підстави говорити про те, що в сучасних умовах докорінних, якісних змін у суспільстві процес розвитку суспільної свідомості має розглядатися як важлива умова реалізації багатогранних завдань, що стоять перед людством, як активний, мобілізуючий, інтегруючий фактор прогресу суспільства, утвердження його свободи.

Суспільна свідомість може існувати тільки тоді, коли є конкретні її носії – людина, соціальні групи, спільності, конкретні особистості та інші суб'єкти. Без основних носіїв суспільної свідомості – конкретних людей – вона неможлива. Тому суспільна свідомість здатна існувати і повноцінно функціонувати тільки в індивідуальному, тобто через індивідуальну свідомість, що є духовним світом даної конкретної особистості, її поглядами, почуттями, уявленнями, настроями.

3. Система об’єктивного ідеалізму Г.В.Ф. Гегеля.

Вчення Г.В.Ф. Гегеля є вищим досягненням німецької класичної філософії. Воно характеризується винятковою широтою та глибиною змісту, важливістю та багатогранністю поставлених проблем. Уперше в теорії діалектики Гегель створив теорію розвитку суперечності та її подальшого вирішення в синтезі. Органічне злиття онтологічного та гносеологічного моментів у гегелівській діалектиці сформульоване послідовніше і всебічніше, ніж у Фіхте та Шеллінга. Гегель розглядає мислення (абсолютну ідею) не як нерухому, незмінну першосутність, а як процес безперервного розвитку пізнання, як процес сходження від нижчого до вищого. Абсолютна ідея є активною та ідеальною, вона мислить і пізнає себе, проходячи в цьому розвитку три етапи: 1) до виникнення природи і людини, коли абсолютна ідея перебуває поза часом і простором у стихії «чистого мислення» і виступає системою логічних понять та категорій, як система логіки; 2) це духовне начало з самого себе породжує природу, яку Гегель називає «інобуттям» абсолютної ідеї; 3) третій етап розвитку абсолютної ідеї - це абсолютний дух. На цьому етапі абсолютна ідея залишає створену природу і повертається до самої себе, але вже на основі людського мислення (самопізнання ідеї). Слід виявити, що ці три етапи сформувались у Гегеля в самостійні складові частини його філософської системи: логіку, філософію природи та філософію духу. Логіка є найважливішою частиною гегелівської системи, оскільки тотожність буття і мислення означає, що закони мислення, які досліджує логіка, є дійсними законами буття. Логіка, на думку Гегеля, є вченням про сутність усіх речей. Вищою сходинкою у розвитку абсолютної ідеї є абсолютний дух - людство та людська історія. Філософія духу включає в себе вчення про суб'єктивний дух (антропологія, феноменологія, психологія), вчення про об'єктивний дух (право, мораль, держава), вчення про абсолютний дух (мистецтво, релігія, філософія). Для Гегеля «опредметнення» часто перетворюється на «відчуження» з тієї причини, що свідомість (ідеальне), втілюючись у предмет (матеріальне), відштовхує своє творіння саме тому, що воно матеріальне. Тобто «відчуження» набуває форми протистояння ідеального і матеріального. І це «відчуження» долається завдяки усвідомленню ідеєю того, що матеріальне творіння є її інобуттям (тобто її буттям в іншій формі). Ідея впізнає себе у своєму творінні й примиряється з ним. Категорія «опредметнення» і похідна від неї «відчуження» відіграли значну роль у філософії Фейєрбаха і Маркса.

Варіант 6

1)Філософія і наука.

Філософія протягом усього свого розвитку була пов'язана з наукою, хоча сам характер цього зв'язку, а точніше, співвідношення філософії і науки з плином часу змінювалося. На початковому етапі філософія була єдиною наукою і включала в себе всю сукупність знань. Так було у філософіїстародавнього світу та в період середньовіччя. Надалі розгортається процес спеціалізації та диференціації наукових знань та їх відмежування від філософії. Цей процес інтенсивно йде, починаючи з XV-XVI ст. і досягає верхньої межі в ХVII-ХVIII ст. Наукове філософський світогляд більшою мірою формує і представляє вчення філософського матеріалізму, починаючи з наївного матеріалізму стародавніх через матеріалістичні вчення ХVII-ХVIII ст. до діалектичного матеріалізму. Суттєвим придбанням матеріалізму на цьому етапі його розвитку з'явилася діалектика, яка, на відміну від метафізики, розглядає світ і відбиває його мислення у взаємодії та розвитку. Діалектика вже тому збагатила матеріалізм, що матеріалізм бере світ таким, яким він є, а світ розвивається, тон діалектічен і в силу цього без діалектики не може бути зрозумілий. Філософія і наука тісно взаємопов'язані. З розвитком науки, як правило, відбувається прогрес філософії: з кожним робить епоху відкриттям у природознавстві, як зазначав ще Ф. Енгельс, матеріалізм повинен міняти свою форму. Але не можна бачити і зворотних струмів від філософії до науки. Досить вказати на ідеї атомізму Демокріта, що залишили незгладимий слід у розвитку науки.