1) Космоцентризм античної філософії, основні проблеми та характерні риси.

Антична філософія, тобто філософія античних греків і римлян, зародилася у Греції і проіснувала до VI в. н.е. Попри тривалість цього періоду - близько 1200 років - є вагомих підстав розглядати її як єдине і своєрідне явище у розвитку філософської свідомості людства.  Характерною рисою античної філософії є космоцентризм. Антична філософія відрізняється розмаїтістю шкіл, напрямків, проблем. Це багатоцвіття обумовлене культурно-історичним середовищем. Античне суспільство - це рабовласницька демократія з досить високим ступенем свободи особи, а там, де свобода - там різноманіття і прогрес. Рабовласницьке суспільство - це суспільство, у якому здійснювався третій великий поділ праці - відділення розумової праці від фізичної. Наслідком цього був зліт духовної культури і, зокрема, розквіт філософії. Не випадково говорять: "Стародавні греки придумали все"; тому вивчення Античної філософії буде завжди актуальним. Істотною ознакою Античної філософії є її зв'язок з міфологією. Філософія поступово виділяється з міфології, відбувається рух від міфу до логосу.  Космоцентризм - головна відмінна риса античної філософії. Світ представляється як вічний, живий, який розвивається, є розумним, одухотвореним, самодостатнім Космосом. Небозвід був для древніх вічною красою, абсолютним розумом, самим божеством. Цицерон, наприклад, приводить такий текст Арістотеля: "Якби існували такі люди, які б завжди жили під землею в гарних яскраво освітлених житлах, прикрашених статуями і картинами, були забезпечені вдосталь усім, що вважається необхідним для щастя, якби ці підземні люди ніколи не виходили на поверхню землі, а тільки по слухах знали, що є якісь могутні боги, далі, якби в якийсь час земля розверзлась, і вони, ці люди, змогли зі своїх підземних жител вийти на світло в ті місця, де ми живемо; і отут вони раптово побачили б землю і моря, і небо, і громади хмар, відчули б силу вітрів, глянули б на сонце і пізнали б як його велич і красу, так і його силу, як воно, розливши своє світло по всьому небу, утворить день, а з настанням ночі вони побачили б небо, все засіяне і прикрашене зірками; вони побачили б, як всі ці світила сходять і заходять і помітили незмінність і постійність цих шляхів протягом всієї вічності, то, побачивши все це, люди, які вийшли з під землі, звичайно, вирішили б і що боги існують і що все велике, що їм відкрилося, саме боги і створили"1. Людина - космічна істота, мікрокосмос - повинен наслідувати рух небесних тіл "... через сприйняття гармоній і круговоротів світу виправити круговороти у власній голові... інакше кажучи, домогтися, щоб те що споглядає, як і вимагає початкова його природа, стало подібно тому що за яким споглядають...".

2) Пізнання як предмет філософського аналізу.

Гносеология - цей розділ філософії, в якому вивчаються такі проблеми як природа і джерела пізнання, його можливості та межі, відносини знання і реальності, субєкта та обєкта пізнання, досліджуються загальні передумови пізнавального процесу, умови достовірності знання, критерії його істинності, форми та рівні пізнання і ряд інших проблем. Теорія пізнання традиційно тісно повязана з такими розділами філософського знання, як онтологія - вчення про буття як таке, діалектика - вчення про загальних закони розвитку буття і пізнання, а також з логікою (в її різних модифікаціях) іметодологією. Раціональний зміст філософії Платона – його діалектика, викладений у діалогічній формі, тобто діалектика як мистецтво полеміки. Він вважав, що буття укладає в собі протиріччя: воно єдине, вічне і плинуче, незмінно і мінливе, спочиває і рухається. Протиріччя є необхідна умова для пробудження душі до міркування, найважливіший принцип пізнання. По скільки, відповідно до Платона, будь-який предмет, будь-яка річ у світі “є рух”, і пізнаючи світ, нам випливає по необхідності, а не по примусу і суб’єктивне свавілля зображувати всі явища як процеси, тобто в становлення і мінливість. Аристотель в створеній ним логіці бачив найважливіший “органон” (зброю, інструмент) пізнання. Його логіка носить подвійний характер: вона поклала початок формальному підходу до аналізу знання, але одночасно Аристотель прагне визначити шляхи досягнення нового знання, співпадаючого з об’єктом. Він намагається вивести логіку за рамки тільки формальної, поставив питання про зміст змістовної логіки, про діалектику. Тим самим логіка та гносеологія Аристотеля тісно пов’язана з вченням про буття, з концепцією істини, так як в логічних формах і принципах пізнання він бачив форми і закони буття. Проблеми пізнання в німецькій класичної філософії. Основоположник німецької класичної філософії Кант вперше спробував зв’язати проблеми гносеології з дослідженням історичних форм діяльності людей: об’єкт як такий існує лише у формах діяльності суб’єкту. Основне для своєї гносеології питання – про джерела і межі пізнання ¬– Кант формулює як питання про можливості апріорних синтетичних суджень (тобто тих, що дають нове знання) в кожному з трьох головних видів знання – математиці, теоретичному суспільствознавстві і метафізиці (в пізнанні єдино-існуючого). Розв’язок цих трьох питань Кант дає в процесі дослідження трьох основних властивостей пізнання – чуття, свідомості і розуму. Незважаючи на апріорізм і елементи догматизму, Кант вважав, що природним, фактичним і очевидним станом мислення є саме діалектика, тому що існуюча логіка, за Кантом, ні в якій мірі не може задовольнити назрілих потреб в області розв’язання природних і соціальних проблем. У зв’язку з цим він підрозділяє логіку на загальну (формальну) – логіку розуму і трансцендентальну – логіку розуму, що з’явилася зачатком діалектичної логіки. Трансцендентальна логіка має справу не тільки з формами поняття про предмет, але із ним самим. Вона не відволікається від усякого предметного змісту, а, виходячи з нього, вивчає походження і розвиток, обсяг і об’єктивну значимість знань. Якщо в загальній логіці основний прийом – аналіз, то в трансцендентальної – синтез, якому Кант додав роль і значення фундаментальної операції мислення, тому що саме з його допомогою відбувається утворення нових наукових понять про предмет. Головні логічні форми мислення Кант бачить в категоріях, що утворюють в його вченнях визначену систему (таблицю). Хоч категорії у Канта – апріорні форми розуму, але це такі форми, які є всезагальними схемами діяльності суб’єкту, умовам досвіду, впорядковуючи його, універсальними регулятивами пізнання. Важливу роль у розвитку гносеології і методології зіграло вчення Канта про антиномії. Він думав, що спроба розуму вийти за межі почуттєвого досвіду і пізнати “речі в собі”, приводять його до протиріч, до антиномій чистого розуму. Стає можливим поява в ході міркувань двох суперечних, але однаково обгрунтованих суджень, яких у Канта чотири пари (наприклад, “світ кінцевий – світ нескінченний”). Спроба ввести діалектичний принцип протиріччя в науково-теоретичне знання і сферу практичного розуму було великим завоюванням кантівської філософії.